2. Формування інституційних та економічних умов переходу до нової системи господарювання

Для ринкової трансформації економіки й дійсного переходу до ринку потрібно вирішити дві взаємозалежні групи завдань. Перша група завдань пов'язана з формуванням рівноважної економіки. Вона вирішується шляхом макроекономічних перетворень, для чого необхідні зміни інституціонального характеру; створення законодавчої бази для розвитку ринків і ринкової інфраструктури, формування відповідних установ й організацій. Розвиваються ринки товарів і послуг, цінних паперів, фінансових ресурсів. Друга група завдань відноситься до сфери мікроекономіки і її виконання повинне перетворити ринковий механізм у двигун економічного розвитку, фактор підвищення ефективності виробництва, зниження витрат, відновлення продукції, технологічного прогресу. І хоча головними компонентами перехідних перетворень є макроекономічні параметри (приватизація, лібералізація цін, макроекономічна стабілізація, інституціональна реформа), складність полягає в тому, що ці зміни повинні відбуватися одночасно з перетвореннями в мікроекономіці.

Перехід від планової до ринкової системи вимагає здійснити ряд змін: прямі директивні зв'язки центра й підприємств повинні бути замінені непрямими зв'язками між підприємствами на основі товарно-грошових відносин; мотивація в діяльності підприємств зміниться – замість нарощування валового випуску продукції метою буде виробництво продукції, що користується попитом; патерналістські відносини фондового розподілу зробленої продукції заміняються конкурентними відносинами підприємств; повинні бути також сформовані суб'єкти ринкової економіки (підприємства, фірми) у необхідній кількості і якості. Такий перехід вимагає в першу чергу чіткого визначення прав власності, без чого неможливе підприємництво й вільна господарська діяльність.

Функціонування ринку потребує наявності достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими формами визначає ринок, оскільки відносини власності є економічним ґрунтом системи господарювання. Тому перетворення у перехідній економіці починаються зі зменшення монополізму держави на привласнення засобів та результатів виробництва та переходу до різноманітних форм власності. Цей перехід передбачає широке роздержавлення власності та приватизацію. Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація – це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій акціонерних та інших господарських товариств [6, с. 457].

Роздержавлення і приватизація можуть відбуватися у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам. При цьому в різних країнах роздержавлення та приватизація відбувалися за різними моделями та конкретними механізмами реалізації. Виділяють, наприклад, модель масового роздержавлення та приватизації, модель колективного роздержавлення та приватизації, модель зовнішнього власника, модель соціально-орієнтованої власності [5, с. 630]. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності також і державної власності, яка виконує певну роль в економіці.

Одночасно з появою різноманітних форм власності починається і розвиток підприємництва. Підприємницьке господарювання передбачає наявність у суб’єкта певної сукупності прав і свобод щодо вибору виду та планування господарської діяльності, джерел фінансування, організації й управляння, збуту продукції. Держава може здійснювати лише економічне регулювання підприємництва, в той час, коли командно-адміністративна система управління ставила непереборні перепони для підприємництва, що унеможливлювало здійснення права кожної людини займатися будь-якою економічною діяльністю у межах закону. Для розвитку підприємництва важлива також наявність підприємницького середовища, умов, свого роду клімату, у формуванні чого велика роль належить політиці держави.

Перехідна економіка як соціально-економічна система, виведена зі стану рівноваги, вимагає для своєї стабілізації на якісно іншій основі не тільки створення нових інститутів, але і принципово нової схеми взаємин між державою й економічними суб'єктами. У цьому процесі активна роль належить державі. Особлива роль держави в перехідній економіці також зв'язана і з тим, що у економічних суб'єктів за тривалий період існування планової системи сформувалася стійка потреба в регламентації свого поводження з боку вищих органів. Тому перехід до автономного, незалежного існування, коли орієнтири поводження економічних суб'єктів повинні будуватися, виходячи з умов важко передбачуваного, невідомого їм ринку, не може протікати поза координуючою функцією держави, щоб уникнути руйнівних наслідків трансформації.

Стратегічною метою державного регулювання трансформаційної економіки називають, по-перше, створення макро- та мікроекономічних умов для забезпечення повноцінного функціонування ринкових регуляторів, ефективної діяльності суб’єктів господарювання, становлення конкурентноздатного національного виробництва, збалансованого і стабільного економічного розвитку; по-друге, формування гідних умов життя і праці громадян країни, задоволення їх потреб, реалізації соціальних цілей суспільства. Тому у перехідному періоді держава виконує як традиційні функції (цільову, регулюючу, контролюючу, соціальну), так і тимчасові, пов’язані зі створенням умов щодо формування ринку: макроекономічна стабілізація, впровадження ринкового законодавства, реалізація конкурентних переваг країни, роздержавлення, структурна перебудова економіки, створення ефективної кредитно-грошової і фінансової систем, формування конкурентного середовища, ринкової інфраструктури, ефективної системи соціального захисту населення, проведення інституційних перетворень (створення правових інститутів, системи нових установ ринкового типу, нової системи управління економікою) тощо [3, с. 30].

Держава повинна не тільки створювати законодавчі і правові передумови («правила гри») для ринкової економіки, але і здійснювати макроекономічне регулювання, послідовну економічну політику. Але, як відомо, в будь-якій країні політики і державні діячі знаходяться під впливом власних інтересів, політичних обмежень, чекань, невизначеності і так далі. Це завжди ускладнює прийняття політичних рішень в економіці і, тим більше, в умовах її перетворення. Ускладнення функцій держави в цей період додає особливу актуальність боротьбі з бюрократією і корупцією в держапараті, зі зрощуванням його з тіньовою економікою і мафіозними структурами. Протидіяти цьому може всілякий розвиток демократії, підвищення ролі виборних органів і розвиток суспільного контролю.

Cеред країн, що переходять до ринкових відносин, виділяють кілька груп за специфікою шляхів переходу [6, с 452]. Першій групі властиве створення в надрах старої системи нових соціально-орієнтованих ринкових відносин. Так, у Китаї цей процес був теоретично осмислений та визначений як тривалий та поетапний з реформуванням командно-адміністративної системи. Через соціально-економічні експерименти відпрацьовувалися форми приватизації, розвиток підприємництва, залучення іноземного капіталу і т. ін. Подібний шлях розвитку обрали В’єтнам і Монголія.

Другу групу країн визначає поступовий перехід до ринкових відносин через різні експерименти та перетворення (Угорщина), що дало можливість виключити великі соціальні потрясіння та масове зубожіння населення.

Польща обрала шлях «шокової терапії», оскільки були певні умови для такого експерименту (поширена ринкова психологія, велика доля приватної власності), але пізніше країна стала на путь довгострокових перетворень.

У Чехословаччині відбулася «оксамитова революція» в 80-х роках. Країна цивілізовано, без потрясінь іде до ринкових відносин, спираючись на традиції і державне регулювання, кооперування. Приватизація проводиться “прозоро”, кожний громадянин одержав свою рівну частку загальнодержавної власності, розроблено соціальний механізм захисту.

На початку ХХІ століття у постсоціалістичних країнах вже взагалі створені основи ринкової економіки, але для подальшого економічного зростання необхідно розвивати ринкові інститути, формувати соціально-орієнтовані суспільства і власні національні моделі економічного відтворення.