54

Етнополітика як наука та навчальний предмет

1.1.1.(1)	Етнополітика як предмет вивчення	4
1.1	Складність та актуальність національних проблем у сучасному світі
	Протиріччя в теоріях міжнаціональних відносин: шовінізм, сепаратизм, інтернаціоналізм, расизм (вивчається самостійно)
1.2	Структура народонаселення світу: расова, етнічна, мовна, релігійна.
1.3	Етнополітика як навчальна дисципліна.

Станом на 31 серпня 2014 р. населення Землі- На 2014 р. у світі 230 країн і територій, що мають постійне населення, з них членів ООН – 192. У 1984 р. економіст Т.Сауелл (США) підрахував, що тодішнє населення Землі (4,4 млрд чоловік)можна розмістити на території штата Техас (S-696,241 кв.км ) для порівняння площа України - 603,628 кв.км: кожна людина мала б будинок площею 62 кв м Існують 5 найбільш населених зон: ––- Східна Азія - східне узбережжя Китаю, Японія, Корея – бл. 1 млрд. чол. (провінція Цзянсу – 593 чол. на кв км, Тайвань – 636 чол., але на Тібеті – 1,6 чол.), Південна Азія – Індія, Бангладеш, Пакистан, Шри-Ланка (Бангладеш – 1002 чол.; Мумбай – 21665 чол., а штат Аруна-Прадеш – 7 чол),– 1 млрд. чол. Південно-Східна Азія – Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Малайзія – Сингапур – 6783 чол. - 300 млн.осіб, північ Таїланду – 5 чол. Західна Європа (Південний-Схід Англії – 600 чол. Північний Рейн-Вестфалія – 500), - 500 млн. Париж – 20909 чол. – північ Норвегії – менше 3 чол. Америка (район Великих озер - штат Нью-Джерсі - 385 чоловік на кв км, Нью-Йорк – 10194 чол., але на Алясці – 0,25).– бл.100 млн. Головною проблемою за висновками експертів ООН є не перенаселення, а злидні. В світі існує 7 позицій, внаслідок яких може наступити демографічне виснаження: це проблема водопостачання – на 2015 р. ½ населення, на 2050 р. 2/3 населення будуть відчувати гостру нестачу води. 2.проблема продовольства; 3. морепродукти; 4. клімат; 5. рілля 6. ліси 7. енергетика.		7,096 млрд осіб. За цей рік народилося 86,461 млн.чол. За 31 серпня – 185,782 людини Щорічні темпи приросту у 80-ті рр. ХХ ст. складали 80 млн чоловік. За 1994-2004 рр. населення зросло на 784 тис.осіб, тобто на 1,3 %. За 1966 – 1988 рр. населення Європи виросло на 12%, а населення Африки в 2,14 рази. За 1994-2004 рр. в найменш розвинутих регіонах планети населення зростало на 1,6% тоді, як промислово розвинутих країнах воно складало 0,3 %. Найвищими темпами зростало населення Африки – 2,3%. В Європі за останнє десятиліття населення щорічно скорочувалося в середньому на 0,02%. За підрахунками демографів з ООН на 2015 рік – населення Землі складе 7,2 млрд 2050 р. – населення складе 9,4 млрд 2100 р. – більше 11 млрд Пік процесу припадає на 2120 р. – населення 12 – 13 млрд, після чого наступить стабілізація і відносне зменшення населення. На 2300 р. – населення Землі може скласти 9 млрд. осіб. Найбільше зростання спостерігається в 7 країнах:Індія та Китай (разом 37% населення Земля), США, Індонезія, Бразилія, Пакистан,Бангладеш. Індія – 1970 р. – 548 млн, 1999 р. – 1 млрд, 2011 – 1, 215 млн. – 1,6% зростання (17,38 % населення Землі). Китай – 1990 р. – 1 млрд 117 млн, 2001 – 1 млрд 265 млн, 2011– 1,346 млн. (0,498% зростання; 19,46 % населення Землі) США – 2011 309,824 млн. (0,89% зростання, 4,52 % населення Землі) Індонезія – 1978 – 146 млн, 1997 – 203, 5 млн.; 2010 – 231,369 (1,213% зростання); Бразилія – 2011 – 195,243 приріст 1,008 %. Пакистан – 1978 – 75,6 млн, 1998 – 130,5 млн.; 2011 – 173,549 млн (0,828%). Бангладеш – 2011 р. – 162,221 млн – 1,379. На поч. нашої ери густота населення в середньому була 1 людина на кв.км, а в 2000 р. – 48 чол. на кв.км. 7 країн з найбільшою густотою населення (некарликових): Бангладеш – 1002; Тайвань – 636; Південна Корея – 491; Пуерто-Ріко – 430; Західний берег Іордану – 407; Нідерланди – 395; Ліван – 367. Норвегія – ВВП на душу населення – 38454 долл. Ісландія – 33051; Австралія – 30331; Ірландія – 38827; Швеція – 29541; Канада – 31263; Японія – 29251; США – 39676; Швейцарія – 33040. Країною з найвищим ВВП на душу населення є Люксембург - 69961 долл. З іншого боку: Нігер – 779; Сьєрра-Леоне – 561; Танзанія – 674; Демократична республіка Конго – 705; Бурунді – 677 долл. так, в Бангладеш в пошуках води люди досягли пластів, де розчинені солі миш’яку); у відсталих країнах 90% населення користується водою, непридатною для пиття. 2/3 населення Землі недоїдають, а 1/2 – голодує; англійська кішка з’їдає вдвічі більше м’яса, ніж пересічний житель Африки. Швейцарець їсть в 75 разів більше м’яса, ніж індус. Кількість людей, що живуть на 1$ в день – 1,2 млрд чоловік. Станом на 31 серпня 2012 р. голодувало 273 млн 750 тис. осіб. З іншого боку Тільки за 8 місяців 2012 р. в США на похудіння було витрачено 22 млрд 677 млн дол. Станом на 2048 р. світ може залишитися без морепродуктів, причинами чого є забруднення оточуючого середовища та величезний вилов риби. Вже у 2004 р. кількість близько 1/3 промислової риби зменшилась на 90%. Тільки за 8 місяців 2012 р. виловлено 61,005 тонни риби. 1997 р. – Кіотський протокол проти глобального потепління; якщо розтануть льодовики – рівень світового океану підвищиться на 70 м – зникнуть Голандія, Бельгія, Японія Зараз використовується в сільському господарстві 10% суші. Кожний рік 6 млн га обробляємої землі зникає, і на кінець ХХ ст. площа пустель збільшилась на 9 млн кв км ( вся площа суші 150 млн кв км). Тільки за 8 місяців 2012 р. пустелямистали 9,887 акрів. Щорічні втрати від цього 42 млрд $. Більше 2 млрд га земель в світі деградують, що ставить на межу виживання більше 1 млрд людей.Тільки за 8 місяців 2012 р. втрачено через ерозію грунту 4207 га продуктивної землі. Список країн, де у 2012 р. найбільш серйозно відбувалася деградація земель - Росія, Канада, США, Китай, Австралія. Вирубка амазонських лісів - “легенів планети”, Тільки 8 місяців 2012 р. було втрачено 7573 га лісу. Людина зараз використовує 108 елементів системи Менделєєва, щорічно добувається 4 млрд тон нафти (розвідані запаси – 100 млрд тон) – отже вистачить на 25 років, а вугілля - на 200 років. Було спожито Тільки за 8 місяців 2012 р. 2 млрд. 906 млн тонн нафти, 2 млрд 411 млн тонн вугілля. .
Расова структура - це розподіл населення за ознакою расової належності з виділенням малих та великих рас, а також перехідних типів та змішаних форм. Раси – це групи людей, що склалися істо-рично і з’єднані спільністю походження, що виявляється у спільності другорядних до сутності людини зовнішніх фізичних ознак: колір шкіри; густота та особливості волосяного покрову; міра виступання вилиць, носа, губ; проріз очей; пропорціїї тіла; внутрішня ознака - група крові. Расові кордони нечіткі і умовні, але все ж виділяється 4 великі раси, які переважно проживають: Європеоіди (43% населення світу) Монголоїди (34%) Негроїди (7%) Австралоїди (0,3%) В зоні контактів великих рас існують перехідні типи вони з’явилися в давні часи - наприклад - ефіопи) та змішані форми (16%). Змішані форми: метиси мулати самбо квартерони Найголовнішим у расовому розумінні є наступне: все людство є єдиним біологічним видом: структура мозку, прямоходіння, будова руки, устрій голосових зв’язок, зоровий та слуховий апарати – не мають расових відмінностей. всі відмінності, які є, сформувалися внаслідок географічного середовища, а не еволюції. із зростанням культури роль біологічного чинника, безперервно зменшується. поділ на раси не збігається із поділом за мовними чи етнографічними ознаками (одна раса серед різних націй, а серед однієї політичної нації – можуть бути різні раси)		Урахування расової належності відбувається, під час переписів населення в деяких країнах – , Бразилія, ПАР та ін., де расові відносини грають велику роль у суспльстві. Більша частина Європи (за винятком Росії – наприклад – калмики), Австралії (за винят-ком аборигенів), Америки (більше Північна, менше Південна), Північна Африка, Перед-ня Азія, переважно п-ів Індостан . Східна, Центральна, Південно-Східна Азія, Північний-Схід Індостану, частина Латин-ської Америки, острів Мадагаскар. Африка (південніше Сахари), частково Пів-нічна Америка, Бразилія, острови в Карібсь-кому морі. Острови Океаніі. Південь Азії (Андаманські острови), частково Австралія. Нащадки від шлюбів європеоїдів та монголоїдів; Нащадки від шлюбів європеоїдів та негроїдів; Нащадки від шлюбів моноголоїдів та негроїдів. Особи, які мають чверть іншої крові. У зв’язку з цим є неприпустимим расизм – вчення про нерівномірність людських рас. Він має 2 різновиди: І. Біорасизм – нерівність за біологічними ознаками – расово-антропологічна школа, соціальний дарвінізм, євгеника, мальтузіанство. ІІ. Психорасизм - нерівність за психологічними особливостями - психологічна щкола Гребнера-Шмідта. Расизм є протиправною політикою, який засуджено міжнародною спільнотою. Згідно з ст.20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.) – “Будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом”. В 1978 р. Генеральна конференція ЮНЕСКО прийняла Декларацію про раси і расові упередження.
Етнічна структура – це розподіл населення світу за ознакою етнічної належності. Найчисельніші народи: Китайці (хань) – більше 1 млрд Хіндустанці – більше 400 млн Американці США – більше 260 млн Бенгальці – більше 140 млн Росіяни – більше 140 млн Бразильці – більше 130 млн Японці – більше 120 млн Етноси можуть існувати у формі націй, народностей, племен. Актуальними є дві основні проблеми: І. Із 230 країн і територій – 218 поліетнічні. Моноетнічними (такі, де частка одного етносу складає > 95%) є лише 12 країн, а саме: Японія – 99,4% - японці. Корея – 98% - корейці. Бангладеш – 98% - бенгальці. Португалія – 99% - португальці. Норвегія – 95% - норвежці. Мальта – 99% - мальтійці. Катар – 98% араби Катару. Лівія – 98% араби Лівії. Ємен– 98% араби Ємену. Єгипет– 98% араби Єгипту. Туніс – 98% араби Тунісу. Ангілья – 99 % ангільянці. За іншими даними моноетнічними є ІІ. Значна кількість народів живе в декількох чи багатьох країнах Що стосується росіян – то вони офіційно проживають в 32 країнах Українці – вони за даними МВС СРСР у 1985 р. тільки в Радянському Союзі налічували – 86 млн. Така складність та різноманітність етнічної структури породжує в ідеології – націоналізм (пріоритет однієї нації), шовінізм (національна виключність), а на практиці призводить до дискримінації та етнічних конфліктів.		Всього в світі нараховується більше 3 тисяч народів. В цілому існує: 7 народів з чисельністю більше 100 млн 11 народів - 50-100 млн 15 народів - 25-50 млн 54 народи - 10-25 млн 170 народів - більше 1 млн Так, в СРСР за переписом 1979 р. проживало 155 етносів, з яких 28 налічувало більше 1 млн чоловік. Угорщина, Ірландія, Португалія, Албанія, Вірменія, Мальта, Ємен, Сомалі, Барбадос, Ямайка. Курди – в Азербайджані, Вірменії, Ірані, Іраку, Сирії, Лівані. Пенджабці – Пакистані, Індії. Белуджі – Пакистані, Афганістані. Фульбе – Нігерія, Гана, Камерун. В цілому за кордонами своєї держави проживають – 27% угорців, 25% - вірмен, 17% - греків, 16% - італійців, по 12% - німців і поляків, 10% - англійців, 8% - іспанців. Найбільше росіян в україні – 11,356 млн., Казахстані – 4,7 млн. Білорусія – 1,142 млн. США – 1,1 млн. Найменше в Норвегії – 200 чоловік. Офіційно – українців більше 50 млн., з яких 37 млн проживає в Україні, В ближньому зарубіжжі 7 млн. осіб, з яких: В Росії - 4,4 млн, (в Ямало-Ненецькому окрузі українці складають 18 %); В Казахстані – 900 тис. (в Кустанайській області – українці складають – 17 %) Молдові – 620 тис. (в Кишиньові українці складають 14 %) Білорусії – 300 тис. В далекому зарубіжжі – українців налічується більше 5 млн.осіб, найбільша кількість проживає в США – більше 1 млн, в Канаді – 700 тисяч, а також в Бразилії, Аргентині, сусідніх країнах Польщі, Угорщині, Румунії, Словакії. Всього з 1945 по 1985 роки у світі відбулось 127 війн, в яких загинуло 32 млн осіб, з цих війн 98 – виникли на етнічному грунті. На 1995 р. тільки в етнічних конфліктах, починаючи з 1945 р. загинуло близько 36 млн осіб. За 1990-1999 рр. у світі відбулося 118 конфліктів на етнічному грунті. Вони торкнулися 80 країн і в них загинуло більше 6 млн.осіб Найбільші втрати були під час конфлікту 2000 р. в колишньому Заїрі - близько 1,7 млн осіб, в Бурунді 1994 – 100 тис, в Руанді того ж року – 200 тис. осіб. Окремо можна говорити про конфлікти на теренах колишнього СРСР.
Мовна структура населення світу. Мовна структра – це розподіл населення світу за різними мовними показниками. Головних показників три: рідна мова; вживана (розмовна) мова; мова писемності. Рідна мова – це мова особи, якою вона може найповніше висловитися найбільш повно, точно і глибоко передати свої думки, всебічно проявити себе в слові. За даними 1992 р. – в Україні 35 % вважали рідною мовою російську, а 37 % - українську; За даними 2000 р. – ці показники склали відповідно 36 та 39 %. У 1998 р. був проведений аналіз стосовно вживаної мови, який приніс наступні дані: Західна Україна – 20 % російська мова; 80 % - українська; Північна Буковина – відповідно 48 та 52%: Київ – 42 та 58%; Південна Україна – 67 та 33%; Східна Україна – 75 та 25%. Слід також зазначити, що російська мова в Україні суттєво різниться від російської мови в Росії. Станом на 2008 р. у світі налічувалося приблизно 6,7 тисячі мов (на 2001 р. – 6,8 тисячі). За даними ЮНЕСКО 50% мов налічують менше 2,5 тисяч носіїв, 96 % мов використовують 4 % населення Землі. В Європі нараховується 225 мов (з них в Росії – 140). Рекордсменом з кількості мов є Папуа-Нова Гвінея, де налічується 750 мов. В середньому кожні 15 днів зникає одна мова. Причини цього з точки зору ЮНЕСКО наступні: домінування мов масового розповсюдження; етноцид; природні катастрофи; вимирання малочисельних народів (на мові одного з племен Амазонії розмовляє 6 чоловік, племені Аляски – 1 особа); заборона влади на користування місцевими мовами. Вважається, що до кінця ХХІ ст. зникне половина інсувавших у ХХ ст. мов. Приведемо кількість мов з найбільшим числом носіїв: китайська – більше 1 млрд осіб хінді – більше 400 млн. російська – більше 200 млн бенгальська – більше 160 млн арабська – більше 160 млн японська – більше 120 млн французька – більше 100 млн Існують два основних випадки співвідношення мови і етносу: 1. декілька етносів говорять однією мовою: англійська мова – Англія, США, Австралія, Нова Зеландія – 0,5 млрд осіб; іспанська мова – Іспанія, Латинська Америка (крім Бразилії, Гайани, Сурінаму, Белізу) – 300 млн португальська мова – Португалія, Бразилія – 180 млн німецька мова - Німеччина, Австрія – 100 млн. 2. один етнос може говорити різними мовами – Україна, Білорусія, Казахстан, Канада, Швейцарія. Індія. Слід зазначити, що знання іноземних мов виховує терпимість до інакшого, підвищує адаптаційні здібності.
Релігійна структура населення світу. Релігійна структура – це склад населення за віросповіданням, розподіл населення окремих районів, країн, континентів за конфесіями. Співідношення конфесійних та етнічних характеристик на різних етапах людського развитку було різним, змінюючись з ходом історичного процесу. 1. на ранніх етапах ці характеристики співпадають (кожний народ мав своїх богів). Виникає явище, яке має назву філетизм – ототожнення віросповідання з етнічністю. 2. розвиток суспільства, включаючи конфлікти між етносами привів до виникнення широких конфесійних систем (коли до однієї конфесії належать декілька або багато народів). 3. в подільшому виникає ситуація, коли частина етносу відноситься до однієї конфесії, а частина - до іншої. Зв’язок етнічних та релігійних характеристик у різних народів – різний. І. Найтісніший зв’язок - в суто етнічних конфесіях. Етноконфесія – це позначення тісного зв’язку народу або його частини із сповідуваною ним певною релігією. іудаїзм; вірмено-григоріанська церква; синтоїзм; сикхізм. ІІ. Сталий зв’язок у моноконфесійних народів: італійці, іспанці, французи, поляки, іралндці – католики; росіяни, серби, болгари – православні; араби, перси, пакистанці – мусульмани; англійці – англікани. ІІІ. Якщо частини одного й того ж народу належать до різних конфесій, то виникають культурно-побутові відмінності і, як наслідок, етноконфесійні групи. Етноконфесійна група – це сталий зв’язок частини народу з певною конфесією, при цьому ця частина народу набуває особливих, тільки йому притаманих властивостей: старообрядці і молокани (росіяни); меноніти (німці); йезіди (курди); друзи (сирійці); копти (єгиптяни). В кінці кінців можливе перетворення таких груп в окремі етноси: пенджабці – мусульмани, та пенджабці – індуїсти. В цілому в світі існує поділ на: 1. світові релігії – християнство – близько1,5 млрд осіб, у тому числі католиків – близько 700 мільйонів, протестантів (кальвіністи, англікани, баптисти, мормони, євангелісти та ін.) – до 500 мільйонів осіб, православних – до 200 мільйонів осіб, у тому числі Російської православної церкви – більше 120 млн. - мусульманство – більше 700 млн осіб, у тому числі – суннитів – більше 600 млн, шиїтів - до 100 млн. - буддизм – більше 300 млн. осіб, у тому числі махаяна, хінаяна, дзен. 2. національні релігії - індуїзм – близько 500 млн. осіб, конфуціанство - до 200 млн. 3. примітивні релігії – анімізм, фетишизм, тотемізм, магія (культ вуду тощо).
1.3	Етнополітика як навчальна дисципліна.
Етнополітика – це загальний комплекс засобів політичної діяльності в галузі етнонаціонального розвитку та міжетнічних відносин – діяльності як з боку держави та її інститутів, так і інших громадських (неофіційних) структур (політичних партій, етнічних організацій, тощо). Етнополітика – це процес формування та регулювання міжетнічних стосунків разом з тими факторами, які обумовлюють саме такий розвиток етнічних структур та інститутів. Таким чином, в етнополітиці присутні два аспекти: І. Політичне функціонування етнічних спільнот, тобто їх політична організація та участь в політичному житті. ІІ. Регулювання міжетнічних процесів з боку держави, офіційних та загальнонаціональних політичних інститутів. Етнополітика – складова частина державотворчого процесу. Вона повинна вирішувати цілк низку проблем, пов’язаних з етнонаціональними чинниками. Завдання етнополітики – вибір оптимальної тактики вирішення питань, що постають внаслідок взаємодії та зіткнення інтересів зазначених суб’єктів політики.

1.2.1.(3)	Етнонаціональні відносини та їх типи	4
	Поняття «етнонаціональних відносин».
	Головні проблеми та типи етнонаціональних відносин.
	Національна політика та її різновиди.

1.Етнонаціональні відносини – це відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку (нації, народності та національні групи) та їх державними утвореннями. Це відносини між етносуб’єктами, а також всередині певного етносу. Вони відображають конкретно-історичні умови життя даного етноса, його статус, пріоритети та цінності. В міжетнічних відносинах модуть бути присутні два варіанти, а саме: співробітництво або боротьба (конфлікт). Ці відносини, з одного боку, підлягають соціальному, економічному та іншим впливам, а, з іншого, самі впливають на всі структурні елементи способу життя етносуб’єкта.

Таким чином, в міжетнічних відносинах присутні дві сфери – внутрішньонаціональна та міжнаціональна.

Внутрішньонаціональна сфера охоплює все те, що характеризує коллізії та протиріччя внутрішньонаціонального порядку. Головним поняттям є національна єдність. Вона як політичний фактор досить часто проявляє себе в конфронтаційних формах, викривляючи природнє співідношення внутршніх та зовнішніх джерел національного розвитку. Одним із стимуляторів зростання національної єдності – є посилення національної самосвідомості.

Існує певна діалектика національного та інтернаціонального, що полягає у тому, що національне не зникає, а збагачується інтернаціональними елементами, у підсумку чого з’являється нове національне у своєму різноманітті. Національна єдність позитивно впливає на всі сфери національного життя, є однією з рушійних сил зростання активності народу, виховання його в дусі національної гідності, правильного поєднання інтернаціоналізму та патріотизму. Єдність не повинна переростати в нацоінльне чванство та безпринципну загальнонаціональну солідарність. В цьому випадку національна єдність використовується для досягнення політичних цілей. Не можна використовувати національну єдність і як інструмент під час дискусії з усіляких наболілих проблем. Найбільш неприпустимим є національна єдність як механізм для підриву цілісності країни.

Друга сфера – це міжетнічні (міжнаціональні) відносини. Відмінність їх полягає у тому, що вони включають в себе етнічні моменти та національні стереотипи, і звідсіля вони більш піддаються всіляким впливам та більш політизовані, а значить більш конфліктні і, навіть, конфронтаційні.

В міжетнічних відносинах існують два аспекти: конкретноісторичний та загальноісторичний. Так, наприклад для СРСР загальноісторичним була заява про вирішення в державі національного питання і створення нової історичної спільноти – радянського народу, а конкретноісторичним аспектом були конкретні дії щодо вирішення національного питання. Для Німеччини конкретноісторичним аспектом було об’єднання держави у жовтні 1990 р., а загальноісторичним необхідність вирішення актуальних питань всіх етнічних спільнот, які населяють державу. Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст – це сукупність національних проблем на певному етапі історичного розвитку.

2. Етнонаціональні відносини бувають трьох типів: 1. рівноправність; 2. відносини панування та підкореності; 3. прагнення до знищення інших етносуб’єктів.

У зв’язку з цим велике значення мають поняття „корінний народ” та „етнічна меншина”.

Корінний народ – це населення (або його частина), яка проживає в поліетнічній державі і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є країна в період її колонізації або встановлення існуючих державних кордонів. Обов’язковою ознакою корінного народу є його самоусвідомлення як корінного. Звичайно, що це поняття має відносний характер, бо до данного народу на території могли проживати і інші етноси. Проблемою в міжетнічних відносинах є з’ясування між народами, хто з них більш корінний. За висновками ж ООН термін „корінний” може застосовуватися лише для племінної стадії розвитку.

Етнічна меншина – це спільність об’єднаних походженням, мовою, культурою, психологією людей, які чисельно поступаються домінантній групі поліетнічного суспільства. За характером розміщення етнічні меншини можуть проживати або компактно (індіанці в США, баски в Іспанії, угорці в Україні), або дисперсно (євреї, вірмени).

Критеріями виділення етнічних меншин є походження (шляхи формування), стурктурно-соціальне становище у суспільстві, політична орієнтація. Виходячи з наданих критеріїв виділяють чотири типи етнічних меншин:

1. національна меншина – вона виникає при створенні національної держави, для якої важливо самоорганізація та етнічне походження. Її представники проживають по території всієї нової країни.

2. регіональна меншина – її представники компактно проживають в одному регіоні.

3. мігрантська меншина – це сукупність імігрантів однієї етнічної належності. Такі меншини бувають двох типів – тимчасові (входять імігранти, які проживають в іншій країні з метою заробітку), а також поселенські (входять імігранти, які оселилися в країні на постійне місцепроживання).

4. колонізована меншина – це нащадки давнього населення, завойованого та заселеного іншим етносом (індіанці, австралійські аборигени).

В міжетнічних відносинах існують три великих проблеми – це співідношення рівноправ’я та підкореності; нерівність економічного та культурного розвитку; міжнаціональна ворожнеча та недовіра.

У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на неприпустимість такого явища, як ксенофобія. Ксенофобія (у перекладі з грецької – страх перед чужим) – це нав’язливий страх перед незнайомим. Неприязнь до іноземців виникає як наслідок неповоного або викривленого знання про людей іншої національної належності. Ксенофобія, яка вкоренилася у масовій свідомості, може суттєво впливати на суспільну думку і, навіть, на державну політику. Практичним підсумком ксенофобії є національна нетерпимість та дискримінація. Ксенофобія взагалі дуже важко долається, оскільки в суспільстві завжди існують соціально-економічні проблеми та помилкові стійкі переконання.

У майбутньому, на думку багатьох етнологів міжетнічні відносини можуть розвиватися за трьома моделями:

1. асиміляція – коли етнічні меншини будуть прилаштовуватися під більшість;

2. плавильний котел – коли відбувається об’єднання культур більшості та етнічних меншин, у наслідку чого повинна виникнути нова культура;

3. культурний плюралізм – в цьому випадку у всіх етнічних культур будуть рівні права.

В наш час перша політика найбільш притамана для Європи, друга для США. На жаль, третя модель поки що трохи присутня тільки у Швейцарії.

3. Національна політика – це науково обгрунтована система заходів, спрямованих на розв’язування протиріч у сфері етнонаціональних відносин. Характерною рисою ефективної національної політики є передбачення та вирішення протиріч і проблем у сфері міжетнічних відносин.

Існує п’ять сфер виникнення протиріч у міжетнічних відносинах, які повинна регулювати національна політика.

1. Відносини між центральними органами і частинами держави (республіки, землі, провінції, штати та ін.) – центр не визнає законодавчі акти, прийняті в суб’єктах федерації, а суб’єкти ігнорують рішення центра (приклади – республіки Прибалтики та центральні органи СРСР 1990-1991 рр., Квебек – та центральні органи Канади, Північна Ірландія та центральні органи Великобританії, Косово та центральні органи Югославії у 1998-1999 рр.).

2.Відносини між суб’єктами федерації – Вірменія та Азербайджан (1988-1991 рр.), Узбекистан та Киргизія (1989-1990 рр.) у складі СРСР, Валонія та Фламандія у складі Бельгії, Республіка Сербська та Боснійсько-Хорватська республіка у складі Боснії та Герцеговини (1992-1995 рр.).

3. Відносини всередині суб’єктів федерації – Грузія та Південна Осетія (1990-1991 рр.), Азербайджан та Нагірний Карабах (1988-1991 рр.), Сербія та Косово (1988-1989 рр.).

4. Проблема національних груп в інших суб’єктах федерації, а також національностей, що не мають національно-державних утворень – російськомовне населення в республіках Прибалтики, серби в Хорватії, хорвати в Сербії, індіанці с США, австралійські аборигени в Австралії, цигани в Європі.

5. Проблема розділених народів – азербайджанці (Азербайджан та Іран), таджики (Таджикістан та Афганістан), курди (Туреччина, Ірак, Сирія).

В цілому можливі два варіанта розвитку протиріч: або вони розв’язуються або переростають у конфлікт.

Національна політика держави повинна бути спрямована на вирішення протиріч. Головним чинником, який дозволяє не допустити етнічного кофлікту є забезпечення права етносів на вільне волевиявлення та реалізація їх законного права на життя та відносини з іншими народами. Найголовнішим є надати етносам повну свободу для встановлення ним зв’язків з іншими етносами, що називається право на самовизначення.

Право на самовизначення зафіксоване в статті 2 Статуту ООН. Воно включає в себе:

1. правомірна боротьба народів за досягнення політичної незалежності та створення своеї державності;

2. заборонено зовнішнє втручання у визначення політичного статусу етносу:

3. заборонено збройне втручання у справи держав, що стали на шлях самостійного розвитку;

4. заборонено політичний, економічний, ідеологічний тиск на етноси, що політично визначилися.

Дуже важливою, якщо не найгострішою проблемою при самовизначенні, є питання національно-територіального розмежування.

Реалізація права на самовизначення може відбуватися у трьох формах:

1. Відділення.

2. Возз’єднання.

3. Автономія.

Відділення – це вихід етноса із складу поліетнічного утворення під впливом волевиявлення народу.

Етнос може відділитися та створити незалежну державу; визначити форму та засоби соціально-економічного розвитку, державно-політичного устрою, виходячи із своїх історичних умов; будувати свою державу без іноземного втручання; етнос повинен поважати права інших народів та світового співтовариства.

Возз’єднання – цей процес передбачає, що один народ може об’єднатися з іншим народом, з яким етнос пов’язаний спільними звичаями, традиціями, історією, релігією тощо.

При возз’єднанні найбільш прийнятними формами державного устрою можуть бути федерація або конфедерація.

Федерація – це така форма державного устрою, при якій декілька державних утворень об’єднуються в одну союзну державу. Територія федерації складається з територій державних утворень, що входять до її складу. Повноваження між центром та суб’єктами чітко розмежовуються союзною конституцією. У суб’єктів залишаються ознаки державності, як-то: конституція, парламент, уряд. Герб, прапор, столиця та ін. Одночасно може існувати єдине громадянство та громадянство суб’єктів.

Конфедерація – це союз суверенних держав, який створюється з певною метою і має об’єднані органи для конкретних дій з конкретними цілями (зовнішньополітичними, військовими та ін.). Держави, що входять в конфедерацію повністю зберігають незалежність, мають власні органи державної влади та управління. Як правило, конфедерація є тимчасовою формою державного устрою із часом або перетворюється на федерацію (Швейцарія, США, конфедерація німецьких держав ХІХ ст.) або розпадається (Об’єднана Арабська Республіка, Сенегамбія).

Як федерація, так і конфедерація притамані для чисельних народів. Для малочисельних народів великою проблемою є забезпечення держави її атрибутами (національною бюрократією, правохоронними органами, армією). Саме тому для таких народів, що знаходяться у складі поліетнічної держави найбільш прийнятною є автономія.

Автономія – це самостійне здійснення державної влади чи щирокого внутрішнього самоврядування, яке надається окремому етносу, що компактно проживає в межах держави. Автономія є формою національного (етнічного) самоврядування.

Автономія може існувати в трьох формах: національно-територіальна, національно-культурна, національно-персональна.

Національно-територіальна автономія надається етнічним групам при умові їх компактного проживання та мовній, культурній, релігійній, культурній відмінності від інших груп. Такий вид автономії може надаватися також тим народам, які вважаються „корінним” етносом на певній території. Статус автономії, наданий етнічним групам обов’язково фіксується в їх назві. Автономія дає право на широке самоврядування.

Національно-культурна автономія надається етнічним меншинам і має екстериторіальний характер. Вона дає право на збереження та розвиток своєї самобутності.

Національно-персональна автономія (цей вид автономії зафіксовано в Конституції УНР 1918 р.) дає право етнічним меншинам на самостійне облаштування свого національного життя, включаючи право на створення своїх органів, повноваження яких розповсюджуються на всіх представників етнічної меншини незалежно від їх місця проживання в межах держави.

1.2.2.(4)	Етноідеологія та її значення.	4
	Поняття «етноідеології» та її закономірності.
	Позитивні наслідки застосування етноідеології.
	Негативні наслідки застосування етноідеології.
	Національна свідомість та її структура

1. Етнополітика заснована, як правило на міцному ідеологічному грунті, тому під час вибору її найбільш оптимального типу необхідно виробити певну етноідеологію.

В цілому ідеологія – це система суспільних цінностей, які мають для суспільства стратегічне значення і навколо яких концентрується громадська увага та суспільно-політична думка, формуються певні соціальні настрої та дії.

Етноідеологія – це сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ і т.п., в яких під певним кутом зору подіються історія етносу, пояснюються особилвості його характеру та свідомості, пропонуються відносини з іншими етносами, обгрунтовуються завдання, найбільш ймовірні та бажані шляхи розвитку етноса.

У суспільстві створює етноідеологію інтелігенція як найбільш свідома та політично активно частина етноса.

В державі створення етноідеології – це завдання органів державного управління та підвідомчих їм інститутів.

Існує важлива закономірність ролі етноідеології: її роль збільшується в умовах зростання напруги між етносами, які проживають в межах однієї держави. Коли ж міжетнічна напруга спадає, то відповідно зменшується і роль етноідеології.

Відзначимо п’ять випадків, коли значення етноідеології особливо велике:

1. коли виникає держава, якої раніше не було (як приклад, створення націоналістичних урядів в період розвалу колоніальної системи, сторення незалежних держав на теренах колишнього СРСР);

2. коли відбувається соціальна революція і нова держава відмоляється від правонаступництва (Росія після 1917 р.);

Взагалі правонаступництво – це перехід прав і обов’язків від одного суб’єкта міжнародного публічного права до іншого. Існує в цілому чотири випадки, коли виникає питання про правонаступництво: 1. коли на території колишньої однієї держави виникає дві або декілька нових держав; 2. коли дві або декілька держав об’єднуються в одну; 3. коли відбувається соціальна революція; 4. коли відубваються територіальні зміни.

3. коли відбувається досить різка зміна в етнічній структурі населення (всплеск еміграції або імміграції – наприклад в США на початку ХХ ст.);

4. в період соціально-економічної або політичної кризи в поліетнічних державах (СРСР або Югославія в 1989-1991 рр.);

5. в період воєнного конфлікту або підготовки до нього (розквіт шовінізму напередодні та на початку Першої світової війни).

Вихідним моментом етноідеології слугує етнічна установка.

Етнічна установка – це стан наверненості людини до сприйняття тих чи інших явищ етнічного життя та міжетнічних стосунків та її готовності діяти відповідним чином в ситуації, яка складається. Етнічна установка є різновидом соціальної установки. Вона фокусує в собі погляди, думки та переконання людини відносно історії та сучасного життя етнічної спільноти, її взаємодії з іншими етнічними формуваннями.

Існує декілька факторів, які суттєво впливають на етнічну установку:

1. національний склад населення певного регіону (доля окремих етносів);

2. тип поселення (в містах установка вища ніж в сільській місцевості);

3. вік (найбільш установка виражається в крайніх вікових групах, а саме у молоді та пенсонерів);

4. соціальне становище (найбільш нетерпимими є маргінальні прошарки суспільства);

5. рівень освіти (за виключенням лідерів – в національних організаціях, як правило, люди з низьким цензом освіченості);

6. політичні переконання (більш схильні до установки праві та ліві радикали).

2.Правильне застосування етноідеології призводить до певних позитивних наслідків, серед яких виділимо наступні:

1. покращення міжетнічної взаємодії.

Міжетнічна взаємодія – це процес взаємодії в умовах відмінностей, характерних для поліетнічного суспільства. Її структура включає в себе міжетнічні контакти, міжетнічне спілкування, міжетнічні зв’язки та міжетнічні відносини. Структура залежить від частоти взаємодії і йде наростаючим чином від контактів до відносин.

Існує два напрямки міжетнічної взаємодії: це, з одного боку, взаємодія між домінантною і підкореними етнічними групами населення, а, з іншого, між представниками різних етнічних груп, які знаходяться у статусі підкорених. Найбльш інтенсивно міжетнічна взаємодія відбувається в етноконтактних зонах. В ході її з’ясовується рідтвочи відмінності різних етнічних груп населення. В результаті міжетнічної взаємодії відбувається або етнічна сегментація (в крайньому варіанті – сепарація), етнічна інтеграція. Слід зазначити, що в поліетнічній державі домінантна група завжди намагається спрямувати дії підкорених груп у вигудне для себе русло.

2. сприяння етнічному відродженню.

3. сприяння етнічній ідентифікації.

Етнічна ідентифікація – це психологічний процес ототожнення індивіда себе с іншою особою або групою.

Існує три рівні етнічної ідентифікації – 1. звичайне емоційне ототжнення себе з реальною або видуманою особою; 2. включення себе в окрему номінальну соціальну групу, у тому числі національну; 3. приєднання себе до реальної соціальної групи або колективу с відчуттям приналежності до нього.

Атрибути етнічної ідентифікації:

• групова самоназва;

• історична пам’ять, яка може бути міфологізованою;

• відчуття Батьківщини;

• один або декілька компонентів спільної культури;

• почуття солідарності.

Рівні етнічної ідентифікації:

• етнос;

• етнографічні група або субетнос;

• мегаетнічна спільнота.

Для українця ці рівні будуть виглядати наступним чином:

• українець;

• гуцул, поліщук, верховинець, тощо;

• слов’янин.

У західноєвропейця може бути чотири рівні самоідентифікації. Наприклад:

- німець;

- саксонець, шваб, баварець;

- германець;

- західноєвропеєць.

Відзначимо три головні фактори, які забезпечують прискорення етнічної ідентифікації:

• державне будівництво (створення держави);

• військова мобілізація;

• релігія.

4. сприяння етнічній консолідації.

Етнічна консолідація – це процес об’єднання певного етносу навколо одного чи декількох лідерів, які сприймаються більшістю етносу у якості носіїв найважливіших потреб та інтересів етносу.

Існують два фактори, які суттєво посилюють етнічну консолідацію:

• виникнення смертельної загрози для існування етносу як такого (євреї та Моісей, серби і Мілошевич);

• коли перед етносом стоять великі креативні завдання (американці та Ф.Рузвельт).

5. розвиток етнічного плюралізму.

Етнічний плюралізм – це світоглядна позиція, сутністю якої є визнання рівності та самоцінності кожного етноса, його права на збереження своєї самобутності, вільний та всебіний розвиток.

Джерелами етнічного плюралізму є гуманістичні ідеали людства, загальнолюдські цінності.

Філософська основа етнічного плюралізму - це вчення про багатомірність світу як закономірності його існування.

6. розвиток етнічної толерантності.

Етнічна толерантність – це терпимість до любих проявів іноетнічного менталітету (поведінки, способу життя, характеру, висловлювань тощо).

У вивченні етнічної толерантності існують два взаємодоповнюючих підходи:

1. соціологічний – під час застосування якого етнічна толерантність вивчається як соціальне явище, обумовлене певними соціально-економічними та політичними відносинами, традиціями міжетнічного спілкування, рівнем політичної та гуманітарної структури суспільства.

2. психологічний – під час застосування якого етнічна толерантність вивчається с точки зору структури сприйняття, соціальної дистанціії, етнічної упередженості, інших психологічних факторів в міжособистому та міжгруповому спілкуванні.

3. У випадку неправильного застосування етноідеології можливі наступні негативні наслідки, серед яких виділим наступні:

1. зростання етнічного антагонізму.

2. зростання етнічного екстремізму.

3. закріплення етнічних автостереотипів.

Етнічний автостереотип – це система уявлень того чи іншого етноса про себе або характеристик, якими він сам себе наділяє. В основі етнічного автостереотипа лежить інформація про конкретний етнос чи його окремих представників і намагання гідно представити себе в системі міжетнічних відносин. Звичайно, що, як правило, це найкращі уявлення про себе. Формулою етнічного автостереотипа – є „Ми – вони”.

Мета створення етнічного автостереотипа – через міфи, ідеї, легенди, історію ствердити оптимальний для себе образ в іншоетнічному оточенні і, як наслідок, досягти пануючого становища в поліетнічному середовищі.

4. зростання етнократії.

5. поглиблення етнокультурної дистанції.

Етнокультурна дистанція – це різниця в рівні розвитку і відмінності між культурами людських спільнот. В основі етнокультурної дистанції лежить етнічне походження, етнічні звичаї, етнічні традиції. Етнокультурна дистанція виявляється в процесі міжетнічної взаємодії: представники однієї етнічної спільноти надають особливо велике значення своєму етнічному походженню, активно відділяють себе в системі міжетнічних відносин. Надзвичайна акцентація відмінностей у підсумку веде до протиставлення етносів.

6. поглиблення етнопсихологічної дистанції.

Етнопсихологічна дистанція – це відмінності у сприйнятті оточуючого світу і реагування на нього індивідів, що в значній мірі обумовлено етнічними факторами.

Існує дві закономірності етнопсихологічної дистанції:

1. етнопсихологічна дистанція значно менша між представниками споріднених етносів (наприклад, слов’яни);

2. з розвитком урбанізації, науково-технічного прогресу, космополітизації відбувається зменшення етнічного фактору, а значить і зменшується етнопсихологічна дистанція.

При певній етноідеології етнопсихологічна дистанція може штучно підтримуватися і, навіть, створюватися.

7. посилення етноцентризму.

Етноцентризм – це світоглядний принцип, представники якого вважають свій етнос таким, що має переваги перед іншими. Ці переваги обумовлюють право етносу на виключне становище і провідну роль серед етносів певного народу, країни, региону, континенту, світу.

Існуюють дві умови появи етноцентризму:

1. намагання захистити свій етнос від політики його знецінювання з боку інших (особливо) пануючих етносів; в цьому разі етноцентризм веде до націоналізму.

2. як ідеологічна форма широкої експансії пануючого в поліетнічній державі етносу по відношенню до інших етносів; в цьому разі етноцентризм веде до шовінізму і є фактором міжетнічної ворожнечі.

На практиці негативне застосування етноідеології приводить до дискримінації, етноциду, ксенофобії, нацизму, шовинізму, расизму і, як наслідок, обов’язково до етнічного конлікту.

4. Розглядаючи питання про національну самосвідомість спочатку сформулюємо поняття самосвідомості взагалі.

Самосвідомість – це виділення себе з об’єктиного світу, усвідомлення й оцінка свого ставлення до світу, себе, як особи, своїх вчинків, думок і почуттів, бажань і інтересів. Існують певні види самосвідомості – це національна, класова, вікова, статева, професійна та інші.

Розглянемо поняття національної самосвідомості. Це атрибут національного життя та найбільш характерне його виявлення, свідомість своєї національної належності, ідентифікація, тобто віднесення індивідами себе до тієї чи іншої національної спільноти на підставі уявлень про типові її риси, етнічну територію, історичні й духовні цінності, релігійні погляди, легенди, нарешті коріння її генези та умов розвитку. В національній самосвідомості переважають емоційні, чуттєві прояви тоді, як на теоретичному рівні – це усвідомлене ставлення до історії, сучасного й майбутнього розвитку національного життя.

Структура національної самосвідомості: - наслідки минулого;

• історичні цінності;

• уявлення про інтереси;

• потреби національного прогресу;

• невирішені проблеми;

• історична доля.

Існують дві основні концепції, пов’язані з національною самосвідомістю.

Автор першої концепції О.Бауер, який вважав, що національна самосвідомість – це просте розуміння належності до нації, розуміння самобутності нації та її відмінності від інишх.

Автор другої концепції В.Соловйов стверджував, що національна самосвідомість – це природне почуття, її розвиток є великим успіхом в історії людства.

Національна самосвідомість першою виникає в процесі виникнення нової національної спільноти й зникає останньою під час природньої асиміляції чи насильницької деетнізації.

Національна самосвідомість може довгий час перебувати у прихованому стані, але за певних умов легко і швидко виявляється. Американський філософ Емерсон назвав національну самосвідомість „сплячою красунею, приспаною злим духом, для відродження якої досить належного поцілунку.

Основа виникнення і розвитку національної самосвідомості – це об’єктивні фактори, а вона сама справляє дуже великий вплив на суспільство в цілому. Головне в національній свідомості – це српямованість у майбутнє.

Дуже важливим фактором, який сприяє розвитку національної свідомості є національна ідея, яка завжди повинна мати дві основні риси – привабливість та трансцедентність (недосяжність).

2.1.1.(5)	Основні етнополітичні моделі	10
	Модель моноетнічності та її принципи.
	Цілі політики моноетнічності: деетнізація, денаціоналізація, фізичне зникнення етносів.
	Форми фізичного зникнення етносів: етноцид та депортація. Форма державного устрою в умовах моноетнічності.
	Нацистська модель етнополітики. Холокост.

1. Модель моноетнічності.

Дана модель передбачає, що в державі існує лише один етнос. Як ми вже знаємо, може бути застосована на природніх підставах лише в 12 з 230 країн світу. У всіх інших випадках веде до міжетнічної напруги, конфлікту та т.п.

Прагнення до моноетнічності може відбуватися у різних формах.

Держава, яка проводить в життя дану модель, намагається добитися наступних цілей:

І. деетнізації;

Деетнізація – це штучно-насильницький процес поступового та планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. По суті цей процес є пом’якшеною формою етноциду.

Деетнізація здійснюється, як правило, або шляхом заборон (в прямій чи непрямій формі) або шляхом створення перепон використанню етнічної мови, функціонування етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності, роботі засобів масової інформації, розвитку літератури, мистецтва, етнічної культури.

Заборони здійснюються шляхом погроз по відношенню до інших етносів, видавлювання їх із політичної та соціально-економічної сфер, у підсумку чого у придушуваних таким чином виникає намагання змінити свою етнічну належність. Заборони також здійснюються шляхом відмови у прийнятті на роботу, в просуванні по службі, в освіті і, навіть, шляхом невизнання етноса як окремого взагалі (в Туреччині курдів не визнають окремим народом, називаючи „гірськими турками”).

Складовою частиною політики деетнізації є демокрафічна та культурна експансія пануючого етноса. Вона виявляється у чотирьох формах:

1. переселення великих сільських мас панівного етносу на аграрну територію етноса-автохтона (переселення в США, поляків-„осадників” в Галичині, німецька колонізація Силезії);

2. докорінна зміна промислової інфраструктури (будівництво нових промислових потужностей і т.п.) з поступовим переселенням сюди великих мас панівного етноса (наслідки індустріалізації в СРСР, освоєння Дикого Заходу в США, освоєння джунглів в Бразилії);

3. перетворення мови панівного етноса в державний на території етноса у всіх сферах життєдіяльності (іспанська політика в країні басків);

4. штучно-прискорена асиміляція.

Асиміліяція етнічна – це розчинення самого етноса або його частини в середовищі іншого, як правило, більшого. Асимілюємі втрачають свою мову, етнічну самосвідомість. Якщо при взаємодії етносів, не пов’язаних рідством, виникає новий етнос – це називається етнорасова міксація (амальгація). Таким чином відбувалися процеси в Латинській Америці, де утворилися нові етнічні спільноти: мексиканці, аргентинці, бразильці, уругвайці та ін.

Асиміляції найшвидше можуть бути піддані етнодисперсні групи.

Етнодисперсні групи – це частина етноса, яка проживає окремо від його основного масиву і знаходиться в розсіяному стані. Такі групи активно включаються в систему соціально-економічних зв’язків, притаманих тому соціальному організму, в середині якого вони знаходяться, хоча до асиміляції вони можуть мати різні економічні параметри і навіть належати до різних формацій (індіанці в Південній Америці, аборигени в Австралії, маорі в Новій Зеландії знаходились на етапі первісно-общинного ладу).

ІІ. Денаціоналізація.

Денаціоналізація – це процес насильницького позбавлення певного народу своєї державності, що призводить до втрати політичної, економічної незалежності (державних кордонів, митниць, грошової одиниці, армії тощо) та в значній мірі духовно-культурного суверенітету. Денаціоналізація є підсумком добровільного (це називається возз’єднання) або примусового приєднання народів. За денаціоналізацією може слідувати, хоча і не завжди деетнізація.

ІІІ. фізичне зникнення інших етносів, яке може відбуватися або в формі етноциду (наприклад, плем’я прусів зникло, а назва залишилася) або в формі депортації (депортації 1944 – 1945 рр. в СРСР).

Окремим чином ми повинні висвітлити поняття геноциду (етноциду).

9 грудня 1948 р. ООН ухвалила конвенцію „Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, яка вступила в дію 12 січня 1951 р., а ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 р.

У статті ІІ даної Конвенції дається визначення геноциду – як дії, що здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, якусь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як. В поняття геноцид включаються наступні дії: а) вбивство членів такої групи; b) нанечення серьйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи; c) навмисне створення для такої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення; d) заходи, спрясовані на запобігання народжуваності дітей в середовищі такої групи; e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Стаття ІІІ встановлює караність за наступні діяння: а)геноцид;b) заколот з метою здійснення геноциду;c) пряме та публічне підбурювання до здійснення геноцида; d) замах на здійснення геноциду; e) співучасть в геноциді.

В наш час деякі країни намагаються добиватися моноетнічної моделі. Існує певна закономірність цього процесу, яка полягає у тому, що чим меншим є питома вага кожного із нетитульних етносів, тим швидше виникає прагнення до моноетнічності.

Так, наприклад, в Туреччині турки складають 80 % населення країни, але крім них проживають курди, туркмени, вірмени, греки, араби, черкеси, які не вважаються окремими народами.

В Пакистані чотири основні народності пенджабці, синдхи, пуштуни та белуджі складають в сумі 97,2 % населення. З метою добитися моноетнічності в офіційній статистиці взагалі вилучено поняття національний склад, а замість нього запроваджено принцип єдиної нації на основі релігійної спільності (сунніти в Пакистані складають більше 96 % населення).

Характерним проявом політики фізичного знищення є політика нацистів по відношенню до єврейського населення в Німеччині. Ця політика в своєму розвитку пройшла два етапи: І етап хронологічно датується 1933-1939 рр. і полягає у витісненні євреїв з Німеччини, а згодом і окупованих нею територій легальним шляхом. Нагадаємо, що нацисти в особі А.Гітлера прийшли до влади в Німеччині 31 січня 1933 р., а вже 7 квітня цього ж року законодавчим шляхом була запроваджено поняття „неарієць”, яке стосувалося саме єврейського населення. Також в квітня 1933 р. нацистська влада закликала населення до бойкоту єврейських магазинів, лікарів та адвокатів. Політика бойкоту полягала в тому, що населення змушували нічого не купляти в магазинах, з лікарень виганяли лікарів-євреїв, з навчальних закладів - і викладачів, і учнів. Додатково законами від 30 червня та 22 вересня 1933 р. євреям було закрито доступ в державні установи, школи, гімназії, заборонено займатися журналістикою. Таким чином нацистська влада намагалася змусити єврейське населення країни емігрувати з Німеччини. Додатково у червні 1933 р. було укладено угоду між Німеччиною та Єврейським агентством, яке займалося перевезенням до Палестини. Згідно з угодою кожен єврей, який виїжджав до Палестини повинен був передати свої кошти в один з двох німецьких банків. Менша частина цих коштів компенсувалася євреям товарами в самій Палестині.

Наступним заходом, що призвів до витіснення євреїв із Німеччини став Нюрнберзький закон про громадянство від 15 вересня 1935 р., згідно з яким євреї не отримували німецького громадянства, а вважалися „підданими рейха”. У зв’язку з цим євреї були позбавлені політичних прав і було введено заборону на змішані шлюби.

Внаслідок подібних дій нацистського уряду тільки за 1933-1937 рр. із Німеччини емігрували 120 тис.осіб, у тому числі близько 40 тисяч в Палестину.

Наступним заходами нацистської влади по відношенню до євреїв стали її дії у 1938 р., 26 квітня було схвалено розпорядження про конфіскацію у євреїв всього майна, а в жовтні за наказом голови служби безпеки нацистської Німеччини Г.Гейдріха всі австрійські євреї були депортовані до Польщі. 29 вересня 1938 р. було укладено німецько-швейцарську угоду, згідно з якою євреї могли емігрувати до Швйецарії лише маючи в паспорті спеціальний штамп „J”. Особи, які не мали відповідного штампу поверталися до Німеччини. Потік емігрантів з Німеччини змусив європейські країни вживати заходів щодо вирішення цієї гуманітарної катастрофи. Так в серпні 1938 р. у французькому місті Евіан відбувалася конференція 30 європейських країн з питань допомоги єврейським біженцям. Країни Європи висловили глибоке співчуття єврейському населенню, але не надали конкретної допомоги. Так, Великобританія запропонувала оселити єврейських біженців на території Східної Африки.

Апогеєм першого етапу нацистської політики по відношенню до євреїв стали події в ніч з 9 на 10 листопада 1938 р., які увійшли в історію під назвою „Кришталева ніч”. Саме в цю ніч було організовано погроми та підпали об’єктів, що належали єврейм. Так, за одну ніч було спалено 191 синагогу і розграбовано 850 магазинів. Після подій „Кришталевої ночі” євреїв почали відправляти до концтаборів. Таким чином на першому етапі нацистській владі вдалося добитися масової еміграції євреїв з Німеччини. Так, за 1933-1938 рр. з Німеччини виїхало 190 тис. євреїв, що складало третину від їх загальної кількості, а з Австрії – 65 тис.осіб. Нацистський міністр закордонних справ Ріббентроп так прокоментував еміграцію євреїв. „Еміграція євреїв, - заявив він, - це внутрішня справа Німеччини. В них не має ніякого майна, воно конфісковане і складає німецьку власність”.

Другий етап нацистської політики по вирішенню єврейського питання хронологічно обіймає 1939-1945 рр. і характеризується плановим знищенням єврейського населення, що отримало в світі назву „Холокост”. Тим не менше євреї продовжували втікати з Німеччини і за останніми офіційними даними на жовтень 1941 р. із самої Німеччини втекло 360 тис. осіб, із Австрії – 147 тис. і Чехословаччини – 30 тис. євреїв. Всі інші були відправлені в табори знищення.

Тема: Біетнічна модель в етнополітиці
1.	Модель біетнічності та її принципи.
2	Модель біетнічності в історії: персо-мідійська, греко-македонська, австро-угорська.
3.	Сучасні моделі біетнічності: бельгійська.

1. При даній моделі боротьбу за лідерство в країні ведуть два основних етноси. Так, наприклад в Канаді: 83% населення складають англо- і франкоканадці, у тому числі останніх – 28%. У Фінляндії фіни та шведи складають 99,7%, у тому числі шведів – 6,1%. В Україні згідно з переписом 1989 р. росіяни і українці складали більше 95%, у тому числі – росіяни 22%. За даними перепису населення 2001 р., ці дані склали 95,1%, у тому числі 37,5 млн. осіб (77,8% від загалу) – українці і 8,3 млн. (17,3%) – росіяни.

Два етноси, які ведуть боротьбу за лідерство в країні можуть проживати або компактно, як у Канаді та Фінляндії, або дисперсно – як в Україні.

Існують певні принципи політики біетнічності, в основу яких покладено ідею про те, що національна політика повинна максимально враховувати інтереси обох етносів. Отже принципи політики біетнічності:

1. Обидва етноси повинні бути повністю рівноправні в політичному, економічному, культурному відношеннях. Етнічна стратифікація не повинна будуватися на принципах нерівноправ’я.

Етнічна стратифікація – це позиція, яку займає та чи інша етнічна спільнота в соціально-економічній ієрархії суспільства. Стратифікацію визначають три основних фактори: 1. етнічне; 2. прибутки; 3. рівень соціального самопочуття.

2. Повинно бути забезпечене право на самовизначення для кожного із етносів.

3. Форма державного устрою повинна бути федерацією чи конфедерацією бажано з територіальним розмежуванням.

4. Повинні бути визнані та гарантовані колективні права етносів: на самобутність, на культуру тощо.Держава повинна сприяти розвитку етносоціального організму.

Етносоціальний організм – це особливий тип етнічної спільноти, який має певну самостійність (територію, функції самоврядування), яка забезпечує сприятливі умови для існування етносу та його відновлення. Існує чотири риси етносоціального організму: 1. етнічна спільність; 2. територіальна спільність; 3. соціальна спільність; 4. політична спільність. В цілому етносоціальний організм – це одна з форм існування етносу.

5. Повинен бути забезпечений етнічний суверенітет.

Етнічний суверенітет – це здійснення етнічною спільнотою своїх прав і свобод відповідно до Конституції та законів держави. Він застосовується в державному управлінні через своїх представників або безпосередньо шляхом референдуму.

6. Обов’язково законодавчим шляхом повинен бути запроваджений білінгвізм.

Білінгвізм – це специфічний стан суспільного життя, при якому спостерігається і є визнаним факт функціонування та співіснування 2 мов в межах однієї держави. Джерелом білінгвізму є етнічна неоднорідність суспільства. Принцип запровадження білінгвізму – дві мови визнані державою внаслідок юридичних норм (законів) на рівні офіційних з рівноправним статусом для обох мов.

Існує також неофіційний білінгвізм – коли офіційно визнаною є лише одна з двох мов, які найбільш часто використовуються населенням держави. Друга мова, не визнана офіційно, продовжує використовуватися значною частиною населення достатньо широко.

1. Персо-мідійська модель біетнічності.

1.Перш за все слід зазначити, що мідяни, перси та інші іранські племена з’явились на Іранському нагір’ї на початку І тис. до н.е. Однак вони продовжували жити в оточенні чужих народів, що розмовляли на мовах кавказької та афроазійської сімей. Давні автори вважали персів та мідян арійцями, і в письмових джерелах назва «ар’я» (що означає «вельможний») використовувалася по відношенню до обох народів. Перші згадки про мідян та персів під спільною назвою є в ассірійських джерелах ІХ ст.. до н.е. У VII ст. до н.е. мідяни звільнились від ассірійської залежності, створили свою державу, об’єднавши іранські племена і підкоривши інші народи.	Афро-азійська – це інша назва семіто-хамітської сім’ї. Давня назва Іранського нагір’я «Аріана»
2.У ІХ ст.. до н.е. на території між південно-східними кордонами Мідії та Еламу склався іраномовний союз персів. У 553-550 рр. до н.е. Кір ІІ розпочав повстання проти мідян і, завдяки допомозі мідійської знаті, створив нову державу, яка увійшла в історію під назвою держава Ахеменидів. Багато хто з істориків вважає, що Кір зразу ж створив спільну державу.	Назва «Парса» означає «окраїна»
3.Державний устрій та імперська політична концепція нової держави не змінилися у порівнянні з Мідією. Лише можна відзначити, що перси стають «імперським народом». Про це свідчить той факт, що ще через 100 років, під час греко-перських війн, греки узагальнено називали населення держави Ахеменидів «мідянами», а ці війни - «мідійськими». Мідійська столиця Екбатани залишалася однією з царських резиденцій поряд з персидськими Пасаргадами. На перських барельєфах у складі царської охорони були зображені мідійські лучники.	У греків навіть виникло поняття «мідізм» - прихильність до персів.
4. Перси були споріднені з мідійцями, і сам Кір по лінії матері належав до мідійського царського роду (родич царя – Астіага). Народи були дуже близькі між собою за мовою, релігією та звичаями (довге волосся та бороди, одяг, звичка носити акінак, зброя, військовий обладунок. Страбон взагалі вважає перський одяг мідійським). У мідян, як і серед персів, головною релігією був зороастризм. Перські маги походили з мідійського племені з аналогічною назвою (маги). Вважається, що перси взяли у мідян напівалфавітну систему письма (це клинописне письмо).	Мідійське походження мають деякі давньоперсидські слова, що мають відношення до державної сфери – «Сатрап».
5. Але все ж за часів Кіра ІІ мідяни все ж займали в ієрархії другу місце після персів, хоча він сам і прийняв титул «царя персів та мідян». Мідяни могли займати лише другорядні посади в державній адміністрації, їх не приймали на службу у гвардію – «безсмертних».
6. Повстання, які виникли проти царя Дарія І, змусили його вдатися до реформ. Нечисельність персів у складі імперії призвела до того, що мідяни поряд з ними стали складати привілейований прошарок суспільства, займаючи провідні державні посади. Саме на них, поруч з етнічними персами, покладалися царі з династії Ахеменидів. В той же час інші народи імперії піддавалися жорсткому гнобленню особливо в економічному плані.
7. Таким чином, персо-мідійська модель біетнічності засновувалася на близькому етнічному та релігійному рідстві, що зміцнювало державу Ахеменидів.	У ряді видань, особливо релігійного змісту, персидську державу взагалі називають Мідійською.

2.2. Греко-македонська модель біетнічності.

Причини можливості утворення даної моделі.

Утворення греко-македонської біетнічної моделі стало можливим з наступних причин:

1. давнє населення Македонії складали споріднені грекам племена, а також іллірійські та фракійські племена.

Ще в давні часи грецькі вчені доводили етнічну спорідненість греків та македонців:

• Геродот прямо вказував на дорійське походження македонців, називаючи їх македнами. Цар Александр Філеллін, приймаючи участь в Олімпійських Іграх зміг довести своє аргоське походження.

• Фукідід – на підтримку еллінського походження македонців наводить їх засудження за порушення миру під час Олімпіських ігор, вважаючи, що варварів у цьому б не засуджували.

• Гесіод – у VII ст. до н.е. вказує на етнічну спорідненість македонців та фессалійців.

• Страбон - називав македонців варварами, які були підкорені греками під керівництвом царів династії Аргеадів.

Перси в часи Дарія І називали македонців «греками в капелюхах».

На території Македонії не знайдено жодного напису (до римських часів) на негрецькій мові – це в основному різновид дорійської (північно-західної) грецької мови.

Німецький лінгвіст О.Гофман проаналізував імена 40 македонців в написах 423 р.до н.е. (з приводу союзу між Афінами та царем Македонії) – одне ім’я фракійського походження, 1 – не з’ясованого, всі інші – грецького походження.

Аналіз імен, вибитих на склепах простих македонців другої половини IV ст.до н.е., вказує, що із 75 імен – всі грецькі.

2. Великий вплив давньої Греції на Македонію.

До часів Александра Македонського Македонія знаходилась на рівні розвитку, який був вже давно пройдений греками. В Македонії високо цінувалися грецьких майстрів, лікарів, ремісників. Царі з династії Аргеадів налагодили тісні стосунки з Елладою. Перш за все, слід відзначити, що македонці не пішли шляхом створення своєї писемності, запровадивши грецьку.

У V ст.до н.е., за часів Александра І Філелліна (495-450 рр.до н.е.) було заборонено давньомакедонську мову і розпочато використання аттічного діалекту грецької мови. За його часів македонці почали приймати участь в Олімпійських Іграх. Він також прийняв участь в греко-перських війнах: частину військової здобичі він передав храму в Дельфах.

Найбільшого розмаху філеллінство набуло за часів Архелая І (413-399 рр. до н.е.). Він зробив нову столицю Македонії – Пеллу – культурним центром, який конкурував з Афінами. При його дворі жили видатні культурні діячі Греції – Евріпід, скульптор Зевксис.

Вплив Македонії в Греції посилюється за часів Філіпа ІІ. У 338 р. до н.е. в битві при Херонеї об’єднані сили греків були розбиті, але вже в 337 р. до н.е. на Коринфському конгресі Македонія не увійшла в панеллінський союз, надавши грекам можливість самим об’єднатися. Можна зробити висновок про те, що саме македонське завоювання сприяло загальногрецькому миру.

Слід зазначити, що наступник Філіпа ІІ Александр отримав цілком грецьке виховання. Так його основним вихователем був провідний грецький вчений-філософ Арістотель.Східний похід, організований Александром, мав під собою потужну ідеологічну базу, а саме: використовувалась традиція війни між персами та греками, а також висловлювалася ідея про необхідність в цій війні загальногрецької єдності.

Армія Александра складалася з трьох частин, а саме: македонської фаланги, грецьких союзників та найманців. Грецькі найманці служили і в персидській армії. Після битви на ріці Гранік 2 тисячі полонених греків були засуджені за зраду „загальногрецькій справі”.

Східний похід починався під гаслом „помсти за греків”. Так, малоазійські міста Мілет, Смірна та ін. за виразом завойовників „звільнялися”, хоча й не прилучалися до Корінфського союзу. Місто Персеполь – столиця імперії Ахеменидів була спалена, а сам підпал був поданий як помста персам за спалення Афін у 480 р. до н.е.

Внаслідок завоювання виникла величезна греко-македонська імперія, в основі ідеології якої лежав елінізм – розповсюдження греко-македонського панування та грецької культури на Сході.

Греки були прирівняні до македонців за статусом. Так, наприклад, в державі Птолемеїв лише три міста мали автономію і це були міста з переважно грецьким населенням: Александрія, Птолемеїда та Навкратіс.

0. Австро-Угорська модель біетнічності.

Основу Австрії складала Східна марка, створена в часи Карла Великого.

Дата заснування Австрії як держави – 976 р. Збільшення території Австрії розпочинається з ХІІ ст. Протягом ХІІ-ХIV ст. до її складу увійшли власне австрійські землі: Штірія (м.Грац), Вінер-Нейштадт, Західна Австрія (м.Лінц), герцогство Карінтія (м.Клагенфурт), графство Тіроль (м.Інсбрук). У 1335 р. до складу Австрії увійшли перша слов’янська територія – герцогство Крайна (м.Лайбах – зараз Любляна). Управляти такими великими, у тому числі віддаленими, територіями було досить важко і тому у 1498-1501 рр. за часів імператора Максиміліана І було здійснено першу управлінську реформу: всі імперські землі було поділено на дві частини і створено 2 управління, кожному з яких підлягала своя частина земель. Вони підкорялися палацовій раді (гофсрату) та палацовій канцелярії.

Протягом XVI ст. територія Австрії ще більше зросла. Але слід зазначити, що наступні землі входили до складу держави перевавжно мирним шляхом, як Західна Угорщина (м.Дьєр), королівство Чехія, сейми яких прийняли рішення про входження до складу Австрії із-за турецької загрози, також маркграфство Моравія (м.Брно), Словакія (м.Братислава). Деякі землі увійшли до складу Австрії через війни з Туреччиною такі, як Хорватія (м.Загреб). Зразу ж імператор Фердінанд І включив до свого титулу „король Чехії та Угорщини”.

Для оптимізації управління державою у 1564-1619 рр. було проведено реформу, згідно з якою сам імператор та його діти отримали під керівництво частини земель. При розподілі абсолютно не враховувалися етнічні належності територій, але в кожній частині була обов’язкова присутність суто австрійських земель. Так, одна частина включала в себе – основну частину Австрії, Чехію та Угорщину, друга – Тіроль та Передню Австрію, а третя – Штірію, Карінтію, Крайну.

Важливі придбання Австрійська держава отримала у 1699 р. за Карловицьким миром, коли до її складу увійшла основна частина Угорщини, включаючи Закарпаття та частина Румунії (м.Брашов).

У XVIII ст. до Австрії були приєднані спочатку північ і центр Італії (Мілан, Парма, Флоренція), а згодом внаслідок І-ІІІ розподілів Речі Посполитої Галичина (І) та Мала Польща з містом Краків (ІІІ). У 1774 р. вгаслідок Кючук-Кайнарджійського миру з Туреччиною до складу Австрії увійшла Буковина. Слід зазначити, що, не дивлячись на спроби централізації, основна частина земель протягом XVIII ст. зберігали свої давнішні привілеї, а саме: ландтаги, сейми, митні кордони, а призначення намісників відбувалося лише з місцевих.

Особливі привілеї зберігала Угорщина. У зв’язку з необхідністю угорської підтримки в війнах з Туреччиною їй було надано з кінця XVII ст. значні елементи самостійності, а саме: сейм, місцеві чиновники, а після 1699 р. угорські магнати отримували значну кількість земель на кордонах з Туреччиною. Тим не менше у 1703-1710 рр. в Угорщині вибухнуло повстання куруців, які встановили на більшій частині Угорщини свою владу, видаючи навіть газету. Після придушення повстання австрійська влада була змушена піти на поступки угорським поміщикам. Так, згідно з угодою 1741 р. землі угорських поміщиків звільнялись від податків навічно, а самі поміщики повинні були очолювати всі місцеві органи влади. Саме тому угорці як нація продовжують своє формування, а їх національна свідомість, мова та культура продовжують розвиватися.

Така політика по відношенню до Угорщини відбувалася в той час, коли внаслідок реформ другої половини XVIII ст. за часів Марії-Терезії та Йосипа ІІ відбувається погіршення становища ненімецького населення: було запроваджено обов’язкову німецьку мову, німцям віддавалася перевага при просуванні по службі, було скасовано місцеві привілеї та „національні особливості”. Все це не могло не призвести до посилення від’єднавчих тенденцій.

На початку ХІХ ст. за часів канцлера Меттерніха було встановлено такий режим влади, при якому повинні були придушуватися любі виступи проти австрійської корони. Це отримало назву „система Меттерніха”. Це привело до посилення антиавстрійських рухів на всіх землях, включаючи й Угорщину, де було створено рух за політичне рівноправ’я угорців з австрійцями, ліберальне крило якого очолював Л.Кошут, а радикальне - Ш.Петефі. При цьому слід зазначити, що виступаючи за рівність угорців та австрійців їх рух не передбачав рівності для інших народів.

Вказані спроби централізації управління призвели у 1848-1849 рр. до загальної революції, у тому числі в самих Австрії та Угорщині. Крім того, революції відбулися на багатьох землях і були спрямовані або проти австрійського або проти угорського панування. Так, революції в Чехії та Галичині були спрямовані проти Австрії, а революції в Хорватії, Воєводині та Словаччині – проти Угорщини.

Наслідком революцій, а також невдалих війн з Італією, Францією, а згодом і Прусією призвели до необхідності державних реформ. Вже в 1860 р. було ухвалено Конституцію („диплом”), в якій зазначалося, що верхня палата рейсрат буде формуватися за рахунок ландтагів окремих земель, угорська мова стає офіційною на угорських територіях, стає мовою діловодства та державних установ. Але для угорців ці поступки були вже недостатніми, і в грудні 1865 р. угорський сейм прийняв рішення про дуалістичну державу.

В равні 1867 р. було підписано австро-угорську угоду, яка й створюввала дуалістичну монархію, яка з 14 листопада 1868 р. називалась Австро-Угорська монархія. Згідно з угодою ця держава поділялася на дві складові частини, кордоном між якими була річка Лейта. Звідсіля і походять назви Ціслейтанія (Австрія і землі під її владою) та Транслейтанія (Угорщина та землі під її владою). Ця держава була за площею другою, а за населенням тертьою в Європі. Єдиною територією, яка не входила до складу ні Ціслейтанії, ні Транслейтанії була анексована у 1908 р. Боснія і Герцеговина, яка управлялася особливими органами влади.

Організація держави була наступною: об’єднуючою ланкою був монарх, як австрійський імператор та угорський король. Він мав досить широкі повноваження – затверджував та відхиляв закони, призначав та звільняв глав урядів обох держав, скликав та розпускав парламенти, він також призначав верхні палати парламентів: в Австрії – палату панів, а в Угорщині – палату магнатів, але вже тут була особливість, якщо в Австрії глава уряду був відповідльний лише перед імператором, то в Угорщині уряд був відповідльний ще й перед парламентом. Крім того в Австро-Угорщині було три спільних міністерства: закордонних справ, фінансів та військове. Питаннями, віднесеними до спільного відання були: торгівельне та митне законодавство, непрямі податки, встановлення монетної системи, грошового крсу, залізничне будівництво. Для вирішення цих питань щорічно скликалося спільне засідання, на яке прибували по 60 делегатів від кожного парламенту.

У всьому іншому в обох частинах держави були свої органи влади та устрій. Так, в Ціслейтанії та Транслейтанії діяли свої парламенти та свої уряди. Між частинами імперії була досить значна відмінність в державному устрої. Якщо Ціслейтанія складалася з 17 автономних провінцій зі своїми ландтагами та сеймами, Транслейтанія за виключенням Хорватії являла собою централізовану державу.

З точки зору біетнічності слід зазначити, що станом на 1914 р. (останній перепис населення) в Австро –Угорщині проживало 52,7 млн.чоловік, з яких австрійці (20,5%) та угорці (19,3%) – разом 39,8% складали значну, але не найбільшу частку населення. Крім них в імперії проживало 13,3% чехів, 9,5% поляків, 8,4% українців та 7,7% сербів та хорватів. В цих умовах всі інші народи теж прагнули своєї самостійності. Позитивним боком австро-угорської угоди були її буржуазний характер, запровадження конституційних порядків, певна політична стабільність, але з іншого боку, ця угода зовсім не враховувала інтереси інших національностей. У відповідь на їх вимоги розпочали процеси онімечування та мадьяризації. Так, коли в 1867 р. представники Чехії звернулися до органів влади з петицією про прирівняння їх в правах з угорцями, у відповідь в Празі було запроваджено „осадний” стан. У 1868 р. угорці були змушені під тиском імператора укласти угоду з Хорватією, згідно з якою в судових, адміністративних органах та шкільних справах хорватська мова ставала офіційною, але в інших частинах Транслейтанії угорці проводили асиміляторський курс. Так, наприклад, згідно закону 1883 р. на румунських територіях (Трансильванії) єдиною офіційною мовою ставала угорська, а згідно із статистикою на цих землях із 3105 чиновників лише 183 були етнічними румунами.

І все ж саме австрійська влада була змушена йти на поступки в національному питанні. Так за часів прем’єр-міністра Тааффе (1879-1893 рр.) розпочинається проведення політики, яка отримала назву „нова ера”. Згідно з новою політикою чехи отримували більшість в своєму парламенті та збільшувалося представництво від Чехії в імперському парламенті; поляки отримали деякі послаблення в податках, а польська мова була оголошена офіційною на етнічних польських землях. Що стосується українців, то їх земля входили до складу об’єднаного „королівства Галіції та Лодомерії”, в якому абсолютно не враховувалися інтереси української громади з точки зору території: об’єднаними були Західна Галичини, населена переважно поляками, та Східна, де більшість складали українці. Саме поляки були в більшості в місцевому сеймі та органах самоврядування, а польська мова поруч з німецькою вважалася офіційною. Під час правління прем’єр-міністра Бадені (1895-1897 рр.) „нова ера” отримала своє продовження. Так, у 1897 р. було оголошено закон про рівноправ’я чеської та німецької мов, чиновників в Чехії змушувала оволодівати чеською мовою. Але це призвело до невдоволення чиновників, що призвело до відставки Бадені, а згодом у 1899 р. до скасування закону.

Але в цілому Австро-Угорщина, складена як клаптикова ковдра з частково завойованих, частково отриманих в спадок, шматочків землі, розділених гірськими хребтами, не могла бути стабільною державою. Не дивлячись не чеську та польську проблеми, все ж слід визнати, що головним чинником, який призвів до її розпаду стало балканське питання, оскільки з часов відбувається посилення етнічної балканізації, а в державі посилюються міжетнічні негаразди. Про роль балканського фактору свідчить рішення в жовтні 1905 р. конференції представників Хорватії, Далмації та Істрії, згідно з яким хорвати і серби були оголошені єдиним народом.

Каталізатором розпаду Австро-Угорщини став невдалий перебіг Першої Світової війни. Останньою спробою спасти імперію був маніфест імператора Карла про перетворення дуалістичної монархії в триалістичну, де слов’яни прирівнювалися в правах до угорців. Але тим не менше імперія наприкінці 1918 р. розвалилася, а на її основі утворилися повністю етнократичні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Польща, частково Королівство СХС. Свої шматки території отримала Румунія та Італія.

Таким чином, досвід біетнічної моделі, побудований на необхідності протистояти двом етносам в оточенні значної кількості інших не дав повністю позитивного результату і, як ми розуміємо, всі історичні біетнічні моделі були приречені на невдачу.

3.

Сучасні моделі біетнічності: бельгійська.

В сучасній Бельгії два основні етноси фламандці та валони складають в сумі 92 %. Ці два основних етноси з давніх давен проживали на території Бельгії. Так, ще на початку нашої ери північну частину Бельгії (ближче до сучасної Голландії) населяли германські племена франків (предки сучасних фламандців), а південну – ту, що ближче до Франції – кельтське плем’я белгів (предки сучасних валонів).

Незалежність Бельгія отримала у 1830 р., відділившись від Голландії. Обидва етноси проживали на території країни компактно і між ними існував етнічний кордон.

Етнічний кордон - це умовна лінія, що розділяє території, компактно населені етносами. Він складається достатньо довго і являє собою крайню межу компактного розселення етнічної спільноти. Етнічний кордон може пересікатися з етнічним кордоном іншої етнічної спільноти. Так, в Бельгії він проходить трохи південніше Брюсселя – столиці країни і саме тому це місто в етнічному сенсі має особливий статус (в ньому змішений етнічний склад). Це називається етнічне прикордоння.

Існує три ознаки етнічного кордону: 1. мова; 2. етноспецифічні риси матеріальної та духовної культури; 3. етноніми та етнопоніми, які мають верховенство на певній території.

Конфігурація і стабільність етнічного кордону залежить від сили та стійкості етнічних процесів.

Після 1830 р. провідним етносом у Бельгії були валони, але з початку ХХ ст. у зв’язку з індустріалізацією Фландрії саме тут виникає сильний націоналістичний рух. Його основними вимогами було: визнання фламандської мови другою офіційною та створення рівних можливостей для розвитку фламандської культури.

Наслідком національного фламандського руху стала перша з реформ 1929 р., згідно з якою було запроваджено окремі адміністрації для Фландрії та Валонії, встановлено спеціальний режи для Брюсселя з його змішаним етнічним складом та проголошено фламандську мову другою офіційною.

Новий сплеск національного руху приходиться на 60-ті рр. ХХ ст. В цей час відбувається занепад економіки Валонії та прискорений розвиток Фландрії. У зв’язку з цим валони були незгодні з несправедливим, на їх погляд, розподіл інвестицій (так, у Фландрію вкладалося вдвічі більше коштів, ніж у Валонію). Криза виявила себе під час значних страйків 1960-1961 рр., які були проведені за ініціативою валонських національних партій. У відповідь у 1966-1967 рр. почалися виступи студентів фламандської частини. Ініціаторами стали студенти Лувенського університету, яких підтримали їх колеги з Антверпена, Брюгге, Гента. Основними вимогами студентів було викладання лише на фламандській мові і переведення тих факультетів, де викладають французькою у Валонію. Ці хвилювання привели до росколу в політичних партіях. Так, у 1969 р. розкололася на фламандську та валонську частини провідна партія Бельгії соціально-християнська, а згодом у 70-х рр. цей процес торкнувся і інших партій: соціалістичної (1978 р.) і ліберальної (1978 р.).

З метою залагодити міжетнічні стосунки у 1970 р. прем’єр-міністром Ейскенсом було проведено другу реформу. Її зміст полягал у: 1. створенні 3 культурних співтовариств (французького, фламандського та німецького); 2. визнанні 4 лінгвістичних районів (франкофонів, нідерландофонів, германофонів та двомовного Брюсселю); 3. створенні регіональних органів влади (Фландрії, Валонії (з німецькими кантонами) та Брюсселю.

Наступний етап реформ відбувся у 1989 р., коли Бельгія була проголошена федеративною державою. Федерація інсує на базі саме „союзного федералізму”. Об’єднуючою ланкою в державі є король (з 1993 р. Альбер ІІ) та федеральний уряд, повноваження якого розповсюджуються на зовнішню політику, безпеку, оборону, податки та юстицію. Осоюливістю устрою Бельгії є паралельне функціонування 2 видів суб’єктів федерації, а саме: співтовариство та регіон.

В Бельгії існує 3 співтовариства – французьке, фламандське та німецьке. Вони мають автономію в областях культури, науки, освіти, туризму. В цих областях вони навіть можуть укладати міжнародні угоди.

В Бельгії налічується також 3 регіони – Фландрія, Валонія і Брюссель. Вони мають територіально-економічну автономію.

Представницькими органами самоврядування є рада співтовариства та рада регіону, які, в свою чергу об’єднані в регіональну раду та регіональний уряд.

Парламент Бельгії складається з двох палат, з яких верхня – Сенат формується за етнічною ознакою. Так, у складі Сенату 71 особа, з яких 40 обираються прямими виборами у співідношенні 25 – від Фландрії та фламандського Брюсселя та 15 – від Валонії та валонського Брюсселя. А ось далі йдуть вибори: 10 осіб – від фламандського мовного співтовариства, 10 осіб – від фландрського регіону; 1 особа – від німецької мовної ради, ще 6 сенаторів кооптуються від Фландрії та 4 – від Валонії.

В цілому в Бельгії все розподіляється за етнічною ознакою, починаючи з партій і закінчуючи 2 паралельними теле і радіо мережами, значною кількістю газет французькою, фламандською та німецькою мовами.

В 1994 р. розпочався новий етап реформ, який полягає в перерозподілі повноважень між федеральною та місцевою владою на користь останньої.

На сьогоднішній день національний склад Бельгії наступний. Всього населення за даними 1996 р. – 10,2 млн.осіб. Район розповсюдження фламандської мови – на півночі країни і нараховує 5,8 млн. чоловік (58%); район розповсюдження французької мови – на півдні країни – 3,39 млн.осіб (32,2%). Населення Брюсселя – близько 80% франкофони і 20% нідерландофони. На сході Валонії знаходиться район розповсюдження німецької мови, де проживає 69,7 тис. осіб.

1.	Модель поліетнічності та її принципи.
	Особливості форми державного устрою при поліетнічній моделі.
2.	Югославська модель поліетнічності та причини її невдачі.
3.	Швейцарська модель поліетнічності

1.

Модель поліетнічності та її принципи.

Основні принципи політики поліетнічності аналогічні біетнічній моделі з тією різницею, що замість двох етносів держава утворюється трьома і більше етносами, при умові, що ці етноси повністю рівноправні.

2.

Югославська модель поліетнічності та причини її невдачі.

Територія колишньої Югославії була заселена слов’янськими племенами (переважно склавинами) у VI-VII ст. н.е. Слід зазначити, що протягом XIV-XVI ст. країна виявилася розчленованою між Османською імперією (Сербія, Боснія і Герцеговина, Македонія) та Австрійською імперією (Хорватія, Словенія). Лише Чорногорія продовжувала бути фактично незалежною країною.

Така ситуація призвела до того, що народи Югославії мали різну релігійну належність. Так, серби, чорногорці, македонці – православні, хорвати та словенці – католики, а більшість населення Боснії і Герцеговини – перевавжно мусульмани.

Слід також врахувати, що серби, чорногорці, хорвати та слов’яни-мусульмани розмовляють однією сербо-хорватською мовою, але при цьому серби, чорногорці та македонці використовують кирилицю, а хорвати та словенці - латиницю.

Станом на 70-ті рр. ХІХ ст. на території колишньої Югославії крім Чорногорії держав не було. Лише за Сан-Стефанським миром 1878 р. було визнано незалежність Сербії та Чорногорії, а за рішенням Берлінського конгресу Австро-Угорщина отримала право на окупацію а згодом і анексію Боснії та Герцеговину.

Країни з назвами Сербія, Хорватія та Боснія існували ще в середні віки. Саме з тим часом серби та хорвати і пов’язують спогади про національну велич, традиції якої вони хотіли б розвинути. Але це були зовсім інші держави та інші народи.

Згідно з останнім переписом в СФРЮ 1981 р. державу населяли 36,3% сербів, 19,8% хорватів, 7,8% словенців, 8,9% слов’ян-мусульман, 6,0% македонців, 2,6% чорногорців, 7,1% албанців, 5,4% югославів. Слід зазначити, що серби, хорвати, чорногорці та слов’яни-мусульмани розмоляють однією мовою – сербо-хорватською, але мають відмінності в алфавіті. Так, серби, чорногорці та македонці використовують кириличний алфавіт, а хорвати та словенці – латиницю. Слід також зазначити, що серби, чорногорці та македонці є православними, а хорвати та словенці – католики. Релігійне черезсмужжя в Боснії та Герцеговині призвело до проникнення ісламу. Отже, колишні югославські народи були етнічно близькими, що й дало змогу розпочати в перші десятиліття ХХ ст. процес об’єднання в державу. Основою об’єднання став так званий югославізм, який був побудований на принципі «одна територія – одна нація – одна держава – одна мова».

Початком об’єднання став Балканський союз, основі якого лежала усна домовленість Сербії та Чорногорії в травні 1912 р. Цей союз зміцнився протягом Першої та Другої Балканських війн. Основою для створення майбутньої Югославії стала підписана 20 липня 1917 р. урядом Сербії та емігрантським Югославським комітетом (складався з хорватів) Корфської декларації, в якій зазначалося бажання всіх югославських народів об’єднатися в одну державу. В серпні 1917 р. до неї приєдналася Чорногорія.

На підставі декларації 29 листопада 1918 р. в Загребі було проголошено незалежну державу словенців, сербів та хорватів, а 1 грудня того ж року з приєднанням до держави Сербії було остаточно створено Королівство сербів, хорватів та словенців. Слід зазначити, що таке рішення не було одностайним. Про це свідчать масові звернення частини хорватського та словенського суспільства до президента США В.Вільсона. В цілому створення Королівства СХС стало спробою втілити в життя югославські погляди на етнічну і, як наслідок, політичну єдність.

В 1921 році було прийнято Конституцію Королівства СХС, яка увійшла в історію під назвою Відовданської. У відповідності з пануючою ідологією «інтегрального югославізма», тобто етнічної ідентичності та єдності сербів, словенців та хорватів держава була поділена на 33 адмінстративних округи без врахування етнотериторіального характеру. Жодних особливих прав несербські народи та етнічні меншини не мали, у тому числі були відсутні в несербських районах будь-які органи місцевого самоврядування. Такий стан речей призвів до наростання націоналістичних настроїв особливо в Хорватії, де з січня 1929 р. починає діяти сепаратистська організація хорватських фашистів (усташі) на члоі з А.Павелічем. Вихід із становища, яке складалося, центральна влада знайшла у фактично державному перевороті у тому ж січні 1929 р., наслідком якого стала октройована Конституція 1931 р. Королівство СХС змінило свою назву на Югославію. Ця назва повинна була символізувати державну та етнічну єдність народів, що її населяли. Створені 9 бановій ліквідували історичні кордони між Сербією, Хорватією, Словенією та іншими землями, а в ряді районів навіть штучно створювалася сербська більшість. Подібні події привели до радикалізації націоналістичних настроїв, що вилилося у вбивство хорватськими націоналістами югославського короля Олександра у 1934 р. В серпні 1939 р. було укладено югославсько-хорватську угоду (угода Цветковича-Мачека), згідно з якою хорватським етнічним територіям було надано елементи автономії (парламент – сабор, голова виконавчої влади – бан, хоч і призначався королем, але відповідав і перед сабором), але це не призвело до зменшення національної нетерпимості. Взимку 1940 р. італійський дуче Мусоліні висунув план дезінтеграції Югославії, що було підтримано А.Павелічем.

Після нападу нацистської Німеччини на Югославію в квітні 1941 р. країна виявилася розчленованою між загарбниками: Угорщина отримала Воєводину, Болгарія – більшу частину Македонії, Італія – Чорногорію, Далмацію, Південну Словенію, Північна Словенія та більша частина Сербії перейшли під пряме німецьке управління. 10 квітня 1941 р. хорватські усташі проголосили створення незалежної хорватської держави, куди крім хорватських земель (без Далмації) увійшли також вся Боснія та Герцеговина, південь Сербії та північ Чорногорії. Під час війни проти нацистів та усташів боролися прокомуністичні сили під керівництвом Й.Броз Тіто та рух четників на чолі з Д.Михайловичем. Всі сили, які воювали на території Югославії намагалися використати нові можливості для створення «етнічно чистих» держав на панетнічній та великодержавній основі, внаслідок чого загинуло 1,7 млн.чоловік. Після перемоги у листопаді 1945 р. установча скупщина проголосила Федеративну Народну республіку Югославію на принципах пролетарського інтернаціоналізму, а в січні 1946 р. було схвалено її Конституцію. Згідно з нею держава складалася із 6 республік, а у складі Сербії знаходилося 2 автономії. Всього ж після війни ФНРЮ населяло 24 етнічних групи.

В 1963 р. було схвалено нову Конституцію Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, згідно з якою парламент – скупщина складався з 5 палат, що повинно було символізувати теорію «соціалістичного самоврядування». Слід зазначити, що індустріалізація країни в 50-60-х рр. ХХ ст. призвела до перемішування населення та загострення міжетнічних протиріч. І знову особливо сильним виявився хорватський націоналізм. У листопаді 1971 р. у Загребі відбувся страйк студентів місцевого університету. Вони вимагали, щоб Хорватіяч отримала право самостійно розпоряджатися своїми валютними резервами. ця вимога була підтримана і кервниками Хорватії. Після закінчення страйку було проведено чистку хорватського керівництва від «націоналізму».

В лютому 1974 р. було схвалено нову Конституцію СФРЮ. В ній було зазначено, що держава базується на братстві та єдності народів та народностей. У складі СФРЮ налічувалося 6 республік, а автономні утворення Воєводина та Косово те ж отримали фактично статус республік. Цікавим була організація вищої влади в державі: державу і партію повинні були почергово очолювати, змінюючись через рік представники 6 республік та 2 країв. Всі народи Югославії були визнані рівноправними. Ця остання реформа призвела до певних успіхів: були забуті етнічні чистки воєнних років і в країні знизився рівень напруженості у міжетнічних відносинах. Керівництво країни оголосило про створення нової наднаціональної спільноти – юголсавського народу, частка якого, як ми вже звертали увагу склала в 1981 р. – більше 5 %.

Факторами, що призвели до роспаду югославської федерації стали смерть Й.Броз Тіто та фіаско національної політики, яку проводив він та його наступники. Додатковими чинниками стали розпад соціалістичної системи та сплеск націоналізму в Європі. З точки зору економічної міною упорвільненої дії стало рішення про залишення доданої вартості в межах етнічних кордонів. В 1981 р. в Косово албанці влаштували масові виступи під гаслом «етнічно чистого Косова», в 1983 р. боснійський письменник А.Ізетбегович опублікував «Ісламську декларацію», де запропонував програму перетворення Боснії та Герцеговини в ісламську державу. у відповідь у 1986 р. Сербська Академія наук та мистецтв надрукувала меморандум з критикою Конституції 1974 р., яка , на думку вчених повернула Сербію в часи тієї території, в рамках якої знаходився Белградський пашалик Османської імперії. На літо 1987 р. розпався югославська спілка письменників, а Хорватія та Словенія почали настоювати на «асиметричній федерації», в яку б ці дві республіки входили на конфедеративних засадах. В цьому ж 1987 р. вперше в історії Югославії скупщина не змогла ухвалити бюджет та програму розвитку федерації на 1988 р. У 1990 р. Союз комуністів Югославії розпався на окремі республіканські організації, а на виборах в квітні-листопаді в Словенії, Македонії, Боснії та Хорватії перемогли антиюгославські сили. Тільки Сербія та Чорногорія, починаючи з 1991 р. прагнули збереження федерації. Нарешті в червні 1991 р. було ухвалено рішення про проведення референдумів в кожній із союзних республік, у підсумку чого 25 червня 1991 р. Словенія та Хорватія, 8 вересня - Македонія, 28 лютого 1992 р. – Боснія та Герцеговина проголосили свою незалежність. Кінець Югославії відбувся 3 червня 2006 р., коли із складу федерації вийшла й Чорногорія.

3.

Швейцарська модель поліетнічності

Основу Швейцарії склав договір 1291 р. «на вічні часи» трьох кантонів Урі, Швіца та Унтервальдена, створений з метою боротьби проти Габсбургів та уникнення подвійного оподаткування за перехід через Сен-Готардський перевал. В 1499 р. Швейцарія повністю розірвала стосунки з імперією, а Вестфальський мир 1648 року визнав формально незалежність країни. Територія Швейцарія активно розширялася протягом 14-15 століть, коли до її складу мирним шляхом увійшли переважно всі її кантони. У 16 столітті країна являла собою конфедерацію, що не мала постійних органів влади. всі загальні питання вирішувалия на з’їздах делегатів від кантональних зборів-ландтагів. У внутрішніх справах кантони були повністю незалежні й могли навіть укладати угоди з іноземними державами.

У 1815 р. Віденський конгрес проголосив постійний нейтралітет країни та затвердив остаточно сучасні кордони Швейцарії. Згідно укладеному у тому ж році «Союзному договору» країна являла собою союз 22 самоврядних кантонів. На чолі держави був союзний сейм, збори якого проводилися почергово в Цюриху – Берні – Люцерні. Головною проблемою для Швейцарії в середині ХІХ ст. була не етнічна неоднорідність, а релігійне питання. Так, 21 жовтня–23 листопада 1847 р. відбулася остання в історії Швейцарії війна між протестнатськими та католицькими кантонами. У підсумку католицькі кантони визнали свою поразку.

У 1848 р. було схвалено нову Конституцію країни, згідно з якою замість союзу держав утворювалась союзна держава. саме в цій Конституції вперше було закріплено правове становище швейарської багатомовності. Національними мовами було визнано 3 головних мови – німецька, фрацузька, італійська. Ретороманська мова була визнана 4-ю державною мовою у 1938 р.

У 1874 р. на основі попередньої було схвалено нинідіючу Конституцію Швейцарії. Згідно з нею країна складається з 23 кантонів та 3 напівкантонів. Законодавча влада належить двопалатному парламенту, верхня палата якого обирається за принципом по два депутати від кожного кантона та напівкантона. Кантони мають досить нирокі права, основа яких закріплена ст.3 Конституції: «Кантони суверенні у тій мірі, в якій їх суверенітет не обмежується федеральною конституцією». Особливе значення в Конституції надається етнічному суверенітету. Обов’язками держави є згідно ст.36 – підтримка мовної та культурної різноманітності; збереження місцевої та культурною самобутності; захист національних меншин. Цікавим є поняття національна меншина, до якої за швейцарським законодавством належать тільки представники корінного населення (наприклад італо-швейцарці та італійці).

Розглянемо тепер сучасну політичну модель поліетнічності, яка характерна для Швейцарії. За даними на 1 січня 1993 р. населення країни складало 6,9 млн.чоловік. З них 63,6% говорять німецькою мовою, 19,2% - французькою, 7,6% - італійською, 0,6% - рето-романською. Для кожної етнічної групи характерна відносно стійка територія розселення. Основні райони розселення германо-швейцарців – північ, північний-схід та центр країни. Це кантони – Цюрих, Берн, Шафгаузен, Швиц, Урі, Цуг, Обвальден, Нидвальден, Ааргау, Базель, Гларус, Золотурн, Люцерн, Тургау, Санкт-Галлен, Аппенцель. Франкомовні кантони знаходяться в західній та південно-західній частині країни: Вале, Во, Женева, Невшатель, Фрібур, Юра. Основною областю розселення італошвейцарців є кантон Тічіно, який знахиться на південному сході країни. Ретороманська етнічна група сконцентрована головним чином в німецькомовному кантоні Граубюнден. З метою захисту ретороманської мови федеральний уряд прийняв спеціальний закон, який оголосив ретороманську мову «національною мовою Швейцарії». Влада зобов’язана прийняти всі необхідні заходи по зберіганню ретороманської мови, включаючи допомогу у створенні та функціонуванні теле- та радіопередач, видавництва періодичної преси, шкільної освіти ретороманською мовою.

В Швейцарії в основу легітимності кантона складають громадяни кантона, а не народності, що населяють цей кантон. Преамбула конституції кантона Цюрих починається зі слів «громадяни кантона Цюрих», а не «цюрихці». Тільки в конфлікті, що привів до утворення нового кантона Юра, національна належність жителів Юри була справжньою проблемою.

Швейцарія за самовизначенням не є «національною державою». Єдиною легітимною основою єдності Швейцарської Конфедерації є політична концепція прямої демократії, федералізм, особлива система управління, свобода релігії та рівноправність трьох офіційних мов. Таким чином, жодна нація не може претендувати на пріоритет у відношенні свого конституційного статусу. Оскільки країна майже наполовину складається із протестантів та наполовину із католиків єдиною легітимністю по відношенню до релігії є відділення церкви від держави та свобода релігії (Ось чому довгий час Швейцарія не мала свого представництва у Ватікані, тому що таке представництво було б легітимним тільки по відношенню до половини нації). Оскільки Швейцарія складається из громадянських суб’єктів федерації, а не національних, то громадяни, які проживають у певному кантоні не мають жодних переваг перед громадянами, що приїжджають із інших кантонів. Концепція децентралізації в Швейцарії має під собою три рівня прийняття рішень: 1. місцеві збори громадян та органів місцевого самоврядування; 2. громадяни кантона, кантональний парламент та виконавчий орган; 3. громадяни Швейцарії, дві палати федерального парламента та федеральний уряд. Так, кожний кантон має свою законодавчу, виконавчу та судову владу. Що стосується повноважень, які знаходяться у спільному веденні, то рішення приймаються на тому рівні, органи управління якого можуть максимально задовольнити потреби громадян у визначеній сфері.

Дуже важливу роль в недопущенні етнічних конфліктів відіграє пряма демократія. Вона, по-перше, дозволяє маленьким етнічним групам, які складають більшість в своїй місцевій територіальній одиниці, самостійно визначати свої можливості. По-друге, вона допомагає на більш низькому рівні знаходити спільні рішення, засновуючись не на принципі більшості, а на принципі консенсуса, приймаючи до уваги, що кожний, так чи інакше, залежить від кожного. Таким чином на місцевому рівні розвивається терпимість та повага до інших, принципи солідарності між різними етнічними групами настільки, наскільки жителі певної місцевості зацікавлені у цьому. Швейцарія ніколи не надавала особливих прав окремим етнічним меншинам, а завжди делегувала право на самоврядування всім кантонам та районам незалежно від того, складаються вони з меншості або більшості. Саме пряма демократія є однією з головних причин того, чому у Швейцрії до сих пір ефективно попереджуються які-небудь етнічні конфлікти.

Однією з важливих швейцарських особливостей, пов’язаних з демократією, є обмежена легітимність більшості. Якщо з важливих питань тільки обмежена більшість підтримує думку влади, то меншість задіює всі демократичні та юридичні засоби з тим, вплинути на рішення більшості. Ось чому швейцарська політична культура має під собою не тільки досягнення більшості, але й знаходження згоди з важливими групами меншості та їх представниками. Велика цінність Швейцарії полягає у тому, що в країні існує плюралізм і різниця між регіонами, релігійними групами, містами, селами та районами. Федералізм засновується на груповій солідарності і спільному груповому контролі за окремими громадянами. Плюралізм поважається в країні як найвища цінність. У преамбулі Конституції в редакції 1999 р. говориться, що громадяни та кантони Швейцарії «прагнуть до єдності в розмаїтті, поважаючи один одного». Згідно із ст.2 культурне розмаїття – це цінність, яку треба всіляко заохочувати.

Говорячи про демократизм у Швейцарії необхідно звернути увагу на право відділення. В країні право на самовизначення закріплене не за націями, а за територією та громадянами.

3.1.1.(8-9)	Етнічний конфлікт та його вирішення	10
	Поняття «етнічного конфлікту». Суб’єктивні та об’єктивні закономірності етнічних конфліктів.
	Причини виникнення етнічних конфліктів. Сегрегація та її форми.
	Функції етнічних конфліктів. Суб’єкти етнічних конфліктів. Значення національного екстремізму.
	Передісторія конфлікту та засоби його відвернення.
	Початок конфлікту. Етнічний тероризм. Основні терористичні угрупування сучасності.
	Стадія наростання конфлікту. Партизанський рух та його особливості.
	Методи вирішення конфлікту: відкладання, примирення через посередника, третейське вирішенння конфлікту, безпосередні переговори.
	Методика фіксації та вивчення етнічних конфліктів.