Т Е С Т

1. І.С. Нечуй-Левицький народився:

А 25 листопада 1838 р.; Б 13 травня 1849 р.; В 9 березня 1814 р.

2. І.С. Нечуй-Левицький народився у селі чи місті:

А у місті Миргороді; Б у містечку Стеблеві; В у селі Арсенівна.

3. Яка частина прізвища І. Нечуя-Левицького є його літературним псевдонімом?

А Нечуй; Б Левицький.

4. Укажіть, в якому вищому навчальному закладі навчався І. Нечуй-Левицький:

А Київський університет; В Харківський університет;

Б Київська духовна академія; Г Полтавський університет.

5. Педагогічну діяльність І. Нечуй-Левицький починає в:

А Богуславській бурсі;

Б Полтавській духовній семінарії;

В Київській духовній академії.

6. Назвіть перший твір І. Нечуя-Левицького?

А «Дві московки»; Б «Рибалка Панас Круть»; В «Бурлачка».

7. Укажіть, який жанр української прози започаткував І. Нечуй-Левицький:

А соціально-побутову повість; В ліро-епічний роман;

Б соціально-психологічний роман; Г психологічну новелу.

8. Укажіть, що є предметом зображення в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»:

А трагічні події в українському селі, пов’язані з підготовкою до реформи 1861 р.;

Б традиційний патріархальний устрій українського села;

В сім’я як середовище безперервних конфліктів, зумовлених надто великою кількістю людей;

Г розшарування селянства, розпад патріархальних норм родинного життя під тиском пореформених обставин, темрява і неуцтво, індивідуалізм.

9. З’ясуйте, які події у сюжеті повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького є головним композиційним елементом:

А три найбільші сварки-бійки, кожна з яких має свою зав’язку та розв’язку;

Б одруження Карпа та прихід до Кайдашевої хати Мотрі;

В кульмінаційна сварка через грушу на городі у Кайданів як розв’язка твору;

Г зображення Марусі Кайдашихи.

10. Темою повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького є зобра­ження

А життя нетипової для України селянської родини;

Б життя українського села в пореформену добу на прикладі однієї родини;

В родинних перипетій в українському селі в добу кріпацтва;

Г сімейного селянського побуту до закріпачення українських земель;

Ґ життя селянської родини як зразка сім'ї з патріархальним уст­роєм.

11. Про двоїсту натуру Кайдашихи свідчить характеристика в рядку

А ...свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем.

Б Вона не злюбила Мелащиних батьків і як тільки бралась за тім’я, то згадувала Западинці і свої розглядини в Балашів.

В Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападала на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь.

Г Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз... Кожної неділі просилась Мелашка в гості [до батьків], і кожної неділі Кайдашиха знаходила для неї роботу.

Ґ На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне.

12. Події в повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького розгортаються в такій послідо-вності:

А одруження Лавріна — одруження Карпа — смерть Кайдаша — всихання груші.

Б смерть Кайдаша — одруження Карпа — одруження Лавріна — всихання груші.

В одруження Карпа — одруження Лавріна — смерть Кайдаша — всихання груші.

Г одруження Карпа — одруження Лавріна — всихання груші — смерть Кайдаша.

Ґ всихання груші — одруження Карпа — смерть Кайдаша — одруження Лавріна.

13. За жанром повість «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького

А соціально-психологічна Г соціально-побутова

Б історична Ґ авантюрна

В пригодницька

14. Про кого у творі «Кайдашева сім’я» селяни говорили, що це «чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий посіпака»?

А про Омелька Кайдаша; Б про Карпа; В про Лавріна.

15. Хто з героїв повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького «був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові»?

А Карпо; Б Лаврін.

16. Визначте специфічність гумору в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»:

А гумор з елементами іронії, наближеної до сатири;

Б викривальний сміх;

В сміх крізь сльози співчуття;

Г гумор заради розваги.

17. Зовнішність Лавріна (І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я») описано в рядку

А ...молоде, довгасте лице було рум’яне. Веселі, сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво.

Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало парубочою красою.

Б ...широкий у плечах, з карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.

В ...здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки.

Г ...дуже палкий погляд — бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць разом з якоюсь хижою тугою.

Ґ ...високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи.

18. Прочитайте рядки з повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького

Кайдашиха помила по лікті руки й кинулась зі злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало і і неначе заплямкало губами під її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.

В уривку використано

А фразеологізм і синекдоху; Г порівняння і фразеологізм;

Б порівняння та літоту; Ґ гіперболу й алегорію

В персоніфікацію й оксиморон;

19. Прочитайте рядки з повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького

Не чорна хмара із синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти.

У цьому уривку комічний ефект досягається через

А надуживання старослов’янізмів в описі побутової сцени;

Б надмірне використання зниженої лексики;

В змішування стилів — високого епічного; з побутовим;

Г гротескні характеристики членів родини;

Ґ поєднання логічно несумісних, протилежних понять.

20. До композиційних особливостей повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького НЕ НАЛЕЖИТЬ

А поділ твору на дев’ять частин;

Б нагнітання сцен сварок, колізій;

В розкриття характерів героїв через діалоги;

Г розгортання подій переважно в одному селі;

Ґ детальний опис весілля Карпа і Лавріна.

21. Кого Кайдашиха (І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я») «одразу почастувала полином», а потім без кінця лаяла та глузувала з неї?

А Мотрю; Б Мелашку.

22. Хто з героїв повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького вважав, що вісь біля воза зламалась тільки тому, що він поїхав по снопи у неділю?

А Омелько Кайдаш; Б Карпо; В Лаврін.

23. Хто з героїв повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького «був дотепним, життєрадісним парубком, а ставши хазяїном, сварився з братом за кожну дрібницю”?

А Карпо; Б Лаврін.

24. Укажіть, що заперечує автор у повісті «Кайдашева сім’я», створюючи комічні ситуації і сцени:

А необхідність відокремлення господарства старшого брата Карпа від молодшого Лав-ріна зі своїм господарством;

Б крутий характер Марусі Кайдашихи;

В постійне вживання спиртного старим Кайдашем;

Г зумовлене пореформеною психологією селянина безглузде марнування життя і здоро-в’я на суперечки, які порушують цілісність і міцність родини.

25. Розкрийте проблему батьків і дітей у повісті І.С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

ІНФОРМАЦІЙНИЙ БЛОК

Тема: «Огляд літератури останньої третини ХІХ століття. Внесок митців слова в

поглиблення змісту і збагачення форм літературних творів. Розробка нових

тем, поява нових жанрів. Іван Нечуй-Левицький. Життєвий і творчий

шлях письменника. «Кайдашева сім’я» – зразок реалістичної соціально-

побутової повісті. Суспільні процеси в тогочасному селі, розпад

патріархальних норм родинного життя під тиском пореформених обставин.

Зосередження уваги письменника на сім’ї як осередку суспільства.

Змалювання буднів родини Кайдашів. Образи твору. Значення картин

побуту для розуміння характерів героїв. Автор у творі».

План

1. Огляд літератури останньої третини ХІХ століття. Внесок митців слова в поглиблення змісту і збагачення форм літературних творів. Розробка нових тем, поява нових жанрів.

2. Метапредметні зв’язки.

3. Літературознавчі терміни.

4. Життєвий і творчий шлях письменника Івана Нечуя-Левицького. Жанрове багатство творчої спадщини і. Нечуя-Левицького.

5. «Кайдашева сім’я» – зразок реалістичної соціально-побутової повісті.

6. Колоритні людські характери в повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

7. Значення творчості і. Нечуя-Левицького.

ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ. ВНЕСОК МИТЦІВ СЛОВА В ПОГЛИБЛЕННЯ ЗМІСТУ І ЗБАГАЧЕННЯ ФОРМ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ. РОЗРОБКА НОВИХ ТЕМ, ПОЯВА НОВИХ ЖАНРІВ

Українська література 70-90-х років ХІХ століття має свої особливості, що виокремлюють її з-поміж інших літератур світу.

На початку сімдесятих років відродили свою діяльність громади. Їхнє інтелектуальне ядро складали представники інтелігенції, що активно працювали на ниві народної освіти.

Твори українських письменників з’являлися в Східній Україні в періодичному виданні «Киевская старина» (1882 – 1906).

З’являються митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю та глибиною, а саме: Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко тощо.

Усвідомлення суспільного призначення літератури визначило характер художніх шукань митців, появу героїв, які відзначалися активністю, прагненням змінити антигуманний світ. Наприклад, Чіпка Варениченко («Хіба ревуть воли, як ясла повні», авт. Панас Мирний, Іван Білик).

Уже в 70-х роках українська література збагачується такими масштабними полотнами, як повісті «Хмари», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка» (1880) І. Нечуя-Левицького, повість «Лихі люди» та роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (завершено 1875, надр. 1880) Панаса Мирного, повість «Пропащий чоловік» М. Павлика, цикл оповідань «Борислав» та повість «Boa constrictor» І. Франка, ряд творів О. Кониського. Принципи індивідуалізації та детального, аналітичного, багатогранного зображення, які в них утверджувались, засвідчили в цих творах свою плідність: ствердили можливості досягнення українською прозою широти у відтворенні світу й людини, можливість створення багатоперсонажних ансамблів у веденні сюжетної дії, з одного боку, та освітлення раніше непроникних шарів душевного життя особистості – з іншого, загалом утвердження багатопланової організації художнього твору.

Приблизно з початку 80-х років розвиток українського письменства переживає новий потужний поштовх. Зростає масив художніх творів, заявлених читачеві (а серед драматургічних – і глядачеві), в усіх родах літературних відбуваються подальші якісні перетворення в напрямку вимог художньої досконалості. В літературу приходить нова численна когорта авторів. Першим з-поміж чільних діячів зазначеного етапу розвитку українського письменства слід назвати І. Франка. Творча індивідуальність та величезна за масштабом діяльність цього письменника, ученого, культурного й громадсько-політичного діяча була феноменальним явищем у вимірах світової культури останньої третини XIX – початку XX ст.

Для української художньої свідомості все актуальнішою стає потреба відчути себе в контексті світового літературного розвитку. Поряд із розвідками про явища інонаціональних літератур та спробами досліджень компаративістичного характеру цьому сприяють і переклади художніх творів, число яких зростає ближче до межі століть. Перекладацька справа ще далеко не є системною й послідовною, проте в умовах вирівняння літературного процесу вона розгортається далі. Особливого значення набувають цього часу переклади в царині поезії та стосовно незвичайних стильових зразків прози й драматургії – як випробування можливостей національного поетичного мовлення в темах, мотивах, переживаннях, настроях, узятих із «чужих» джерел. Так, збагаченням національної словесності можна вважати спроби перекладу п’єс В. Шекспіра (П. Куліш, Ю. Федькович), Ф. Шиллера («Марія Стюарт» у перекладі Б. Грінченка), творів Й.В. Гете («Фауст» у перекладі І. Франка), Дж. Байрона («Каїн» у перекладі І. Франка), прози М. Гоголя (в перекладах Олени Пчілки, І. Франка, В. Щурата).

В останній третині XIX ст. домінантними в українській літературі були два напрями, які в сьогоденних поняттях означуються як реалізм та натуралізм (у тогочасному слововжитку якщо «реалізм» охоче використовувався, то стосовно «натуралізму» ставлення було насторожене, навіть Франко вагався у можливості віднесення своєї творчості до категорії «натуралізму»).

Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.

Розгортання дії на тлі суспільно-історичних подій та конфліктів характерне для українських реалістів – Панаса Мирного, І. Франка та М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького та М. Старицького.

МЕТАПРЕДМЕТНІ ЗВ’ЯЗКИ

У світовій літературі найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенєв, Федір Достоєвський, Лев Толстой (російська література), Чарльз Діккенс (англійська), Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, Стендаль, Еміль Золя (французька).

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ТЕРМІНИ

Реалі́зм (лат. realis – «суттєвий», «дійсний», від res – «річ») – мистецький напрям XIX століття, що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях.

Натуралізм – літературний напрямок, що склався в західній літературі в останній третині XIX століття (1870 –1890). Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем.

Самі натуралісти свій метод виводили з реалізму. Науковий реалізм Франка, найповніше втілений у «бориславському циклі», є, власне, українським варіантом натуралізму, що перегукується з золяїзмом. В інших своїх аспектах і тенденціях натуралізм проявляється у творчості інших українських письменників. У О. Кониського виразно проступають ті його риси, що їх називають натуралістичним фактографізмом («фотографії з життя», за визначенням самого письменника). Натуралізм притаманний творчості В. Винниченка, особливо ранній.

Реалізм	Спільні визначальні риси	Натуралізм
Раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недо-оцінка позасвідомих процесів)	Відображальна основа	Орієнтація художнього мис-лення на наукове, власне при-родничо-експериментальне, тенденція наближення завдань і функцій літератури до науко-вих (спостереження, вивчення й «точне» відображення жит-тя, «шматків дійсності», за висловом натуралістів)
Правдиве, конкретно-історич-не, всебічне зображення типо-вих подій і характерів у типо-вих обставинах при правди-вості деталей		Об'єктивність, тобто зобра-ження дійсності як такої, що ніби сама себе розгортає і про себе розповідає, без самови-яву автора, котрий постулю-ється позасуб’єктивно, як свідомість епохи
Принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлю-ється як критерій художності, як сама художність	Аналітично-дослідний підхід стосовно зображуваного	Специфічний світоглядний монізм, що залучає людський світ у світ природи, охоплює їх єдиним поглядом і підпо-рядковує спільним законам і структурам, поєднання в мо-тиваціях зображуваного при-родних (біологічних, фізіолог-гічних, психофізіологічних) і соціальних чинників
Характер і вчинки героя пояс-нюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя	Переважна увага до проблем сучасності	Принцип життєподібності, що, з одного боку, породжує тенденцію документованості розповіді, усвідомлення цін-ності документа, а з другого – веде до зображення життя в його повсякденно-побутовій правдоподібності, до відомої натуралістичної фактографіч-ності
Конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди
Вільна побудова творів
Превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення лірич-ного струменя мистецтва
Розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей

Поезія (останнє тридцятиріччя XIX століття)	Представники: П.Куліш, Л.Глібов, Ю.Федькович, Олена Пчілка, М.Старицький, П.Грабовський, Б.Грінченко, Я.Щоголев, І.Франко, В.Самійленко, Леся Українка.
	Особливості: образ нового ліричного героя, запровадження в лірику науково-філософської, політично-публіцистичної лексики; відтворення глибини внутрішніх переживань людини, розвиток її інтимного почуття; створення образу мислячої особистості; проблемно-тематичне й жанрово-стильове збагачення; розширення ритмомелодичної системи. Пейзажні поезії відбивають колоритні малюнки рідної природи.
Проза (останнє тридцятиріччя XIX століття)	Представники: І.Нечуй-Левицький, О.Кониський, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко, Б.Грінченко, Олена Пчілка, Н.Кобринська.
	Особливості: жанрове збагачення (оповідання, новели, повісті, романи), народження поезії в прозі; відтворення сільського життя; розмаїття тематики й проблематики; зображення багатьох соціальних типажів; показ життя робітників у шахтах і нафтових промислах, чиновництва, духовенства; зображення соціального зла та злодійського середовища; показ формування інтелігенції; удосконалення форми компонування життєвого матеріалу (на зміну широко розповсюдженої раніше оповіді, тобто зображення від першої особи, приходить розповідь, насичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог, виклад від третьої особи).
Драматургія	Представники: М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий, Б.Грінченко, І.Франко.
	Особливості: широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма.

ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ
Реалізм (друга половина XIX ст.) — літературний напрям, який характеризується прав­дивим і всебічним від обра-женням дійсності на основі типізації життєвих явищ.	Визначальні риси реалізму: раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, не­дооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усві-домлюється як критерій ху­дожності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та стано­вищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композицій-ний спосіб формування ху­дожньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліри­чного струменя мистецтва; розв’язання проблем на основі загальнолюдських цін-ностей.
Модернізм (кінець ХІХ- ХХ ст.) — загальна назва літе-ратурних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні фор-мотворчість, експериментатор-ство, тяжіння до умовних засо­бів, антиреалістична спрямова-ність.	Визначальні риси модернізму: новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи цілком не поривають із лі­тературною традицією); у творах утверджується перевага форми над змістом; заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логіч­ним шляхом пізнання; індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, чи-тача; психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутріш-ньої боро­тьби роздвоєного людського «Я»; широке використання таких художніх прийомів, як «по-тік свідомості» та монтаж (прийшов у літературу з кіно-мистецтва); використання символу як засобу пізнання і відтворення світу; ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці); естетизм.

РИСИ РЕАЛІЗМУ ТА РОМАНТИЗМУ
Критерії порівняння	Романтизм	Реализм
Місце, час та обставини дії	Дія багатьох творів переносилась у мину­ле, в екзотичні країни. Романтики тяжіють до виняткових, незвичайних обставин	Більшість творів зображує сучасне життя. Обставини у творах.
Тип героя	Герой — самотня, виняткова людина. Це мрійник або бунтівник	Герой — типізований характер
Конфлікт	Протистояння дійсності та ідеалу, мрії	Зіткнення поглядів героїв, їхніх соціальних або матеріальних інтересів
Домінуючі жанри та роди	Віддає перевагу поезії	Звертається переважно до прози, особливо до роману

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА

ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Мабуть, після Тараса Шевченка черкаська земля не давала таланту більшо­го, ніж талант Нечуя-Левицького. Він заслужив звання народного письменника. Ви­щої похвали бути не може.

О. Гончар

Своїми талановитими творами він ... вивів на світ життя людей свого краю — від простої селянської хати і до високих хоромів, ... з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовбито великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце!

Панас Мирний

Левицький був у важку… пору тим,чого в таку пору і найрозумніші не розуміють – був артистом, творцем живих типів…

І.Франко

Одного з найкращих українських прозаїків, відомого в літературі під псевдонімом Іван Нечуй-Левицький, вважають неперевершеним майстром слова, тонким знавцем народного побуту, історії, ментальності. Великої популярності в народі набули його твори про селянське життя — «Микола Джеря», «Бурлач­ка», «Дві московки», «Кайдашева сім’я», якими зачитуються люди вже понад 120 років. Письменник розширив художньо-тематичні рамки української літератури і збагатив її творами про життя інтелігенції — «Хмари», «Над Чорним морем», творами на історичні теми — «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський». У творчому доробку письменника є комедії та історичні дра­ми, оповідання, художньо-етнографічні статті, театральні рецензії. За 50 років творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад 50 творів.

Іван Семенович Левицький (лі­тературні псевдоніми — Іван Нечуй-Левицький, Іван Нечуй, Іван Баштовий, Гр. Гетьманець, О. Криницький) народився 25 листопада 1838 року в невеличкому містечку Стеблеві Канівського повіту на Київщині (нині це Черкаська область, Кор­сунь-Шевченківський район) у ро­дині місцевого священика. Батько його був освіченою людиною, дотримувався прогресивних по­глядів на людські права, мав велику домашню книгозбірню й на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і на­вчився читати й писати. Змалку хлопець цікавився звичая­ми і побутом українських селян, пізнавав скарби українсько­го фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості. Про Великого Кобзаря майбутній письмен­ник багато чув із дитинства, адже рідне село Шевченка зна­ходилося всього в сорока верстах від Стеблева.

Як виходець із священицької родини мусив обрати духов­не поприще, тому навчався в Богуславському духовному училищі (1848-1852). Умови навчання виявилися виснажливими, а монастирське підпорядкування закладу вимагало виконання багатьох церковних обрядів, які були дуже тяжкими для дітей. Від учнів вимагали спілкуватися лише російською мовою, якою й велося викладання. Якщо хтось на пере­рві вживав українське слово, то на груди такому учневі чіпляли табличку: «За сквернословие». Деякі «бурсаки» тікали з училища, але за це їх карали подвійно: вдома — батьки, а в училищі — інспек­тор Страхов, який мав садистські нахили, і суботу — день покаран­ня — перетворював на день жаху та страждань: «Менші школярі кричали на все горло. Увесь довгий рядок заливався слізьми. Решта учеників по одчинених класах слухали ті крики».

З 1853 по 1859 рр. Іван Семенович Левицький почав успішно навчати­ся в Київській духовній семінарії, але захворів і змушений був за­лишити навчання. Відпочивши в батьковій оселі, юнак якийсь час викладав у Бо-гуславському духовному училищі, а в 1861 році всту­пив до Київської духовної академії, але, отримавши у 1865 році звання магістра богослов’я. Перед ним, як випускником найкращого в Україні богословського вузу, відкри-валася блис­куча духовна кар’єра, шлях до єпископської митри або й мит­рополичого престолу, але юний магістр богослов’я рішуче від неї відмовився — надто тяжке враження справила на нього атмосфера лицемірства, облуди, фальші, що панувала в цер­ковних колах, і не став висвячуватися на священика. Річ у тому, що, по-перше, у той час письменник ще планував одру­житися, а висвячення нежонатого чоловіка вже надалі унеможлив­лювало завести сім’ю, по-друге, Івана Семеновича більше приваблю­вала викладацька професія, ніж душпастирська, а по-третє, він уже відчув смак творчості й мріяв реалізувати свій талант в літературі. Порвавши з сімейними традиціями, він охоче віддав перевагу штатському костюмові перед священицькою рясою, обравши полем своєї діяльності педагогіку. Тривалий час викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865-1866), гімназіях Каліша, Седлеця ( 1866-1873 ), Кишинева( 1873-1884) , де викладав старослов’янсь­ку та латинську мови й логіку. У 1885 році письменникові натякну­ли на неблагонадійність через його творчість, і обережний з начальством Іван Семенович вирішив за краще пода­ти у відставку. Він оселився у Києві й, веду­чи досить замкнене, майже аскетичне життя, повністю віддався літературній праці.

Перші письменницькі спроби Івана Нечуя-Левицького літе­ратурознавці відносять ще до часу навчання в Київській духовній академії, а початок творчості датують 1865 роком. Більшість творів письменника по­бачили світ поза межами Російської імперії — у журналах «Прав­да», «Зоря», «Діло».

Уже дебютні повісті «Дві московки» та «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть», які в 1868 році опублікувала галицька «Пра­вда», засвідчили характерну для Івана Нечуя-Левицького оповідну манеру письма та жанрові вподобання письменника (хоча в його доробку є і оповідання, й романи). Як слушно зауважує Н. Крутікова: «Саме з І. Нечуєм-Левицьким в українську прозу прийшла манера докладного, неквапливого зображення матеріального побу­ту героя, його оточення».

Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, ви­ходять з друку його нові, розгорнені полотна. У 70-ті роки художник створює класичні твори з народного життя: «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1874), «Благо­словіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» (1875), «Ми­кола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).

У наступні роки, хоча творчий пульс письменника дещо слабне, він пише ряд цікавих, визначних творів («Старі гультяї», 1897; «Чортяча спокуса», 1885; «Не той став», 1896; «Сільська старшина бенкетує»; надруковано 1911 року). Ок­ремо стоїть казка «Скривджені та нескривджені» (1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і самодержавством.

Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духо­венства знайшли повнокровне втілення у великій повісті Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» (1884 року надрукована в «Киевской старине» в російському перекладі, у 1888році — у журналі «Зоря» мовою оригіналу).

Якщо в «Старосвітських батюшках...» гумор і сатира по­єднані з легким сумом, то в наступних повістях і оповідан­нях — «Афонський пройдисвіт» (1890), «Поміж ворогами» (1893), «Київські прохачі» (1901, надрукована 1905року) — на перший план в малюнках характерів виступає автор­ський сарказм.

Погляд письменника неодноразово звертається до освіче­них кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи лю­дей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення й суперечності постають у романах «Хмари» (1874) і «Над Чорним морем» (1890), а також у творах інших прозових жанрів («Навіжена», «Неоднаковими стежками», «Гастролі», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон»).

Не лише сучасність, а й сторінки української історії знай­шли відображення у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: казка «Запорожці» (1873), повісті і науко­во-популярні нариси («Гетьман Іван Виговський», «Перші київські князі», « Татари і Литва на Україні», «Унія і Петро Могила», «Український гетьман Богдан Хмельницький і ко­заччина» ). Серед історичних художніх творів письменника перше місце посідає роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи минулого Украї­ни Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах («Маруся Богуславка», 1875; «В диму та полум'ї», 1911).

Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису (нариси «З Кишинева», 1884; «В концерті», 1887; «Марія Заньковецька, україн­ська артистка», 1893).

Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належить іще низка драматичних творів — комедій із міщанського побуту («На Кожум’яках», 1875; «Голодному й опеньки м’ясо», 1887), які містять цікаві характеристи­ки типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п’єса, яка у пе­реробці Михайла Старицького під назвою «За двома зайця­ми» набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі.

У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті «Сьогочасне літературне прямування» (1878-1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі.

У 1914 році видав «Граматику українського язика».

Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевчен­ка («Сорок п’яті роковини смерті Шевченка», «Хто такий Шевченко» ), повісті Дмитра Яворницького «Де люди, там і лихо», дають широкий огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до Агатангела Кримського, Володимира Самійленка й Бориса Грінченка («Українська поезія»). Чималий інтерес представляє ве­лика стаття «Українська декаденщина» (надруковано вперше 1968 року).

В останні дні життя що (припадали на добу Першої світової та громадянської війн) сестра і небіж кинули хворого, безпомічного письменника напризволяще. Іван Нечуй-Левицький прожив са­мотнім, голодним життям. На початку 1918 року, під час кайзерівської окупації Києва, письменник тяжко захворів, а згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (у притул­ок для безрідних людей похилого віку), де й скінчив життя 2 квітня 1918 року.

Тільки після смерті письменника громадськість забила тривогу, що треба йому віддати останню достойну шану, і перевезла тіло в собор святої Со­фії. Похований письменник у Києві на Байковому кладовищі.

ЖАНРОВЕ БАГАТСТВО ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Дата появи літератур­ного твору	Назва твору	Жанр	Тематична спрямованість
1885	«Старосвітські ба-тюшки та матуш-ки»	повість	Широке відтворення побуту українського старосвітського духовенства
1890	«Баба Параска та баба Палажка»	цикл оповідань	Зображення пореформеного українського села
1890	«Афонський прой-дисвіт», «Світо-гляд українського народу»	оповідання, етнографічні розвідки	Нищівне викриття аморальності духовенства. Роздуми про шляхи формування світогляду українського народу.
1892	«Скривджені і не-скривджені»	казка-легенда	Мрії про активні методи боротьби й шляхи визволення уярмленого народу.
1890 – 1892	«Сьогочасне літе-ратурно прямуван-ня», «Українство на лі-тературних позвах з Московщиною», «Життєпис Івана Левицького»	літературно-критичні статті, автобіографія	Осмислення шляхів розвитку української лі-тератури, відкидання впливу російської літе-ратури на розвиток української літератур.
1896 – 1897	«Князь Єремія Вишневецький»	роман	Викриття зради Вишневенького, показ спра-ведливого народного гніву.

«КАЙДАШЕВА СІМ’Я» – ЗРАЗОК РЕАЛІСТИЧНОЇ

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВОЇ ПОВІСТІ

План	Зміст
1. Історія написання.	Написана в 1878 році. 1879 ро­ку надрукована у львівському журналі «Правда». У Східній Україні її видали лише у 1886 році, після майже десятирічної боротьби з цензурою. У цій публікації із тексту вилучено 25 уривків. Вдруге автор видав повість 1887 року в Києві, змінив­ши її початок і кінцівку.
2. Жанр.	соціально-побутова сатирич­но-гумористична повість-хроніка
3. Тема.	Показ життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 року, змалювання дрібновласниць­кого побуту селянської сім’ї після скасування кріпацтва.
4. Ідея.	Засудження и висміювання вад існуючого суспільного ладу, які спо­творювали людські почуття й взаємини, зокрема кріпаччини, «безземельної свободи», облудних церковників; висміювання жорстокості й дріб’язковості в людських стосунках; утвер-дження національно-етичних і загальнолюд­ських цінностей.
5. Прототипи.	Прототип — це історична або сучас­на авторові конкретна особа, життя і діяльність якої покладені в основу створення літературного образу (типу). Однак літера­турний образ не є копією прототипу. Кайдаші мали своїх прототипів — сім’ю Мазурів з села Се-мигори, яка «прославилася» постійними бійками й колотнечею. Хата заможніх Мазурів стояла коло церкви, поруч дійсно був горб, на якому ламали­ся вози. Жили в Семигорах й свати Мазу-рів — багаті Довбиші.
6. Композиція повісті.	дев’ять частин, які є своєрідним нанизуванням сімейних сварок Кайдашів: (експозиція) (І) опис природи села Семигори — роз-мова братів Кайдашенків про дівчат — (II) залицяння Карпа до Мотрі — оглядини в Довбишів — (зав’язка) (III) сватання та одруження Карпа — (IV) суперечки за власність між двома по-коліннями (суперечка між родичами за «твоє» та «моє») — су-перечка за мотовило — Мотря й Карпо у свій хаті — (V) зали-цяння й сватання Лавріна до Мелашки — пригоди Кайдашихи під час поїздки в Біївці — (VI) постійні конфлікти між родича-ми — похід Мелашки на прощу до Києва — пошуки Лавріном Мелашки — повернення Мелашки в Семигори — (VII) смерть Омелька Кайдаша (утопився) — (кульмінація) (VIII) сварка за кухоль, через який Марусі Кайдашисі Мотря виколола око — сварки за курку, півня, кабана, грушу (кожна сварка має свою кульмінацію) — (розв’язка) груша, що була причиною багатьох сварок, раптово всохла, у всіх садибах настав мир і злагода.
7. Проблематика повісті.	Процес розшарування на селі в пореформений період. Руйнування патріархального устрою села, занепад громади. Проблема виховання, народної моралі та авторитету в громаді. Проблема добра й зла, сімейних стосунків, взаємин батьків і дітей. Проблема деградації людської особистості. Проблема віра в Бога та дотримання заповідей Божих.
8. Образи.	людей: Омелько Кайдаш – працьовитий селянин, виснажений панщи­ною, не здатний керувати своїм життям; Маруся Кайда-шиха – сварлива, обмежена, егоїстична, лицемірна, «біля панів терлася та панського набралася», водночас пра­цьовита, любить дітей; Карпа – схожий на батька зовні, на матір – душею; чоло­вік Мотрі; соціальний тип дрібного власника, гордий, насмішку-ватий, вередливий, сердитий, упертий, дбає лише про власне господарство, егоїст; Лаврін — схожий на матip зовні, на бать- ка — душею; чуйний, щиро любить Мелашку, має почуття гу-мору, але не може оминути сімейних чвар, під впливом обставин змінюється; Мотря Довбиш — уродлива, розумна, працьовита, у Кайдашів стає сварливою, жорстокою; Мелашка Балаш — із ба-гатодітної родини, спокійна за вдачею, привітна, але, повернув-шись ­із Києва, стає поступово схожа на оточення; баба Палаж-ка — сварлива, «богомільна» селянка; природи: красива природа біля села Семигори: груша: курка: підсвинок; предметів і явищ: мотовило, кухоль, лаврський дзвін.
9. Мова твору.	1. Буденна розмовна мова селян. 2. Приказки, прислів’я, фразеологізми. 3. Роль діалогів – це міні-п’єси. Саме діалоги «рухають» сюжет твору, у них розкриваються характери героїв. 4. Зображувальні засоби: епітети, порівняння, метафори. 5. Іронія, гумор, сатира – «сміх крізь сльози» – гоголівська манера розповіді.
10. Час подій.	після 1861 року.
11. Місце подій.	село Семигори – Біївці – Київ – Семигори.
12. Теорія літератури.	П о в і с т ь – розповідний художній твір, в якому розповіда-ється про багато подій з життя дійових осіб і за своїм розміром і широтою охоплення життєвих явищ займає проміжне місце між оповіданням і романом. Соціально-побутова повість – великий за обсягом однолінійний художній твір, в якому картини родинного життя і побуту героїв зображені на фоні якихось соціальних подій чи зв’язані з певними суспільними обставинами і пояснюються ними. С о ц і а л ь н и й (лат. суспільство) – пов’язаний із діяльністю людського суспільства. До цього поняття відносимо: 1. Епоху, в яку відбуваються події. 2. Історичні зміни в суспільстві та фактори, що їх спричинили. 3. Реакція самих членів людської спільності на ці події, зміни в їхньому мисленні, світогляді. П о б у т – загальний уклад життя, сукупність звичаїв, властивих якому-небудь народові, певній соціальній групі. До побуту включаємо: 1. Одяг. 2. Харчування. 3. Предмети хатнього вжитку. 4. Господарство, його упорядкування. 5. Громадське життя, звичайних прав, обов’язки. П о в і с т ь – х р о н і к а – великий за обсягом епічний художній твір, сюжет якого побудований за ходом розвитку суспільних, родинних або особистісних подій. Г у м о р – м’яка форма комічного; сміх, який не ставить за мету викриття явища; добродушне підсміювання. І р о н і я – іносказання, яке виражає насмішку або лукав-ство; подвійний смисл, коли сказане набуває у контексті мови протилежного значення; висміювання, яке містить у собі кри-тичну оцінку того, що висміюється. Іронічне ставлення перед-бачає насмішку, дещо сховану, але таку, що легко виявляється в інтонаціях автора-оповідача; іноді іронія маскується удаваною похвалою. С а т и р а – вид комічного, який нещадно висміює людську недосконалість. Сатира виражає різко негативне ставлення автора до зображуваного, висміювання людини чи явища. С а р к а з м – зла, уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії. Засоби гумору: Комічна подія. Комічний діалог. Урочистий тон і використання відповідних засобів у зображенні буденних подій, описі звичайних предметів. Комічна ситуація. Власне мовні засоби гумору (порівняння, фразеологізми). Карикатура. Контраст.

КОЛОРИТНІ ЛЮДСЬКІ ХАРАКТЕРИ В ПОВІСТІ

ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я»

Письменник не стає на сторону ні «батьків», ані «дітей». Йому не імпонували ні догматично-авторитарний погляд на життя батьків, ні безупинне свавілля дітей, але золотої середини Нечуй-Левицький так і не знайшов.

Р. Міщук

Типові процеси в тогочасному селі, розшарування селянства, розпад сім’ї під тиском суспільних обставин пореформеного часу з великою майстерністю розкриті І. Нечуєм-Левицьким у повісті «Кайдашева сім’я». На думку І. Франка, саме тут Іван Нечуй змалював «ярку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань» кожного члена родини.

Патріархальна сім’я – батьківська сім’я, сімейна громада – родинний колектив нащадків одного батька, що грунтується на спільному виробництві та споживанні. Була типовою формою сім'ї за патріархату.

Перед нами проходить ціла низка колоритних селянських постатей: старий Кайдаш з його забобонами й частим загляданням до чарки, улеслива й чванлива Кайдашиха, понурий і суворий Карпо, горда й «бриклива» Мотря, тиха Мелашка й жвавий, запальний Лаврін. Типовість цих образів поєднується з виявленням характерних індивідуальних рис, психологічна своєрідність невіддільна від соціальної характеристики.

Прототипом родини Кайдашів стала сім’я Мазурів з реального села Семигори, у якому малий Івась часто гостював у родичів. Цікаво, що по-вуличному Мазурів кликали Кайдашами. Запозичив письменник і прізвище сватів Мазурів – заможних Довбишів. Їхня язиката дочка стала прототипом примхливої Мотрі.

Образ Омелька Кайдаша

Типовим представником старшого покоління українського селянства пореформених років виступає Омелько Кайдаш – звичайний селянин. Читач знайомиться з ним буквально з першої сторінки твору: «Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів у повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були відчинені навстіж. Густа тінь у воротах повітки при ясному сонці, при ясному сонці, здавалася чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».

Образ Омелька Кайдаша змальовано в побутовому реалістичному плані. Тяжка, виснажлива праця впродовж усього життя наклала відбиток на його зовнішність. Про це говорять і «здорові загорілі жилаві руки»«, і «густі дрібні зморшки», і «сухорляве й бліде лице». В описі портрету різко контрастують чорний і білий кольори. Зорові епітети є живописною демонстрацією

контрастних типових деталей, до яких вдається письменник, змальовуючи портрет Омелька Кайдаша, розкривають не тільки зовнішні риси героя, а й його характер.

Кайдаш був набожним чоловіком: «Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постить; він понеділкував і постив двадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками». Він часто закликає членів родини пам’ятати про Бога, «не паскудити язики у святу п’ятницю». Але це не заважає голові сімейства регулярно прикладатися до чарки. Відповідаючи на батькові докори, син Карпо натякає, «що батько любить часто ходити до корчми». Автор кепкує з релігійності Кайдаша, яка не освячує його душу, не робить його кращим, бо не проникає в саме серце, він не спроможний збагнути глибинну суть християнської релігії, а тому й не стає на шлях очищення.

«Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток…».

Спочатку Омелько заливав горілкою давнє лихо – панщину. Пізніше намагався за чаркою забути про свій страх перед старшим сином, який під час однієї зі сварок ударив батька. Згодом шинок для голови сімейства став єдиним місцем, де він почувався комфортно. Таким чином, відбувається поступова деградація працьовитої, але деморалізованої людини. «Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця», – говорив старий у шинку.

У сварках між свекрухою і невісткою він намагається згідно з нормами життя патріархальної української родини брати верх, але, втративши авторитет людини через свою пиятику, він не в змозі утримати авторитет батька.

Шкода старого, на якого підняв руку Карпо, а Лаврін взагалі перестав вважати Омелька головним у родині («забрав у свої руки і воли, й вози, і все господарство»). Невдячнй старший син перед усім селом назавжди підірвав Кайдашів авторитет, хоч саме батько дав йому дах над головою, збудувавши хату через сіни. Отже, «загнали діти батька на піч на одпочинок».

Часте вживання горілки призводить Омелька до тяжкого захворювання. Йому, як і героям Гоголя, сп'яну ввижаються «маленькі чортики з ріжками» або коза з червоними очима, з вогнем у роті тощо.

У черговий раз, напившись «до чортиків», Кайдаш утопився: «Через тиждень той чумак завів Кайдаша знов на греблю, а вранці його знайшли в воді на лотоках коло самої заставки». Сталося те, чого він найбільше боявся. «Постив батько дванадцять п’ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, а проте втопився. І п’ятниці нічого не помогли», – говорив Карпо.

Позиція автора є нейтральною або прихованою, іноді засудливо-іронічною. Хоча письменник неодноразово виявляє співчуття й розуміння щодо пристарілого Омелька.