Міністерство освіти україни

З.Г. Лихолобова

Сталінський тоталітарний режим та політичні репресі кінця 30-х років в Україні

(ПЕРЕВАЖНО НА МАТЕРІАЛАХ ДОНБАСУ)

Донецьк: ДонДУ, 1996

3. Початок масового терору в донбасі

Настанови Сталіна про загострення класової боротьби в процесі просування до соціалізму були взяті па озброєння однією з більших у країні Донецькою обласною партійною організацією. Стиль повного підпорядкування місцевих ор­ганів центру, який закріпився в партії, повною мірою виявився у беззастережному прийнятті рішень лютнево-березневого пленуму ЦК.І 13—14 березня збори обласного партій­ного активу заслухали доповідь першого секретаря обкому С. Саркісова про підсумки пленуму. Увага активу акценту­валась на закликові ЦК нещадно викривати як правих, так і троцькістсько-зинов'євських фашистів, — щоб остаточно лік­відувати й викоренити цих заклятих ворогів партії, а також на критиці, яка пролунала па пленумі в адресу Донецького обкому за насиченість партійного апарату ворогами-троцькістами. Актив схвалив й прийняв до керівництва всі настанови пленуму (151).

В умовах інспірованого зверху безперервного нагинання страху перед терором, що наростав, керівники обласної партійної організації розгорнули енергійну діяльність розвінчання «ворогів».

Перший секретар обкому Саркісов. який у 1927 р. був виключений з партії і відбував на засланні за участь троцькістсько-зинов'ївській опозиції, розумів, що заклик ЦК розправитись з тими, хто раніше був причетним до опозиції (82) має до нього безпосереднє відношення і почувався неспокійно. Ця обставина значною мірою стимулювала його наполегливу боротьбу за проведення в життя лінії ЦК: за три місяці він більше десяти разів виступив на зборах партійно-господарських активів з закликами до пильності, ор­ганізував кампанію виключення з партії, зняття з роботи і арешту керівних партійних, радянських, господарських працівників за поданням органів НКВС. Виявив і особисту ініціативу в репресуванні найближчих своїх соратників М.Г.Іванова (голови облвиконкому). Вайнова (секретаря обкому партії), Г.В.Гвахарія (члена обкому, директора Макіївського металургійного заводу) та інших (83). |

Повною мірою використовуються можливості перекла­дання на «ворогів» усіх прогалин у промисловості, перш за все у вугільній галузі. У зв'язку з постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 28 квітня 1937 р., яка визнавала роботу ву­гільної промисловості басейну незадовільною, обком партії скликав нараду вугільників. Доповідач Саркісов не проана­лізував справжніх причин зменшення вугледобування. а замість цього він послався на постанову лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б), де говорилося, що шкідництвом, диверсією, шпигунством зачеплені хімічна, кам'яновугільна промисловість, паровозне та шляхове господарство залізниць-галузей, які перебували в найбільшому занепаді. В до­повіді конкретизувалась підривна робота «японо-німецьких троцькістських агентів», на вугільних шахтах: організація вибухів, пожеж, аварій, затягування термінів будівництва нових об'єктів, створення штучних диспропорцій між підго­товчими і очистними роботами, супротив впровадженню но­вих технічних досягнень, зривання заходів з техніки безпеки і охорони праці, саботаж стаханівського руху тощо. Одним словом, всі застарілі вади галузі відносилися па рахунок новоявлених шкідників.

У прийнятій ЗО квітня постанові Донецького обкому КП(б)У визнавалась абсолютно правильною вказівкою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР па тє, що господарські, партійні, проф­спілкові організації Донбасу не розгорнули ще справжньої роботи з ліквідації шкідництва, не здійснюють і навіть не мають плану конкретних заходів у цьому напрямку.

На III-Донецькій обласній партконференції, яка відбулася 16—24 травня, питання боротьби з «ворогами народу» зайняли центральне місце. У звітній доповіді обкому, з якою виступив С. О. Саркісов, відзначалося, що агенти іноземних держав проникли не лише в низові організації, а й на від­повідальні пости. І в цьому їм сприяли деякі керівники як в центрі, так і на місцях (52). На підтвердження були наз­вані цифри: в процесі перевірки і обміну партдокументів в області «розвінчані» і виключені з партії близько чотирьох тисяч троцькістів, зінов'ївців, білогвардійців, куркулів та інших ворогів.

Ліквідація «ворожих гніздів'їв» посилилась після москов­ських судових процесів. В першому кварталі 1937 р. органи НКВС викрили і ліквідували, як говорилося в доповіді, 112 груп фашистів з загальною кількістю учасників 587 осіб, зокрема — на залізниці 26 груп (143 особи), в енергетиці 14 (86), у вугільній промисловості 16 (83), в хімічній 16 (64), в металургії 17 (77), в машинобудуванні 12 (48). Се­ред, репресованих опинилось 11 членів обкому партії.

Влучні керівники області навіть випереджали завдання з знешкодження «шкідників», що спускалися зверху. Повністю зайнятим пошуками нових і нових «шпигунів» та «дивер­сантів», керівникам всіх рангів було, звичайно, не до тур­бот про виведення господарства з прориву. Секретарі обко­мів партії, які на місцях мали майже необмежену владу, прагнучи довести відданість вождю, чинили свавілля відно­сно підлеглих їм партійних, радянських, господарських керів­ників, рядових громадян.

Однак зворотним боком такої безмежної відданості ста­вало зміцнення позицій партійних «вождів» на місцях, ви­являлися іноді спроби зберегти від арештів «своїх людей». Підозра і обережність, властиві Сталіну, підказали йому рішення замінити старих функціонерів молодшими і більш покірливішими. Враховувалась також можливість перекласти на усунених працівників відповідальність за припущені беззаконя та дезорганізацію господарства. Таким чином, караючий меч завис над головами вчорашніх карателів.

У постанові пленуму Донецького обкому партії від 22 серпня 1937 р. відзначалося, що протягом тривалого часу в Донбасі орудували троцькістсько-праві . контрреволюційні організації, які очолювали вороги народу, дворушники і зрадники: Саркісов, Іванов, Холохоленко, Конотоп, які роз­ставляли свої кадри на основні пости і вели шпігунсько-шкідницьку й диверсійну роботу у партійному, радянському і господарському апаратах, в промисловості, па транспорті. Маховик репресій був нещадним. Ніякі попередні заслуги перед режимом не бралися до уваги. Його жертвою став майже весь керівний склад Донецької області.

17 липня був заарештований, а через діза місяці розстрі­ляний С.О. Саркісов. Серед основних звинувачень — керів­ництво широко розгалудженою тронькістською шкідницькою і диверсійною організацією. Підказана з Москви ідея існу­вання такої організації в Донбасі наполегливо підтверджувалась слідчими органами НКВС. В тому, щоб змусити до­питуваного визнати свою участь в організації, вони бачили основну мету слідства.

Перед нами слідча справа керівника радянської влади з Донецькій області, голови облвиконкому Миколи Геннадійовича Іванова 9 липня 1937 р. обласний прокурор Р.А. Руденко санкціонував його арешт і утримання під вартою за звинуваченням у принадлежності до Донецького центру контрреволюційної терористичної організації правих, прове­денні активної контрреволюційної роботи, спрямованої про­ти політики ВКП(б) та радянського уряду. Під час обшуку в заарештованого були виявлені орден Леніна, посвідчення члена ЦК ВКП(б) (1934р.), ЦВК СРСР (1935 р.) ЦК КП(б)У і члена ВУЦВК.

Анкета, заповнена заарештованим особисто, характери­зує шлях, типовий для багатьох партійно-радянських керів­ників середньої ланки в 30-і роки. Народився у Ржеві Калінінської (нині Тверської) області в 1898 Р.. росіянин, освіта нижча, професія — наглядач зв'язку, член ВКП(б) з 1918 р, Виключений з партії бюро Донецького обкому як ворог пар­тії і народу 3 серпня 1937 року.

Пройшовши сталінську школу виховання кадрів. Іванов, як і більшість його колег, намагався не дати слідству жодних сумнівів у його щирості. Ще па першому допиті 17 лип­ня він визнав, що є учасником контрреволюційної організації правих з 1927 р., коли працював головою Кубанського окрвиконкому, що втягнув його в організацію заступник голови Північнокавказького крайвинкому Толмачов*. Приїхавши на роботу в Донбас у 1933 р., став одним з керівників місцевої організації правих. На вимогу слідчого назвав імена деяких її учасників — працівників радянського апарату: начальника облвиконкому, заступника голови облвиконкому, завідувача облкомундержпрому та інших. Розуміючи, що справа надто серйозна, Іванов звертається до слідства з проханням надати йому можливість розповісти про контрреволюційну діяль­ність правих, а також про деяких осіб, причетних до цієї організації, щоб слідство не могло звинуватити його в дво­рушництві (84). Тягар подібного звинувачення заарештова­ний повністю усвідомлював, оскільки був свідком трагічно­го фіналу справ Рикова і Бухаріна.

Можливість покаятися була .надана Іванову під час другого допиту 22 липня. І він розповів, що спонукала його до вступу в організацію правих у 1927 р. принципова незгода з політикою ЦК на селі, зокрема, з заходами, що вжива­лися щодо заможного селянства. Чинячи опір таким захо­дам, керівники Північно-Кавказького краю прагнули підтри­мати «культурні господарства», оскільки вважали, що вони засвідчують значення приватної ініціативи як стимулятора розвитку сільськогосподарського виробництва, що саме вони є основними хлібовиробникамн (85). Мабуть, в цій частині зізнань Іванов щиро викладав свої переконання кіпця 20-х років, коли вирішувалось питання щодо шляхів розвитку сільського господарства.

Але слідству було недостатньо такого зізнання. Доля за­арештованого прямо залежала від того факту, що він був учасником XVII з'їзду ВКП(б), був обраний на з'їзді «пе­реможців» членом ЦК, того самого складу ЦК, значна час­тина якого наважилась висловити недовір'я «вождеві». До­бувши (без особливих труднощів) у Іванова підтвердження необхідного факту його участі в Донецькій контрреволюцій­ній організації, слідство для завершення справи вимагало лише конкретних фактів, які б підтвердили шкідницьку ді­яльність допитуваного в період до арешту. Спочатку Іванов відповідав загальними фразами, які фігурували в багатьох офіційних документах того часу: зрив агротехзаходів, розви­ток споживацьких антидержавних тенденцій в колгоспах, затягування термінів сівби тощо. Але такі стандартні фор­мулювання не задовольнили слідчого і на черговому допиті він категорично зажадав назвати конкретні факти шкідництва в сільському господарстві.

У справі відчувається, що вона уже була узгоджена з вищими інстанціями і уточнюючі факти потрібні лише для оформлення слідчого висновку. Та й сам заарештований уже зрозумів, що з тенет «правосуддя» йому не вирватись. І він, слухняно відгукнувшись на вимоги слідчого, приписує собі та іншим названим людям роль руйнівників сільськогоспо­дарського виробництва, дезорганізаторів колгоспного ладу: державний плац. 1936 р- з тваринництва не виконаний, так, як і план сівби, фінансовий стан МТС запущений, в колгоспах слабка трудова дисципліна і т .ін. (86).

Але зображена на допиті картина стану справ була за­гальною, вона виникла в результаті збитків, завданих сіль­ському господарству при примусовій колективізації. Зокре­ма масове знищення худоби, викликане страхом перед її повним усуспільненням, компенсувати за декілька років, , ще в умовах господарської і технічної відсталості колгоспів, було неможливо. Але слідству саме такі «зізнання» і були потрібні. Винуватці ситуації, до якої призвела село політика ЦК ВКП(б), були знайдені. Це Іванов та інші «вороги пар­тії і народу». Не можна не звернути уваги па відсутність елементарної логіки в оцінці діяльності місцевих керівників. У 1935 р. Іванов одержав орден Леніна, за успіхи в розвит­ку сільського господарства Донбасу. А трохи більше, ніж через рік його ж звинуватили в повному розвалі саме цієї життєво важливої галузі народного господарства.

Допомогли слідству і «зізнання» заарештованого майже одночасно з Івановим Саркісова, який, зокрема розповів, що голод в Україні Іванов пояснював «неправильною політикою партії на селі». І що вважав доцільним повернутися до по­літики, запропонованої правими (87). Як бачимо, трагедія Іванова полягала в тому, що його практична діяльність роз­ходилась з переконанням.

Звинувачувальний висновок у справі Іванова помітно відрізняється за своїм змістом від матеріалів допитів. Ак­цент у ньому зроблений на ролі звинувачуваного як «керів­ника організації правих у Донбасі». Підкреслено, що вік повністю поділяв терористичні установи і особисто готував кадри для здійснення терористичних актів. Разом з тим в матеріалах слідства факти подібної діяльності повністю від­сутні. Доданий також пункт про блокування з організацією українських націоналістів у Донбасі. А недоліки в керівниц­тві сільським господарством дали привід для суворого зви­нувачення: «Керував усією підривною діяльністю організа­ції, спрямованої на руйнування народного господарства в Донецькій області». У вироці цей пункт уже формулювався так; підсудний є активним прибічником терористичних мето дів боротьби, які використовували троцькісти і праві. І го­тував терористичні акти проти керівників ВКП(б) і радян­ському уряду. Але на суді не було виявлено ніяких додат­кових фактів, які б дали підставу для такого звинувачення. Засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР, яке відбулось 21 вересня 1937 р., тривало всього декілька хви­лин, без присутності захисту, без допиту підсудного і свід­ків, без перевірки звинувачень. Абсолютно очевидно, що судді діяли за здалегідь розробленим сценарієм. Винесений судом смертний вирок був виконаний того ж дня, 21 вересня. Дружина й дочка Іванова, як члени сім'ї ворога партії і на­роду, без суду і слідства були заслані в табір на 8 років (94).

Оскільки стан справ у вугільній промисловості був най­більш запущеним і партійні органи, як центральні, так і місцеві, уже визначили винуватців (троцькістсько-зниов'євські та німецько-японські агенти, каральні органи спряму­вали сюди свій нищівний удар. Репресовані були керівники вугільних трестів і шахт, інженери, техніки, рядові робіт­ники.

Одним з репресованих був Микола Іванович Данилін, молодий спеціаліст, який у 1931 р. закінчив Криворізький гірничий інститут. В його біографії не було жодних фактів, які б викликали недовір'я. Певно, він став жертвою першої хвилі масових репресій у вугільній промисловості. Під впли­вом закликів до беззастережного викорчовування і знешко­дження всіляких агентів, шпигунів і диверсантів, які лунали з високих трибун, слухняні карателі хапали людей направо й наліво. ^Досить було найменшого промаху в роботі або на­клепу недоброзичливця, щоб потрапити під колеса машини смерті. Під час арешту Данилін працював начальником діль­ниці на шахті № 18 в Сніжному, йому було пред'явлено зви­нувачення в належності до контрреволюційної організації Перший місяць допитів 27-літніії інженер тримався мужньо, категорично відмітав це страшне звинувачення. Потім в його настрої відбувся перелом. Про те, що трапилось за цей час і зламало його волю до опору, можна лише здогадуватись, оскільки в слідчій справі знайти будь-які сліди, які б дали відповідь па це питання, не вдалось. Ось фрагмент з прото­колу допиту: В. — Па попередніх допитах ви заперечували причетність до підпільної контрреволюційної організації на шахті. Зараз ви маєте намір дати правдиві свідчення?

О. — Так, я вирішив дати слідству правдиві свідчення.

В. — Ви викриті як член контрреволюційної організації. Ви маєте намір це визнати?

0. — Так, 'я визнаю, що е членом контрреволюційної підпільної організації (88).

Слідчий досяг головного — заарештований зламаний, зізнання вирване. А Данилін, зрозумівши, що заперечувати безпідставне звинувачення марно, слухняно готує під дик­товку чиновників собі вирок. Він висловлює трафаретні фра­зи, які характеризують загальний стан справ на шахті і в галузі. Бере на себе такі «злочини»: не створював потрібних умов для стаханівців, давав неправильні вказівки з кріплення штреку тощо. Слідчий поспішав. Мабуть, його очікували чергові справи». Ніякої експертизи або іншої перевірки «зі­знань» не було проведено. Потурбувався слідчий лише про те, щоб у висновку надати зібраним фактам політичного звучання: «Данилов М. І. є членом контрреволюційної дивер­сійної організації з вересня 1936 р., за завданням організа­ції проводив руйнівну роботу на шахті... здійснив ряд дивер­сій, поширював наклепницькі чутки про неодмінну загибель республіканської Іспанії... (89).

Особлива трійка УНКВС Донецької області, не вник­нувши в суть справи, 14 листопада 1937 р. винесла молодо­му інженеру смертний вирок.

Дещо інший вигляд має «справа» гірничого спеціаліста Михайла Максимовича Ємельяненка. Він — представник старшого покоління шахтарів (народився в 1882 р.) штейгор, одержав освіту до революції і до 1917 р. працював ке­руючим шахтою. Одним словом, «буржуазний спеціаліст», за прийнятою тоді термінологією і значить, такий, що не ви­кликає довіри. Очевидно, ця обставина й стала основним мотивом його арешту 4 липня 1938 року.

Цього разу на підставі постанови відділу УНКВС у Ста­лінській області створювалась експертна комісія для" пере­вірки діяльності колишнього заступника начальника плано­вого відділу тресту «Сніжнянантрацит», а згодом завідувача вентиляцією шахти №1 цього ж тресту М. М. Ємельяненка. Комісія прийшла до висновку, що Ємельяненко винен у під­ривній шкідницькій діяльності, що він був одним з учасників складання шкідницьких нормативів, які скорочували запла­новані терміни дій ряду шахт тресту (насправді шахти про­довжували працювати понад визначені терміни), шляхом нераціонального використання вентиляційного господарства спричиняв зайві витрати державних коштів тощо.

Життєвий досвід підказав Ємельяненку, що спростувати звинувачення експертів немає сенсу. І він обрав найбільш логічну, з його точки зору, тактику захисту. Кожен висуну тни проти нього в матеріалах комісії пункт пояснював тим-що виконував вказівки вищого начальства або погоджував з ним рішення, яке приймав При цьому називались імена уже заарештованих на той час керуючого трестом Сніжнянантрацит Антонцева, головного інженера тресту Резникова та інших.

Все це цілком вписувалось в рамки діяльності контррево­люційної організації, учасником якої, природно, визнав себе Ємєльяненка. Згідно з одержаним від Резникова завданням разом з представниками інституту проведений шкідницький перегляд проектних потужностей шахт тресту, що визначало занижені за нормативами терміни існування ряду шахт». Наявність у справі висновків комісії, показань свідків, очних ставок свідчить про те, що на цей раз працівники органів проявили більшу старанність стосовно того, щоб справа на папері мала бездоганний вигляд. Та фінал був тим же. Трійка УНКВС у Сталінській області 11 вересня 1938 р. постановила: «Ємельяненка М.М., який звинувачується за ст. 54—17, 54—11 КК УРСР в тому, що він, як учасник шкідницької контрреволюційної організації, здійснював підривну діяльність v вугільній промисловості Донбасу, роз­стріляти, майно конфіскувати (90).

Долю М.І. Даниліна, М.М. Ємельяненка повторили не лише їхні колеги, але й рядові робітники-шахтарі. При цьо­му карателі були особливо нещадними до колишніх помі­щиків, куркулів, опозиціонерів та інших «неблагонадійних», з точки зору сталінського режиму. Багато хто з них людей влаштовувався на найважчі підземні роботи в шахтах, спо­діваючись таким чином врятуватися. Але ці сподівання часто були марними.

28 серпня 1938 р трійка НКВС у Сталінській області постановила розстріляти з конфіскацією майна Пилипа Фе­доровича Друщснка -— бурильника шахти 12/13 «Макіїввугілля», розкуркуленого в 1930 р. Йому була приписана 54 стаття на тії підставі, що він затримував підготовчі роботи на шахті, в приватних бесідах висловлював незадоволення кол­госпним ладом.

70-літніі моторист вентилятора шахти № 9 тресту «Сніжнянантрацит» Ф.Ф. Данилов (у минулому офіцер жандар­мерії) був заарештований 27 грудня 1937 р. за проведення серед робітників «контрреволюційної повстанської пропаганди з терористичними висловлюваннями» і вже через 9 днів за рішенням трійки розстріляний без пред'явлення звинува­чення.

Вибійник шахти імені Ворошилова Василь Олексійович Єрмаков походив з заможної селянської родини. У 1928 р. був виключений з партії за висловлювання на захист Троцького. Був розстріляний за рішенням трійки НКВС 28 серп­ня 1938 р. Звинувачення те ж — участь у контрреволюційній організації. Симпатій до троцького Єрмакову не пробачили незважаючи на те, що він свого часу був червоним партизаном. Статистичний аналіз архівно-слідчих справ репресованих громадян дає важливий матеріал для суджень про характер і розміри «великого терору». Досі автору вдалося вивчити 1200 справ, заведених у Донецькому обласному управлінні НКВС на осіб заарештованих в 1936—38 роках за 54 полі­тичною статтею карного кодексу УРСР.

На підставі одержаних даних спробуємо змалювати уза­гальнений портрет наших співгромадян, які видавалися на­стільки небезпечними для сталінського режиму. Найзначнішу групу 3/4 від загальної кількості заарештованих склали особи віком від 26 до 45 років. При цьому 60% усієї групи мали вік від 31 до 40. Тобто терор виривав з життя зрілих людей у віці найвищої працездатності й творчої активності. В цілому ж, віковий діапазон тих, хто постраждав від ре­пресій, досить широкий — від 17 до 70 років.;

За національним складом понад третину заарештованих становили українці, п'яту частину — росіяни. Інші — це гре­ки, німці, поляки, євреї, білоруси, латиші, болгари, литовці, молдовці та інші. Групи репресованих греків та німців зна­чно перевищили відповідні національні прошарки в загаль­ній кількості населення краю. 73,3% справ, які аналізува­лися, були заведені на безпартійних громадян. 21 — на чле­нів і кандидатів КП(б)У і 0,7% — на комсомольців.;

Освітній рівень репресованих був помітно вищим, ніж у всього населення. За даними перепису 1939 р. на тисячу населення припадало осіб з вищою освітою в Сталінській області — 6,6, з середньою — 106,1. А серед заарештованих на тисячу чоловік вищу освіту мало 93 особи і середню 118.

Цікава характеристика заарештованих за соціальним станом і родом занять. Найзначнішу групу (40,5%) склали робітники, другу — інженерно-технічні працівники (14,9). третя група — службовці (14,5); селяни склали близько 8%, учителі й медики — 5,5. керівники підприємства та установ— близько 4, приблизно стільки ж було партійних, радянсь­ких, комсомольських працівників, домогосподарок (переваж­но дружин репресованих) — 3,2, журналістів — 0,7 відсотка, стільки ж студентів, учнів. Враховуючи склад дорослого на­селення за родом занять, слід підкреслити значну кількість репресованих інженерно-технічних працівників, учителів, тобто тих, хто мав найсерйознішу на той час освіту. Ціле­спрямовано підривався інтелектуальний потенціал країни. Щодо високої питомої ваги серед заарештованих робітників, то в ньому, з одного боку, позначилась специфіка Донбасу, з іншого ж боку — страх режиму перед робітничим класом, його організованістю, згуртованістю.

Вивчення слідчих сирам дозволяє уявити картину репре­сій в часовому зрізі, простежити основні етапи терору. Якщо почати відраховувати від 1936 р., коли прогримів з відлун­ням на місцях процес Каменєва-Зинов'єва, і довести аналіз до кінця 1938 року, то виявиться, що на 1937—1938 роки припаде 93% арештів. Причому, на період від літа 1937 до літа 1938 років припадає їх переважна частина (90%). Свого апогею терор досяг в кінці 1937 — на початку 1938 років. Хто ж розпоряджався долями людей, яких так ненавидів режим. Третина слідчих справ була розглянута особливою трійкою при облуправлінні НКВС. Стільки ж справ вирішу­валось Особливою нарадою НКВС СРСР та Прокуратури СРСР. Тобто, долю більшої частини, заарештованих вирі­шували органи, поставлені тоталітарним режимом поза за­коном і над законом. Інші справи розглядались різними органами юстиції і НКВС: виїзною сесією військової коле­гії Верховного Суду СРСР, військовим трибуналом, лінійним судом па залізниці, спецколегією обласного суду і т. д.

І нарешті, звернемося до питання про міри покарання, визначені Фемідою для «злочинців», які в основному розка­ялись у вчинках, яких не здійснювали, і висловили повну лояльність до існуючого ладу. 3 1200 заарештованих понад половину було розстріляно, 15.5% — засуджено па термін від 10 до 25 років з відбуванням у впиравно-трудопих табо­рах, 13,2 — від 8 років до одного з відбуванням там же, 20°/озвільнено з-під варти. Суд був поспішним, неправим і жорстоким.

У травні червні 1937 р- відбувся ХІІІ з'їзд КП(б)У. Перший секретар ЦК С.В.Косіор у звітній допо­віді повідомив, що за час після попереднього з'їзду промисловість республіки збільшила продукцію па 104% (значно більше, ніж промисловість всього Радянсько­го Союзу), в групі «А» — на 116%, і групі «Б» — на 84%. Але абсолютні цифри зростання, як і завжди, не наводилися. Про недоліки, провали у вугільній промисловості не йшло­ся, про погіршення становища з виробництвом металу теж не згадувалось (31).

Значна частина доповіді присвячувалась питанням боро­тьби з «класовими ворогами». Головна помилка українсь­ких більшовиків, відзначав доповідач, полягала в тому, що була припущена велика засміченість партапарату троцькістськими елементами.

Було сказало і про шкідництво в Донбасі, особливо у вугільній промисловості. Шкідники на чолі з колишнім за­відувачем вугільним відділом обкому Шаєвим зривали ро­боту вугільної промисловості (32). Лише у зв'язку з темою шкідництва в доповіді згадувалось про кризовий стан базо­вої галузі промисловості.

Більш докладне викриття болячок вугільної промислово­сті відводилося представникам Донбасу. Саркісов, який виступав на з'їзді вже у ролі начальника комбінату «Донбасвугілля», цілком відніс скорботне становище галузі за рахунок послаблення пильності та боротьби з ворогами — «япопо-німецькнми, троцькістськими агентами фашизму». Користуючись цим, «троцькістські агенти фашизму, керовані досить «махровим троцькістом, мерзотником Шаєвим», вели підривну роботу. Вони провалили підготовчі роботи, прикри­ваючись шкідливою теорією, концентрації гірничих робіт (скорочення фронту робіт і концентрація їх на меньшій кіль­кості ділянок, шахт). Тобто мова йшла про створення умов для рекордів, але винуватцями цієї настанови обкому, тепер проголошувалися троцькісти.

Пилка антитроцькістська промова оратора була перер­вана реплікою члена ревізійної комісії ЦК КП(б)У Богданова: «Ви б розповіли про своє минуле». Вимушений випра­вдовуватись, стоячи па трибуні з'їзду, Саркісов заявив: «Можу сказати, що я мав догану від ЦК партії цілком за­служено за те, що під час перевірки і обміну партдокументів не повідомив, що в 1923 р. голосував за троцькістський пункт — за перевибори до губкомів включаючи (шум в за­лі). Всі розуміли, що доля нещодавнього керівника більшо­виків Донбасу вирішена. До складу ЦК він вже не прой­шов (33).

Деяким десонансом у загальному тоні переважної біль­шості виступів пролунала промова другого секретаря ЦК, КП(б)У М.М. Хатаєвича. «...У нас дійсно партійні товариші легко йдуть на те, щоб звинувачувати усіх і усякого у шкід­ництві, доводячи свою пильність тим, що ловлять Ворогів там, де їх немає, — заявив він. Не виступаючи принципово проти репресії, він закликав шукати «дійсних ворогів». Якщо людина в 1918 р. була у білих, цє не означає, що во­на — ворог. Перевірте її роботу в 1934, 35, 35, 37 рр. Пере­віряйте людей на роботі». Промовець немов передбачав свою власну долю.

Керівний склад української республіканської парторганізації, обраний XIII з'їздом, виявився недовговічним. Вже через 3 місяці ЗО серпня Пленум ЦК КІІ(б)У приймав по­станову про виключення М. Хатаєвича, як ворога народу, з членів ЦК КП(б)У, політбюро та секретаріату. Такою ж бу­ла доля голови Раднаркому України П.П.Любченка, який з трибуни XIII з'їзду громив Постишева «та його охвістя». Звинувачений у зв'язках з буржуазно-націопалістічною організацією колишніх боротьбістів», він був усунений з по­сади, виключенний з партії та її керівних органів. Побоючись за долю родини після своєї смерті, Любченко застрі­лив дружину, сина, а потім застрілився сам. Наприкінці 1937 р. був репресований і «вождь «більшовиків України» С. В. Косіор, звинуваченний у шпіонажі на користь Польщі.