Лекція 16. Теорія виховання як складова педагогічної науки, зміст виховання, характеристики виховного процесу

План

1. Понятійний апарат: виховання, виховна робота. Цілі, задачі та зміст виховання і виховної роботи.

2. Характеристики виховного процесу. Фактори та способи виховання.

3. Результати виховної роботи та критерії вихованості дітей.

1. Понятійний апарат: виховання, виховна робота. Цілі, задачі та зміст виховання і виховної роботи

Теорія виховання є рівнозначною складовою серед інших частин педагогічної науки. Вона включає в себе як загальнопедагогічні знання, що поєднують її з іншими, так і специфічні, які стосуються проблем виховання. Зважаючи на цілісність педагогічного процесу як навчально-виховного, теоретичне дослідження зазначених складових дає можливість взаємозбагатити кожну з них.

Як і дидактика, теорія виховання виконує науково-теоретичну та конструктивно-технічну функції. Об’єктом її дослідження є виховання. Для визначення ж предмету потрібно виділити істотне специфічне відношення, реалізацію якого забезпечує виховання. Особливістю цього відношення є його внутрішня сутність (на відміну від навчання, де специфічне відношення між викладанням та учінням становить собою зовнішню єдність). Головне виховне відношення – це відношення ціннісне, що являє собою ставлення людини до світу та до себе в цьому світі. Воно розгортається всередині навчання, про що свідчить четвертий компонент його змісту (досвід емоційно-ціннісних відношень), реалізується в усіх видах діяльності як ціннісне ставлення до її процесу, результату та учасників, всередині особи як єдність її свідомості та поведінки, вчинків та їх мотивів тощо. Змістовно це відношення визначається гуманістичною парадигмою і становить собою виховання за законами істини, добра, краси та любові.

Характерною рисою теорії виховання як складової педагогічної науки є поєднання виховання з навчанням, що виступає як діалектична єдність зовнішнього з внутрішнім. Поклавши в основу виховання внутрішні характеристики, ми розуміємо, що за цим стоїть засвоєння певних знань та формування умінь, як перша щаблина майбутнього уособлення людини (тобто навчання виступає складовою виховання). Внутрішня єдність формується завдяки зовнішнім впливам, тільки на відміну від навчання, у вихованні дуже важко встановити їх пріоритетність. З іншого боку, виховання є складовою навчання (четвертий компонент його змісту), але не обмежується ним і сягає далеко за межі останнього, бо ціннісні відношення становлять сенс життя людини взагалі, а не лише тієї його частини, що стосується освітнього процесу.

Категоріальний апарат теорії виховання такий же, як і в дидактиці, за винятком специфічних категорій, до складу яких входять поняття виховання, вихователь, вихованець, вихованість, перевиховання, самовиховання, виховний захід, методи виховання тощо.

Філософською основою теорії виховання є етичне вчення, що визначає норми моралі та шляхи їх дотримання в суспільстві, психологічною – вчення про вікові, типологічні та індивідуальні особливості дітей, враховуючи які можна досягти бажаних результатів виховного процесу. Управлінська компонента наукового підґрунтя теорії виховання стосується вищої його щаблини – самовиховання – і являє собою внутрішню регуляцію свідомості та поведінки самою дитиною, коли її особистість виступає як самокерована система розвитку.

Виховання – це взаємодія вихователя та вихованця з метою формування особистості для самореалізації в основних сферах життєдіяльності шляхом поповнення нестатків.

Розглянемо її більш детально. Взаємодія, про яку йдеться у визначенні, може бути як цілеспрямованою, так і ні. У першому випадку мова йде про виховання у вузькому значенні, про виховання як професійно-педагогічну діяльність, яка не може бути безцільною. У другому – про виховання в широкому значенні, як будь-яка взаємодія вихователя з вихованцем, внаслідок чого відбувається поповнення особистісних нестатків. Це відбувається, коли вихователь не тільки не ставить певної мети, але навіть і не здогадується, що він когось виховує. Такими вихователями можуть бути зовсім незнайомі люди, що своєю поведінкою формують певне ставлення до її норм, кошеня, що поповнює нестаток жалості, турботи про меншого та безкорисної любові в дитині, і навіть квітка, краса якої викликає захоплення, поповнюючи нестаток естетичних почуттів.

Педагогічна спрямованість виховного процесу наголошує на єдності змістовної та технологічної його складових (науково-теоретичної та конструктивно-технічної функцій). Для педагога важливим є не тільки визначення дефініції, а й впровадження її в реальне життя. Цей процес отримав назву виховної роботи, яка визначається як робота по досягненню цілей виховання. Чи співпадають цілі виховання з цілями виховної роботи? І так, і ні. Змістовно – співпадають, а технологічно – ні. Тобто, визначення цілей виховання йде шляхом їх декомпозиції (роздрібнення), а ось досягти їх можна лише шляхом укрупнення. Наприклад, ціль виховання – формування особистості, що являє собою сукупність відносин (до себе, до людей, до діяльності тощо), які, в свою чергу, мають якісні характеристики, що називаються особистісними якостями. Цілі виховної роботи змістовно лишаться такими ж, але досягти їх можна лише йдучи зворотним шляхом, шляхом укрупнення, тобто формування особистісних якостей, сукупність яких дасть бажані відносини, що поєднаються в особистість. Як за біблейським сюжетом: хтось розкидає каміння, а комусь його належить збирати.

Розглядаючи останню частину визначення виховання (як потреби дитини, незадоволення якої спонукає появу нестатків) доцільно визначити алгоритм поповнення нестатків, що реалізується в процесі виховної роботи. Нам він вбачається пошуками відповідей на наступні питання:

1. Що мені не подобається в дитині (жадність, брехливість, егоїзм тощо)

2. Чого їй не вистачає (щедрості, правдивості, альтруїзму);

3. Хто може поповнити зазначений нестаток (вихователь, діти, інші люди, певна діяльність тощо);

4. Як це можна зробити (організація відповідного виховного середовища або організація особистих стосунків з дитиною, спрямованих на поповнення зазначених нестатків);

5. А чи володію я потрібними якостями, чи відбулися в мені відношення, які я хочу сформувати в дитині;

6. Самовиховання вихователя (якщо таких відношень немає або вони недорозвинені, то слід, перш за все, поповнити свої нестатки і тільки після цього виходити на виховний контакт з дитиною, тобто треба бачити свої недоліки та долати їх);

7. Виховання вихованців (поповнення їх нестатків).

Зміст виховання визначається відповідно до цілей останнього, бо саме вони показують, що треба виховувати. Відпрацьовуючи дефініцію виховання, ми спирались на три підходи до нього, кожен із яких диктував свою ціль: формування особистості, її соціалізацію та задоволення потреб дитини. Кожна з названих цілей не протистоїть іншим, а доповнює їх і потребує свого практичного втілення у виховній роботі. Кожна може бути покладена в основу побудови змістовної системи виховання. Однак, для практичного відпрацювання такої системи треба все ж обрати один провідний напрямок, тоді два інші будуть його доповнювати та конкретизувати. Це не зменшує їх значення у вихованні, а лише дає можливість систематизувати показану цілісність стосовно обраних параметрів.

Зважаючи на те, що однією з основних тенденцій розвитку сучасного суспільства зазначена його гуманізація (коли людина стає ціллю, а не засобом суспільного виробництва, тобто матеріальне і духовне виробництво служать задоволенню потреб людини, а не навпаки), у якості головного компонента ми обрали виховання як внутрішню потребу людини.

Це значить, що кожен із напрямків виховної роботи має містити в собі задоволення інтелектуальних, естетичних, моральних, фізичних і трудових потреб дитини. Наприклад, екологічне (національне, правове, економічне тощо) виховання має давати певні знання, вчити мислити, вирішувати проблеми, бачити й творити красу, вчити працювати й цінувати результати труда інших, формувати гармонію душі та тіла, людини та природи, створювати умови для їх розвитку, підсилювати особистісний позитив тощо.

Напрямки виховної роботи теж визначаються потребами дитини, тільки їх ідентифікація відбувається внаслідок аналізу зовнішніх чинників педагогічної дійсності. Зважаючи на те, що процес і результат задоволення потреби становить собою культуру (як людини, так і суспільства) і спрямовує виховання на формування висококультурної особистості, ми створили полікультурну модель випускника школи, в основу якої поклали потреби, на задоволення яких слід спрямувати виховну роботу. Стрижневими утвореннями цієї моделі стали:

1. потреба в соціумі та спілкуванні, що приводить до формування комунікативної культури (близький соціум, безпосереднє спілкування), національної, громадянської, правової, ідейно-політичної культури (середній соціум), екологічної культури (дальній соціум);

2. потреба в пізнанні світу та себе в світі, процес і результат задоволення якої формує інтелектуальну культуру та культуру особистісного самовизначення;

3. потреба в здоровому способі життя, що веде до формування фізичної та валеологічної культури;

4. потреба в художньо-естетичному сприйнятті себе, інших та довкілля, внаслідок задоволення якої формується художньо-естетична культура;

5. потреба в творчій самореалізації, що веде до культури творчого самовираження особистості (креативної);

6. потреба в інформації, що поєднує всі попередні й спонукає до формування інформаційної культури, тощо.

Відповідно до цього можна говорити про основні напрямки виховної роботи з дітьми. Це: комунікативне виховання (формування комунікативної культури), національне, громадянське, правове, ідейно-політичне, екологічне, інтелектуальне, валеологічне, художньо-естетичне, креативне, інформаційне тощо. Як бачимо, до цього переліку ввійшли як традиційні види виховання (національне, громадянське, екологічне й ін.), так і ті, що в напрямках виховної роботи раніше не значилися (комунікативне, креативне, інформаційне тощо), але затребувані в сьогочассі. Вони стосуються технологічної частини виховання й відповідають за формування особистісних механізмів, завдяки яким людина зможе реалізувати себе в житті.

Визначивши, що є зміст виховання, доцільно відстежити шляхи його впровадження в реальний процес виховної роботи. Зважаючи на те, що в якості розпредмеченої культури виступає соціальний досвід, то цілі виховання відповідатимуть складовим соціального досвіду, а шляхи їх досягнення – адекватному використанню способів засвоєння соціального досвіду та методів навчально-виховного процесу, спроможних їх реалізувати. Це говорить про те, що кожен із напрямків виховної роботи потребує засвоєння певних знань, формування способів діяльності, досвіду творчої діяльності та досвіду емоційно-ціннісних відношень. Якщо мова йтиме про національне виховання, то вони стосуватимуться національної дійсності, якщо про екологічне – то екологічної й т. д.

Наприклад, цілі національного виховання відповідно до даного підходу можна сформулювати наступним чином:

Знання.

• Залучення до скарбниці української національної культури (відвідування національних вистав, концертів, вернісажів, виставок тощо; зустрічі з народними умільцями та майстрами мистецтв України.).

• Ознайомлення с національними звичаями та традиціями українського народу.

• Забезпечення гармонійного поєднання культур: української, рідної, культури країни, мова якої вивчається тощо.

Способи діяльності.

• Формування механізмів національного та міжнаціонального спілкування (фестивалі, тижні національної культури, олімпіади, концерти, вечори гумору, тощо.).

• Опанування державною мовою, як мовою ділового та міжнаціонального спілкування.

• Впровадження національних традицій, звичаїв, обрядів у шкільне життя.

• Опанування національними ремеслами тощо.

Досвід творчої діяльності.

• Створення нових добутків національної культури (робота фольклорного театру, творчих майстерень, авторських салонів, створення часопису тощо).

• Розвиток творчих умінь та здібностей.

• Відкриття талантів та створення умов для їх розквіту.

• Розвиток психічних функцій засобами національного виховання тощо.

Досвід емоційно-ціннісних відносин.

• Формування національної самосвідомості та громадянської гідності.

• Гармонізація стосунків між поколіннями (чуття єдиної родини, відродження історичної пам’яті, повага до минулого та пращурів тощо).

• Культивування кращих рис української ментальності: працьовитості, волелюбства, глибинного зв’язку з природою, культу доброго імені, толерантності, доброзичливості, гостинності тощо.

• Прищеплення любові до української культури.