Київський університет права Національної

Академії наук України

Історія держави і права республіки туреччини

Виконав:

Студент

Факультету правознавства та міжнародних відносин

Ратушняк Олег Олегович

Перевірив:

Професор

Васильчук Володимир Миколайович

Київ – 2017

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………...……………...	3
1 ІСТОРІЯ …………………………………………………...................................	4
1.1 Внутрішня структура імперії………………………………………….........	6
1.2 Військова система…………………..………………………..……………...	7
2 ПЕРШІ ЗАКОНИ………………………………………..………………………	10
3 КОНСТИТУЦІЯ………………………………………………..……….............	13
4 СУЧАСНІ ЗАКОНИ……………………………..………………….…………..	15
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………. ЛІТЕРАТУРА………...…………………………………………………………....	18 19

ВСТУП

Судово-правова система турецької держави склалось на основі мусульманського права і власного традиційного права – тюре. Така риса є загальною для значної частини народів середньовічної Азії. Велику роль в Османській імперії XV-XVIII ст. відігравало також і державне законодавство.

Джерело мусульманського права – Коран – священна книга мусульман. Сьогодні Коран також відіграє основну роль у становленні правових взаємовідносин у Туреччині, проте, його відносять до категорії релігійних норм [1].

Основним правовим законом вважається Конституція. Вона регулює права і обов’язки абсолютно усіх громадян та тих, хто перебуває в країні, незалежно від їхнього віросповідання та статусу у суспільстві.

В цілому, Туреччину можна назвати країною, у якій правова система має перспективу подальшого вдосконалення. Розглянемо історію держави і права Туреччини детальніше.

1 Історія

Перші хвилі тюркомовних племен в Малій Азії датуються епохою Великого переселення народів (сер. 1 тисячоліття н.е.), але в період ефективної влади візантійських імператорів ці племена досить швидко асимілювалися місцевим населенням. Інше становище склалося тут на початку II тисячоліття н.е., коли ледь вистояла під ударами арабів і до того ж ослаблена внутрішніми чварами Візантія вже не могла чинити активного опору вторгненням ззовні. В кінці XI ст. правителі сельджукского Румского султанату, зазнавши поразки від хрестоносців, перенесли свою столицю в глиб Анатолії, до кордонів Візантії [2].

Тюрки-огузи, що складали етнічно пануюче ядро ​​султанату, і поступово асимільоване під їх впливом місцеве населення - греки, вірмени, частково грузини, перси - ті компоненти, на основі яких формувалося майбутнє населення Туреччини і перш за все самі турки. Про формування турків як етносу належить вести мову з певними застереженнями. Населення Малої Азії здавна було християнським.

Накладення на нього потужного пласта тюрків-мусульман і навіть тюркізація частини колишнього населення не привели до зникнення християн. Навпаки, великі групи християнського населення тривалий час співіснували з тюрко-ісламським етносом, який прихопив панівні позиції. Тому турками в широкому сенсі слова можна з застереженнями назвати все населення Туреччини, але власне турками були лише представники тюрко-ісламської групи, тривалий час чисельно залишалися в меншості.

Традиційні норми ісламу і родоплемінні зв'язку сельджукских тюрків багато в чому визначили структуру султанату: слабка влада центру спиралася на нечисленний апарат чиновників, переважно з персів, частково греків, а периферійні райони перебували під контролем впливових васалів-беїв. Відцентрові тенденції вели до посилення влади беїв, чому сприяли також насилу пригнічене в XIII в. повстання сектантів-шиїтів, а потім вторгнення монголів, що призвело в кінцевому рахунку до загибелі султанату. З десяти бейликів, на які він розпався, на рубежі XIII-XIV ст. різко посилився і піднісся західний, який належав бею Осману, який з 1299 року став повновладним правителем зміцнілого Османської емірату.

Віддаленість від монгольської держави ільханів і близькість до все більш послабленої Візантії багато в чому визначили політику Османа: відкуповуючись від монголів невеликою даниною, він став одну за одною приєднувати до емірату малоазіатські провінції Візантії. Наступники Османа продовжили його завоювання: спочатку була підпорядкована значна частина Малої Азії, а потім полем бою стали Балкани. Протягом другої половини XIV ст., Особливо після знаменитого бою на Косовому полі в 1389 р і розгрому об'єднаного війська хрестоносців в 1396 р турки-османи приєднали до своєї держави більшу частину Балкан і навіть штурмували Константинополь в 1400 р Дні Візантії були полічені: в 1453 р Константинополь був узятий штурмом, після чого всі візантійські території в Малій Азії і на Балканах виявилися під владою Туреччини [3].

У 1475 р васалом турецького султана стало Кримське ханство і приблизно в цей же час почалося завоювання східної Анатолії, в ході якого в руки турків потрапили найважливіші міжнародні торгові шляхи. Нарешті, в 1514 р туркам вдалося здолати опір їх потужного східного сусіда, сефевидского Ірану, результатом чого були приєднання до Туреччини південно-східній частині Анатолії і Курдистану і, головне, вихід до Арабського Сходу. У 1516 році було розгромлено військо мамлюків, а Сирія та Хіджаз з Меккою і Медіною опинилися під владою турецького султана. У 1517 р турецькою провінцією виявився і Єгипет.