Висновки до другого розділу

З погляду організації процесу продажу, банк слід розглядати як об'єднання функціональних, підтримуючих і обслуговуючих підрозділів, що діють відносно автономно в рамках цілісної системи, виконуючи суворо визначенні завдання.

Функціональні підрозділи (центри прибутку або бізнес-центри) здійснюють відносно незалежно один від одного реалізацію банківських продуктів і забезпечують прибуток банку.

Підтримуючі і обслуговуючі підрозділи (центри витрат) - забезпечують умови для роботи функціональних підрозділів (матеріально-технічне забезпечення, методологічну, юридичну та організаційну підтримку, стратегічне і тактичне управління діяльністю банку, як єдиного підприємства).

Залежно від того, яким чином встановлена взаємодія між даними підрозділами, як вони беруть участь у підготовці і реалізації певного банківського продукту і, нарешті, як організована система керівництва окремими напрямами банківського бізнесу, залежить обсяг і прибутковість продажів.

Організаційна структура банку часто розглядається з точки зору наявності в ній оптових і роздрібних підрозділів.

Також у структурі будь-якого сучасного банку виділяються такі підрозділи, як фронт-офіс, мідл-офіс і бек-офіс.

У рамках процесного підходу відбувається прив'язка функцій банку до використовуваної технології через число структурних одиниць і їх взаємне розташування в системі.

І при системі управління через центри прибутку і витрат, і при використанні процесного підходу відбувається прив'язка ресурсів до центрів обліку. При першій моделі – це підрозділ або група підрозділів, при другій - група технологічних процесів або функція.

Організаційна структура повинна бути оптимальною з погляду технології виробництва і реалізації його продукції. Основну роль у виробництві і реалізації відіграють окремі структурні підрозділи, незалежно від того, як вони називаються – департаменти, дивізіони, бізнеси, управління або відділи. Ми дотримуємося позиції, що важливою є прив'язка конкретного банківського продукту до конкретного його продавця. Для цього в принципі немає значення вид організаційної структури, використовуваної банком. У будь-якому випадку, кожен функціональний підрозділ матиме свої продукти.

Саме такий підхід залишається на сьогодні найбільш актуальним, оскільки складно собі уявити, на що перетворяться облік, аналіз і управління в цілому, якщо почати фіксувати і порівнювати точний внесок кожного підрозділу в реалізацію кожного банківського продукту на основі оцінки виконаних технологічних операцій (процесний підхід).

На сьогоднішній день стоїть завдання не ускладнити і уточнити підходи до організації діяльності підрозділів і банку в цілому, а створити простий, зрозумілий і більш-менш надійний механізм, що дозволяє відстежувати та оцінювати результати роботи.

Оскільки в банку існує безліч взаємопов'язаних операцій, організація чіткої взаємодії різних з погляду виконуваних функцій підрозділів (центри прибутку і центри витрат) і впровадження зрозумілої системи оцінки результатів їх діяльності (з урахуванням узгодження всіх інтересів) – запорука ефективної роботи банку.

З метою оцінки собівартості банківського продукту й ефективності роботи “центрів прибутку” важливо саме визначення набору функціональних підрозділів і закріплення за ними окремих напрямів роботи, виділення статей доходів і витрат, що відносяться на діяльність даних підрозділів, складу і функцій штабних підрозділів, їх витрат і порядку віднесення на собівартість банківських продуктів.

У виконанні функції перерозподілу грошових коштів беруть участь, з одного боку, підрозділи, що забезпечують ресурсну базу банку, з другого – підрозділи, що формують активи.

В основу оцінки їх взаємодії покладено принцип розподілу джерел залучення коштів між напрямами їх використання.

На першому етапі проводиться групування статей балансу банку за укрупненими показниками, а також визначення різниці між джерелами залучення по пріоритетних напрямах розміщення ресурсів.

Негативна різниця між джерелами залучення і напрямами використання ресурсів одних підрозділів банку, з огляду на суть балансу, повинна бути покрита за рахунок позитивної різниці по інших.

У результаті визначаємо, за якими напрямами відбувається рух внутрішньобанківських грошових потоків між підрозділами банку. Отриманий розподіл внутрішньобанківських грошових потоків дозволяє побачити не тільки ступінь взаємодії підрозділів банку при формуванні активів і пасивів, але й оцінити їх ризикованість.

Дохід функціонального підрозділу можна розмежувати на дохід, одержуваний від роздрібної реалізації банківської послуги або продукту, і дохід, одержуваний від реалізації пакетного набору фінансових продуктів і послуг.

Орієнтуючись на комплексний підхід до обслуговування клієнта, а також узявши до уваги необхідність врахування надання пакетного набору послуг, необхідно врахувати внутрішньобанківський перерозподіл доходів між функціональними підрозділами банку при встановленні тарифів з розрахунково-касового обслуговування, яке надає ресурси у вигляді залишків на рахунках вкладів до запитання. Врахування непрямих доходів від розрахункового обслуговування клієнтів банку послідовно впроваджується в оцінку ефективності цього напрямку його діяльності.

За напрямами діяльності банківський менеджмент поділяється на фінансовий і організаційний.

Функції фінансового менеджменту банку, що нині виділяються, потребують деякого коректування.

Оскільки в поняття „управління активами” автоматично входить управління ліквідністю, управління кредитним портфелем і управління банківськими ризиками, а в поняття „управління пасивами” - управління власним капіталом і управління позиковими ресурсами банку, то виділяти їх як окремі функції фінансового менеджменту немає сенсу.

Разом з тим, необхідно звертати особливу увагу на підсумковий показник діяльності – прибуток як результат управління доходами і витратами банку. При цьому управління активами і пасивами має на увазі частину даного процесу, що стосується управління процентними доходами і витратами, або собівартістю і ціною процентних продуктів банку. Непроцентні доходи і витрати представляють предмет окремого управління і є другою основною функцією фінансового менеджменту банку, оскільки складають основу встановлення собівартості і ціни його непроцентних продуктів.

На наш погляд, система формування активів банку повинна будуватися на чіткому визначенні джерел ресурсів для кожного з них. Це дозволить банку не втратити ліквідність і дасть можливість пов'язати вартість пасивів з прибутковістю активів.

Пріоритетність розподілу різних джерел коштів між видами активів повинна бути встановлена відповідно до чітких пріоритетів, виходячи з економічної суті операцій, необхідності підтримки ліквідності і рівня ризику.

Блоки банківського аналізу повинні відповідати фінансовому і організаційному менеджменту банку.

Зовнішньому аналітику інформаційним забезпеченням для проведення аналізу діяльності банку служать такі матеріали обліку, як баланс і звіт про прибутки і збитки, які не зовсім повно, але відображають основні факти фінансово-господарської діяльності та її результати.

Початковим етапом аналізу цих форм виступає групування окремих статей в агреговані показники. Так, у пасиві балансу завжди виділяються такі укрупнені блоки, як власні, позикові і залучені кошти.

При цьому до позикових джерел відносять грошові кошти кредиторів і інвесторів, що мобілізовані банками на міжбанківському і фондовому ринках. Тобто, це міжбанківські кредити, кредити центрального банку і кошти інвесторів, вкладені ними в боргові цінні папери банку.

Залучені кошти трактуються як вільні гроші вкладників, акумульовані банком на певних умовах, на певний термін або до запитання. Отже, до даної категорії ресурсів відносяться вклади на термін і до запитання.

На наш погляд, дана класифікація позикових і залучених коштів не відповідає ні економічній суті різних категорій банківських пасивів, ні характеру відносин банку з контрагентами, що забезпечують його ресурсами.

Позикові кошти, навіть виходячи з назви цієї категорії ресурсів, припускають наявність відносин позики між банком і вкладником. Ці відносини, безумовно, виникають при запозиченні грошей на ринку міжбанківського кредиту і при продажу боргових цінних паперів банку. Але ці ж самі відносини пов'язують банк із клієнтом, який передає йому свої ресурси в тимчасове користування на умовах термінового (строкового) внеску. При цьому мета вкладника полягає в отриманні процентного доходу, за який він готовий піти на ризик, передаючи свої гроші банку. Але ризикують і банки-кредитори під час міжбанківського кредитування, і інвестори, які купують боргові цінні папери банку.

З огляду на це ми вважаємо, що оскільки відносини позики виникають між банком і його контрагентом під час отримання міжбанківського кредиту, продажу боргових цінних паперів і отримання термінового депозиту, то всі ці категорії ресурсів слід відносити до розряду позикових коштів.

У складі залучених коштів залишаються тільки вклади до запитання, оскільки в даному випадку між банком і вкладником відносин позики не виникає. Клієнт передає свої гроші банку не з метою отримання процентного доходу (банк, як правило, не платить відсоток по залишках на розрахункових, поточних і кореспондентських рахунках, а якщо і платить, то украй незначний), а для забезпечення їх збереження і можливості здійснення платежів у будь-який момент. Тут можуть виникати відносини зберігання і обслуговування, але не відносини позики.

Така класифікація ресурсів банку важлива і з погляду аналізу (виділення платних пасивів), і з погляду управління ресурсами банку (підтримка необхідного рівня високоліквідних активів).

119