6. Відступ від політики масових репресій

Партійні керівники_України_зокрема Донбасу, і в середи­ні 1938 р. закликали до посилення репресій. З їх боку це було перестрахування. В дійсності простежена нами динамі­ка репресій свідчить про поступове скорочення їх на цей час. Хвиля репресій, яка досягнула найвищого рівня на межі 1937—38 рр., з лютого 1938 р. пішла на спад, Головний ре­жисер кривавої драми вирішив, що поставлена ним мета вже досягнута. Не лише реальні, але й можливі конкуренти лік­відовані, інші опозиційні елементи в достатній мірі залякані. Терором, доповненим соціальною демагогією, Сталін домігся встановлення особистої диктатури. У другій половині 1938 р. все нестерпнішими ставали негативні наслідки репресій у господарстві, загрозливого характеру набувало суспільне напруження. У таких умовах 17 листопада 1938 року була прийнята постанова РИК і ЦК ВКП(б) «Про арешт, про­курорський нагляд та ведення слідства», яка знаменувала відступ від політики масових репресій.

В ній відзначалось, що в 1937—38 рр. органи НКВС про­вели велику роботу з розгрому ворогів народу й шпігунсько - диверсійної агентури іноземних розвідок. Таким чином, репресії не засуджувались і навіть відзначалось, що справу очистки країни від шпигунів, шкідників, терористів слід продовжуватии. Але в постанові діяльність НКВС піддавалась серйозній критиці; «масові операції з розгрому й корчування ворожих елементів ...не могли не призвести до ряду великих недоліків й перекручень в роботі органів НКВС та Прокура­тури»... Робітники НКВС настільки відвикли від клопітливої систематичної агентурно-освідомчої роботи і так увійшли в смак спрощувального виробництва справ, що до останнього часу ставлять питання про надання їм т. з. «лимитів» для здійснення масових арештів», глибоко вкоренився «спроще­ний порядок розслідування, за яким, як правило, слідчий обмежувався одержанням від звинуваченого визнання сво­єї вини і зовсім не турбувався про підкріплення цього виз­нання необхідними документованими даними»; нерідко «показання заарештованого записуються слідчими у вигляді нотаток, а потім через тривалий час ...складається загальний протокол, при чому зовсім не виконується вимагання про до­слідну, по можливості, фіксацію показань заарештованого. «Дуже часто протокол допиту не складається, доки заареш­тований не зізнається у здійснених ним злочинах» і т. ін.

А хто ж винен у всіх цих «недоліках» й «перекрученнях»? До речі, Єжов, вступаючи на посаду наркома внутрішніх справ, говорив про ці недоліки на лютневно-березневому Пленумі ЦК. ВКП(б), відносячи їх на рахунок попереднього керівництва НКВС. Але тоді, на початку 1937 року вони про­йшли повз увагу керівництва ЦК. Тоді терор набував сили, НКВС заохочувався і усіляко підтримувався, методи бороть­би проти «ворогів» могли бути позазаконними, за всіма зви­чаями класової боротьби.

Тепер головна мета чисток була досягнута: знищені не лише колишні опозиціонери та рештки ворожих класів, але й багато інакомислячих, залякано суспільство в цілому. Все більш відчутними ставали негативні наслідки терору: падін­ня трудової дисципліни, загострення господарських трудно­щів, велике соціальне напруження, що загрожувало суспіль­ними потрясіннями. Відступаючи від політичного курсу ма­сових репресій, партійне керівництво перекладало відпові­дальність за цей злочин на ворогів та шпигунів, які оруду­вали у складі НКВС, тому повстало питання про чистку в самому апараті НКВС. У листопаді 1938 р. Єжов був усуне­ний від керівництва внутрішніх справ, а згодом, як і його попередник Ягода, розстріляний. На чолі НКВС став Л. Берія, якому доручалося здійснити відступ від старого полі­тичного курсу, перш за все, проведення чистки апарату.

В Україні за час «великого терору» керівництво НКВС, від якого, зрозуміло, вимагалися надзвичайні, нелюдські яко­сті, як ділові, так і моральні, змінювалося неодноразово. Балицький, Леплевський, Успенський, а в Донбасі — Іванов, Соколинський, Чистов наслідували долю Ягоди та Єжова. Руками цих людей багато чого робилося. Вони були надзви­чайно обізнані, режим вважав їх дуже небезпечними свід­ками, тому попіклувався про їх ліквідацію.

Постанова від 17 листопада скасувала надзвичайне за­конодавство про порядок розглядання політичних справ. Ор­ганам НКВС та прокуратурі заборонялось здійснювати ма­сові операції з арештів та виселення. Арешти треба було здійснювати, як і передбачалось Конституцією СРСР, лише з санкції суду або Прокурора. В центрі й на місцях ліквіду­вались судові трійки, справи слід було передавати на роз­глядання судів або особливих нарад при НКВС СРСР (238. С. 219—220).

В процесі масових репресій органи НКВС, користуючись наданими їм можливостями необмежених зловживань, набули визначеної незалежності й прагнення стати над партією. Сталін вирішив покінчити з цим раз і назавжди й повністю прибрати каральні органи до своїх рук. 14 листопада 1938 р. він підписав лист, адресований ЦК національних компартій, бюро обкомів, крайкомів, міськомів та райкомів партії. По­силаючись на рішення ЦК ВКП(б), генсек пропонував здій­снити негайно облік, перевірку та затвердження всіх відпо­відальних працівників апарату НКВС зверху до низу. На кожного з цих працівників заводилася особиста справа, яка зберігалася у відповідному партійному органі, і кожний з них підлягав ретельній перевірці з боку партійних керівників на предмет політичної надійності. Лише заслуговуючі політич­ної довіри чекісти затверджувалися на своїх посадах бюро ЦК нацкомпартій, обкомів та крайкомів партії. Це була генеральна партійна чистка апарату НКВС. Кінцевою ін­станцією затвердження керівників республіканських та обласних управлінь НКВС визнавалося політбюро ЦК ВК(б), що підтверджувало повну залежність органів НКВС націо­нальних республік від центру. В листі ставилося завдання затвердити на керівних посадах в системі НКВС «..повніс­тю перевірених більшовиків, беззастережно відданих пар­тії» (точніше особисто її генсеку) (77). Тобто передбачалось остаточне підпорядкування органів НКВС партійному керів­ництву (дещо послабленому в наслідок загального терору). Чистка апарату НКВС руками партійних органів надавала широкі можливості перекладання всієї відповідальності за злочини 1937—38 рр. на його працівників. Всю роботу зі здійснення чистки сталінський лист пропонував завершити до 1 січня 1939 р. Яким став керівний склад обласного, міських та районних відділів НКВС після партійної перевірки можна уявити, аналізуючи анкетни дані па делегатів облпартконференції, яка відбувалася у лютому 1939 р. Серед 20 чекістів, обраних на конференцію, незакінчену вищу освіту мав 1, середню 10, решта 9 чоловік (45%) були малопись­менними (78). Це зовсім не турбувало вождя, адже про про­фесійні або загальноосвітні критерії формування апарату че­кістів в листі від 14 листопада 938 р. зовсім не згадува­лось.

Після прийняття постанови від 17 листопада 1938 року політичні репресії продовжувались, хоч і в дещо скорочених розмірах. Не припинялось гоніння педагогічних робітників. Документи, проаналізовані студенткою І. Шестак, містять свідчення про їх відчайдушний опір, який посилювався в мі­ру деякого послаблення тиску каральної машини. Завідувач обласного відділу народної освіти І.П. Василенко, заареш­тований 1 грудня 1937 р. з обвинувачення у керівництві контрреволюційною націоналістичною організацією вчителів, вия­вив зразок стійкості та мужності. Працівники облвідділу НКВС, домагаючись самообмовлення, піддавали його жор­стоким катуванням. Допити тривали по 8—10 годин, а ін­коли розтягувались на кілька діб без перерви. Застосовува­лись різні види фізичного насильства, психічного тиску. За свідченням самого Івана Петровича ...«били півтораметровою резиновою палицею товщиною на два великих пальця з мід­ним дротом всередині, від ударів якої тріскалася шкіра... били кулаками, ногами... вішали лампу великого напружен­ня на рівні очей..» Неодноразово загрожували розправитися з родиною. Та весь випробуваний на І.П.Василенку арсенал катувань з багатющого досвіду енкаведистів не досягав мети. Допитуваний категорично відмовлявся визнати себе винним. Не визнали фальсифікованих обвинувачень аж до здійснен­ня вироків вчителі С. И. Власов, Т.Е.Грудзинський, Л. Кульчицький.

Крім відмовлення від самообмов, вживалися й інші фор­ми опору, найпоширенішими з яких були скарги на адресу ЦК ВКІІ(б), РИК СРСР та України, особисто Сталіну, Єжову та ін. І.П. Василенко під час перебування у попередньому заточенні написав 12 скарг у різні інстанції, в яких детально описував умови слідства, режим, методи ведення слідства. Але всі ці скарги не досягали мети. На черговому допиті вони були повернені Івану Петровичу слідчим, який не по­соромився супроводити цей акт цинічним коментарем: «Дурний ти писака. Проти кого ти пишеш? Як бачиш, вони прийшли до мене і ніколи нікуди не підуть. Можеш використати їх в туалеті. Нам дозволено травити вас як шалених собак». Директор Сталінського педінституту А.В. Євдокименко, потрапивши в катівні НКВС, звернувся до Військового трибу­налу Харківського військового округу з заявою, в якій відхилив обвинувачення у членстві в українській націоналістичній ор­ганізації та просив призначити йому захист на суді, викли­кати у якості свідків осіб, які обмовили його.

Підсудні, сподіваючись на законність, шукали захисту від знущань слідчих у прокурора. Заарештований викладач сталінського індустріального інституту В.Р. Могила двічі звертався з заявами до прокурорів Харківського військового округу та Сталінської області, в яких містилося прохання викликати його для подання особисто заяв по суті справи та методів ведення слідства. Але й такі заяви не досягали мети. Нерідко практикувалися зустрічі з «лжепрокурорамн» (особами, які насправді прокурорами не були) (247)-

Доведені до відчаю мученнями та знущаннями, не споді­ваючись вирватися з лап своїх катів, люди не зупинялися перед такою формою протесту як самогубство. П.К. Солоп, знаходячись під слідством в облуправлінні НКВС. був до­ведений катуваннями до такого етапу, що викинувся з вікна четвертого поверху і вмер від отриманих травм (95).

Поширеною формою опору було відмовлення підсудних на судових процесах від показань, даних ними під час попе­реднього слідства з посиланням на те, що ці показання були вимушеними. У цьому зв'язку пригадаємо розглянуті справи І.Т. Кирилкіна, Л. X. Коппа (128). Відмовився від поперед­ніх показань на суді А. В. Євдокименко та інші.

В умовах поступового відступу терору упертий опір заарештованих приносив помітні позитивні результати, що по­значалося у послабленні мір покарання. Вироки І.Т. Кирилкіну, (15 років заточення у виправельнотрудових таборах), і Л.X. Коппу (8 років заточення) помітно відрізняються від , вироків, винесених з аналогічних справ у 1937—38 роках.

Це саме стосується до вироків, у справі вчителів Донець­кої області, винесених обласним судом у червні 1939 року. Троє з шістьох чоловік, справи яких розглядалися. були виправдані (С.П. Власов, Т.Е. Грузинський, Л. Кульчицький), І.П. Василенко засуджений на 15 років заточення у ВТТ; А.В. Євдокименко та І. Семенов отримали по 10 років заслання у ВТТ (247).

Висловлена в літературі думка про відсутність опору ре­пресіям з боку радянських людей (О. І. Солженіцин та ін.) спростовується реальними фактами історії.