Основи теорії адаптації і спортивне тренування

Основніположення	1
Неспецифічнітаспецифічніадаптаційніреакції.	7
М'язоваадаптація	14
Рольнервовоїсистеми в регуляціїруховоїдіяльності.	16
Адаптаційніреакціїорганізму, якіпідтримуютьстабільністьгомеостазу	20

Основні положення

Освітній рівень тренера сьогодні не може обмежуватися винятково педагогічними знаннями, тим більше що об’єктом його діяльності є людина в своєму складному взаємовідношенні з середовищем. Слід розуміти, що єдине, на чому може базуватися теорія спортивного тренування, — це закони фізіології, які, як і інші людські знання, схильні до еволюції.

Життя на всіх ступенях його розвитку, як зазначав І. М. Сєченов, — це постійне пристосування до умов існування, тобто життя — безперервний процес адаптації до постійно змінюваних умов середовища.

Під адаптацією прийнято розуміти процес або факт пристосування до чого-небудь, причому факт адаптації, що відбувся, характеризується як ефект кількісного накопичення певних змін. Для його констатації використовують терміни “адаптованість”, “рівень адаптованості”, що дозволяє розмежувати поняття “процес” та “результат”.

Адаптація організму до умов середовища (зовнішнього та внутрішнього), що постійно змінюються, — це процес динамічного пристосування організму до даних змін, який покликаний зберігати в ньому гомеостатичну рівновагу. Людський організм є динамічним поєднанням усталеності і мінливості, в якому мінливість слугує його пристосувальним реакціям і, отже, захистом його спадково закріплених констант

Фізіологічний сенс адаптації організму до зовнішніх і внутрішніх чинників полягає в підтриманні гомеостазу і, відповідно, життєздатності організму практично в будь-яких умовах, на які він може адекватно реагувати.

Виокремлюють абсолютну адаптованість організму, а також неспецифічні і специфічні адаптаційні реакції організму.

Абсолютна адаптованість організму до чого-небудь — відносний нестабільний функціональний стан, який може бути досягнутий тільки за умови тривалої — протягом адаптаційного періоду — дії на нього достатньо незмінного за силою й тривалістю стандартного подразника або суми подразників.

Адаптаційні механізми спрацьовують в організмі у відповідь практично на будь-які зміни його зовнішнього і внутрішнього середовища. Спортивне тренування фактично є зміною умов існування організму спортсмена, покликане домогтися в ньому визначених специфікою спорту адаптаційних змін.

Адаптаційні зміни можуть мати і негативний або відносно негативний характер, у тому числі й у випадках, коли мова йде про спорт. Зокрема, збільшення відсотка вмісту повільноскоротних (ПС) волокон у м’язах спринтера внаслідок надмірного застосування в тренуваннях навантажень аеробної спрямованості може розцінюватися як негативний ефект адаптаційних змін у відповідь на дані навантаження.

Теорія адаптації нерозривно пов'язана з роботами Н. веіуе, присвячени- ми вивченню неспецифічних адаптаційних реакцій організму на надмірні за силою дії подразника і названими стрес-реакціями або стрес-синдромом.

Провідними ланками патогенезу стресової реакції, згідно з концепцією Г. Сельє,є три положення:

• фізіологічна реакція на стрес не залежить від природи стресорного фактора, а також від виду тварини, у якої вона виникла. Стрес-синдром є універсальною захисною відповіддю організму людини (або тварини), спрямованою на збереження його цілісності;

• захисна реакція у випадку дії стресорного фактора, що продовжується або повторюється, має три чітко визначені стадії, які в цілому представляють загальний адаптаційний синдром;

• захисна реакція, якщо вона є надто сильною та тривалою в часі, може перейти в хворобу (так звану хворобу адаптації), що є ціною, яку організм заплатив за боротьбу з факторами, які викликали стрес.

Привабливість запропонованої Г. Сельє,теорії про роль стресу (реакції) в процесах адаптації організму стала такою значущою, що надалі остаточно була прийнята переважною більшістю дослідників із різних наукових сфер, у тому числі й науковими колами спортивної науки. Достатньо типовим висловленням думки в їхніх роботах є те, що навантаження, яке б досягло тренувального ефекту, повинне мати стресовий характер.

Дослідженнями встановлено три типові зміни, які відбуваються в організмі під час адаптації до стресу:

• адаптивне збільшення потенційної потужності стрес-реалізуючих систем;

• зниження ступеня включення таких систем, а саме — зменшення стрес-реакції у міру повторення стресових ситуацій;

• зниження реактивності нервових центрів та органів чуття до медіаторів та гормонів, тобто їх гіпосенсибілізація.

Проте окремими авторами було відмічено, що не всі подразники викликають однотипну стандартну гормональну реакцію, тому прагнення трактувати всі відомі неспецифічні зміни, що виникають в організмі як прояв стрес-реакції, є недостатньо коректними. При цьому основні положення теорії адаптації, засновані на роботах Г. Сельє,і розвинені пізніше Л. X. Гаркаві зі співавторами, дозволяють охарактеризувати неспецифічні механізми й оцінити неспецифічні функціональні стани організму людини, які виникають у відповідь на різні за силою дії подразники, ігноруються переважною більшістю спортивних педагогів, що є абсолютно неприпустимим. Водночас незнання справжніх фізіологічних механізмів адаптації призводить зрештою до нерозуміння суті власне адаптаційних змін у відповідь на різні за якістю й силою дії навантаження і, як наслідок, використання нераціональних і неефективних методів тренування.

В основі принципів побудови сучасного спортивного тренування лежить використання у тренувальному занятті, мікро-, мезо- і макроциклах різноспрямованих (для того, щоб уникнути адаптованості до них) тренувальних навантажень, покликаних забезпечити приріст тренованих якостей.

У цьому випадку про довгострокову адаптацію можна говорити лише як про процес із постійно змінюваним вектором, що складається з нескінченного набору різних адаптаційних реакцій організму на тренувальні та інші навантаження (явища “сліду”, які можуть мати як позитивний, так і негативний характер), але у жодному випадку не як про факт адаптації, що відбувся.

Вочевидь, саме використання згаданих вище принципів побудови спортивного тренування призводить до того, що між фізичним навантаженням, що задається, і тренувальним ефектом, який досягається, немає однозначної відповідності, і загальний результат діяльності тренера буде невизначеним, а тренер може домогтися на кожному занятті лише певного (незначного) термінового і відстроченого ефекту, який він не зможе закріпити в подальшому.

Водночас ефективність тренувального процесу визначається надійністю цільових програм управління системою підготовки, кінцевою метою якої є досягнення найвищого результату в точно встановлені терміни.

Можна вивчати адаптацію і говорити про адаптаційні зміни на субклітинному, клітинному, тканинному, органному та інших рівнях, пам'ятаючи при цьому, що процеси адаптації організму забезпечуються не окремими органами, а певним чином організованими і взаємопов’язаними між собою системами організму. Більше того, коли йдеться про адаптації організму до постійно змінюваних (зовнішніх і внутрішніх) умов його існування, осмислення системних механізмів абсолютно необхідне.

Кількісні та якісні реакції організму у відповідь на зміни середовища переважно залежать від початкового стану організму, сили і специфічних особливостей змін середовища (дії).

“Початковий стан” спортсмена обумовлений, з одного боку, його генетичним потенціалом, з іншого — реалізацією даного потенціалу залежно від попередніх умов його життєдіяльності (що включає у тому числі й спрямованість використовуваних раніше тренувальних навантажень). Крім того, “початковий стан” визначається рівнем й узгодженістю функціонування систем та організму в цілому, що перебуває в постійно змінюваних умовах. Тому даний термін є штучним абстрактним поняттям, що характеризує стан організму в якийсь короткий відрізок часу, що наближається до нуля.

Такі обставини обумовлюють необхідність характеристики “початкових станів” не тільки на початку мікро- або макроциклу, а й перед кожним тренувальним заняттям і протягом нього з метою оцінки рівня й спрямованості змін, що відбуваються в процесі тренування, і фізіологічно обґрунтованого планування та застосування подальших тренувальних навантажень. При цьому дуже важливий ступінь інформативності методів і показників, які використовуються для оцінки функціонального стану організму. Адаптація пов’язана з такими поняттями, як “діючий чинник” і “сила дії”. Діючий чинник (зовнішня або внутрішня дія на організм) завжди розглядається й оцінюється у взаємодії з біологічним об’єктом (організмом) і поза цією взаємодією самостійного значення не має.

Сила (величина) дії якого-небудь чинника (суми чинників) визначається суто індивідуальною реакцією на нього кожного суб’єкта, залежною не тільки від характеристик діючого чинника, а й від адаптаційних можливостей даного суб’єкта і його функціонального (початкового) стану. Зокрема, одна і та сама сила дії навіть для одного індивідуума (залежно від його станів у різні періоди часу) може виявитися слабкою, середньою, сильною або надмірною. Тобто, як зазначає Н. К. Цепкова, одне і те саме фізичне навантаження може викликати у різних спортсменів або в одного і того самого спортсмена за умови різних його функціональних станів неоднакову реакцію.

Будь-який діючий чинник несе в собі як неспецифічні, так і специфічні риси. Більше того, вони буквально переплетені, і поділ властивостей цього чинника є досить умовним.

Специфічність часто, якщо не сказати завжди, виявляється в неспецифічних реакціях організму, які під впливом різних чинників або станів набувають своїх якісних особливостей.

Неспецифічність дії будь-якого чинника визначена передовсім величиною і спрямованістю змін у функціонуванні нейроендокринної системи організму, величиною і вектором змін його біоенергетики.

У спорті рівень специфічності чинника (тренувальної дії, навантаження) може визначатися тільки відношенням її якісних і кількісних показників до таких самих кількісних показників основного навантаження у спортсмена. Специфічність дії якого-небудь чинника визначається особливостями біохімічних і структурних змін в організмі у відповідь на більш-менш тривалу дію даного чинника. Набагато складніше оцінити специфічність дії суми чинників, особливо якщо розрізнені дії даних чинників на організм викликають різноспрямовані біохімічні відповіді. Тоді як дії неспецифічних ланок різноспрямованих чинників просто підсумовуються, рівень специфічності дії їхньої суми за умови необмеженого збільшення числа таких чинників в обмеженому (наприклад, тренувальним заняттям) проміжку часу може наближатися до нуля або у деяких випадках мати негативне значення.

Крім того, переважання суми неспецифічних діючих чинників може змінювати напрямок вектора суми їхніх специфічних ланок (навіть у разі застосування односпрямованих за специфічністю дій). Наприклад, використання в тренувальних заняттях фізичних вправ швидкісно-силової спрямованості в сумарних обсягах, завдяки яким досягається результативність, характерна для аеробної роботи, без застосування високоефективних засобів відновлення (стероїди анаболізму, лазерна стимуляція), не приведе до зростання швидкісно- силових якостей спортсмена. Дане положення слід враховувати під час планування як окремих тренувальних занять, так і тренувань у мікроциклі.