Висновок

Хоча мусульманське право і впливає на правові системи мусульманських держав, але все рівно зараз спостерігається тенденція до застосування таких джерел права як правовий звичай і нормативно-правовий чи акт законодавство. Практично у всіх мусульманських країнах вплив мусульманського права обмежується брачно-сімейними і пов'язаними з ними відносинами, тобто тими, котрі входять у поняття "особистий статус". Єгипет був першою державою, що відмовилося ще наприкінці XIX століття від мусульманського права, як від єдиного джерела права. Як приклад можна ще привести Саудівську Аравію, що вважається країною традиційного ісламу. Навіть тут усе більше застосовуються в судочинстві і законодавстві "подвійні стандарти", а в комерційному праві пріоритет уже віддається "англо-американському" праву.

2.2. Традиційні мусульманські правові системи

Мусульманська правова сім'я — група систем мусульманського права, що характеризуються фундаментальним значенням в них релігії, продовженням якої виступають правові явища. Основним джерелом права тут є релігійні тексти, наприклад Святе Письмо. Коран складається з 114 різних за характером та обсяг розділів - т. зв. сур. Якщо виключити першу з них, невелику молитву, що відіграє в ісламі роль своєрідного «Отче наш», решта 113 згруповані в порядку зменшення обсягу, так що останні з них, найменші, складаються з кількох рядків, а перші являють собою цілі трактати, розділені на сотні невеликих абзаців-аятів. Така хаотична композиція (за показниками обсяг сур) робить сам твір дещо непослідовним: до одного й того ж релігійного чи правового питання автори (заведено вважати, що перший запис Корану був здійснений близько 650 р. за третього наступника Мухаммеда - Османа, а його остаточний текст склався аж у VIII ст., тобто за багато років після смерті пророка) повертаються по кілька разів, більш важливі догмати можуть йти за менш важливими тощо. За часом їх виголошення Мухаммедом усі сури поділяють на 90 «мекканських» (більш ранніх) та 24 «мединських» (пізніших, так би мовити, «відшліфованіших»); у тексті «мекканські» та «мединські» сури йдуть впереміж⁷. Більша частина Корану - полеміка у формі діалогу між Аллахом та противниками ісламу чи тими, що вагаються. Коран містить релігійно-правові приписи, що визначають «угодний Аллаху» стиль життя і поведінки, деякі правила обрядовості та відправлення культу. Багато місця приділяє Коран основам мусульманського права. За деякими підрахунками, в Корані налічується 225 протиріч, причому початок їм був покладений самим Мухаммедом, який посиланнями на змінену волю Аллаха виправдовував суперечні місця у своїх проповідях. Усунення цих протиріч, а також зміни в суспільному житті халіфату вимагали появи коментарів і тлумачень Корану - т. зв. тафсіру. Тим самим Коран не був чимось догматично закостенілим, а сама мусульманська доктрина (включаючи важливі положення права) постійно розвивалася й удосконалювалася. Усні перекази (хадиси) про життя і діяльність пророка, спогади про розмови з ним та про його висловлювання з тих чи інших питань були ретельно зібрані сучасниками, нащадками та послідовниками Мухаммеда. У IX ст. шість подібних збірників склали Сунну, тобто переказ, що стосувався різноманітних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк. Як і інші релігії, іслам не закликає до активної перебудови світу. Навпаки, він вчить смиренності та послуху. Раби повинні підкорятися панам, але й пани повинні по-батьківськи ставитися до рабів. Приватна власність недоторканна - з цього приводу вказівки Корану суворі й недвозначні, а закони шаріату жорстоко карають злочинців, наприклад, крадіїв - відрубуванням руки. Усі мусульмани рівні перед Богом, але майнові відмінності, багатство і бідність визнаються природним фактом, встановленим самим Аллахом. Торгівельний прибуток оголошується цілком законним, лихварство засуджується: «Аллах дозволив торгівлю і заборонив ріст» (2 : 276). Цікава деталь: в сучасних арабських монархіях Аравійського півострова королівські банки надають кредити під нульовий процент (держава виграє на оподаткуванні налагодженого виробництва). Існують чотири школи ісламського права (мазхаби), створені в рамках ортодоксального суннітського ісламу ще у VIII—IX ст. Вони зберігають свій вплив по сьогодні. Для того, щоб зрозуміти відмінності між ними, слід взяти до уваги, що для вирішення спірних правових питань ісламське право застосовує такі методи:

• рай, тобто індивідуальне тлумачення того чи іншого з авторитетів мусульманського богослов'я. Роль цього методу завжди була обмеженою;

• іджма, тобто узгоджена думка багатьох або й усіх авторитетів на даний час. Цей метод широко визнавався усіма;

• кіяс (кияс), тобто висновок за аналогією;

• істіслах (істіхсан), тобто визнання можливості зміни деяких хадисів Сунни, якщо їх зміст суперечить визнаному благу.

Система Абу-Ханіфа (помер у 767 р.), т. зв. ханіфізм, найбільшу увагу надає методам індивідуального тлумачення - рая і вирішення спірних питань шляхом аналогії - кияса, з посиланням на відповідні сури Корана та на Сунну. Саме ханіфізму належить висунення наперед методу істіслах (істіхсан). Ханіфізм багато уваги надає і звичаєвому праву арабського та інших мусульманських народів - адату, норми якого гнучко пов'язуються з ісламом. З усіх шкіл мусульманського права ханіфізм є найбільш гнучкою системою, яка вміло пристосовується до нових віянь та змін в етно-культурному середовищі. Ханіфізм став переважною системою ісламського права в Османській імперії. До його прибічників дотепер належать не менше третини сучасних мусульман-суннітів, що проживають у Туреччині, Афганістані, Єгипті, Пакистані, Індії та деяких інших країнах. Система Малика (помер у 795 p.), маликізм, визнає в якості основ права Коран, Сунну, спирається на ханіфізм та на методику істіхсана. Але з усіх решти методів послідовники цієї системи віддають перевагу т. зв. іджму, тобто узгодженню. Маликіти близькі до ханіфітів, але більш суворі й нетерпимі, менше схильні довіряти спекулятивним умо-висновкам. Поширення ця система набула першочергово в країнах Магрібу, і взагалі серед африканських мусульман, наприклад у Судані. Система Аш-Шафії (помер у 820 p.), шафіїзм, визнає як основу ісламського права Коран і Сунну, не допускає індивідуальних тлумачень авторитетів богослов'я (метод рая) та застосування методу істіслах. Система в сфері своїх правових норм значно жорсткіша від ханіфізму і ближча до маликітів з їх нетерпимістю до правових спекуляцій. Поширений шафіїзм в Сирії, частково в Єгипті та східній Африці, Пакистані та Індонезії. Система Ібн-Ханбала (помер у 855 p.), ханбалізм, спирається в основному на хадиси та дуже обмежено використовує методи рая, іджми та кияса. Ця школа відрізняється нетерпимістю та начотництвом, має найменше поширення, в основному у найбільш консервативних країнах ісламу, перш за все в Аравії, а також у сучасному Афганістані. В цілому ж, на думку С. А. Токарева, школа ханбалітів «просякнута духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігійних догматів ... близька до неї й школа маликитів ... Дві інші школи, що поширилися в більш культурних областях мусульманського світу, допускали вільніше тлумачення учення. Особливої ворожнечі між представниками цих чотирьох богословських шкіл немає». Усі чотири мазхаби, хоча й сперечаються між собою з окремих питань права, методики та обрядності, практично мирно співіснують, нерідко в межах однієї держави. Очолюється кожна школа групою високоосвічених (в ісламському розумінні) спеціалістів - законознавців та богословів - муджтахідів. Усім чотирьом школам сунніти надають рівного значення; кожний мусульманин має право змінювати свої симпатії на користь того чи іншого мазхаба, користуватися навчальними посібниками різних шкіл. Богословські школи включені до зведеної системи мусульманського права - шаріату. Мусульманське право цілісне: воно не поділяється на цивільне, карне, релігійне. Шаріат (тобто «намічений», «приписаний» шлях) опирається на Коран та Сунну, а також на збірники т. зв. Фікха, тобто своєрідні зводи та кодекси ісламського законодавства, вироблені названими вище школами, які мають реальний правовий авторитет і силу закону. Кодекс шаріату підрозділяється на три основні частини - ібадат (обов'язки, що стосуються релігійного культу), муамалят (чисто юридичні норми) та укубат (система покарань). Шаріат суворо регламентує майже усі сторони побуту, сімейних взаємин тощо. Разом зі звичаєвим правом, адатом, шаріат створює густу мережу обов'язкових приписів, що практично детермінують поведінку мусульманина на суспільному і побутовому рівні. Система законодавства грунтується на визнанні приватної власності на засоби виробництва. Вона встановлює правила спадкування майна, за якими майно повинно переходити лише до законних спадкоємців (тобто тих, яких такими визнає Коран), особливо підкреслювалося, що «чоловікові виділяється частка, що дорівнює частці двох жінок». Забороняється входити у чужий будинок, коли в ньому немає господарів, але в той самий час дозволяється присвоювати майно з виморочних будинків. Злодії жорстоко караються за вчинену ними крадіжку: «Злодію і злодійці відрубуйте руку в покарання за те, що вони вчинили»,- говориться в Корані. Менш жорстко переслідується убивство - тут багато речей дозволялося за законами адата з його традиційними інститутами кровної помсти. Коран дозволяє правовірним помститися, але у межах еквіваленту: вільного за вільного, жінку за жінку, раба за раба. Він серед іншого забороняє убивати новонароджених дівчаток (звичай, широко поширений в доісламській Аравії). За вбивство чи тілесні пошкодження можна було відкупитися, але розмір викупу був непосильним для простої людини: 100 верблюдів та 12 тис. дирхемів. Убивство немусульманина або жінки тягнуло меншу відповідальність. Коран врегулював також сімейні стосунки, виробив правила шлюбу і розлучення, установив правила опікунства тощо.