МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра гуманітарних та соціальних наук
Реферат з історії і теорії держави і права
на тему: “Державні правові інститути античних цивілізацій”
Виконала:
студентка факультету обліку і фінансів,
групи ПУА-2 Вяхірева Дарія Сергіївна
Перевірила:
кандидат політичних наук,
доцент Загурська-Антогнюк Вікторія Францівна
м. Житомир
2017
План
Вступ………………………………………………………………………………2-3
Держава і право Стародавньої Греції ………………………………………… .4-11
Афінська Республіка. Виникнення……………………………………………4
Джерела права Древніх Афін…………………………………………………5-8
Державний устрій Афін……………………………………………………....9
Держава і право Стародавнього Риму……………………………………………10
Виникнення Риму……………………………………………………………...10
Державний устрій Риму ……………….……………………………………....11-13
Римське право………………………………………………………………….14-16
Висновки……………………………………………………………………………17
Список використаної літератури………………………………………………….18
Вступ
Перші на території Європи політичні товариства склалися в країнах Середземномор'я в II - I тис. до н. е.. Вони, в першу чергу цивілізації Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, поклали початок всієї державної і правової історії Європи, передавши традиції своєї політичної і правової культури інших народів і часів, які виросли на грунті особливого античного світу.
Античне суспільство і антична державність представляли новий, порівняно з Давнім Сходом, етап загальної людської історії. Їх новизна була пов'язана з глибокими особливостями суспільно-юридичного побуту і всього соціально-культурного устрою європейських народів. Античне суспільство, принаймні в період свого розквіту, було суспільством вираженої індивідуальної власності і рабовласницького укладу господарства. Засновані на цих особливостях історичного розвитку Європи (порівняно не тільки з давньосхідних суспільством, але і з взагалі панували в світовій історії типом відносин) риси політичного побуту та правової культури також були відзначені високим ступенем своєрідності юридичних форм.
Античне суспільство і античні цивілізації склалися на берегах Середземного моря, яке в перші століття особливо стимулювало економічні зусилля народів, їх зв'язки з іншими землями. Подібно до того як давньосхідні суспільства були цивілізаціями великих річок, античний світ був морською цивілізацією, з раннього часу пов'язаної військово-торговими відносинами.
Значно більшу роль в творенні державності античного світу зіграли фінансові системи та військова політика.
Античні держави майже з самого початку свого утворення стали прагнути вийти за межі початкових областей проживання заснували їх народів. Розвиток державних форм тут проходило на тлі колонізації - спочатку військово-торговельної, потім чисто завойовницької - інших областей Європи, Африки, Малої Азії. Імперська політика становила суттєвий чинник діяльності влади. У результаті найбільші античні держави розвинулися в значні імперії - в період свого історичного заходу справді світового масштабу (імперія Олександра Македонського, Римська імперія). Тут були вперше у світовій історії вироблені адміністративні і правові форми взаємини метрополії і колоній, принципи управління територіями в масштабі континентів.
Завдяки особливостям соціальних відносин свого часу, антична держава склала особливий тип державності, більш високий, ніж давньосхідні. Це держава в головному була побудована на принципах народовладдя і громадянської свободи, з'єднаних з особливим общинно-полісних політичним ладом. Залишаючись державністю обраних, античний поліс надав історії приклад більш високого ступеня залученості громадян у політичну і правову систему, ніж це було на Стародавньому Сході.
У своєму становленні і розвитку антична державність пройшла деякі історичні етапи. Формування держави відбувалося у формі примітивних монархій або олігархічно-родового ладу, в якому кланові відносини об'єднувалися з перевагами великої земельної власності. Розквіт античної державності приніс з собою народовладдя у формі демократичної республіки або особливої монархії. Вінцем історичного руху античної державності стало оформлення особливої напіввійськової, бюрократичної монархії, яка стане зразком політичних форм більшості європейських і азіатських народів у подальшій історії.
В античну епоху умовний центр світової історії перемістився до Європи. Вона стала в економічному, соціальному і культурному відношенні більш розвиненою, ніж решта світу. Тут стали вироблятися політичні та юридичні форми, що визначають світовий розвиток, в тому числі і шляхом прямого культурного і політичного впливу. Особлива роль належить тут системі римського права. Воно стало основою для подальшого становлення і розвитку більшості систем світового правового устрою, справила вплив на формування перших правових принципів міжнародних взаємин, взагалі всього сучасного юридичного мислення.
Афінська Республіка. Виникнення
Афіни невипадково стали культурним і політичним вождем Греції: їх не зачепила руйнівна дорійська навала. Афінська держава і право-класичний зразок стародавньої демократії, заснованої на приватногосподарських відносинах (античний спосіб виробництва). Розквіту сягає у V-IV століттях до н. е. Афіни розташовані у районі Аттики, південно-східній частині Пелопоннесу. До VIII століття до н. е. тут існували декілька родових общин, об'єднання яких - синойкізм приписується легендарному царю Тесею.
Синойкізм, скоріше за все, тривав декілька сотень років, об'єднавши прадавніх жителів Аттики - пеласгів - з ахейцями та дорійцями. Спочатку Афінами управляли царі - баси леї (Тесей, Кекроп та ін.), з 683 року до н. е. почали обирати вищих посадових осіб - архонтів у числі дев'яти. Архонт-епонім очолював міську адміністрацію (його іменем називався рік), архонт-басилей виконував релігійні функції, архонт-полемарх командував військами, шість архонтів-фесмофетів управляли судовими справами. На VI століття до н. е. Афіни є типовим містом-полісом, що поєднує чотири племені - філи, кожне по 100 родів. Філа складалася з трьох тритій та 12 навкрарій (створені для будівництва кораблів, згодом перетворилися на адміністративні округи). Зберігаючи зовнішню родоплемінну структуру та інститути родового ладу, афінське суспільство вже за гомерівських часів роздирається гострими соціальними суперечностями. Громадяни поділялись на стани: евпатридів (шляхетних), геоморів (землеробів), деміургів (ремісників), іноземців-метеків та рабів. Практично всю владу було зосереджено в ареопазі - органі аристократії, що підкорив собі народні збори (агору). На початку VI століття до н. е. інститути родового ладу були вже не в змозі стримувати соціальні суперечності та захищати суспільство від насильства аристократії. Розкрадаються землі, надбання храмів, багатьох бідняків зганяють за борги з земель, продають у рабство за кордон. Подальший розвиток афінської державності відбувається в жорстокій боротьбі народу з аристократією.
Джерела права Древніх Афін
Афінське право склалося в значній мірі на підставі традицій, правових звичаїв і тільки потім уже законодавства. Закони далеко не охоплювали всі області майнових і міжособистісних відносин. Тому спеціально передбачалося, що «питання, щодо яких немає законів, варто вирішувати по розуміннях найбільшої справедливості».
Найдавнішим джерелом афінського права був природний звичай. Звичаєве право вперше було записано в 621 р. до н.е. при архонті Драконте.
У V-VI ст. до н.е. закони стають головним джерелом права.
На початку VI ст. до н.е. і пізніше одним з основних джерел цивільного права було законодавство Солона. У V-IV ст. до н.е. усе більшого значення набуває закон, тобто постанова народних зборів.
Відомостей про найдавніші афінські закони не збереглося. Знаменитий судовий оратор IV ст. до н.е. Демосфен в одній з промов згадав про закони легендарного правителя Тесея, що нібито були вибиті на камені. Однак якщо якісь усні постанови в архаїчний і навіть ще додорійський період і існували, вони стосувалися тільки релігійних питань: свят, обрядів і т.п.
Першим історичним законодавцем Афін був тиран Драконт. Закони Драконта (близько 621 року до н.е.) були присвячені головним чином новій організації суду, покаранням за різні порушення священного і суспільного укладу; у соціально-правовому змісті вони прагнули стримати поширення майнової нерівності – і в цьому відношенні цілком походили на закони перших древньосхідних правителів. Закони ці скасували будь-як привілеї, у тому числі родової знаті, у сфері кримінального покарання. Практично за будь-який злочин, за кожну зокрема крадіжку, навіть крадіжку овочів з городу, Драконт наказував страчувати смертю. Передбачалося покарання за убивство раба. Коли Драконта запитали, чому він за велику частину злочинів призначив страту, він, як говорять, відповідав, що дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для великих він не знайшов більшого». Тільки за зазіхання на недоторканість особи міг бути призначений штраф. Злочин був нанесенням образи не тільки самому потерпілому, але і всьому його роду – тому скарги в суд могли подавати як потерпілі, так і їх родичі.
Закони передбачали можливість примирення злочинця з рідними убитого чи з тим, кому був заподіяний збиток; з цієї можливості з'являється компенсація, установлювана за згодою сторін (в худобі чи в грошах), - дуже своєрідний інститут додержавного афінського права. По переказах, закони Драконта (за винятком тих, що були присвячені покаранням за убивства і тяжкі злочини) були скасовані Солоном на початку VI ст. до н.е., який сам, у свою чергу, склав нове велике законодавство, присвячене вже дуже багатьом питанням життя афінського суспільства.Закони Солона (після 594 року до н.е.), очевидно, були записом не тільки звичайного права і релігійних постанов, але і перенесенням в Афіни деяких законів інших грецьких полісів і навіть Єгипту. Закони були вибиті на дерев'яних дошках (числом не менш 16-ти) і виставлені на загальний огляд. За вказівкою законодавця, дотримуватися їх афіняни повинні були не менше ста років (до IV ст. до н.е. принаймні поважне відношення до цих законів ще зберігалося).
Предметом особливої уваги законодавства Солона була охорона родини, і в зв'язку з цим істотно виправилося положення жінок у полісі. Заборонялося продавати з родини дочок і сестер, якщо тільки вони не робили порушень проти моралі і сімейних підвалин. Шлюб повинний служити продовженню роду, дітородінню, а не задоволенню корисливих чи інших невартих прагнень. Тому уводилися вікові обмеження, особливо в тих випадках, коли жінки, скориставшись умовним шлюбом, прагнули вийти з-під влади своїх синів. Заборонялося приносити чоловіку велике придане (крім особистих речей). Щоб не укладалися мнимі і фіктивні шлюби з дочками багатих пологів тільки заради збагачення (у спадщину), уводилася вимога, що зобов'язує чоловіка «багатої сироти» до співжиття з нею. Причому якщо формальний чоловік відмовлявся це чи робити був не здатний до співжиття, те і жінці дозволялося взяти офіційного співмешканця з числа родичів дружина.
Збереження суспільної моралі і спокою було, мабуть, другим по важливості предметом законів Солона. Заборонялося погано говорити про померлих, так само як і ганьбити живого – надалі це розглядалася як образа особистої честі і каралося штрафами (на користь як родини потерпілого, так і скарбниці). Вводилися обмеження на зайві розкоші і взагалі прояву всякої нарочитості, нескромності (наприклад, зайві голосіння жінок на похорон – звичай, видимо, що перейшов з Єгипту і крито-мікенської культури). Перелюбство в родині розглядався як злочин: чоловіку дозволялося убити захопленого коханця дружини. Однак як суспільний інститут гетеризм не переслідувався, заборонялося тільки професійне звідництво. Важкий штраф покладався за зґвалтування жінки, що розглядався також як замах не на особистість, а на суспільну мораль.
Закони містили постанови, що регулювали майнові відносини в рамках сусідського права. Були установлені взаємні зобов'язання саджати дерева на визначеній відстані, щоб вони не заважали один одному. При копанні ям, канав випливало відступати від сусіднього володіння на достатню відстань. Щоб запобігти взаємним обманам і суперечкам громадян, законом установлювалися граничні ціни на жертовних тварин (також подібно з древньосхідним законам). Врегулювався порядок претензій у випадку нападу домашніх тварин на людину.
Солоній уперше ввів в афінське право можливість заповіту на своє майно, «зробив майно дійсною власністю власника». Однак це право було й істотно обмежене вимогами не бути під впливом хвороби, в обтяженому стані чи під впливом жінок. Тут, зокрема, виразилася та особливість древнього правового світогляду, відповідно до якої немає особою різниці між переконанням, шкідливим по наслідках, і навмисним чи обманом примусом: головне – реальна шкода для людини і родини.
Особливості змісту афінських законів, їх зосередженість на свого роду общинно-полісних цінностях мали своєю підставою особливе, неполітичне загальне розуміння Закону і Права. Закон служить не державної влади, а виражає морально-обов'язковий порядок – у цьому його зміст, у цьому і призначення.
Право могло бути двох типів, відповідно до загально-грецького уявлення. Як широке поняття – Themis – це утілення волі богів; воно саме присутнє в природі, пронизує собою бажаний богам суспільний порядок. Такому поняттю повинні відповідати між собою відносини між народами, між різними шарами населення в полісі, відносини між пануючими і підвладними, відносини в роді і родині. Як більш конкретне поняття – Dike – це і власне юридична норма, і разом з тим моральне розпорядження про чесноту. Чисто юридичного представлення про закони, про право в Древніх Афінах не існувало: право і закони одночасно позначали і справедливість з погляду релігійної і полисной моралі.
Юридичне розпорядження, закон – тільки додаток вимог всесвітнього порядку. Виражено ці розпорядження можуть бути в декількох видах. Перший – ретра – взаємна обіцянка, наприклад, законодавця і народу, двох пологів по відношенню друг до друга, двох народів; цей закон має фундаментальне значення і не може бути ні відмінний, ні перемінений. Другий – themos – глобальне правило, установлення якогось визначеної властивості (про шлюб, державу, про значення якоїсь особи) ; такий зміст мали більшість конкретних розпоряджень, установлених Драконтом чи Солоном. Третій – псефисма – індивідуальне рішення, клятва, законодавчий акт, прийнятий органами полисного народовладдя. Головна задача цього виду – регламентація діяльності магістратів, щоб вони не порушували прав громадян. Однак преклоніння перед законами, безумовної переваги їхнім іншим формам права в грецькій правосвідомості не був: закон – тільки один зі шляхів до найкращого порядку і не завжди самий зроблений: «И тільки внаслідок тієї обставини, що рішення одних питань може бути підведене під закони, а інших не може, приходиться дивуватися і досліджувати, що переважніше: чи панування найкращого чи закону панування найкращого чоловіка, – тому що питання, що звичайно вимагають обговорення, не можуть бути заздалегідь вирішені законом». (Аристотель. Політика. III. XI. 8)
Шлюб вважався різновидом договору купівлі-продажу, причому наречена розглядалася як об'єкт угоди. Вступ у шлюб вважався обов'язковим, відхилення від одруження розцінювалося як забуття культу предків.
До холостяків відносилися як до хворих. Порушення подружньої вірності не мало для чоловіка юридичних наслідків. Чоловіку дозволялося мати у своєму будинку наложницю. Після батька паном жінки був чоловік. Жінка не могла від власного імені укладати угоди. Застигнувши на місці злочину коханця дружини, ображений чоловік міг безкарно убити його.
Дозволявся шлюб між дядьком і племінницею, братом і сестрою. Останнє вважалося проявом поваги до звичаїв старовини. При наявності синів дочка не одержувала спадщини. Влада домовласника була дуже значною. Батько при найменшій нешанобливості до себе з боку дітей міг позбавити їх спадщини.
У карному праві помітні пережитки родового ладу. У ряді випадків визнавалася кревна помста. Справи про убивство, як правило, збуджувалися родичами. За убивство можна було відкупитися. Обвинувачення могло носити характер приватного чи публічного. Афінському карному праву були відомі наступні види злочинів:
Державні злочини (державна зрада, образа богів, обман народу, внесення в народні збори протизаконних пропозицій, помилковий донос по справах про політичні злочини).
Злочини проти особистості. Крім убивств, сюди варто віднести: заподіяння каліцтва, нанесення побоїв, наклеп, образу.
Злочини проти родини (дурне звертання дітей зі старими родителями, опікуна із сиротами, родичів з дочками-спадкоємицями).
Майнові злочини. При крадіжці, якщо така відбувалася вночі, злочинця дозволялось убити на місці злочину.
У числі покарань зустрічалися:
страта;
продаж у рабство;
тілесне покарання;
позбавлення волі;
штрафи;
конфіскація;
атимія, тобто безчестя (позбавлення деяких, або всіх цивільних прав).
Незважаючи на високий розвиток торгової економіки, комерційних зв'язків в афінському суспільстві, політика демократії (можливо, саме тому, що прагнула задовольнити соціальний інтерес більшості) намагалася стримати розвиток власницьких відносин, зберігаючи високий ступінь державного регулювання. Це регулювання було одночасно і заступництвом держави у відношенні комерційного обороту, і його регламентацією в інтересах соціальної стабільності. Але сама по собі стабільність була часто тільки збереженням соціально-правових пережитків додержавного побуту.
Торгове право Афін найбільшою мірою було обумовлено загальними інтересами полісної організації. Ринки і торгівля знаходилися під захистом державної влади. Як загальне правило, доступ на ринки мали усі вільні жителі, включаючи іноземців; як покупців могли виступати і раби. Але для громадян поліса передбачалося право доступу на ринок, якого за певних умов вони могли бути позбавлені владою (у відношенні інших категорій адміністрація, очевидно, була вільна). Іноземці користалися в торгових справах допомогою спеціальних адміністраторів-заступників – проксенів. Виконавчі влади контролювали міри і вага, законність ходіння і прийому грошей. Ціни були фіксованими на визначений період. Передбачалося, що законом вправі бути встановлені різного роду обмеження на ввіз і вивіз товарів: так, одним з постанов Солона був заборонений вивіз з Афінської держави будь-яких продуктів харчування, крім маслинової олії. Торгові угоди повинні були укладатися тільки письмово (це не відносилося до ринкової торгівлі) ; суперечки по торгових справах зважувалися спеціальними суддями.
Основне місце в афінській торгівлі займала морська, за допомогою кораблів. Така торгівля була практично неможлива (за найрідшими виключеннями) для одноособових підприємців. Тому досить рано виникли специфічні форми правової організації морської комерції. Для введення її укладалося спеціальне корабельне товариство терміном не більше ніж на рік. Товариство укладали купець як основний організатор торгового підприємства, власник корабля – арматор (як правило, він же шкіпер), а також інші товариші-учасники. Арматору в будь-якому випадку покладалося не менш 30% прибутку. Договір корабельного товариства був дуже своєрідним: він включав обов'язки і по схоронності вантажу, і по його доставці, і навіть елементи як би страхування можливих втрат арматора у випадку втрати судна (можливі збитки інших товаришів були байдужні).
Речове право також значне стримувалося у своїх формах регулюючою роллю держави. Передбачалося, що не усі взагалі речі можуть бути в приватному володінні: вулиці, площі, гавані, суспільні ріки, священні речі могли бути тільки в загальнодержавних володіннях. Право власності на землю було нерозривно з політичними правами: воно могло бути тільки в членів поліса; більш м'якими були вимоги у відношенні власності на нових землях – у складі так званих клерухий. Поліс міг і позбавити цього права. Окремо від земельної власності розглядалося в праві володіння садами і виноградниками – вони могли належати і негромадянам Афін. Право на забудову землі в поселеннях представляло предмет самостійного регулювання; і могло бути так, що земля належала одному, а право використання поверхні фактично в іншого. Власність узагалі розумілося переважно як право на чи доходи продукти, принесені річчю, і як можливість довільно робити з річчю угоди по розсуду.
В афінському праві вперше оформився особливий інститут, зв'язаний із заставою землі чи іншої нерухомості, – іпотека. Кредитор надавав власнику землі позику під умовою переходу до нього надалі, при неповерненні позики, цієї землі; при тім, що до витіканні терміну зобов'язання земля залишалася у володінні і користуванні боржника. Цей вид угоди був максимально розповсюджений в Афінах і навіть породжував соціально-політичні проблеми відношенні багатих кредиторів і боржників у загальнодержавному масштабі. За кредитором залишалися великі права: він міг без участі державних органів при неповерненні боргу прямо вступити у володіння закладеною землею. Ця угода, як і більшість інших, повинна була оформлятися письмово. В Афінах раніше багатьох інших правових систем склалася вимога складати спеціальні документи про угоди, що не просто свідчили факт угоди, а були обов'язковою формою їхнього висновку: розписки – сінграфи і спеціальні записи в книгах – хеірографи. Угода узагалі вважалася дійсної з моменту досягнення її учасниками згоди про основні (не обов'язково у всіх деталях) положеннях угоди, хоча б ніяких реальних дій сторони ще не зробили.