Глава III. Духовні напрями формування культури професійних дій

Українське суспільство почало жити, на жаль, без опори на тверді духовні принципи. А на цьому терені у значної частини людей розвинулися такі риси, як ко­рисливість, афесивність, егоїзм, ворожнеча, поширило­ся пияцтво. На превеликий жаль, іноді все це буває при­таманне і юристам. .

Вчинки юриста завжди віддзеркалюють рівень духов­ності, який існує у юридичному колективі. У середови­щі юристів нині, як, можливо, ніколи раніше, відчува­ється духовна ницість, невігластво, дефіцит сумління, відсутність того духовного стрижня, який стримує особу від негідних вчинків.

Такий стан утворився тому, що юристи (і громадяни також) недостатньо обізнані з нормами духовного пра­ва. У більшості випадків орієнтація здійснюється на дотримання моральних норм, які, до речі, регулюють в основному всі дії юристів. Оскільки діям передують думки, то останні потребують регулювання в першу чер­гу. Духовні норми пронизують усі інші норми, вони практично їх можуть замінити. Справа в тому, що впо­рядкування думок, їх культура призводять до впорядку­вання культури професійних дій юриста.

Розглядаючи духовну культуру юриста, слід зауважи­ти, що у людини є два народження: фізичне і духовне. Причому конкретної дати духовного народження не іс­нує. Це може статися (а може й ні) у будь-якому віці, навіть у похилому. Трапляються випадки, коли людина духовно так і не народилася, оскільки не відбулося ос­мислення законів духовного права.

Духовну культуру можна умовно назвати «культурою харчування». І саме якість духовної 'їжі найбільше харак­теризує (спочатку) духовну культуру. Зрозуміло, що кожному юристу потрібно дбати про духовне харчуван­ня, про підвищення духовності свого світогляду. Цього вимагає багатопрограмна юридична праця, постійне контактування з громадянами та представниками різних професій.

Під духовною культурою юриста ми розуміємо сту­пінь засвоєння і володіння духовним правом, духовни­ми надбаннями людства в галузі права, реалізації його норм та використання цих цінностей у регулюванні сус­пільно-правових відносин.

Відомо, що рівень духовної культури юристів випли­ває, здебільшого, з рівня духовної культури суспільства. Тому, щоб піднести початковий стан духовної культури юристів, потрібно спершу духовно оздоровити українсь­кий народ. Це найшвидше можна зробити через підне­сення рівня духовної освіченості. Тому через активне духовне навчання, виховання молоді можна досягти ефективного результату.

Для духовного зростання українського народу важли­вим є вивчення Біблії як невичерпного джерела мудрос­ті. Саме Біблія підносить до того рівня духовної чисто­ти, який забезпечує успіх у всіх сферах життя.

Крім того, зневага до історичних, філософських, по­літологічних, соціологічних, релігійних, правових книг — одна з ознак бездуховності. В душі людини, яка не читає, виникає своєрідний вакуум, який із часом обов'язково заповниться чимось негативним. У резуль­таті — відсутність правильного міркування, обгрунту­вання своїх дій, співчуття, нахабна безпринципність, зневага один до одного, пригніченість таких рис, як чес­ність та сумління.

Але духовна культура охоплює цілий ряд цінностей, пов'язаних з інтелектуальною діяльністю людей, сукуп­ність усіх форм суспільної свідомості.

Отже, духовна культура суспільства, яку часто нази­вають інтелігентністю, успішно протидіє деформаціям у правоохоронній сфері. Особливо ефективна ця протидія ^в умовах будівництва правової Української держави.

Тому одна з головних проблем у духовному вихованні Й навчанні юристів — це актуалізація в їхніх думках, почуттях, вчинках гуманістичної суп всього потенціалу ду­ховної культури суспільства. Звідси випливає завдання:

розвивати потреби в духовних цінностях як обов'язково­му доповненні до службової діяльності, створювати бла­годатний грунт для образного мислення, інтуїції, уяви.

Юрист у силу службових обставин також постійно перебуває у полі політичних поглядів різних людей. Він повинен бути у курсі достовірних політичних фактів, знати і розуміти форми ведення політичних дискусій та діалогів, орієнтуватися у розстановці політичних сил у державі тощо. На основі цього у юриста виробляється певна політична свідомість, яка впливає на рівень та ха­рактер його політичних поглядів, на політичні знання та переконання. Зрозуміло, що політична свідомість по­винна мати орієнтаційний характер, вона не повинна впливати на хід юридичної справи. Звідси бере початок поняття політичної культури юриста. Зміст політичної культури у виробленні позиції юриста щодо політичних явищ та подій, у виборі власної лінії поведінки без ура­хування симпатії чи антипатії до окремих політичних те­чій. Адже відомо, що від політичної реформи залежить економічна реформа, на терені якої дії юриста мають бути виваженими політичне з урахуванням національ­них інтересів. Від цього залежить і стан правопорядку в державі.

Думається, що політична культура юриста — це сту­пінь свідомого засвоєння і теоретичного осмислення іс­торичних і політичних знань, уміння застосовувати їх при аналізі й оцінці явищ суспільного життя, вироблен­ня переконань і усвідомлення політичних цінностей, здатність передбачати політичні наслідки правоохорон­ної діяльності.

Завдяки високій політичній культурі у юристів ви­робляється стійкий політичний імунітет до деформації почуттів і переконань, непохитна віра в людину, навіть у ту, яка схибила, і принцип справедливого гуманного ставлення до неї. Особиста політична орієнтація юриста жодною мірою не повинна позначатися на виконанні ним службових обов'язків. У той же час кожен юрист України, прийнявши обітницю на вірність служінню українському народові, повинен бути патріотом своєї держави.

Посада юриста зобов'язує його бути своєрідним дип­ломатом, перебувати систематично у дипломатичному полі, де діють різні дійові особи. На жаль, на практиці в силу великого перевантаження юристів нервозної ситу­ації часто проявляється дефіцит спілкування, відхід від встановленого віками дипломатичного етикету, недо­тримання азбуки дипломатичної культури і взагалі куль­тури спілкування. Такий стан повинен насторожувати всіх. Адже йдеться про методи становлення істини та справедливості.

Тут на допомогу приходить стиль, мистецтво (в т. ч. ораторське), талант спілкування, уміння володіти со­бою, що є основою дипломатичної культури юриста. Дипломатична культура є наслідком професійної соціа­лізації, в результаті чого виробляється цілий арсенал прийомів та методів дипломатичної діяльності. Адже людське спілкування — це обмін думками, почуттями та емоціями тож зрозуміти нашу людину буває інколи ду­же важко

До інтелектуального потенціалу дипломатичної куль­тури слід віднести, перш за все, гуманізацію спілкуван­ня, задоволення вимог у спілкуванні, досягнення у роз­мові консенсусу, вміння мовчати і вміння слухати, гово­рити доказово, не заперечувати категорично, утримува­тись від прогнозів і перестраховок, і взагалі бути приєм­ним співрозмовником.

Слід зауважити що дипломатична культура юриста виявляється як в усній так і письмовій формі, а також у поведінці, манерах тощо. Це залежить від форм служ­бових дій юриста та інших чинників.

Важливе значення для юридичної деонтології має національна культура. Щоб краще зрозуміти її зміст, не­обхідно усвідомити такі поняття, як «етнос» (стійка спільність людей) і «нація» (вдосконалений етнос у зв'язку з існуванням держави). Тому всі питання, які пов'язані з нацією стосуються, перш за все, держави. У будь-якому випадку вектором нації є національна ідея, яка відображає національну свідомість, національний характер, національний менталітет. Тобто національні ідеї є культурною програмою громадян, яку реалізовує національна інтелігенція в тому числі і національні юристи

Об єднує ці національні ідеї право як вагомий внесок У світову скарбницю культури і загальнолюдські ціннос­ті, що підсилюють національну гордість і національний характер. Іншими словами, у праві ми вбачаємо націо­нальну культуру суспільства, а у формах і способах реа­лізації — національну культуру юриста. Це означає, що під національною культурою слід розуміти уміння вико ристовувати і впроваджувати культурно-правові здобут ки та загальнолюдські цінності, розуміння політичнп'' мети нації.

Одним із складових елементів національної культупч є фактичний державний режим, мова, географічне поло ження, державний і національний суверенітет, національна свобода і т. ін. Значне місце посідають тут нау­ка, церква і національні кадри юристів. Звичайно сут­тєво доповнюють національну культуру юриста'його правова, політична, духовна, особиста та інші види культури.

Неоціненну роль у культурології службового обов'язку юриста відіграє наука, в тому числі наукова культура. Спочатку люди розуміли науку як звичайне навчання батьківські поради, різні рекомендації, рецепти життя тощо, які відображають національні традиції, духовну діяль­ність та культурно-історичні надбання. Так чи інакше постійно йшлося про здобуття істинного знання. Із XX ст. основою науки стала дослідницька діяльність для досто­вірного пізнання суспільних явищ. Цим інтенсивно поча­ла займатись особлива верства людей — найбільш освіче­ні практичні працівники, які мали нахил до науково-дос­лідницької діяльності, яких пізніше назвали вченими.

Дослідження проводять практичні і теоретичні Практичне пізнання дійсності називається народним пізнанням, яке грунтується на тривалому досвіді проб і помилок. Цим, як правило, займаються практичні пра­цівники. Теоретичний метод притаманний вченим

Так чи інакше кожен юрист протягом усієї практич­ної діяльності робить для себе багато відкриттів, тобто вчиться на своїх власних помилках. Ці відкриття є час­тками науки, і при правильному виборі методів прак­тичних досліджень завдяки їм можна досягти неоцінен­них результатів.

Виходячи з цього, внутрішнім обов'язком юриста по­винно бути науково-практичне дослідження. При цьо­му, обираючи метод дослідження, важливо відкрити за­гальне, спільне і закономірне (на основі одиничного). Тут виникає своєрідний вид культури — науковий.

У науковій культурі основну роль відіграє самотне знання як метод визначення юристом власних якостей та можливостей. Завдяки самопізнанню юрист може як розвивати, так і гальмувати свої дослідницькі дії. Таке усвідомлення юристом самопізнання підносить його на й рівень цивілізованості, розкриває творчі здібнос­ті і задатки.

Щоб розкрити зміст управлінської культури юриста, рпіл зауважити, що поняття «управління» ширше від по­няття «керівництво». Це пояснюється тим, що управлін­ня має зовнішній і внутрішній аспекти. Саме зовнішній аспект управління відображає в основному суть керів­ництва. А внутрішній аспект характеризується рівнем духовності і реалізується, перш за все, через управління особою і службовими справами, якими займається юрист.

Незважаючи на те, що управління є внутрішньою властивістю особи, воно має свідомий впорядковуючий вплив на іншу особу для створення певної єдності у пра­воохоронній діяльності. Мова йде про вимогу виконан­ня своєї волі (не обов'язково щодо підлеглого, можна і старших за посадою), використання також владних пов­новажень у процесі виконання функціональних обов'яз­ків.

Щоб виконати функції управління, юрист повинен відчути свою здатність до вольової регуляції службової діяльності Тому й існують такі поняття як управлінсь­ка культура, управлінська етика та ін Управлінську культуру можна розуміти як єдність духовних, мораль­них, психологічних, практичних, матеріальних та інших надбань з професійними якостями юриста. Це мистецт­во впливу на людей за допомогою переконання і осо­бистого прикладу для необхідних дій у відповідному напрямі. Зрозуміло, що юрист повинен мати певні орга­нізаторські здібності (не обов'язково такі, як у керівни­ка — віддавати накази чи розпорядження) і володіти ви­сокою правовою і моральною свідомістю. Особливу роль в управлінській культурі юриста відіграє деонтологічна правосвідомість.

Отже, духовні напрями формування культури профе­сійних дій збагачують професійний світогляд юриста, дають реальний грунт для вироблення деонтологічних орм поведінки під час виконання службових обов'яз­ків.