Складові туризму

Подорожі	Проживання	Харчування	Відпочинок та дозвілля
Судна Автобуси Літаки Автомобілі Поїзди	Готелі та мотелі Конференції Виставки Зустрічі	Ресторани Кафе Бари	Ігри Парки Розваги Атракціони

Як бачимо, подібна структура не має чітко виражених критерії виділення компонентів туризму, через що малопридатна для соціологічного аналізу.

Виходячи з того, що структура туризму як соціокультурного феномена має відображати соціальні відносини в цій сфері, доречно залучити до основних елементів структури саме суб'єктів – носіїв соціальних відносин: туристів, туристичні групи, туристичні організації, туристичні практики і туристичні інститути. У такій послідовності ці структурні елементи туризму будуть розглянуті в нашому навчальному посібнику.

У відповідності до зазначеної структури туризм виконує в суспільстві певні функції. На думку В.О. Квартальнова, туризму притаманні такі функції: гностичні, або пізнавальні, - аналітичні, синтезуючі та евристичні; інформаційно-комунікативні; творчі- пояснювальні, прогностичні, проектувальні; діяльнісні - пов'язані з формуванням та здійсненням ідеологічних, управлінських, виховних, освітніх та пропагандистських заходів.

Додатково, крім перелічених функцій, він ще виокремлює такі соціальні функції: створення матеріально-технічної бази та інтелектуальних основ розширеного розвитку суспільного виробництва, соціального прогресу та підвищення благоустрою всіх членів суспільства; формування, регулювання та вдосконалення суспільних відносин; виховання людини.

Вдало визначають функції туризму українські автори В.К. Федорченко та І.М. Мініч: виховна - формування відчуття колективізму; моральні та етичні цінності; освітня - поповнення та закріплення знань з питань краєзнавства, природознавства, топографії, рекреалогії; ознайомлення з культурою і традиціями країн і народів світу тощо; оздоровча - дотримання оптимального режиму фізичних навантажень, використання сприятливого впливу природних факторів на стан організму, дотримання правил особистої та громадської гігієни, розвиток адаптивних можливостей, підтримка організму на належному рівні фізичної підготовки; спортивна - створення бази загальної фізичної підготовки з туристської техніки, досягнення максимальних результатів у туризмі» [50].

Тема 6. Людина в сфері туризму

1. Людинa як жива біопсихосоціальна система.

2. Турист: визначення та соціально-демографічні характеристики.

3. Типи, статуси і ролі людини в сфері туризму.

4. Туристська активність як форма реалізації людиною свого потенціалу.

6.1. Людинa як жива біопсихосоціальна система

«Місце та роль людини у сфері туризму має розглядатись з методологічних позицій, які враховують два аспекти. З одного боку – це загальнотеоретичний підхід, до розуміння сутності людини у сучасній соціології. Він є універсальним безвідносно до сфери діяльності людини, з другого боку - це специфічні характеристики, обумовлені системою соціальних статусів і ролей у сфері туризму та відповідними вимогами до людини як суб'єкта соціальної діяльності.

Сукупність різних наукових підходів до розуміння сутності людини можна звести до трьох основних концепцій проблеми людини залежно від трактування співвідношення біологічного та соціального: біологізаторська; суто соціальна (соціологізаторська); біосоціальна.

Суть біологізаторської концепції полягає в тому, що біологічні фактори вирізняють як головні, визначальні в життєдіяльності людини. Одним із прихильників такого розуміння природи людини був З.Фрейд, який звернув увагу на негативні ірраціональні сторони людини, пов'язані з її біологічною природою і психікою. Насамперед сексуальні проблеми є, як він стверджував, головними в людській природі, і "доводи розуму безсилі проти їх пристрастей".

Сутність соціологізаторської концепції - розуміння людини як соціальної, предметно-діяльнісної істоти, лише як носія суспільних обов'язків.

На думку філософа Є.В. Ільєнкова, від початку і до кінця особистість - це явище соціальної природи, соціального походження. Мозок же - лише матеріальний орган, за допомогою якого особистість реалізується в органічному тілі людини, перетворюючи це тіло в слухняне, легко кероване знаряддя.

Серед характеристик соціологізаторського розуміння, які обмежують його можливості щодо адекватного уявлення сутності людини, можна виокремити такі: перебільшення значення найвищих соціальних впливів на людину; абсолютизація значення соціального стосовно психіки людини; ігнорування індивідуального рівня буття людини; ігнорування індивідуальних відмінностей.

Як бачимо, ні біологізаторська, ні соціологізаторська концепції не в змозі дати наукові пояснення природи людини і насамперед через свою однобічність.

"Людина та її історія виявляються найскладнішими явищами в світі, - наголошував П. Сорокін. - Пояснити їх за допомогою якогось одного принципу - справа безнадійна. Звідси - хибність і безнадія всяких моністичних теорій, що роблять спроби пояснити історію та діяльність людей за допомогою одного фактора".

У прагненні подолати однобічність і об'єднати раціональні елементи кожної з розглянутих крайніх позицій виникла біосоціальна концепція людини.

У цій концепції людська природа розуміється ж біосоціальна. Людина при цьому розглядається як істота, що живе за біологічними та соціальними законами. Уній існують як соціальна (головна), так і повно-цінна біологічна сторони, які перебувають у стані діалектичної єдності.

Досить вдалим та науково обґрунтованим вбачається розуміння людини як живої біопсихосоціальної багаторівневої системи.

Людина в цій концепції (І.І. Хоміч) представлена як багаторівнева жива система. Таких рівнів п'ять: структурний, функціональний, психічний, свідомий, поведінково-діяльний.

Кожен визначений рівень ґрунтується на можливостях і якостях попереднього, маючи на них інформаційний, енергетичний та інший вплив. Вищі рівні ніби вбирають у себе, інтегрують нижні рівні і надають їм якісно нового характеру.

Тому всі нижчі рівні і приналежні до них елементи мають на собі відбиток попередніх. Подібна структура надає можливість вивчати різні рівні організації людини частковим наукам, використовуючи для цього свою методику дослідження. При цьому осмислення взаємозв'язку часткових результатів досліджень вимагає інтегративного підходу, спирання на найбільш узагальнюючі науки про людину, зокрема соціологію.

Отже, можна подати такі системні характеристики людини:

Людина - жива система, що відрізняється від усіх небіологічних систем ознаками життя і своєю поведінкою. Це постійно діюча неперервна система, яку зупинити неможливо. Вона виникає, руйнується за особливими законами.

Людина - саморегулювальна система, їй притаманні адаптивні механізми саморегуляції, що дозволяють реагувати зміною своєї поведінки на будь-яку зміну навколишнього середовища.

Людина - соціальна інтегрована жива система. Ця здатність з’явилася у ній внаслідок зростання впливу соціальних факторів у процесі еволюції. Праця, свідомість, мовлення, мислення та інші атрибути людини вплинули на всі елементи та рівні системи, надавши їй соціального інтегративного характеру.

Людина - відкрита система, яка не може існувати в розриві з навколишнім світом, природним і соціальним середовищем, без не-перервного обміну з ними речовиною, енергією та інформацією. Людина і середовище – це нова система, між елементами якої в процесі еволюції склалася своєрідна динамічна рівновага. Будь-яке відхилення від неї служить головним джерелом активності живої системи.

Зазначимо, що всі рівні людини-системи залучено до виконання головного завдання - підтримання цілісності, стійкості і здатності до розвитку всієї системи. Як структурний, так і функціональний рівень-це функціональні об'єднання певного числа структурних елементів, призначених еволюцією для виконання життєво важливих завдань. Основними структурно-функціональними системами є такі: опорно-рухова, серцево-судинна, дихальна, травлення, сечовидільна, статева, ендокринна, гуморальна і нервова» [50].