3. Механізм регулювання економічної системи сучасного капіталізму

Складна і динамічна структура сучасного суспільного виробництва потребує відповідного механізму регулювання, основою якого сьогодні стає державне макроекономічне регулювання. Державне макроекономічне регулювання – це усвідомлений науково-правовий вплив держави на капіталістичний процес відтворення з метою усунення його протиріч, для вирішення яких ринкової саморегуляції стає замало.

Межі ринкового регулювання визначаються низкою негативних ефектів:

• механізм вільного ринку виявляється неспроможним з точки зору забезпечення макроекономічної стабільності;

• ринкові відносини не забезпечують соціальних гарантій населенню;

• ні в одній країні економічний механізм вільного ринку не визначає повною мірою перспективи соціального розвитку та основні напрями науково-технічного й економічного прогресу;

• ринок виявляється нездатним вирішити проблему забезпечення економічної й національної безпеки, а також соціальної стабільності в суспільстві, забезпечити екологічну безпеку.

Нічим не обмежений ринковий розподіл призводить до диференціації прибутків, соціальної незахищеності. І, нарешті, ринок породжує монополію, яка заперечує конкуренцію і, тим самим, знищує механізм підтримки ринкової рівноваги.

Розвиток форм державного регулювання відбиває протиріччя між національною макроекономікою і механізмом ринкового регулювання. Вже початкові форми державного регулювання (законодавче, судове) стали основою для формування вертикальних зв’язків, які доповнювали горизонтальні економічні зв’язки, обумовлені товарними відносинами. За часів вільної конкуренції державне регулювання розповсюджувалося на банківську систему , грошовий обіг, фінансові відносини.

За часів монополістичного капіталізму, імперіалістичних війн і глибоких економічних криз з’явилися нові форми державного регулювання: військово-економічне регулювання, антикризове регулювання. Це були перші, хоча і тимчасові, спроби регулювання усього процесу відтворення.

Наступний період у розвитку економічних форм державного регулювання у капіталістичних країнах пов’язаний з одержавленням капіталістичної економіки у післявоєнний період. Новими формами державного регулювання стали економічне програмування (кон’юнктурне і структурне) і різні види планування.

Кон’юнктурне програмування спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон’юнктурою з метою одночасного досягнення чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін, сталих темпів економічного розвитку; повної зайнятості; збалансованості платіжного балансу.

Методи досягнення цієї мети можуть бути найрізноманітнішими. Зокрема, кейнсіанці та неокейнсіанці пропонують стимулювати економічний розвиток шляхом впливу на попит. Роль головних інструментів, згідно з їх рекомендаціями, повинні відігравати податково-бюджетне регулювання та дефіцитне фінансування економіки. Більшість країн Заходу, використовуючи ці рекомендації, здійснювали довгострокові програми розвитку й структурної перебудови економіки до середини 70-х рр. З кінця 70-х рр. широко стали застосовуватись моделі державного регулювання економіки, рекомендовані представниками консервативного та неоконсервативного напряму в політекономії. Суть їх у спрямованості державного регулювання на пожвавлення пропозиції. Зокрема, на думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе лише за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Такі моделі державного регулювання економіки характерні для Швеції, Німеччини, Нідерландів та інших країн Європи.

Основу структурного програмування становить кон'юнктурне програмування, доповнене програмами економічного й соціального розвитку. Воно передбачає: а)наявність зрілого державного сектора в галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері; б)високий ступінь взаємодії приватного та державного секторів; в) значний ринок державного споживання.

Вищою формою регулятивного впливу з боку держави на соціально-економічні процеси з метою підвищення їх ефективності є планування. Матеріальною основою державного планування є дві складові: а)високий рівень усуспільнення виробництва; б)суспільна або державна форма власності. Тому реальне або повне планування економічної системи можливе лише в суспільстві, де панує суспільна власність на засоби виробництва. Виходячи з цього, слід розрізняти планування індикативне й директивне.

Індикативне (рекомендаційне) планування характерне для країн Заходу. Його показники не є всеосяжними, оскільки вони обов'язкові тільки для підприємств державного сектора. Для приватних господарств вони мають лише характер рекомендацій (пропозицій).

Директивне планування полягає в тому, що державні планові органи визначають загальнодержавні потреби, збалансовують їх з наявними ресурсами й за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечують реалізацію розроблених планів. Директивне планування застосовувалось у колишніх країнах соціалістичної системи.

Методи державного регулювання ринкової економіки надзвичайно різноманітні. Їх можна згрупувати у два таких блоки: адміністративні (прямі) та економічні (непрямі). Застосування цих методів залежить від соціальних, економічних, історичних, політичних умов країни, стану розвитку та структури її економіки. Через це механізм державного регулювання економіки у кожній країні має свої особливості.

Прямі методи державного регулювання економіки характеризують безпосередній вплив на діяльність господарюючих суб’єктів (їх рішення засновані не на самостійному економічному виборі, а на розпорядженнях). Непрямі методи державного регулювання економіки передбачають використання засобів впливу держави на приватне підприємництво з точки зору забезпечення макроекономічних пропорцій розширеного відтворення. При їх застосуванні держава прямо не втручається в процес прийняття рішень економічними суб’єктами, а лише створює передумови для їх прийняття відповідно цілям державної економічної політики.

Розмежування економічних і адміністративних методів досить умовне, але прийнято розрізняти наступні прямі методи державного регулювання: законодавча та економічна діяльність держави; державні закупівлі, трансфертні платежі; прямий державний контроль над монопольними ринками; адміністративне регулювання певних процесів економічного життя. До непрямих методів державного регулювання відносять: кредитно-грошові, податково-бюджетні.

Використовуючи бюджет держава безпосередньо втручається в інвестиційну діяльність, розподіл ресурсів і доходів в економіці. В сучасних умовах це є можливим, оскільки через державний бюджет у розвинених країнах розподіляється від третини до половини ВВП.

Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через податки, кредити, надання позичок, субсидій, державні закупівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробітною платою і капіталовкладеннями тощо. Вплив на розподіл доходів – через механізм трансфертних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів. Вплив на перерозподіл ресурсів здійснюється шляхом оподаткування і інвестування, що дозволяє залучати фактори виробництва у ті галузі народного господарства, у яких виробляються суспільні блага, або які забезпечують національну безпеку.

Необхідність і межі використання окремих форм регулювання, а також методів, за допомогою яких вони реалізуються, визначаються прийнятою концепцією державного втручання в економіку, а також метою соціально-економічного розвитку кожної країни. Так, у таких країнах, як США, Англія, Канада, держава в основному спирається на бюджетно-податкову й грошово-кредитну системи. При цьому найбільш активну роль виконує грошово-кредитний механізм, який відповідає теорії монетаризму.

Найбільш широко форми державного регулювання економіки застосовуються в країнах, які дотримуються концепції економічного дирижизму. Тут, поруч з бюджетно-податковими й ціновими формами, важливу роль виконує індикативне планування, за допомогою якого держава впливає на економіку не методом директивних завдань, а на основі координації господарської діяльності всіх її суб'єктів та забезпечення їх інформацією про мету та пріоритети соціально-економічного розвитку країни. Допускається інколи й пряме втручання держави в економіку через механізм індикативних планів. Так у Франції для задоволення загальнодержавних потреб у рамках державного сектора економіки застосовується плановий контракт, а в приватному секторі – держзамовлення. У багатьох країнах державне регулювання економіки здійснюється за допомогою механізму заробітної плати. В його основі лежать закони про працю, які регламентують певний рівень соціальних гарантій трудящих: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначення допомоги по безробіттю, розмір пенсій і трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки та ін. Відомо, що реальна ціна праці безпосередньо залежить від динаміки цін на споживчі товари та послуги. З цим пов'язана необхідність перманентної індексації заробітної плати, що виступає як важливий метод державного регулювання останньої. До впливу держави на ціну праці відноситься організація зарплати на державних підприємствах і установах бюджетної сфери, а також активна й конструктивна участь держави при підготовці та реалізації тарифних угод. Для того, щоб в умовах можливої інфляції заробітна плата максимально відповідала вартості робочої сили, в масштабах держави використовується індексація прибутків населення.