2. Україна в роки першої світової війни

19 липня (1 серпня) 1914 року спалахнула Перша світова війна.

Вона виникла як на­слідок крайнього загострення суперечностей між головними капіталістичними країнами за новий поділ світу. Війну готували всі імперіалістичні країни. Європа поділилася на два блоки: з одного боку Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії (в ході війни Італія відійшла від Троїстого союзу, а до нього приєдналася Туреччина та Болгарія), а з другого — Антанта, до якої увійшли Англія, Франція та Росія. На боці Антанти згодом воювали Японія, Італія, Румунія і США. Всі держави виношували свої загарбницькі цілі. Була також думка, що три­вала і виснажлива війна допоможе імперіалі­стам «одвернути трохи в інший бік увагу зду­шеної в бочці, неспокійної маси», тобто заду­шити революційний рух, який в ряді країн на­був загрозливих розмірів.

Напередодні війни у громадській думці ба­гатьох найрозвинутіших країн вкоренилося переконання, що в умовах, коли світ став єдиним економічно, при сучасному високому розвитку науки і техніки, майбутнє належить взагалі лише так званому «мирному змаганню народів», і війна неможлива. Але вийшло навпаки: економічна єдність світу послужила підґрунтям не для всесвітнього братства, а для всесвітньої бойні.

Всі країни, які вступили у війну, враховува­ли важливість українського чинника. Не див­лячись на те, що українські землі входили до складу Австро-Угорської імперії, першу скрипку у вирішенні питань грала Німеччина. Німеччи­на розглядала варіант відродження українсь­кої держави і входження ЇЇ до складу майбут­ньої «Великої Німеччини» разом з Нідерлан­дами, Бельгією, Австро-Угорщиною, Данією, Польщею, Прибалтикою, слов'янськими зем­лями Балканського півострова тощо. В цьому контексті Україна розглядалася як плацдарм для просування на Схід і потенціальна коло­нія, звідки можна буде черпати сільськогос­подарські продукти і природну сировину. Були в Німеччині сили, які бачили долю України по-іншому: створення самостійної України, яка б послабила Росію і закрила їй вихід у Європу. Проти таких планів виступили Франція, пози­ція якої була русофільською, і Англія, бо ство­рення Української держави ослабило б Росію, яка урівноважувала Німеччину.

Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля, разом з тим не відмовляючись від панування в Східній Галичині, Закарпатті та Північній Буковині. Австрійський уряд метою своєї політики у війні проголосив відрив від Москви українського народу і заснування само­стійної України, чим мав послабити вплив Росі в басейні Чорного моря.

Царська Росія прагнула захопити всю Га­личину, Вірменію, а також Константинополь, зайняти протоки з Чорного моря до Серед­земного. Війна 1914 року певною мірою була результатом ворожості офіційної і національ­ної Росії до українського руху в Галичині як П'ємонту українського національного відрод­ження, тоді як російські офіційні кола звикли дивитися на неї як на осередок українського і сепаратизму, що підтримувався чужорідними впливами Австро-Угорщини. Відносини міх Росією і Австро-Угорщиною визначалися пере­важно слов'янофільською націоналістичною ідеологією, в якій одне з чільних місць посіда­ло вороже ставлення до зростання українсь­кої культури в Галичині і прагнення до «воз­з'єднання уярмленої Русі» з Росією на заса­дах етнографічної єдності. Йшла боротьба міх Росією і Австро-Угорщиною за гегемонію в слов'янському світі. Тому не дивно, що коли Австрія погодилася на відкриття в 1912р. ук­раїнського університету у Львові, в Петербурзі сказали, що це стане причиною війни. Зразу ж після поразки у російсько-японській війні російський царизм почав шукати свої інтер­еси в українстві, бо після революції 1905-1907 рр. українство почало поширюватись на Над­дніпрянщині. Петербург робив все можливе, щоб не дати поширитись «мазепинству» зі Львова до Києва. Успіхи на парламентських виборах 1913 року до Віденського парламен­ту, куди пройшли ЗО українців і 1 москвофіл (на попередніх виборах 12 українців і 8 мос­квофілів), зростання впливу українців у Львівському сеймі також лякало російський царизм, бо досягнення українців в Австро-Угорщині були досить видимими. Тому для Росії ставало вкрай необхідним покінчити з базою дамського відродження в Галичині. Для військових фахівців було дивним, чому Росія кинула такі великі сили на Галичину, яка в стра­тегічному відношенні не заслуговувала на таку увагу.

Не маючи своєї державності, щоб захистити свої корінні інтереси, українці зазнали у війні особливо відчутних втрат. Українці воювали по обидва боки ворогуючих, змушені були вбивати один одного, воюючи за імперії, які ігнор­ували українські національні інтереси. Над­дніпрянська, або Російська Україна, де напри­кінці XIX століття проживало 23,5 млн. ук­раїнців, дала до російської армії 3,5 млн. сол­датів, а із Західної, або Австрійської України з 6,5 млн. проживаючих тут українців було мобілізовано 250 тис. В 1914-1915 рр. в Ав­стро-Угорщині було мобілізовано чоловіків від 21 до 42 років, а в 1916— 18-50-річних. Де­зертирів не було. В складі австрійської армії українці пішли здобувати славу «тирольців сходу». Війна готувала Україні величезні страждання і руїни, оскільки воєнні дії велися на її території.

Єдиним позитивним моментом війни була можливість в умовах послаблення імперій ви­користати право народу на утворення власної державності.

З вибухом війни перед українством постало болюче питання: на кого орієнтуватись. На фоні різко антиукраїнського курсу Москви, який навела напередодні, певні досягнення українства в Австро-Угорщині створювали пере­дави орієнтації українців на Австрію. Всі воюючі країни послідовно втовкмачували в голови своїх громадян тезу про необ­хідність захисту своєї батьківщини. Ніхто не хотів бути агресором. Росія оголосила війну національною. Основним став лозунг допомог­ти слов'янським братам. В Маніфесті до насе­лення Галичини великий князь Михайло Ми­хайлович облудно приховував справжні цілі анексії Галичини: «Браття, — писав він. —Тво­риться Божий суд! Терпляче, з християнською покорою, довгі роки страждав руський народ під іноземним ярмом, але ні хитрістю, ані пере­слідуванням не вдалося зломити в ньому надії на свободу.

Як рвучкий потік несе каміння, щоб злити­ся з морем, так немає сили, що спинила б руський народ в його пориві до об'єднання. Нехай не буде більше поневоленої Русі! Спад­щина св. Володимира, земля Ярослава Осмомисла, Князів Данила і Романа, скинувши ярмо, хай піднесе прапор єдиної, великої, неділимої Росії! Хай сповниться Боже Провидіння, що благословило діло збирачів Руської землі. Хай Господь допоможе своєму царственому по­мазанику Миколі Олександровичу, Імператору всієї Росії, завершити діло великого Івана Калити.

Многостраждальна Братіє Русі, повстань назустріч російським солдатам. Визволювані Руські Браття! Всім нам знайдеться місце на лоні Матушки Росії. Не кривдячи людей жодної національності, не шукаючи свого щастя в уяр­мленні іноземців, як це робили шваби, поверні­ть свій меч на ворога, а свої серця до Бога і моліться за Росію і за руського царя!» Шалений крик підняла преса. Хвиля патріотизму захлес­нула Росію. І не лише Росію. Соціалісти всіх країн, які в Штутгарті (1907) і Копенгагені (1910) винесли антивоєнні рішення, відреклися їх.

Марксисти з їхнім лозунгом міжнародної солідарності трудящих зазнали жорстокої по­разки. «Жупел міжнародної солідарності в серпні 1914 року цілком вивітрився з голов німецького робітничого класу, — писав А.Гітлер в «Меіn Каmpf». Вже через декілька тижнів згодом американські шрапнелі стали посила­ти німецьким робітникам такі відчутні «братні привітання», що останні залишки інтернаці­оналізму почали випаровуватися.

В Росії пропагувалися гасла громадянсько­го миру і відмова від класової боротьби. По всій країні запанували погляди оборонства, які до весни 1915 року, на думку дослідника про­блеми О.Комаренка, були об'єктивним на­слідком цілого комплексу соціально-економіч­них і політичних заходів центральних і місце­вих властей, основними з яких були: мобілі­зація ядра активної частини робітництва на фронт, погіршення якісного складу робітничо­го класу, загроза втрати робочого місця, за­кріплення робітників, що залишилися, до ро­бочих місць, розгул ура-патріотичної агітації тощо.

Повинні були визначитися у ставленні до війни і українці. «Товариство українських по­ступовців», що об'єднувало найбільш активні елементи, серед яких переважали соціалісти і частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) виступили ЗО липня 1914 року з декларацією «Війна і українці» за підписом С. Петлюри, редактора «Украинской жизни». Декларація була надрукована в Мос­кві. В ній говорилося, що українці виконують чесно свій обов'язок щодо держави, підтри­мують справу громадян Росії. Публікацією дек­ларації С. Петлюра розбив мовчанку українців, з якої можна було зробити висновок, що вони взагалі не існують, або в межах Російсь­кої імперії їм взагалі немає місця. Петлюра мав на увазі, що війна повинна розвіяти недо­віру урядових кіл і дати зрештою українцям те, на що вони заслуговують і на що вони мають право. Стало ясно, що в міжнародному мас­штабі ця декларація була орієнтована не лише на Росію, а й на держави Антанти.

Але царський уряд не дивився на такі про­яви лояльності. Нападки на українство роз­горілися у велику пожежу. Почалися нечувані репресії: закривалися «Просвіти», українські видавництва, заборонено було друкувати будь-що українською мовою. Антиукраїнські акції самодержавства супроводжувалися, зокрема, забороною «печатания украинских афиш й плакатов на бумаге сине-желтого цвета или с бордюром тех же цветов». Дозволено було друкувати дещо на «общепонятном языке». Багато українських діячів арештовано, засла­но. Заарештовано М.Грушевського, який на початку війни зі Львова через Венецію з великими труднощами переїхав до Києва. В його домі зробили трус, перетрусили і його дім у Львові, який вже був зайнятий російсь­кими військами, забрали всі книжки й папери. Найбільше шукали доказів, що М. Грушевський брав участь у формуванні українських січо­вих стрільців для боротьби з Росією. Після ув'язнення на Лук'янівці в Києві, Грушевського мали вивезти на Сибір. Але старанням Російської Академії наук вченому Сибір замінили Симбірськом, звідки засланець переїхав до Казані і нарешті — до Москви. Тут М. Грушевський перебував під суворим нагля­дом поліції, без права зміни місця, ані займа­ти яку-небудь посаду, читати лекції, чи висту­пати на зборах. М. Грушевський не мав чого жалкувати за тим, що переїхав до Києва, бо у Львові його чекав арешт за «русофільство». Така «оцінка» українського вченого з обох ворогуючих сторін свідчила про те, що його «академічна» діяльність шкодила обом імпері­ям.

Протести українців у Державній Думі не допомогли. Дивним було те, що ні ліві, ні пра­ві в Думі ніяк не прореагували на абсурдне звинувачення з трибуни парламенту міністра закордонних справ С. Сазонова про те, що український політичний рух в Росії є штучним витвором на німецькі гроші.

В шовіністичній пресі ішли напади на солдатів-українців, які вмирали на фронтах, їхні листи додому перехоплювалися і висміювала­ся їхня українська мова та любов до свого рідно­го народу. Новим нападкам було піддано істо­рію України. Зокрема, професор Кулаковський в газеті «Києвлянин» у 1915 році, поряд з стандартними звинуваченнями українців у зра­ді, твердив, що «Україна» — це «уродливий польський термін» і означає собою «окраїну», | а як ім'я — «окраїну Польщі», тому про націо­нальну, політичну, територіальну відрубність, самостійність не може бути й мови у людей здорового розуму. В газеті «Києвлянин» йому вторив В. Шульгін (член II та IV Державних Дум від Волинської губернії, редактор цієї га­зети), який називав українську мову «окрош-кой с ботвиньей» і радив українцям зректись культури, яку вони називають українською,і вибрати собі або Міцкевича, або Пушкіна, а Шевченка закинути геть. Він звернувся до суспільства і старався підняти хрестовий по­хід проти українців, всього, що носило на собі печать українства. Він твердив, що назву „Україна” вигадали поляки, закликав до винищення раси українців, більшого, ніж в Галичині, Талергофі. Для російських властей це було якраз те, що треба. У 1915 році російський уряд ліквідував майже всю українську пресу. Була заборонена мова, навіть сама назва «українська» тракту­валась за ознаку зради.

У Західній Україні ще напередодні було вирішено підтримувати Австрію. Але це, за образним виразом В. Мороза, був вибір між чумою і холерою.

Частина членів УСДРП, очолювана А. Жу­ком та В. Дорошенком, разом з колишніми лідерами Української соціал-демократичної і «спілки» М. Меленевським (Басок) та О.Скоропис-Йолтуховським, які емігрували з Росії, 4 серпня, тобто через два тижні після оголо­шення війни Росією, заснували у Львові «Союз визволення України» (СВУ). Першим головою СВУ став Д. Донцов. Відразу ж по створенні, Союз видав дві відозви: «До українського на­роду в Росії», написану Д. Донцовим, та «До публічної думки Європи», в яких провадилася ідея, що тільки самостійна українська держава може слугувати захистом Європи проти Російської експансії. 5 жовтня 1914 року СВУ висловила гасло побудови самостійної української держав й у вигляді монархії (гетьма­нату) з конституційним устроєм під егідою Габсбургів, тобто під протекторатом Німеччини. Вони хотіли використати в українських цілях той варіант австро-угорської і німецької по­літики, згідно з яким у випадку поразки Росії у війні передбачалося утворення української держави. На українського монарха постійно рекламувався 18-річний представник Габсбурзької династії — Вільгельм (Василь Виши­ваний)—у 1914 році командир сотні, яка скла­далась з українців. Згодом став полковником УСС. Не можна заперечувати, що «українолюбство» молодого Габсбурга відповідало дале­косяжним планам Відня, реалізацію яких, прав­да, довелося відкласти на деякий час.

СВУ розгорнув широку діяльність. Його члени виходили з того, що треба впливати на світові уряди, розробляти і розповсюджувати матеріали про права України на самостійне життя; вони збирали українських емігрантів-наддніпрянців, підтримували контакти зі східни­ми землями. СВУ зв'язувався з дипломатич­ними колами і розвідками Німеччини і Австро-Угорщини, щоб мати можливість реально про­водити якусь роботу, тобто вони використали німецьку мілітарну силу в інтересах України. Це дало можливість Росії звинувачувати їх як німецьких шпигунів.

Політична програма СВУ була надрукована в Першому номері «Вісника союзу визволен­ня України» під назвою «Наша платформа». В й зазначалося: «об'єктивна історична ко­нечність вимагає аби між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна Українсь­ка держава... «Далі в програмі говорилося, що СВУ як центральна загальнонаціональна ор­ганізація «взяла на себе репрезентацію... на­ціонально-політичних, соціально-економічних інтересів українського народу в Росії». В Со­юзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійнос­ті українського народу, а реалізацію своїх на­ціонально-політичних і економічних устремлі­нь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні. Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України... На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої російсько-української території буде Союз обстоювати за створення з усіх земель, заселених українським народом в Австрії, осіб­ного автономного краю».

Що було новим у заяві Союзу? По-перше, ставилось питання про самостійну українську державу, як життєву потребу не лише для ук­раїнців, але й для Європи, бо Україна виконала б роль бар'єра між Європою і Росією і обмежила б імперські амбіції Росії в Європі.

Користуючись підтримкою Німеччини, чого не можна сказати про Австрію, де були сильні польські впливи, СВУ домігся доступу до та­борів російських військовополонених (Фрайштадт, Рапітат), організував окремі табори для полонених українців з російської армії (в ок­ремих таборах утримувалося близько 50 тис. українців), а всього Союз опікувався долею 80000 українських полонених, з яких було сформовано кілька дивізій українського війська. В українських таборах функціонували школи, театри, хори, виходили українські часописи, які пробуджували національну свідомість ук­раїнців. Культурно-освітню роботу серед військовополонених вели представники ук­раїнської інтелігенції Галичини. Одним з та­ких представників був Богдан Лепкий, мобілізований в австрійську армію у 1915 році. Таким чином діяльність СВУ підготовляла по­літичний грунт до відновлення української держави після розбиття Росії. В австрійських урядових колах у листопаді 1914р. виник план висадки турецького експедиційного корпусу на Кубані. В підготовці плану взяв участь член президії СВУ Меленевський. До складу кор­пусу, яким мав командувати С. Шептицький, повинен був увійти український легіон чи­сельністю до 1 тис. чоловік, планувалося вклю­чити до складу його УСС. Організатори цього заходу вважали, що висадка корпусу викличе в Україні протимосковське повстання. Туреч­чина до цієї ідеї не пристала, УССів австрійське командування не відпустило, тому справа так і залишилась незавершеною.

Так і з боку російського уряду почався страшний розгром українства, і в самій Австрії за намовою та доносами почалися страшні переслідування українців. Ситуація воєнного стану давала змогу австро-польській адміні­страції в Галичині підірвати якомога більше українські позиції під приводом боротьби з ру­софільством. З іншого боку, австро-угорське командування, щоб виправдати свої поразки на фронті, посилаючись на звинувачення польської адміністрації, пояснювали ці пораз­ки «зрадою українців», їх москвофільством. Західну Україну захлинув масовий терор. Ти­сячі українських селян, священиків, інтелігентів загинули невинно на шибеницях і в казематах австрійських тюрем. Десятки тисяч українців було кинуто в концентраційні табори Талергоф, Гнав, Гмюнді, Терезєнштад, де вони були в жахливих умовах, тисячами гинули від хво­роб і варварського

поводження австро-польсь­кої влади. Лише в концтаборі Талергоф пере­бувало ЗО 000 русофілів і українофілів.

Мадярські війська (гонведи — краєва само­оборона — носили мундири і жовті каски) віша­ли людей без суду. «Прихід мадярських час­тин позначили численні насильства, грабун­ки, докопувані на місцевому українському на­селенні, —згадував генерал М. Тарнаєвський. — Всі звірства, що їх допускалися схудоблі, півдикі люди, — мали за претекст уяви мос­квофільство нашого Богу духовинного селян­ства. В дійсності це була нагода безкарно розг­нуздувати притаманні мадярам первісні, дикі інстинкти».

М. Тарнаєвський говорив про факт спален­ня живцем п'яти десятків українських селян в Ріпневі під Буськом. Знахабнілі австрійські генерали піддавали артилерійському обстрілу українські села. 15 вересня 1914 року гонведи зарубали шаблями сорок українців серед білого дня на вулиці Перемишля.

І. Нагаєвський наводить загальну цифр втрат українців внаслідок австро-угорсько терору, яка становить 36 тис. цивільних людей, в тому числі стариків та жінок, розстріл них або повішених, і стільки ж наших в'язи загинуло в австрійських таборах. Таким чином український національно-визвольний рух був підданий тяжким випробуванням. Ганебну рол у цьому процесі зіграли поляки, які під категорію москвофілів підтягували свідомих українців щоб позбутись у майбутньому гідного противника. В той же час не було заарештовано жодного польського москвофіла із «велико-польської» партії, хоча її члени не приховува­ли своєї ворожості до Австрії. Наведені факти свідчать, що «тихі» і «лояльні» нації в першу чергу стають жертвами в часи загострених міжнаціональних стосунків, а агресивні нації залишаються у виграші.

Одначе українці не дали себе залякати, І серпня у Львові було засновано Головну Ук­раїнську Раду, куди увійшли представники усіх найважливіших партій — Національно-демократичної, Радикальної, Соціал-демократичної, Керівником її став Кость Левицький, секрета­рем — С. Баран. 5 серпня 1914 року Головна Українська Рада опублікувала маніфест, в яко­му проголосила своїм завданням обороняти, інтереси українського народу в Австрії та реп­резентувати його під час війни. Маніфестам в цілому був австрофільським, закінчувався словами: «Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України».

Історіографія Першої світової війни налічує; тисячі томів. Проте багато проблем залишаються мало дослідженими. Пріоритетними напрямками є дослідження місця і ролі вся націй, які брали участь у війні, і тих перспек­тив, які відкрилися перед ними в процесі роз­паду Австро-Угорської імперії; потребують дальшої розробки питання соціальної історії, історії окупаційної політики на українських зем­лях, проблема українізації військових части на фронтах, участь українських частин російської та Австро-Угорської армії у боях по обидва боки фронту та їх братання, масштаби участі галицьких москвофілів у проведенні розвіду­вальної роботи російської армії тощо.

3. ЗМІНА В СИСТЕМІ ДАВНІХ ОРГАНІЗАЦІЙ ВЛАДИ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА.

З початком воєнної кампанії збіглося поси­лення антиукраїнських заходів російського уряду. В Києві було закрито газету «Рада», місячники «Літературно-науковий вісник» та «Українська хата», тижневик «Село», журнали «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Наша ко­операція». Редактора «Української хати» П. Богацького було заслано до Сибіру. Надійшло розпорядження про заборону діяльності «Про­світ», українських видавництв. М. Грушевського, який повернувся з Австрії до Києва, було заарештовано і вислано спочатку до Симбір­ська, згодом — до Казані і, нарешті, — до Москви, де він перебував до початку рево­люційних подій 1917 р.

Та найбільше постраждало населення етніч­них українських територій у складі Австро-Угорської імперії. Відступаючі війська чинили масові репресії проти місцевих жителів, зви­нувачуючи їх у зраді. Опосередковано до цьо­го спричинилася діяльність «Карпато-руського визвольного комітету», який виник у Києві після початку війни з ініціативи карпатських русофілів і ставив за мету знайомити російсь­ку громадськість і командування російськими військами з національно-культурним і політич­ним становищем руського Прикарпаття.

Друга хвиля репресій прокотилася краєм після приходу російської армії. Ставлення російського офіцерства до місцевого населен­ня формувалося не в останню чергу під впливом брошури члена «Карпато-руського визвольного комітету» Наркевича «Сучасна Галичина», яку командування Південно-Західного фронту роздало всьому командному скла­ду. У брошурі негативно характеризувалися галицькі громадські організації, політичні партії та їхні керівники, греко-католицька церква. Український рух подавався як цілком про-австрійський, мазепинський, антиросійський.

Призначений генерал-губернатором завой­ованих територій граф О.Бобринський не при­ховував своїх намірів: «Я буду вводити тут російську мову, закон та устрій». Місцева адміністрація, яку складали далеко не кращі

представники російського чиновництва і місцеві русофіли, відразу взялася до справи. Так, після вступу російських частин до Львова були закриті всі українські періодичні видан­ня, а 18 вересня — всі українські та польські інституції, школи, книгарні. Наступного дня бібліотекам було заборонено видавати ук­раїнські книги.

Організований у жовтні жандармський відділ при генерал-губернаторстві розпочав пере­слідування українських громадських діячів. У звіті жандармського полковника Мезенцева зазначалося, що протягом кількох місяців було проведено близько 1000 обшуків і 1200 ареш­тів. 578 осіб (у тому числі 34 представників уніатського кліру) за постановою генерал-гу­бернатора було заслано у віддалені райони Росії.

Попри всі заяви щодо толерантності у спра­вах віросповідань російська адміністрація роз­горнула переслідування греко-католицької церкви і примусове насадження православ'я. Здійснення православної акції Св. Синод покладав на архієпископа Волинського Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, тимчасово залишені уніатськими священиками, призначалися пра­вославні настоятелі. Внаслідок того, що пе­ред вступом російської армії на територію Західної України частина греко-католицького кліру виїхала на захід, а кілька десятків свяще­ників були ув'язнені російськими властями вже після приєднання, краю до імперії, православ­ні служителі культу дістали змогу зайняти близько 200 вакантних приходів. В одному зі звітів генерал-губернатор досить об'єктивно подав ситуацію, яка виникла у зв'язку з цими змінами, підкреслюючи, що «ставлення насе­лення до призначених православних свяще­ників було позбавлене будь-яких ворожих про­явів, але вони не здобули собі любові й поваги прихожан. Причиною цього були, з одного боку, їхні невисокі особисті якості порівняно зі священиками-уніатами, з іншого боку, їхні мате­ріальні умови, в які вони були поставлені, — про це духовна влада своєчасно не потурбу­валась».

На осінній сесії Держав­ної Думи з різким осудом політики Росії в Га­личині виступили депутати Мілюков, Суханов, Чхеїдзе. На одному із думських засідань фракції соціал-демократів і трудовиків подали запит щодо знищення української преси. Під час дискусії з цього приводу позиції уряду були піддані різкій критиці у промовах депутатів Александрова, Дзюбинського, Чхеїдзе.

У лютому 1916 р. група громадських діячів Полтави надіслала на адресу депутатів Мілюкова і Чхеїдзе документ, у якому ставилися такі вимоги: 1) український народ у Росії має бути рівний у правах з російським; 2) дозвіл викладання українською мовою в народних школах; 3) свобода української преси і видав­ничої справи; 4) вільна діяльність українських культурно-просвітніх товариств; 5) законодав­че закріплення гарантій держави для національно-культурного розвитку українського на­роду. Депутати Чхеїдзе і Корейський одержа­ли від студентської молоді й робітників най­більших міст України петицію з домаганнями автономії України на тих же правах, які обіця­но Польщі; повної свободи українського сло­ва і друку; відкриття «Просвіт»; повернення із заслання всіх українських політичних в'язнів та їх амністії.

У груд­ні 1916 р. Товариство українських поступовців оприлюднило декларацію Ради ТУП під назвою «Наша позиція», в якій виклало своє розумін­ня тогочасної ситуації та українського питан­ня. Окреслюючи свої завдання, поступовці наголошували, що вони боролись і бороти­муться за «демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправ­них народів, за цілковите забезпечення куль­турно-національних цінностей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому розвиватися й поступовуватись економіч­но, а єдиним простим шляхом до цього ува­жаємо націоналізування всіх форм приватно­го і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, ор­ганів самоврядування і таке інше».

Усвідомлюючи глибину потрясінь, в які втяг­нула український народ правляча кліка, деякі політичні організації пішли у своїх програмних вимогах ще далі. Наприклад, катеринославсь­кий ініціативний комітет Українського само­стійного союзу домагався повної незалежності України.

Протягом 1915 — 1916 рр. активізували свою діяльність і партії соціал-демократичної та радикальної орієнтації, використовуючи складну соціально-економічну ситуацію для зміцнення своїх позицій у масах.

Справжнім європейським скандалом стала поведінка російської адміністрації під час окупації Галичини. Російська влада вчинила справжній погром українських громадських установ. Коли українські діячі з Петербурга, спробували виступити у захист українського руху в Галичині, то одержали таку відповідь російського міністра закордонних справ Сазонова: “Що ж Ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, щоб раз і назавжди покінчити з Вашим українством”.

Результат визвольних змагань пригноблених народів у великій мірі залежав від зовнішньо-політичної орієнтації їхньої політичної еліти. Галицько-українські політики ще у грудні 1912 р. прийняли рішення у майбутній війні виступити на боці Австро-Угорщини. Вони вірили, що Росія буде легко побита Центральними державами, а на її руїнах постане самостійна українська держава. 1 серпня 1914 р., лідери трьохгалицько-українських партій – національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної – утворили Головну українську раду  на чолі з Костем Левицьким. 3 серпня 1914 р. вона видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи його боротись на стороні Австро-Угорщини за визволення України.

Однією із перших справ, якою зайнялась Головна українська рада, була організація окремої української військової частини, яка мала стати зародком майбутньої національної армії. Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою “Українські січові стрільці”. Але воно не спішило йти назустріч ентузіазму галицьких українців. Коли добровольцями до “Українських січових стрільців” (“усусів”) записалося 30 тис. чол., австрійський уряд заявив, що видасть зброю й одяг лише для 3 тис. чол., а згодом зменшив цю кількість до 2 тис.

Орієнтація стрільців на свої власні сили виглядала не цілком реалістично в умовах, коли Україна залишалась затиснутою між двома воюючими сторонами. “Реальна політика” вимагала приєднання до одного з цих блоків. Окрім Головної української ради, лояльність до Центральних держав проголосила група східноукраїнських еміґрантів (Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Микола Залізняк, Андрій Жук та ін.), що перед початком війни проживали у Львові. 4 серпня 1914 р. вони заснували “Союз визволення України” (СВУ) як організацію підросійських українців для пропаґанди ідеї політичної самостійності України як серед урядів Центральних держав, так і серед полонених українських вояків російської армії. У травні 1915 р. “СВУ” разом з членами Головної української ради утворили у Відні Загальну українську раду, що стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині.

Набагато більше значення мало утворення у Києві 17 березня 1917 р. представниками різних українських політичних, громадських і культурних організацій Центральної Ради, яка взяла на себе представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим Урядом. 27 березня 1917 р. у Київ з заслання повернувся Михайло Грушевський. Він зразу ж очолив Центральну Раду, надавши її діяльності чіткої політичної лінії – домагання національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці.

Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя. Гасло “вільної України” стало гаслом “чоловіка з вулиці”. З’явилося величезне число нових газет і видавництв, відроджувалися або утворювалися нові масові громадські і політичні організації і т.д. Свою підтримку Центральній Раді проголосили з’їзди українських селян, робітників і військових, профспілки, земства та ін. Опираючись на ці новопосталі структури, Центральна Рада за до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України.

Розбудовуючи національне життя в Україні, Центральна Рада зберігала повну лояльність до Тимчасового Уряду. Більш радикальну позицію розбуджені революцією українські народні маси, що вимагали від київських політиків негайло розв’язати найпекучіші земельне і воєнне питання, не чекаючи на рішення у Петербурзі. Військовий і селянський з’їзди, що відбулися у Києві в середині травня, закликали Центральну Раду самим взятися за проведення в життя автономії України.

Таким чином ми прослідили зміну в системі давніх органів влади українських земель і основні риси права, які характерні для цього періоду.