5.3 Східна Україна у другій половині XIX ст.

Із 13,5 млн. населення Східної України селяни складали 10,5 млн. чол., з них 5,3 млн. були кріпаками та 5,2 млн. були державними. Тому аграрне питання було вирішальним. Наприкінці 50-х років XІX ст. внаслідок поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) царський уряд, щоб уникнути революції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні реформи.

Селянська. 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест про скасування кріпосного права (оголосили 9 березня). Маніфест проголошував скасування кріпосного права. Селяни-кріпаки ставали вільними. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові підприємства, купувати і збувати майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Селяни отримували землю в складі сільської общини, де діяла кругова порука за сплату податків. Селяни залишалися 20 р. тимчасовозобов’язаними, тобто виконували панщину або сплачували оброк.

Військова (1862-1874). У 1862 р. було розпочато військову реформу: переозброєно армію, запроваджено загальну військову повинісь для чоловіків віком 21 рік. Тривалість військової служби зменшено з 25 до 6 років для піхоти та 7 років для флоту.

Земська У 1864 р. були створені виборні органи самоврядування у масштабах губерній та повітів - земські установи. Вони займалися питаннями будівництва шляхів, охорони здоров’я, освіти та утримувались на місцеві податки. На Правобережжі, через польське повстання, земство поширилося в 1911 р..

Судова. У 1864 р. запроваджувався загальностановий відкритий суд присяжних. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист - адвокат.

Освітня. У липні 1864р. «Положенням про початкові народні училища», створювалась єдина система початкової освіти. Також створювались класичні (гуманітарні) та реальні (технічні) гімназії для чоловіків та жінок з окремим навчанням.

Останньою реформою була міська (1870 р.). У містах встановлювалися міські ради - думи, членів (гласних) яких обирали міщани на 4 роки на основі майнового цензу. Виконавчим органом була управа. Компетенція міських рад була аналогічною компетенції земств.

Промисловість. Внаслідок реформ розпочинається друга фаза промислового перевороту у промисловості. В Україні відбувається процес індустріалізації, тобто створення промислових підприємств. В Україні склались основні промислові центри – Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий. Росія проводила політику протекціонізму, що вело до заохочення ввезення капіталу, а не товарів. За допомогою іноземного капіталу - бельгійського, французького, англійського та американського в гірничій промисловості України було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 мли крб.

Внаслідок швидкого розвитку концентрації виробництва та капіталу у Росії наприкінці XIX ст. формується монополістичний капіталізм, який передбачає поділ ринку збуту та придушення конкуренції. Монополії формуються у трьох формах: картель – поділ ринку збуту із збереженням незалежності підприємства; синдикат – спільний продаж товарів; трест – об’єднання підприємств різних галузей. Формуються перші монополістичні об’єднання в Україні – «Союз рейкових фабриканті» (1882), «Союз мостобудівних заводів» (1884). Панівною формою монополій в Україні були синдикати. Великими містами стають Одеса (400 тис. чол.), Київ (250 тис), Харків (175 тис.), Катеринослав (113 тис. чол.).

Сільське господарство. Реформа 1861р. призвела до розвитку сільського господарства України двома шляхами – пруським та американським (фермерським). Південь України став основним районом виробництва товарного зерна та розведення тонкорунних овець; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні - на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Україна вирощувала 90% пшениці Російської імперії та 20% світового збору, 43% світового врожаю ячменю, 10% кукурудзи. Україна стає «житницею Європи.»

В цілому селянство структурується: 15-20% - багаті (куркулі, 448 тис. дворів), які мали по 65-75 акрів землі, , 25% середняки (550 тис. дворів) до 25 акрів та решта бідняки (1,5 млн. дворів). За першим у Росії переписом населення (1897 р.) у дев’яти українських губерніях чисельність населення становила 23,4 млн. чол., з них українців налічувалося 17 млн. Українці залишаються селянською нацією. У другій половині XIX ст.. відбувається демографічний вибух, який веде до перенаселення. Тому українці починають переселятись у Сибір, Казахстан, Поволжя.

Український культурно-національний рух. Росія була «в’язницею народів». Малочисельність української інтелігенції та відсутність національно свідомої еліти у Східній Україні у другій половині XIX ст. вела до відставання українців у перетворені народу у націю. Самі українці ще не доросли до прагнення незалежності та зосередились на культурно-просвітницькій діяльності. Тут виникли дві течії ліберальна і революційно-демократична.

Ліберальний напрямок. У 50-60-х рр. XIX ст. український визвольний рух перейшов від етнографічного до культурницького рівня. М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з’їхалися до Петербурга, де створили так звану «Громаду» - культурно-просвітницьку організацію. Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис-щомісячник - «Основа».

Наприкінці 50-х років XІX ст. у середовищі студентів, що походили з польської та спольщеної шляхти Правобережжя виник рух українофілів, яких поляки зневажливо звали хлопомани. Хлопомани вивчали історію та мову України, говорили українською мовою, носили українське вбрання і дотримувалися українських звичаїв. Провідником цього руху був В. Антонович, До хлопоманів належали Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський.

У 1863р. поляки підняли національно-визвольне повстання проти росіян у Польщі, яке охопило також Правобережжя. Ставлення до українофілів змінилось на негативне після польського повстання. У 1863 р.(20 липня) міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Громади були розпущені. Під тиском офіційної російської влади в Україні формується малоросійство – суспільно-політична течія, яка стверджувала, що українці є частиною російського народу. У малоросів виникає почуття подвійного громадянства – називають себе українцями, але патріотами Росії. Типовим малоросом був М. Гоголь.

На початку 1870-х р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С. Подолинський заснували таємну «Київську (Стару) громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф, члени громади перетворюють її на свій друкований орган. З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. Однак послідував донос члена Громади, полтавського поміщика Михайла Юзефовича. Цар Олександр II створив комісію у 1875р та на її пропозицію 18 травня 1876 р. видав Емський указ, яким заборонялося ввозити в межі імперії книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Було розпущено громади та закрито 1 червня 1876р. «Київський телеграф». Громадівці у Женеві видавали часопис «Громада» (М. Драгоманов).

У 1870-1880-ті рр. молоді громадівці переходять від культурницької до політичної боротьби. У 1893р. вони створюють Братство тарасівців, до якого входили Іван. Липа, Бор. Грінченко, Михайло Міхновський та інші. Вони виступали за автономію соборних українських земель в складі Росії, захист української мови. Отже, наприкінці XIX ст. формується ідея створення української державності.

Революційно-демократичний напрям. Починаючи з 60-х років в Україні з’являється народництво – ідеологія та громадсько-політичний загальноросійський рух, який поєднував селянський громадівський демократизм із утопічним соціалізмом. Народники стверджували, що Росія може уникнути капіталізму через наявність селянського соціалізму. Перелом у народницький рух внесло ходіння в народ (ходяча та осіла пропаганда), яке з 1874 р. набрало масового характеру. Народники проповідували громадівський (общинний) соціалізм. Група народників «південні бунтарі» на чолі з Яковом Стефановичем зробила спробу підняти селянське повстання у Чигиринському повіті на Київщині. Проте у вересні 1877 р. чигиринську змову було розкрито, майже тисячу людей заарештовано.

У 1876р. різночинці створили таємну організацію «Земля і воля». У серпні 1879р. вона розкололась на «Чорний переділ» (Г. Плеханов, В. Засулич та ін.), яка проповідувала мирні методи боротьби та «Народну волю», (Анд. Желябов, Мик. Кибальчич) яка здійснювала терористичні акти. У березні 1881р. народники вбили царя Олександра II. Отже, народники не змогли підняти селян на революцію і наприкінці 80-х років гуртки народників припинили свою діяльність.

У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено Союз боротьби за визволення робітничого класу, який в 1898 р. в Мінську на перетворився на Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП).