Пізня схоластика:

Вільям Оккам (1300-1349 рр.) стверджував, що загальні поняття (універсалії) не можуть існувати окремо від речей. Універсали, як ідеальні зразки речей, є лише "витвором" розуму. Реально існують лише окремі речі. Що ж до універсалій, то вони існують "лише у словах".

Схоласти вважали універсалії вічними і незчисленними. Виходило навіть так, що цих універсалій було більше, ніж самих речей. Оккам оголосив справжню війну правовірним схоластам з приводу цього. Він намагався зменшити їх кількість, "зрізати" їх численні прояви ("форми", "сутності", "якості" і т.д.). Його критика універсалій отримала у філософії назву "бритва Оккама".

Оккам був переконаний, що вічними є не універсалії, а матеріальні речі, матеріальна субстанція, яка немає ні початку, ні кінця і є істинно реальною і самодостатньою.

Оккам не визнавав авторитету церкви, рішуче виступав проти домінування папської влади над світською; ставив під сумнів вчення Томи Аквінського, згідно з яким філософії відводилася роль служниці релігії; вимагав звільнення філософії від релігії. Філософ вважав, що буття Бога, релігійні догмати, не можуть бути доведені, як у томізмі, з допомогою розуму, вони можуть бути сприйняті лише на віру. Невипадково, що за таке вільнодумство Оккам був відлучений від церкви з оголошенням довічного прокляття.

20. В XI столітті розгорнулася боротьба між номіналізмом і реалізмом. Конфлікт був пов’язаний з догматом християнської релігії про триєдину сутність Бога. Бог єдиний, але триєдиний в особах: Бог-Отець. Бог – Син і Бог-Святий Дух. Розгорнулася полеміка, яка вийшла за межі цього питання і вилилася в розгляд діалектики єдиного і загального.

Реалізм розглядав загальне як щось ідеальне, попередні речі, тобто фактично розробляв ідеалістичну концепцію зв’язку загального і одиничного. Номіналізм висловлював матеріалістичне рішення цієї проблеми.

Доказовістю буття Бога займався Аксельм Кен – терберійскій (1033-1109). «Якщо є думка про Бога, то Бог є насправді». Думка і буття тотожні. Загальні поняття «універсалії» існують реально. Звідси і термін «реалізм». Загальне існує так само реально як буття, а Бог – це реально існуюче «загальне». Цій теорії заперечував філософ Росцелін, він вважав, що в світі існують тільки одиничні речі, а загальне «реально, як річ, не існує». – «Універсалії» – це загальні поняття, це звуки голосу – номінал. Звідси «номіналізм». Своє вчення Росцелін застосував до догмату про Трійцю, за його теорією вийшло, що існує не один, а три Бога. В 1022 це вчення було оголошено єретичним. П’єр Абеляр (1079-1142) у своєму вченні, яке називається «концептуалізм», намагався об’єднати реалізм з номіналізм. Спираючись на ідеї мислителів античності, він розвинув теорію, в якій стверджував, що загальне не існує реально поза речей. Воно існує в самих речах і виділяється нашим розумом, коли ми починаємо вивчення цих речей. Загальне реально існує тільки в розумі (розум – це є концепт), концептуально, але не у вигляді самостійних ідей. Оскільки наш розум цілком реальний, то загальне в думці реально. Абеляр взяв участь у суперечці про Трійцю, спробувавши звести воєдино всі три атрибути Бога, створивши якусь досконалу Істоту Фактично він зводив існування трійці до якості однієї особистості.

Систематизував схоластику Фома Аквінський (1225-1274) – видатний філософ, автор одного з панівних напрямів філософії католицької Церкви – томізму. Його вчення в 1878 р. було оголошено офіційною ідеологією католицизму, а з другої половини XIX ст воно стає основою неотомізму, який є одним з потужних течій у сучасній філософській думці. У працях: «Сума теології», «Сума філософії», «Сума проти язичників» він, спираючись на праці Аристотеля, розглядає буття як можливе і як дійсне. Буття – це існування одиничних речей, що і є субстанція. Аквінський, поряд з категоріями «можливість» і «дійсність», вводить і такі, як «матерія» і «форма». Матерія – це можливість, а форма – дійсність. Використовуючи ідеї Аристотеля про форму і матерії, він підпорядковує їм вчення про релігію. Він стверджує, що матеріальне без форми не існує, а форма залежить від вищої форми – Бога. Бог же – істота духовна. Тільки для тілесного світу необхідно з’єднання форми з матерією. Але матерія пасивна, активність їй дає форма. Фома Аквінський стверджував, що «буття Боже» має бути доведено через доступні нашому пізнанню слідства. Він запропонував п’ять своїх доказів існування Бога, якими користується сучасна католицька церква:

• все, що рухається, рухомо кимось і є першодвигун, яким є Бог;

• все, що існує, має причину – отже, є першопричина всього – Бог;

• випадкове залежить від необхідного – отже, первісною необхідністю є Бог;

• все, що існує, має різні ступені якості, отже, має бути вища якість – Бог;

• все в світі має мету, або сенс – значить існує розумний початок, який спрямовує все до мети – Бог.

21. Ренесанс, або Відродження - важливий етап в історії філософії. Ренесанс у Європі (передусім в Італії") займає період з XIV до XVI ст.

Сама назва епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, у яких починають вбачати зразок для сучасності. Ідеалом знання стає не релігійне, а світське знання. Поряд з авторитетом Святого писання визнаються «на рівних» авторитети античних мудреців. Разом з тим, відбувається відродження «істинної» християнської духовності. Іде переосмислення християнської традиції, з'являються ревнителі християнства, такі як чернець Савонарола у Флоренції (1452-1498), які різко протестують проти розкоші папства, спотворення вчення Христа кліром, які закликають до первісного «апостолівського» варіанта християнства.

Тому говорити, що етап Відродження пов'язаний тільки з античною спадщиною, неправильно. Духовного та християнського в ньому також було багато. Головна особливість філософії Ренесансу - антропоцентризм. Тепер не Бог, а людина поставлена в центр досліджень. Місце людини у світі, свобода, її доля хвилюють таких мислителів, як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Еразм Роттердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін.

Людина - природна істота. Звідси інша особливість ренесансної культури та філософії - «секуляризація» (відокремлення) релігії від науки, потім від політики та моралі. Тепер проблеми держави, моралі, науки не розглядаються крізь призму теології. Ці галузі буття визнаються існуючими самостійно (поза релігією), такими, що мають власні закони. Сказане зовсім не означає, що проблеми релігії, Бога, спасіння душі забуті. Просто вони більше не є в центрі уваги філософії. Це час становлення дослідних наук, які поступово висуваються до рангу єдиних, що дають справжнє знання про природу (Коперник, Кеплер, Галлілей, Бруно тощо).

Мислителям Ренесансу властиве небажання аналізувати поняття, розрізняючи (як це робили схоласти) найменші відтінки категорії. Вони хочуть осмислювати самі явища природи та суспільства, а не сперечатися про дефініції (визначення).

Більшість з них спираються на досвід і розум, але не на інтуїцію та одкровення. Розвивається і своєрідний скептицизм (Мішель де Монтень). На основі раціонального створюються й перші проекти, які малюють ідеальну державу, - «Утопія» Томаса Мора, «Місто Сонця» Кампанелли та ін.

22. Доба Відродження взагалі являє собою історичний процес культурного сходження ранніх буржуазних суспільств. Розвиток ремесел і торгівлі, розквіт міст і великі географічні відкриття сприяли процесу первісного нагромадження торговельного та лихварського капіталу, а також виникненню перших мануфактур та зародків капіталістичних виробничих відносин. Праця, розум, успіхи в житті пов’язувалися не стільки з божою милістю, скільки з людськими можливостями. Зростала повага до земної людини, яка перемагає, досягає мети, сприймає світ, яким він є, користується радощами життя, відчуває піднесення у боротьбі і не впадає у релігійний екстаз і відчай.

Епоха Ренесансу починається не всюди і не одночасно, а виникає як культура розвинутих міст (а не села), більш того – як «салонна культура». Приводами для організації дозвілля нових суспільних прошарків стали розповіді мандрівників, вірші поетів, картини художників, філософські міркування та інше, а їжа, напої і танці слугували лише доповненням «культурної програми». Згодом в італійських містах, а саме Флоренції, Сієні, Феррарі, Пізі, Неаполі та інших, формуються своєрідні спільноти однодумців – гуманістів. Основним смислом свог життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення античної спадщини. Гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей, серед яких на перший план висувалася сама людина, її особистісні достоїнства, а не походження, багатство чи влада. Культура постає головним критерієм людської гідності та шляхетності. Тому гуманісти проповідують шляхи індивідуального вдосконалення через прилучення до культури. Гуманізм Відродження спирається вже переважно не на релігію, а на мистецтво та науку. Під гуманізмом стали розуміти новий тип освіченості – не богословської, а мирської, світської.

Бог створює світ, а людина – решту речей. Мистецтво як майстерність взагалі стає визначальною характеристикою епохи Відродження. Звеличення ролі людини та її творчих успіхів призвели до утвердження антропоцентричного світогляду. Цей антропоцентризм мав цілком відчутні прояви у літературі, філософії, мистецтві. По-перше, людина вже розглядається як особистість, як

«внутрішня людина», що приховує в своїх глибинах різні можливості та здібності. По-друге, піднесення розумових та творчих сил людини потягли за собою своєрідну «реабілітацію» і людської тілесності.По третє, метою життя людини проголошується тепер не турбота про спасіння власної душі, а прояв себе для інших, служіння людям, а не Богу, творчість, пізнання. По-четверте, ідеалом людини Відродженнястає її всебічна діяльність.

26. Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.

Термін "просвітництво" використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.).

За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:

1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насамперед тим, що англійське. Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класовий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим дворянством, залучивши останнє до буржуазного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.

2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії. Боротьба між феодалізмом і антифеодальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.

3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національним відродженням, особливими стимулами для яких стали гердеріанство і романтизм.

27. Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант /1724-1804 рр./. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності*. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий так званий "критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" /1781/, "Пролегомени" /1783/, "Критика практичного розуму" /1788/.

В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

28. Німецька класична філософія охоплює відносно короткий період, обмежений 80-ми роками XVIII ст. і 40-ми роками XIX ст. 

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант , Йоган Готліб Фіхте , Фрідріх Вільгельм Шел-лінг , Георг Вільгельм Фрідріх Гегель , Людві, Андреас Фейербах .

Німецька класичнафілософія  характеризується   такими основними рисами: • Усі представники німецької класики ставилися до філософії як до спеціальної системи філософських дисциплін, ідей, категорій. • Філософія в історії розвитку світової культури покликана бути совістю, «душею» культури, «конфронтуючою свідомістю», яка «насміхається» над дійсністю. •  У класичній німецькій філософії розроблено цілісну концепцію діалектики, як методу пізнання природної і соціальної дійсності. •  Поряд з історією досліджувалась людська сутність. • Німецькі мислителі підкреслювали роль філософії у розробці проблем гуманізму, здійснивши спробу осмислити життєдіяльність людини в суспільстві. Обєкт вивчення :  зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті - від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне самотворення

Головне філософське досягнення німецької класичної філософії - діалектика.

Вперше у філософії була поставлена проблема ідеалу.

29. У кінці XIX — на початку XX ст. значним кроком у становленні філософської теоретичної думки, порівняно з попереднім розвитком філософії, став в основному відхід філософії від принципів класичної філософії. У XIX ст. німецька класична філософія, здавалось би, продемонструвала те, що може дати філософське міркування, що має предметом вічні питання буття людини: Що є людина? Що може людина? На що здатна людина? На що може сподіватися і надіятися людина? Такі міркування склали найдосконалішу і бездоганну, з позицій логіки, філософську систему Георга Гегеля, що базувалась на філософському ідеалізмі і діалектиці. Рубежем між німецькою класичною філософією, що нібито підсумовував двох з половиною тисячолітній розвиток філософської думки, став марксизм.   У марксизмі, за висловом Фрідріха Енгельса, філософія поставлена «з голови на ноги». Сприйнявши від Георга Гегеля діалектичні принципи розвитку і взаємної обумовленості явищ, Карл Маркс відштовхнувся від матеріалістичної версії вирішення основного питання філософії, зробив відкриття, яке сам назвав матеріалістичним розумінням історії людства. За концепцією, суспільне буття визначає суспільну свідомість і різноманітні її форми, у тому числі і філософію, у найрізноманітніших її іпостасях. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що обґрунтовано заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою німецької класичної філософії є безмежна віра в Розум, у здатність пізнати світ і встановити «царство Розуму». Класична філософія виходила з головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основного пізнання та поведінки людини, що за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організує своє життя на раціональних основах. Представники класичної філософії здебільшого сповнені пізнавального оптимізму, впевненості в тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть можливість вирішити всі проблеми людства. Та вже в момент найвищого розвитку класичної філософії, в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.   Діалектичному вченню Георга Гегеля протиставляється ірраціональне вчення про світову волю Артура Шопенгауера. Суть особи становить належна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, яка є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом всього сущого. Позитивістська концепція Огюста Конта становила другу тенденцію. Огюст Конт вважав, що філософія не є наукою із власним об'єктом. Позитивізм як філософський напрямок ґрунтується на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Ідеї Огюста Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. У кінці XIX ст. ідеї позитивізму розвивали представники емпіріокритицизму Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм. 

1. 31. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).

2. 3. Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

3. 4. Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

4. 5. Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа Серена К'єркегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя;

5. 6. Феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо. Едмунд Гуссерль Анрі Бергсон Вільгельм Дільтей

6. 7. Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення.

7. 8. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально.

8. 9. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.

9. 10. Екзистенціалізм Релігійний Атеїстичний Марсель, Ясперс, Бердяєв Сартр, Хайдеггер, Камю

10. 11. Поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від Бога. Атеїстичний на тому, що Бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне. Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

11. 12. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

12. 13. Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

13. 14. Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування , на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами.  Жан-Поль Сартр

14. 15. За Сартром: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою . “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “ Жан-Поль Сартр

15. 16. Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії. 

16. 17. Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “ Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).

17. 18. Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом. Ясперс Карл Теодор

18. 19. Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” 

19. 20. Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

20. 21. Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя.

21. 22. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

22. 23. У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Гайдеггер). Мартін Гайдеггер

23. 24. Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю Альбер Камю

24. 25. Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”.

25. 26. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу. 

26. 27. Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму. Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. 

27. 28. “ Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська. Карл Ясперс

28. 29. Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.

29. 30. Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). 

30. 31. Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність.

31. 32. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.

32. 33. Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).

33. 34. Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини.

34. 35. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. 

35. 36. Саме це і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності”. Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.

36. 37. Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.

37. 38. В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо .

38. 39. Визначальні риси екзистенціалізму:

39. 40. на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

40. 41. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

41. 42. Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, А. Мальро, Жан Ануй, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

42. 43. Екзистенціалізм в Україні

43. 44. В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

44. 45. В дусі екзистенціалізму творили свого часу Г. Сковорода та П. Юркевич. Сковорода Григорій Памфил Юркевич

45. 46. Екзистенційність як ключова риса художніх творів, як ідейна основа, як тип світосприйняття викристалізовувалася на українському літературознавчому тлі шляхом рецепції ідей С. К’єркегора, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, які утвердили принцип індивідуалізму, а також виробленням власних національних матриць. Фрідріх Ніцше Серен К'єркегор Артур Шопенгауер

46. 47. Говорити про екзистенціалізм в українській літературі у чистому вигляді не доводиться, оскільки у період, коли творили письменники нової генерації, екзистенціалізм як філософська течія ще не був сформований.

47. 48. Митці кінця ХІХ – початку ХХ століття не культивували усталених канонічних форм, а спрямовували творчі пошуки у сферу вияву внутрішніх переживань. Це ставить їхні твори в один ряд із європейськими зразками тогочасної літератури.

48. 49. Екзистенційність  як  домінанта  малої прози передбачає не лише наскрізно буттєві теми творів, їхні мотиви, ідеї, проблематику, а й особистісні характеристики персонажів.

49. 50. Тому комплекс названих тенденцій ще до формування екзистенціалізму називається  екзистенційністю , оскільки екзистенціалізм  –  художньо-філософська основа, а екзистенційність  –  визначальна домінанта світовідчуття персонажів ,  умонастрій літератури доби модернізму.

33. «Академічною філософією» називають професійну філософію, що розвивалася в Україні в ХІХ столітті переважно у вищих закладах освіти і насамперед у Київській духовній академії. Українська академічна філософія мала одну характерну рису – інтерес до Канта та німецького ідеалізму. У ХІХ ст. більша частина України вже перестала бути частиною Польсько-Литовської держави, а починаючи з ХVІІ ст., поступово поневолювалася Росією, причому в ХІХ ст. цей процес практично завершився. На відміну від європейської Польсько-Литовської держави, не освічена Росія відверто зневажала філософію і всіляко гальмувала духовний розвиток України, однак не зважаючи на це, філософське життя не припинилося. По всій Україні діяли своєрідні «центри», де тривала трансляція найновіших філософських досягнень, якими на той час і були Кант та німецький ідеалізм. Серед цих центрівнеобхідно згадати гурток, що діяв у Кременчуці, очолюваний В. Пасеком, і гурток, що функціонував у с. Попівка Сумського повіту, який разом із поглядами просвітників поширював ідеї Канта й інших німецьких філософів. Один із членів цього гуртка – Василь Каразін – ініціював у 1805 році відкриття Харківського університету, де за рекомендацією видатного поета, просвітителя, вченого і філософа Йоганна Вольфґанґа Ґете став працювати блискучий німецький філософ Йоганн Баптист Шад, роботи якого високо цінував навіть сам Фіхте. з одного боку, продовжуються розвиватись ідеї єдності розуму і віри, чуттєвого і раціонального пізнання, що сягають витоками ще Київської Русі, а з іншого, – з’являються перші спроби об’єднати християнський платонізм із німецьким ідеалізмом. Цей синтез стане наріжним каменем не тільки української філософії ХІХ століття, але й російської філософії так званого «срібного віку», тобто другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.Найвидатнішим філософом, життя якого було пов’язане з Київською духовною академією, став Памфіл Юркевич.

Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874)204 народився в с. Ліпляве Золотоношинського повіту Полтавської губернії. Майже чотирнадцять років провів у стінах Київської духовної академії, пройшовши шлях від студента до ординарного професора. Його філософію можна розглядати, як найпослідовніший синтез платонізму з німецьким ідеалізмом, насамперед філософії Геґеля. Як і Геґель, Юркевич визнає всю дійсність Духом. В основі Духу лежить Ідея. Вся дійсність утворюється рухом і розвитком Ідеї, однак сама вона почала рухатися завдяки Богу. Процес пізнання здійснюється у трьох формах: 1) чуттєве споглядання, 2) пізнання через поняття, 3) пізнання через ідею, де чуттєве пізнання і понятійне мислення зливаються. Юркевич сперечається з Кантом, із філософії якого нібито випливає неможливість пізнати Ідею, віддаючи перевагу Платону, який таку можливість допускає. Однак перед Богом, вищою субстанцією, розум поступається. Пізнати Бога можна тільки серцем.

1632 року завдяки об’єднанню школи Київського братства і гімназії при Києво-Печерській Лаврі було засновано перший вищий навчальний заклад на території Східної Європи, який ми нині називаємо Києво-Могилянська академія, вшановуючи тим самим ім’я митрополита Петра Могили (1596–1647), котрий доклав чимало зусиль для створення та становлення даного закладу. Значення Києво-Могилянської академії для української філософії є непересічним з огляду на два важливих моменти: по-перше, вона спробувала об’єднати західноєвропейські філософські ідеї та цінності з традиційними для України візантійськими ідеями, а подруге, в ній зародилося те, що ми називаємо українською професійною філософією. Дійсно, лише з виникненням цього закладу в Україні почалося професійне і систематичне викладання філософії Платона, Арістотеля та інших філософів, яке проводилося професорами, що мали зарубіжну університетську філософську освіту, володіли класичними (і не лише класичними) іноземними мовами, філософською та науковою термінологією. Однак незважаючи на це, у Києво-Могилянській академії збереглися традиції, закладені ще в часи Київської Русі. Так, єдність матеріального й ідеального світів полягала тепер у широко пропагованій філософії пантеїзму, яка вчить, що ідеальний Бог «розчинений» у матеріальній природі і навіть до певної міри залежить від неї. Такий погляд обстоювали професори Інокентій Гізель (бл. 1600–1683), Теофан (справжнє ім’я Єлисій) Прокопович (1677–1736), Георгій Щербацький (1725–1754) та ін. Дійсність тлумачилася цими професорами як така, що складається з п’яти світів: 1) божественного; 2) інтилегибельного (думки Бога, як у Авґустіна); 3) ангельського (світу ангелів); 4) макрокосму (Всесвіту); 5) мікрокосму (людини). Професорами Києво-Могилянської академії визнавалася також єдність віри і розуму, чуттєвого й інтелектуального пізнання, що продовжувало традиції «філософії серця». Протягом ХVII–ХVІІІ та початку ХІХ століття Києво-Могилянська академія була чи не єдиними світочем філософського знання в усій Східній Європі. Найвидатнішим випускником Києво-Могилянської академії, а можливо, й найвидатнішим українським філософом усіх часів був Григорій Сковорода.п

34. Григорій Савич Сковорода (1722–1794) народився у селі Чорнухах на Полтавщині. У 1738 році він вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався (із перервами) 10 років. Сковорода досконало знав Платона, грецьку та латинську патристику, був знайомий із сучасними йому науковими досягненнями, володів десятком іноземних мов, у тім числі досконало давньоєврейською, грецькою і латиною. Його філософію можна кваліфікувати якоригінальний християнський платонізм, що спирався на традиції Київської Русі. Як і в давньоруській культурі, філософія тлумачиться Сковородою як практична мудрість, тобто не тільки мудре вчення, але й мудре життя. Сковорода поділяє пантеїстичні погляди професорів Києво-Могилянської академії, а також розвиває уявлення про серце, як орган, де поєднуються розум і чуття. Дійсність, на думку Сковороди, складається з двох «натур» – видимої (матерія, людське тіло тощо) і невидимої (душа, Бог, прихований смисл): «Весь світ складається із двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається твар, а невидима – Бог», – пише Сковорода. Дійсність також складається із трьох світів: Великий світ (Макрокосм, або Всесвіт), Малий світ (Мікрокосм, або Людина) і Символічний світ (Біблія). У Всесвіті видимою натурою є матерія, а невидимою – ідея (форма), в Людині видимою натурою є тіло, а невидимою –душа, у Символічному світі видимою натурою є знаки (літери), а невидимою – смисл203. Символічний світ – це сфера знаків і символів, про яку чи не вперше в історії світової філософії написав Сковорода. Метою людини є рух до невидимої натури, насамперед, усамому собі. Слідом за Сократом й іншими філософами, Сковорода проголошує знаменитий принцип: «Пізнай самого себе». У самІопізнанні людина відкриває божественний задум в самій собі і працю, для якої її призначив Бог. Таку працю Сковорода називав «сродною» (спорідненою) працею . Якщо людина буде їй слідувати, то в суспільстві настане гармонія і лад. Вчення Сковороди є унікальним явищем не тільки в українській, але й у всій світовій філософії, а самого мислителя можна вважати найвидатнішим українським філософом усіх часів.

35. Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874)204 народився в с. Ліпляве Золотоношинського повіту Полтавської губернії. Майже чотирнадцять років провів у стінах Київської духовної академії, пройшовши шлях від студента до ординарного професора. Його філософію можна розглядати, як найпослідовніший синтез платонізму з німецьким ідеалізмом, насамперед філософії Геґеля. Як і Геґель, Юркевич визнає всю дійсність Духом. В основі Духу лежить Ідея. Вся дійсність утворюється рухом і розвитком Ідеї, однак сама вона почала рухатися завдяки Богу. Процес пізнання здійснюється у трьох формах: 1) чуттєве споглядання, 2) пізнання через поняття, 3) пізнання через ідею, де чуттєве пізнання і понятійне мислення зливаються. Юркевич сперечається з Кантом, із філософії якого нібито випливає неможливість пізнати Ідею, віддаючи перевагу Платону, який таку можливість допускає. Однак перед Богом, вищою субстанцією, розум поступається. Пізнати Бога можна тільки серцем.

36. У 1861 році Юркевич від’їжджає до Москви, щоб очолити кафедру філософії Московського університету. Це найвища «філософська» посада в Росії, однак Юркевича беруть на неї без зайвих вагань. До цього філософія в Росії була 10 років офіційно заборонена, і на той час Юркевич виявився єдиним висококваліфікованим філософом у всій безмежній Росії. У Москві він фактично постав біля витоків «філософії всеєдності» – єдиного великого здобутку російської філософії взагалі. Учнем Юркевича і продовжувачем його ідей стає найвидатніший філософ Росії всіх часів Владімір Соловйов (1853–1900), який, як і Юркевич, намагається об’єднати геґелівську філософію з християнським платонізмом, розум із вірою, а мислення з чуттєвим пізнанням. В основі дійсності, за Соловйовим, знаходиться Бог-Логос, який є «ідеальною всеєдністю». Далі, подібно геґелівському перетворенню-протипокладанню ідеї в природу, Бог Логос Соловйова протипокладає собі Софію-Природу, яка є основою множинності. Далі в тривалому процесі становлення дійсність знову наближається прямує до нині уже не ідеальної, а «реальної всеєдності», проходячи послідовно: 1) несвідомий потяг до кінцевої мети; 2) свідомий потяг та 3) абсолютне буття, яким є буття людини до гріхопадіння або «боголюдини». Останній момент нагадує вчення Шеллінґа про ступені свідомості природи та ніцшеанську теорію «надлюдини». «Всеєдність» вбачає Соловйов і у пізнанні, яке, на його думку, має поєднати в собі емпірично-раціональні моменти і містичноабсолютні – філософію, науку і релігію і стати «теософією». Серед послідовників «філософії всеєдності» були Павел Флоренський (1882–1937), який вважав, що світ рухається від першопочаткового хаосу до всеєдності, Ніколай Бердяєв (1874–1948), який на основі ідеї всеєдності виступав проти поділу буття на суб’єкт і об’єкт, Лев Шестов (1866–1938), за яким людський розум не в змозі повністю пізнавати світ і лише засмічує його раціональними формальними схемами. Отже, в російській філософії «срібного» віку головні ідеї української думки, такі, як єдність матеріального й ідеального, розуму і віри, мислення і чуття, а також німецького ідеалізму та християнського платонізму знайшли своє продовження й остаточне оформлення.