1.3. Системно­структурна та змістовна характеристика конституціоналізму

Генезис науково-практичної парадигми конституціоналізму, сутність цього політико-правового феномену обумовлюють його зміст, який об’єктивує конституціоналізм, забезпечує можливість його «існування» і втілення в конституційно-правовій дійсності.

Поставлена мета чіткого визначення змісту конституціоналізму, вираженого в евристично-конкретних категоріях, детермінує необхідність системно-структурної його характеристики, що дає змогу відшукати внутрішню логіку, взає­мо­зв’язаність і обумовленість елементів змісту, а також параметри розвитку цілісної системи конституціоналізму.

Тому найпліднішим є системне дослідження конституціоналізму, що дасть змогу, по-перше, інтегрувати, синтезувати теоретичні та практичні знання в цій області, які на сьогодні є поліелементним набором, а не цілісністю (системою); і, по-друге, підготувати основу і передумови для їх подальшого аналізу і диференціації, але вже на якісно іншому рівні їх інтеграції.

Системний підхід до розуміння конституціоналізму обумовлює необхідність звернення до теорії політико-правових систем. Витоки цієї теорії можна прослідкувати в діалектичних поглядах Гегеля (не приписуючи філософу розробку сучасних принципів системності). Iдеї системності Гегеля виражено в його «вченні про буття», «вченні про сутність»²⁷¹. Розробка ідей системності (системного підходу, системного методу, системних досліджень) від «системних ідей» Гегеля і до «сучасного системного руху»²⁷² має методологічний характер і дає «можливість виявлення субстанціонально-змістовної та організаційної «багатошаровості» систем, глибокого діалектичного зв’язку і взаємозалежності субстанціонально-змістовних частин, структур і функціонування явищ буття як складних цілісних організмів»²⁷³.

Зазвичай будь-яка система розглядається як цілісний об’єкт, що складається з елементів, які перебувають у взаємних відносинах. Відносини між елементами формують структуру. Етимологічно поняття «система» — це складове ціле, а з позицій системного підходу будь-яке цілісне утворення, що складається з двох і більше взаємопов’язаних компонентів, є системою. Кожний компонент системи, передусім, може бути розчленований на ряд складових. Таким чином, система, як правило, є багаторівневою, включає як компоненти хоч і менш складні, але відносно самостійні предмети і явища²⁷⁴.

Заслуговує на увагу факт існування в науковій літературі значної кількості понять «система». Так, Д. А. Керімов у своїх працях неодноразово формулював цю дефініцію, збагачуючи її, але витримуючи певну одноманітність по суті. У найбільш ранніх роботах учений характеризує систему як «інтеграцію однотипних за змістом утворень у структурно впорядковану цілісну єдність, що має відносну самостійність, стійкість, автономність функціонування і взаємодію із зовнішнім середовищем для досягнення певної мети»²⁷⁵. Визначення системи через цілісність, «що виражається в тому, що об’єднання відповідних частин має необхідний характер» і здійснюється «не тільки за формальними, але й за сутнісно-змістовними ознаками», обумовленими «єдністю їх задач і цілей, органічним зв’язком і взаємодією в процесі функціонування», фіксується і в наступних роботах²⁷⁶. Цілісність системи припускає не зведення властивостей цілого до його складових, а аналіз складових елементів у контексті цілого. Саме ціле визначає сутність, зміст, функціональне значення і місце складових елементів у системі. «Характерною особливістю цілісності як певної системи є те, що об’єднання відповідних частин відбувається під егідою цілого»²⁷⁷. Надалі робиться висновок, що загальне визначення системи, що має гносеологічну мету, повинне включати такий «набір» характеристик, який би дав змогу орієнтувати будь-яке системне дослідження, а саме: «по-перше, на виявлення складових частин системної цілісності; по-друге, на виявлення специфічних якостей кожної з частин; по-третє, на аналітичне вивчення зв’язків, відносин і залежностей частин між собою; по-четверте, на узагальнення частин в їх якісній визначеності та взаємодії, що розкриває властивості системи як єдиного цілого; по-п’яте, на пізнання функціонального призначення, ролі й ефективності впливу системи і кожної її частини на середовище і зворотного впливу середовища на систему»²⁷⁸.

Крім того, цікавим є розгляд системи з точки зору концепції аутопойезису — порівняно нової теорії систем²⁷⁹.

На думку російської вченої П. Л. Гальперіної, аутопойетичні системи — це такі системи, «які в мережі своїх елементів породжують не тільки свої структури, але й самі елементи, з яких вони складаються». Елементи системи «не існують поза системою», що «єдиним способом створення даних елементів є їх породження самою системою»²⁸⁰. Згідно з працями Н. Лумана, аутопойезис визначається як «внутрішньосистемна невизначеність, яка редукується тільки власними структурними утвореннями (не існує ні введення елементів у систему, ні їх виведення із системи) і є частково залежною від навколишнього світу». При цьому не мається на увазі абсолютна ізоляція системи, а підкреслюється, що «вона (система. — А. К.) є відкритою і в той же час закритою (відкритість ґрунтується на закритості системи)»²⁸¹.

Враховуючи те, що всі елементи системи конституціоналізму набувають якісно нового змісту, саме перебуваючи у цій системі, взаємодіючи один з одним, прагнучи досягнення єдиної мети, можна припустити, що концепція аутопойезису є застосовною до системи конституціоналізму.

Елементи системи конституціоналізму, взаємодіючи між собою, створюють властивості системи, які не зводяться до суми властивостей її компонентів (елементів), що можна назвати емерджентністю системи. До таких властивостей конституціоналізму належать його правова характеристика, принципи конституціоналізму.

Отже, системні представлення конституціоналізму основано на якісних характеристиках:

— аутопойетичності, тобто елементи конституціоналізму породжуються самою системою і не можуть існувати (як елементи конституціоналізму) поза цією системою, оскільки за рамками системи вони втрачають свої сутнісно—якісні характеристики складових конституціоналізму;

— взаємозв’язаності елементів, тобто наявність об’єктивно обумовленого зв’язку між всіма елементами системи;

— емерджентності, тобто наявність у системи конституціоналізму властивостей, які виникають в результаті взаємодії елементів цієї системи;

— інтегративності: як інтеграційне явище, вичленення з якого окремих елементів є практично неприпустимим, оскільки може призвести до руйнування цілісності системи;

— впорядкованості, тобто всі елементи впорядковано в певній послідовності, обумовленої характером взаємовідносин між елементами;

— складності, тобто кожен елемент системи сам по собі є складним утворенням, яке має самостійне політико-правове значення;

— відкритості системи: система взаємодіє з соціальними, правовими, політичними, економічними та іншими середовищами;

— функціонованості, тобто конституціоналізм — це функ­ціонуюча система, що обумовлює її динамічний розвиток;

— багаторівневості, тобто складається з двох рівнів, що відображають сутність, зміст і функціональність конституціоналізму.

Системність конституціоналізму дає змогу виділити його інституціональний і функціональний рівні.

Iнституціональний рівень (інституціонально-нормативна система конституціоналізму) є зовнішнім виразом науково-практичної доктрини конституціоналізму та включає нормативну основу (Конституцію України і конституційне законодавство) й владні інститути (публічна влада: державна і публічно-самоврядна).

Функціональний рівень — це функціональний механізм сучасного українського конституціоналізму.

Водночас характеристика системи припускає визначення мети, на досягнення якої спрямовано її функціонування. Здається, що саме єдина мета обумовлює єдність елементів, що в сукупності становлять єдину систему. Дія будь-якої системи, у тому числі й системи конституціоналізму, повинна бути доцільною, в протилежному разі система втрачає сенс і практичність. Мету в загальному вигляді можна визначити як прагнення до конкретного результату, як кінцеву причину функціонування системи. Систему конституціоналізму також цілеспрямовано, тобто її створення і функціонування зумовлені кінцевою метою — прагненням обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспіль­ства, прав та інтересів особи для досягнення (визнання, забезпечення та захисту) конституційно-правової свободи людини (див. підрозділ 2.1. монографії).

Ґрунтуючись на теорії систем, можна зробити висновок, що мета системи конституціоналізму перебуває поза цією системою, будучи первинною причиною формування і кінцевим результатом функціонування системи конституціоналізму, вона, відповідно, розташовується на «вході» і «виході» цієї системи. «Усередині» системи вміщаються певним чином взаємозв’язані змістовні елементи конституціоналізму.

Зміст конституціоналізму становить сукупність необхідних і достатніх елементів, до яких належать, зокрема, консти­туційні норми (конституція та конституційне законодавство), при цьому конституція разом з її доктринальними основами, системою політико-правових цінностей, які відображають концепцію, філософію, сутність конституції. Крім цих складових політико-правової системи конституціоналізму, важливе значення мають такі його елементи, як конституційна правосвідомість, конституційні правовідносини і конституційний правопорядок. Здається, що такий «набір» елементів системи конституціоналізму є якнайповнішим і відображає зміст цього соціально-правового явища повною мірою, а головне — саме ці елементи, «працюючи» спільно (в єдиній системі), дадуть змогу забезпечити досягнення соціально-значущої мети конституціоналізму.

Таким чином, конституція і конституціоналізм — це не тотожні поняття. Як справедливо зазначає німецький дослідник З. Войт, конституціоналізм є нормативною концепцією і її не слід змішувати з фактичною конституцією, що використовується в будь-якому суспільстві²⁸². Крім того, конституціоналізм — багаторівнева система, яка «функціонально виходить за межі конституції і взагалі права, відображаючи особливості менталітету і буття народу» (М. П. Орзіх).

Водночас, конституція і конституціоналізм — змістовно і етимологічно обумовлені категорії. Iнституційну цінність конституціоналізму слід осмислювати, співвідносячи його з конституцією і конституційним законодавством. Ці категорії не є тотожними, але вони тісно взаємозв’язані і, більш того, діалектично взаємообумовлені. Зміст конституціоналізму в літературі нерідко виражають через формулу: «конституційно-правова норма плюс практика її реалізації»²⁸³.

Функції, правова, ідеологічна і політична природа кон­ституції, зміст, структуризація та аспекти вдосконалення кон­ституційного законодавства становлять одночасно умову і наслідок формування, функціонування системи конституціоналізму. Закріплені в конституції принципи демократизму, верховенства права, пріоритету прав людини та їх поступальна реалізація відображають сутність конституціоналізму. Конституція України 1996 р. знаменувала перехід до нової української конституційно-правової практики, оскільки в її основу було покладено кращі загальнолюдські традиції та політико-правові принципи і цінності.

Конституція — ядро сучасного конституціоналізму. Це обумовлено, насамперед, тим, що вона є носієм трьох ідеалів: а) обмеження влади держави, її органів і посадовців; б) закладення механізмів і процедур здійснення владних функцій; в) визначення юридичних меж втручання держави в сферу політичної, економічної і соціальної свободи індивіда²⁸⁴. У цьо­му зв’язку вдалим є акцентування уваги В. М. Шаповалом на тому, що «за історично сформульованим визначенням, яке ґрунтується на ідеях природного права, конституцією вважалася система обмежень державної влади у вигляді відповідно встановлених прав і свобод, а також юридичних гарантій їх реалізації»²⁸⁵.

Першорядну роль конституції в парадигмі конституціоналізму обумовлено її багатофункціональністю. Зокрема, конституція є водночас і елементом змісту конституціоналізму, і нормативною основою (разом із конституційним законодавством) його системи, що дає змогу характеризувати її як доктринально-правову основу сучасного конституціоналізму. Така характеристика конституції опосередковується її сутністю і змістом.

Конституція, за своєю сутністю (див. підрозді 1.2. монографії), будучи головним об’єднуючим джерелом права і демократії, повинна містити норми, принципи та інститути, що регулюють суспільні відносини, які визначають демократичну й правову організацію публічної влади та суспільства.

У юридичній літературі під змістом основного закону традиційно розуміють сукупність конституційних норм, інститутів і принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, взаємовідносини цієї влади, суспільства, різних колективів та індивідів. При цьому розрізняють два взаємозв’язані елементи змісту: соціальний зміст, тобто характер суспільних відносин, які регулюються, і зміст правовий (юридичний) — нормативно-правовий матеріал, з якого складається конституція (норми, інститути, принципи)²⁸⁶. Виділення двох елементів змісту конституції є методологічно обґрунтованим, оскільки це дає змогу всебічно і повно охарактеризувати основний закон дер­жави і суспільства як доктринально-правову основу сучасного конституціоналізму.

Юридичний зміст Конституції України виявляється в юридичних властивостях Конституції як особливого нормативного акта. Виходячи з того, що в системі конституціоналізму Конституція є необхідною нормативною основою, теоретичної важливості й практичної актуальності набувають такі її юридичні характеристики, як: найвища юридична сила; основа правової системи України; пряма дія конституційних норм; стабільність і ускладнений порядок внесення до неї змін і доповнень.

У ст. 8 Конституції України встановлено, що вона має найвищу юридичну силу. В історії вітчизняного конституційного розвитку це положення закріплено вперше. У жодній з попередніх конституцій не було прямо сформульовано, що її норми мають найвищу юридичну силу.

У юридичній, у тому числі й у конституційно-правовій науковій літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній, питанню про найвищу юридичну силу конституції приділено достатню увагу. У своїй більшості думки українських учених зводяться до того, що «найвища юридична сила конституції виражається в тому, що жоден нормативно-правовий акт дер­жави не повинен суперечити конституції», включаючи й міжнародні договори, а також «нормативні договори між різними суб’єктами правових відносин (наприклад, у тому ж конституційному праві — між різними територіальними суб’єктами)»²⁸⁷. Крім того, на додаток до цієї характеристики, найвища юридична сила Конституції України виявляється, на думку укра­їнських учених, і в тому, що «всі нормативно-правові акти приймаються органами, передбаченими Конституцією і у встановленому нею порядку»²⁸⁸. Російські вчені розуміють найвищу юридичну силу конституції «як вищий правовий вплив (дія) на статус і діяльність суб’єктів права у зв’язку з їх обов’язком дотримуватися Конституції»²⁸⁹, або вважають, що «надання Конституції найвищої юридичної сили означає, що вона є правовим актом вищого порядку і що її норми служать основою і вихідною точкою інших норм, складових системи права. Всі інші правові акти... не повинні їй суперечити»²⁹⁰.

Системний аналіз науково-теоретичних доктрин і правових позицій дає змогу сформулювати і запропонувати концепцію найвищої юридичної сили Конституції України, виходячи з парадигми конституціоналізму.

Сутність (природа) цього положення виражається в тому, що найвища юридична сила Конституції — це юридична властивість Конституції України як Основного Закону дер­жави і суспільства; це принцип (основа) конституційного ладу України; принцип формування і функціонування правової системи України; принцип практичної діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, інших суб’єктів конституційних правовідносин; прояв доктрини верховен­ства права в Україні. Зміст найвищої юридичної сили Конституції досить повно виражено у визначенні М. П. Орзіха, згідно з яким найвища юридична сила Конституції України, насамперед — це визнання Конституції Основним Законом; ставлення держави і суспільства до конституційних принципів як до соціально-правових стандартів і політичної константи; відповідність Конституції всіх законів, інших нормативно-правових актів (у тому числі й міжнародних договорів відповідно до ст. 9 Конституції України. — А. К.); можливість ревізії цих актів судовими й адміністративними органами за конституційними стандартами; винятковість суб’єкта кон­ституційної юрисдикції²⁹¹. Вважається, що разом із цими складовими змісту концепту найвищої юридичної сили Конституції, які можна охарактеризувати як матеріальний аспект змісту, обґрунтованим є доповнення їх формальним аспектом, а саме: що всі правові акти повинні прийматися згідно з конституційно встановленою процедурою.

Аналіз рішень Конституційного Суду України дає змогу виділити ряд його правових позицій з питання про особливе значення Основного Закону в правовій системі України.

Так, у Рішенні № 18/183-97 від 3 жовтня 1997 р. (справа про набрання чинності Конституцією України) відзначено «субординацію» законів щодо Конституції України, яку зумовлено тим, що Конституція — це «акт установчої влади» народу, а закони «є актами встановленої Конституцією України законодавчої влади»²⁹². Таким чином, найвища юридична сила Основного Закону є результатом визнання особливості її природи. У Рішенні № 3-рп/2002 від 12 лютого 2002 р. (справа про електроенергетику) встановлено, що «Конституція України як основне джерело національної правової системи є також базою поточного законодавства. Вона надає можливість урегулювання певних суспільних відносин на рівні законів, які конкретизують закріплені в Основному Законі положення»²⁹³. У даному випадку підкреслюється провідна роль Конституції в правовій системі.

У цих правових позиціях виявлено таку юридичну властивість Конституції України, як її верховенство. При цьому важливо те, що верховенство Конституції України, її норм і принципів відображає верховенство ідеалів конституціоналізму в сучасних умовах розвитку української держави і суспільства.

Властивість верховенства Конституції України випливає з принципу правової держави, а також із ролі та значення Основного Закону в системі конституціоналізму. Положення Конституції деталізуються і отримують свій розвиток у поточному законодавстві. Саме конституційні положення повинні надавати всій правовій системі єдиної спрямованості на реалізацію концепції конституціоналізму. При цьому Конституція України залишається «працюючим» нормативно-правовим актом, тобто безпосередньо діючим правом, основною функцією якого є регулювання основоположних, базових суспільних відносин практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства і держави.

Велике значення для формування науково-практичної парадигми конституціоналізму має така характеристика конституції як її стабільність, яка досягається особливим, ускладненим (порівняно із звичайними законами) порядком її зміни, що в юридичній літературі називається жорсткістю конституції. На обґрунтовану думку В. М. Шаповала, «жорсткість відображається на стабільності конституційного регулювання і навіть зумовлює певні особливості його змісту»²⁹⁴. Аналіз положень Конституції України про порядок внесення до неї змін (розділ ХIII) дає змогу зробити висновок, що Конституція України є жорсткою. Розглядаючи ознаку жорсткості конституції, В. М. Шаповал підкреслив, що Конституцію України «можна визнати однією з найбільш жорстких»²⁹⁵. Цей висновок учений робить на підставі того, що відповідно до її ст. 159 Конституційний Суд України уповноважений надавати Верховній Раді України висновки щодо законопроектів про внесення змін до Конституції України на предмет їх відповідності вимогам статей 157 і 158 Основного Закону. Слід зауважити, що жорсткість Конституції має принципове значення в контексті конституціоналізму, перш за все, для забезпечення стабільності його принципів, спадкоємності, поступальності еволюційного розвитку його теорії і практики.

Соціальний зміст Конституції України уявляється більш проблематичним. Проблема полягає у визначенні предмета і меж конституційного регулювання, тобто які коло та обсяг су­спільних відносин, що регулюються конституцією. Це те питання, яке по-різному вирішувалося і вирішується теорією і практикою конституціоналізму на різних етапах його розвитку. З трьох основних конституційних моделей, що виділяються в конституційно-правовій теорії, та які відрізняються за своїм соціальним змістом (ліберальна, етатистська та ліберально-етатистська), Конституція України найближча до ліберально-етатистської моделі. Цей висновок обґрунтовано тим, що предмет конституційного регулювання, на відміну від ліберальної моделі, розширено, зокрема, Конституція України регулює су­спільні відносини, що стосуються не тільки устрою держави (система органів держави, їх компетенція, організація, взаємовідносини тощо), але й суспільства, визначаючи основи устрою суспіль­ства, а також взаємовідносини особи з державою.

Разом з Конституцією України нормативною основою системи конституціоналізму та складовою його змісту є конституційне законодавство. Конституція в повному обсязі виконує свої функції, якщо на її основі формується і функціонує конституційне законодавство.

Тому особливого значення, з метою дослідження сучасного українського конституціоналізму, набуває визначення зміс­ту, внутрішньої структури, логіки і принципів побудови і функціонування системи конституційного законодавства. Незважаючи на те, що категорія «конституційне законодав­ство» все частіше застосовується сучасною конституціоналістикою, вона трактується по-різному.

Вважаємо, що таку ситуацію частково зумовлено невизначеністю змісту законодавства як такого. Цю проблему на сьогодні не вирішено. Можна констатувати декілька підходів, що сформувалися. Найпростіший, мабуть, той, згідно з яким законодавство представлено як систему нормативних актів, що видаються найвищими органами законодавчої та виконавчої влади (тобто законодавчі акти та урядові рішення нормативного характеру), або як «тільки закони»²⁹⁶. Це — «вузький» підхід. Водночас у науці і практиці поширено широке розуміння законодавства («широкий» підхід)²⁹⁷.

Саме у широкому сенсі тлумачить термін «законодавство», застосований у ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України, Конституційний Суд України. Зокрема, «законодавство», на думку Суду, «охоплює закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень і відповідно до Конституції України та законів України»²⁹⁸.

В українській енциклопедичній літературі зазначено, що законодавство, як «система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини», в Україні застосовується в декількох значеннях: 1) як «система законів України (у вузькому смислі. — А. К.)»; 2) «у широкому значенні — система законів та інших нормативних актів, які приймаються Верховною Радою України і найвищими органами виконавчої влади»; 3) «у найширшому значенні — система законів і постанов Верховної Ради України, указів Президента України, постанов, декретів і розпоряджень Кабінету Міністрів України, а також нормативних актів міністерств і відомств, місцевих рад і місцевих державних адміністрацій»²⁹⁹. Кожен з вищенаведених підходів має право на існування. Проте всі вони мають формальний характер, оскільки жоден з них прямо не розкриває, що розуміється під «системою» (чи «сукупністю») законів або інших нормативних актів, у той час як цей критерій характеристики законодавства має важливе як теоретичне, так і практичне значення для характеристики системи конституціоналізму.

У цьому плані більш слушною є теорія законодавства, згідно з якою законодавство розглядається як «зовнішня форма виразу об’єктивного права». Так, М. М. Марченко вважає, що система законодавства «становить сукупність нормативно-правових актів, у яких об’єктивуються основні характеристики права»³⁰⁰. Цікавий і інший підхід, який, на відміну від попередніх, є менш поширеним, коли під законодавством розуміють «діяльність органів законодавчої влади щодо прийняття законів»³⁰¹, «один із основних методів здійснення державою своїх функцій»³⁰². Зокрема, С. А. Котляревський розглядав законодавство саме «як одну з типових форм парламентської діяльності», виходячи «з матеріального смислу закону»³⁰³.

До середини 80-х років у науці конституційного права склалися два основні підходи до розуміння конституційного законодавства: вузьке його трактування — як сукупність основ­ного закону і актів про його зміну та доповнення, та широке, що включає разом із конституцією і «закони конституційного характеру, що безпосередньо примикають» до неї³⁰⁴. У наш час конституційне законодавство, залежно від кола його джерел, також розглядається у вузькому і широкому смислах. При цьому в широкому аспекті під конституційним законодав­ством, як правило, йдеться про «сукупність нормативно-правових актів (конституцій, конституційних та ординарних законів, підзаконних конституційно-правових актів)»³⁰⁵. У вузькому смислі конституційне законодавство традиційно зводиться до сукупності законів, предметом регулювання яких є суспільні відносини конституційного характеру, а також у цю систему інтегрується конституція³⁰⁶.

У сучасній українській конституційно-правовій науці дослідженню проблеми конституційного законодавства не приділено належної уваги. Зокрема, з проблематики законодав­ства можна виділити тільки монографічну роботу, присвячену дослідженню теоретичних основ законодавчого процесу³⁰⁷. Тоді як визначення змісту і принципів структурування системи конституційного законодавства є теоретично необхідним для формування моделі сучасного українського конституціоналізму і практично важливим для оптимального функціонування системи конституціоналізму, для якої конституційне законодавство є нормативною основою, тобто відіграє основоположну роль.

Аналіз чинних в Україні нормативно-правових актів, що містять конституційно-правові норми, дає змогу зробити висновок про недостатню ефективність існуючого конституційного законодавства в Україні. Найвагомішими причинами подібного стану системи конституційного законодавства є:

— колізійність норм різних актів конституційного законодавства, неузгодженість положень, що регулюють однорідні суспільні відносини;

— відсутність офіційної видової класифікації законів залежно від предмета правового регулювання (зокрема, невиділення конституційних законів у системі конституційного законодавства);

— недостатність наукових характеристик конституційного законодавства як цілісної системи (відсутність єдиної наукової концепції конституційного законодавства);

— відсутність стійкої правової культури законотворчості й недотримання ієрархії нормативно-правових актів у системі конституційного законодавства.

З метою формування концептуально-теоретичної моделі українського конституціоналізму необхідним є створення концепції системи конституційного законодавства як нормативної основи системи сучасного українського конституціоналізму, яка має включати:

— принципи побудови і функціонування системи конституційного законодавства;

— характеристику складових елементів цієї системи (нормативно-правових актів, що входять в неї) — структурно-змістовну характеристику конституційного законодавства;

— принципи систематизації конституційного законодавства;

— тенденції розвитку системи конституційного законодавства.

Для досягнення поставленої мети і виконання сформульованих завдань слід використовувати існуючі наукові напрацювання, конституційно-правову практику, а також правові позиції Конституційного Суду України з цього питання. Водночас конституційне законодавство України слід визначати з урахуванням ряду особливостей. До числа цих особливостей належить те, що конституційне законодавство має регулювати особливі суспільні відносини, які відрізняє основоположний, базовий характер (тобто особлива сфера регулювання), що обумовлює іншу особливість — провідне місце конституційного законодавства в загальній системі українського законодавства. Ці особливості детермінують і особливий склад джерел конституційного законодавства.

До нормативно-правових актів, що є джерелами конституційного права, належать: Конституція України; закони України; підзаконні нормативно-правові акти; акти органу конституційної юстиції в Україні; міжнародні договори, що є частиною національного законодавства України; локальні нормативно-правові акти.

Наведений перелік нормативно-правових актів важко охарактеризувати як систему джерел конституційного законодавства. Принципово важливо розрізняти такі категорії, як «джерела конституційного права» і «конституційне законодавство».

Не беручи за мету всебічне освітлення теорії джерел права і джерел конституційного права, які досить детально викладено в юридичній літературі³⁰⁸, можна зробити висновок, що в сучасній юридичній літературі традиційно джерела конституційного права визначаються в юридичному сенсі, виходячи з нормативістського підходу до розуміння права. Згідно з цим підходом джерело конституційного права України — це зовнішня форма об’єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом, або державою, або суб’єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу³⁰⁹; або як форма вираження, об’єктивація державної волі³¹⁰. Система нормативно-правових актів, що є джерелами конституційного права України, досить широка, до основних з них належать вищезазначені нормативні акти, що містять конституційно-правові норми.

Проте в сучасних умовах зближення різних правових систем, обґрунтування переваг інтегративного підходу до розуміння права, перелік джерел конституційного права розширено, зокрема, до них належать, крім нормативних актів, і правові звичаї, судові прецеденти, правові позиції органів конституційної юстиції тощо.

Конституційне законодавство співвідноситься з системою джерел конституційного права так само, як співвідносяться категорії «законодавство» і «право», тобто це взаємозв’язані, але не тотожні поняття. Законодавство — це форма вираження права, воно становить самостійне явище правової дійсності, відмінне за змістом від права і вужче, ніж поняття «система джерел права». Крім того, при визначенні конституційного законодавства слід враховувати не тільки зазначені особливості цього виду законодавства, його відмінність від джерел права, а й етимологію вербальної конструкції «кон­ституційне законодавство».

Вважається, що до розуміння конституційного законодавства слід підходити з вузької позиції, включаючи до його змісту тільки закони, що містять конституційно-правові норми і мають вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Звідси система джерел конституційного законодавства входить до системи джерел конституційного права України.

Вузьке розуміння конституційного законодавства, на відміну від широкого, по-перше, дає змогу виділити особливості законів, роль і число яких у сучасній Україні значно зросли; по-друге, відмежовує закони від підзаконних нормативно-правових актів; по-третє, розмежовує категорії «система конституційного законодавства» і «система джерел конституційного права»; дає змогу виділити ієрархію виключно законів.

Таким чином, теоретично і практично обґрунтованим є розуміння конституційного законодавства України у вузькому значенні, як сукупності виключно законів.

Конституційне законодавство України слід характеризувати як систему, побудовану з урахуванням вимог системології. Так, система конституційного законодавства становить складне утворення, яке має такі характеристики: доцільність, функціональність і стійкість. Доцільність системи конституційного законодавства виражається в її цільовій визначеності, спрямованості, згідно з якою вихідною метою, що має значення кінцевої причини, є формування внутрішньо несуперечливої національної нормативної основи системи сучасного конституціоналізму. Функціональність системи вбачається в підсиленні ролі закону в регулюванні суспільних відносин, що є предметом конституційно-правового регулювання, у зміцненні режиму конституційної законності, збереженні цілісності української державності, а також у забезпеченні розвитку і функціонування громадянського суспільства. Необхідність стійкості системи обумовлено тим, що конституційне законодавство займає провідне положення в системі українського законодавства.

Принципами системи конституційного законодавства є: взаємозумовленість, взаємозв’язаність і взаємодія нормативно-правових актів, а також принцип ієрархічності їх розташування в системі конституційного законодавства.

Взаємозв’язаність усіх нормативно-правових актів, що входять до цієї системи, обумовлено тим, що всі вони регулюють один вид суспільних відносин, які складають предмет конституційного права, а саме: найважливіші та стійкіші суспільні відносини. Взаємозумовленість цих актів виражено в тому, що «вищі» за юридичною силою акти обумовлюють необхідність прийняття для їх конкретизації і розвитку актів, які мають нижчу юридичну силу в системі конституційного законодавства і «випливають» із попередніх актів. Взаємодію нормативно-правових актів виражено в їх взаємному зв’язку, узгодженості та єдиній спрямованості з метою ефективного регулювання відповідних суспільних відносин. Iєрархічність побудови цієї системи є її визначальним методологічним принципом, що має важливе як теоретичне, так і практичне значення в сучасному конституціоналізмі.

Принцип ієрархічності має велике значення в сучасних умовах нестабільності та суперечності законодавства.

Як правило, в юридичній літературі розглядаються проб­леми ієрархії нормативних актів у правовій системі держави. Щодо конституційного права, то в даному випадку розглядається питання ієрархічності системи його джерел, без приділення належної уваги ієрархічності системи конституційного законодавства. Тоді як субординаційність (ієрархічність) нормативно-правових актів, що містять конституційно-правові норми, є однією з умов функціонування системи кон­ституціоналізму, спрямованої на встановлення конституційного правопорядку.

Концептуально цей принцип закріплено в ст. 8 Конституції України. Формулював правові позиції з цього питання Конституційний Суд України. У Рішенні № 1-рп/2003 від 16 січня 2003 р. (справа про Конституцію Автономної Республіки Крим) підкреслено найвищу юридичну силу Конституції і визначено провідне положення законів у системі нормативних актів, зокрема, зазначено, що «після Конституції України, що має найвищу юридичну силу (частина друга ст. 8), закони в ієрархії нормативно-правових актів посідають провідне місце»³¹¹. Крім того, в рішенні № 9-рп/2001 від 19 червня 2001 р. (справа щодо стажу наукової роботи) йдеться про існу­вання в Україні ієрархії нормативних актів, а саме: «Україна є правовою державою (ст. 1 Конституції України), а в правовій державі є сувора ієрархія нормативних актів, відповідно до якої постанови й інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні спотворювати сутність і зміст законів»³¹². У цій позиції простежується існуюча в науці ідея про те, що ієрархія актів ґрунтується на принципі ієрархії органів, які їх видають.

Так, М. Міцайков, розглядаючи феномен ієрархії в праві, справедливо стверджує, що «ієрархія як відносини субординації між правовими актами (нормами) є необхідною властивістю будь-якого правового порядку», і далі робить висновок про неможливість функціонування правового порядку, а значить, і здійснення конституційності (конституційної законності) без такої ієрархії. При цьому вчений абсолютно справедливо зазначає, що ієрархія в праві у рамках сучасної держави зазвичай ґрунтується на ієрархії державних органів, хоча з часом доповнюється й іншими моментами³¹³. Аналогічної думки дотримується О. Є. Кутафін, вважаючи, що ієрархія «є відображенням ієрархії самих державних органів»³¹⁴. М. М. Марченко, досліджуючи ієрархічний характер форм позитивного права, як вихідну тезу наводить погляди вчених, згідно з якими ієрархія виражається в тому, що «...форми (позитивного права. — А. К.) займають у ній (системі. — А. К.) своє, суворо визначене, обумовлене їх юридичною силою і соціальною значущістю місце»³¹⁵. Далі вчений констатує, що юридична сила і соціальна значущість кожного виду актів «залежить від того, яке місце в системі державних органів займає орган, що видає ці акти»³¹⁶.

Подібний підхід до розуміння ієрархії в системі права є обґрунтованим, проте щодо системи конституційного законодавства є проблематичним, оскільки в цю систему інтегруються тільки закони України.

Тому концепт ієрархії в системі конституційного законодавства слід розкривати, виходячи із загального уявлення про «ієрархію» як про «принцип структурної організації складних багаторівневих систем, що полягає в упорядкуванні взаємодії як руху від вищого до нижчого»³¹⁷. При цьому вищим актом є Конституція України, оскільки вона має найвищу юридичну силу. Юридична сила законів, що входять до системи конституційного законодавства, може залежати від їх виду, який, у свою чергу, залежить від предмета їх регулювання (про види законів див. підрозділ 3.1. монографії).

Отже, конституційне законодавство — це система взаємо­зв’язаних, взаємозумовлених і взаємодіючих окремих джерел конституційного права, тобто законів, що містять конституційно-правові норми.

Конституція через її специфічні властивості, в яких розкривається її сутність не тільки як правового, а і соціально-політичного документа, посідає особливе місце щодо системи конституційного законодавства.

Конституція як правове явище — це основний закон, що має особливі юридичні властивості. Так, В. М. Шаповал, аналізуючи сутнісні характеристики конституції як основного закону держави, справедливо зазначив: «Визнання конституції основним законом означає акцентування на її основоположності відносно системи права у цілому. Iншими словами, визначення «основний закон» засвідчує, що конституція окремої держави становить за змістом і формами основи національного права»³¹⁸. Основний закон є первинною основою конституційного права і, відповідно, конституційного законодавства.

Конституція як основний закон, що має найвищу юридичну силу, очолює систему конституційного законодавства. В юридичній літературі підкреслено, що конституція — «це не «надзаконний» акт, а закон, що реально діє, носить характер основного закону»³¹⁹.

Водночас, конституція — це основний закон не тільки дер­жави, а й суспільства, що обумовлює його характеристику як документа, що з’єднує соціально-політичні та правові риси. Це визначає місце та призначення конституції щодо системи конституційного законодавства і конституціоналізму. Так, ціннісні характеристики держави і суспільства на певному етапі їх історії, цілі і тенденції подальшого розвитку становлять соціальні, ідеологічні й політичні установки конституції, які мають формальне вираження в нормах-принципах, нормах-цілях, нормах-завданнях, відображуючи ідеї, теорії і по­гляди, сприйняті суспільством на певному етапі його розвитку. Справедливим є твердження про те, що «створення конституції ... є ... інтелектуальним продуктом, а закріплені в ній юридичні формули — виразом філософії права певної епохи»³²⁰.

За своїми соціально-політичними та ідеологічними характеристиками конституція перебуває за межами системи конституційного законодавства, є обширнішою за неї.

Таким чином, враховуючи особливості соціально-правової природи конституції, зокрема сутності Конституції України як акта установчої влади народу, можна дійти висновку, що вона виходить за межі конституційного законодавства. На цій підставі, а також враховуючи функціональне призначення та основоположну роль конституції в змісті й системі конституціоналізму, є обґрунтованим під час характеристики нормативної основи системи конституціоналізму використовувати вербальну конструкцію «конституція і конституційне законодавство».

Конституціоналізм — це політико-правове явище, правову (юридичну) сутність якого обумовлено, насамперед, нормативно-правовою основою цієї системи, якою є конституція і конституційне законодавство. Конституція має змішану політико-правову природу, як і конституційні відносини, які можуть бути охарактеризовані як політичні й правові одночасно³²¹.

Конституційно-правові відносини «оживляють» постулати конституційного права, перетворюючи їх на конституційно-правову реальність. Передусім, систематизованим, концеп­туальним способом освоєння конституційно-правової реаль­ності є конституційна правосвідомість, оскільки правосвідомість, як така, «є теоретичною системою понять, поглядів, ідей, в якій осмислюються та оцінюються правові явища в суспільстві, правове ставлення людей до дійсності і один до одного»³²². Конституційна правосвідомість відображає стан кон­ституційного правопорядку, що є елементом конституційно-правової реальності, і водночас впливає на нього, виходячи з загальнотеоретичного уявлення про те, що правова реальність «утворюється в суспільстві в результаті існування і функціонування у ньому права і правових явищ, суспільно-правових наслідків і процесів, породжуваних правом»³²³.

Отже, конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість і конституційний правопорядок разом із кон­ституцією і конституційним законодавством, є складовими елементами змісту конституціоналізму,

Iдеологічні постулати і сутність конституціоналізму обумовлюють справжню цінність людської особи, наділеної свободною волею, яка використовує свою свободу в організованому соціумі. Тому в сучасних умовах створення вітчизняної моделі конституціоналізму важливого значення набуває формування суспільних відносин, в центрі яких людина як найвища соціальна цінність. Ці суспільні відносини вимагають нового конституційно-правового поля. Сучасні конституційні правовідносини відрізняються від тих, що існували (наприклад, від державно-правових відносин — предмета радянського державного права), і можна прогнозувати тенденцію їх майбутньої зміни, що безпосередньо пов’язано з розвитком системи конституціоналізму.

Сучасний етап розвитку конституційного права в умовах становлення вітчизняного конституціоналізму характеризується виникненням нових конституційних правовідносин у системі «держава — громадянське суспільство», «держава — людина». Виходячи з сутності конституціоналізму, змінюються акценти в цих правовідносинах у бік пріоритету прав людини, її інтересів. Крім того, формується громадянське суспільство, що також обумовлює появу нових соціальних відносин, які вимагають свого конституційно-правового регулювання.

У сучасних умовах розвитку системи конституціоналізму з’являються нові конституційні інститути і правовідносини, що кореспондують їм, та, відповідно, нові суб’єкти. До таких інститутів в Україні, з часу становлення її як суверенної незалежної держави, належать: інститут президентства, парламентаризму, конституційної юстиції, уповноваженого з прав людини, інститут місцевого самоврядування тощо.

Природу і специфіку конституційних правовідносин у дер­жавознавчій літературі викладено ґрунтовно. Загальнотеоретичні аспекти цієї проблеми висвітлено в працях теоретиків ще в 50—80-ті роки³²⁴. Особливості державно-правових відносин було розроблено в науці радянського державного права³²⁵. Своє гідне продовження ці дослідження отримали в працях сучасних учених. Зокрема, до теорії конституційно-правових відносин зверталися В. С. Журавський, В. В. Кравченко, М. П. Орзіх, В. Ф. Погорілко, Ю. М. Тодика, В. Л. Федоренко, О. Ф. Фрицький, В. М. Шаповал та ін.

Розвиток конституційно-правової галузі детермінує еволюцію конституційних правовідносин і, як наслідок, актуалізує необхідність їх наукового аналізу з метою розкриття їх особливостей, специфіки складу і змісту на сучасному етапі формування українського конституціоналізму.

Розглядаючи конституційні правовідносини в системі сучасного конституціоналізму, слід визначитися з найменуванням суспільних відносин, які врегульовані нормами конституційного права і породжують взаємні права та обов’язки його суб’єктів у процесі функціонування системи конституціоналізму. Iншими словами, конкретизувати термінологію.

У юридичній літературі використовують поняття «кон­ституційні відносини»³²⁶, «конституційно-правові відносини»³²⁷ і «конституційні правовідносини»³²⁸. Як правило, поняття «конституційні» та «конституційно-правові відносини» розглядаються як тотожні, проте існує інший підхід до їх співвідношення. Так, Н. В. Бутусова, погоджуючись з позицією С. А. Авак’яна, вважає, що «конституційні відносини» складаються в процесі реалізації виключно норм Конституції, а «конституційно-правові відносини» мають «більш широкий зміст», оскільки дають змогу охопити весь спектр правових зв’язків, що виникають в процесі реалізації і Конституції, і норм інших джерел конституційного права³²⁹. Можна припустити, що в аспекті досліджуваної теми саме цей підхід є найправильнішим, оскільки до нормативної основи системи сучасного українського конституціоналізму належить не тільки Конституція України, а й все конституційне законодавство. Водночас поняття «конституційно-правові відносини» і «конституційні правовідносини» є тотожними за своїм змістом, відрізняються тільки лінгвістичним структуруванням, і тому ці найменування використовуються в наведених значеннях.

Конституційно-правові відносини мають загальні ознаки, характерні для всіх правовідносин. Так, вони є результатом врегульованості правовою нормою суспільних відносин, унаслідок чого встановлюються юридичні зв’язки між суб’єктами конституційного права, які виражаються в тому, що ці суб’єкти мають взаємні права і обов’язки. Крім того, Ю. М. Тодика як одну з загальних ознак конституційних правовідносин називає їх «свідомо-вольовий характер», оскільки ці правовідносини, «з одного боку, виникають на основі конституційних норм і є продуктом свідомо-вольової діяльності людей, а з іншого — суб’єкти конституційно-правових відносин реалізують передбачені нормами конституційного права відповідні права й обов’язки також за допомогою вольових, свідомих дій»³³⁰.

Конституційні правовідносини мають також певну специфіку, яка відрізняє їх від інших видів правовідносин, а саме: відрізняються своїм змістом, виникають в особливій сфері, насамперед, у сфері публічно-правової діяльності, процесі організації і здійснення владних повноважень народом (народовладдя), визначають юридичну організацію дер­жави і суспільства; характеризуються особливим складом суб’єктів, кожен з яких наділено специфічним колом прав і обов’язків; характеризуються різноманітністю видів, серед яких особливе місце займають так звані загальні (загальнорегулятивні)³³¹ правовідносини, що виникають, головним чином, на основі таких конституційних норм, як норми-принципи, норми-завдання, норми-дефініції і не мають конкретних адресатів.

Науково-практична парадигма конституціоналізму має суб’єктну основу (вираження), яку становлять суб’єкти кон­ституційно-правових відносин. Серед них особливе місце займають: особа (людина, громадянин), виходячи з людського вимірювання конституціоналізму, в центрі якого — людина, її права, свободи, законні інтереси; народ, як владний суверен, джерело влади в демократичній державі; колективні суб’єкти, що відіграють важливу роль при формуванні громадянського суспільства і правової держави (юридичні особи публічного права).

Різноманітні суб’єкти конституційних правовідносин володіють правосуб’єктністю, яка щодо державних органів і громадських організацій виражається в їх компетенції. Правосуб’єктність індивідів у сфері конституційно-правових відносин включає їх правоздатність і дієздатність. У людини, яка посідає провідне місце у доктрині конституціоналізму (у різних громадянських станах — громадянина, іноземця, особи без громадянства та ін.), правоздатність виникає з моменту її народження і припиняється з її смертю.

Абсолютною правоздатністю в конституційному праві володіє народ. Винятковість статусу народу як суб’єкта кон­ституційно-правових відносин обумовлено тим, що народ є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні» (ст. 5 Конституції України). Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить винятково народу. Народ може бути суб’єктом як загальних конституційних правовідносин, реалізуючи своє право здійснювати владу, так і суб’єктом конкретних правовідносин, наприклад, при проведенні референдумів.

Відрізняється особливостями конституційна правосуб’єкт­ність держави. Проблемі визначення держави як суб’єкта конституційно-правових відносин присвячено монографію Н. В. Бутусової³³². Досліджуючи цю проблему, автор констатує, що «сутність конституційної правосуб’єктності держави» відображає такі «юридично значущі характеристики», політико-правові властивості та особливості держави, як володіння державним суверенітетом і одночасне уособлення собою форми народовладдя. При цьому зазначається, що «держава-суверен, будучи суб’єктом практично всіх відносин, що складають предмет галузі конституційного права, здійснюючи владні керуючі дії, володіє широким набором повноважень», які є «правообов’язками»³³³.

Можна погодитись з виділеною специфікою право­суб’єкт­ності держави, оскільки твердження, що держава є суб’єктом «практично всіх» конституційних правовідносин, є спірним. Держава як єдина політична організація може бути учасником виключно загальних конституційних правовідносин. У конкретні конституційні правовідносини можуть вступати тільки органи держави. На цей нюанс Н. В. Бутусова звертає увагу в своїй роботі, але при цьому проводиться концептуальна ідея «багатоструктурності», «багатошаровості» конституційно-правових відносин за участю держави. Згідно з цією теорією дер­жава бере участь у правовідносинах як безпосередньо (участь держави в загальних конституційних правовідносинах), так і тоді, коли від імені держави в правовідносинах беруть участь органи держави (участь у конкретних правовідносинах)³³⁴. З цією позицією не можна погодитися з тієї причини, що органи держави є самостійними суб’єктами конституційно-правових відносин, отже, володіють самостійною конституційною правосуб’єктністю, відмінною від держави.

Крім народу і держави, суб’єктами наведених правовідносин є нації, корінні народи і національні меншини (народності), адміністративно-територіальні одиниці, органи дер­жавної законодавчої, виконавчої і судової влади, Президент України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, депутати представницьких органів, політичні партії, громадські об’єднання, виборчі комісії усіх рівнів, територіальні громади, органи місцевого самоврядування, дипломатичні представництва та консульські установи (при вирішенні питань громадянства), громадяни України, іноземці, особи без громадянства, тимчасові надзвичайні органи. Цей перелік не є вичерпним і винятковим для конституційного права.

Однією з тенденцій конституційного права є розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин, що пов’я­зано з демократизацією соціальних процесів. Так, наприклад, здійснення політичного реформування в Україні привело до появи такого нового суб’єкта конституційно-правових відносин, як коаліція депутатських фракцій, встановлюючи тим самим нові політико-правові зв’язки у сфері організації законодавчої влади, де кореспондуючими суб’єктами виступають коаліція та опозиція.

У сучасних умовах наповнення публічного права новим смислом і змістом, відповідно до парадигми сучасного кон­ституціоналізму, вважаємо, виправданим буде принципово інший ракурс визначення суб’єктів конституційних правовідносин. Так, актуальною є проблема юридичної особи публічного права в конституційних правовідносинах. Цивільний Кодекс України³³⁵ (далі — ЦК України) вперше виділяє такий вид юридичних осіб, як юридичну особу публічного права, який «створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування» (ст. 81 ЦК України).

«Юридична особа публічного права» є порівняно новою категорією в конституційно-правовій науці, появу якої обумовлено «появою юридичних осіб особливого роду, які не вписувалися в цивілістичну традицію»³³⁶, тому потрібні нові підходи до аналізу юридичних осіб публічного права, зокрема, з конституційно-правових позицій. Аналіз конституційно-правової наукової літератури дає змогу зробити висновок, що ця проблема не отримала свого вирішення.

Доктрину юридичної особи публічного права найповніше викладено в монографії «Юридична особа публічного права» російського вченого В. Є. Чиркіна. Зокрема, в цій роботі пропонується визначення юридичної особи публічного права. Цю дефініцію можна прийняти за базову при проведенні дослідження даного феномену з позицій сучасного українського конституціоналізму: юридична особа публічного права — це визнане публічною владою матеріальне і публічно-правове некомерційне утворення, яке виступає в правовідносинах у різних організаційно-правових формах з метою загального блага через законне застосування публічної влади, співпрацю з нею, тиск на неї, має назву, інші ознаки, що ідентифікують, володіє майном, має права та обов’язки і несе відповідальність за свої правові акти і дії³³⁷.

У окремих роботах з конституційного права України як суб’єктів конституційно-правових відносин виділяють юридичних осіб³³⁸, проте питання, чи є вони суб’єктами публічного права, не розглядається.

Використовуючи цивільно-правові характеристики юридичної особи, існуючі доктринальні розробки про юридичних осіб публічного права³³⁹, можна виділити певні особливості юридичних осіб публічного права як суб’єктів конституційних правовідносин із позицій сучасної конституціоналістики.

Юридичні особи публічного права за своїм походженням — це публічні утворення, наділені державно-владними, самоврядними і корпоративними повноваженнями (в останньому випадку до них належать об’єднання громадян — політичні партії і громадські організації).

Юридичні особи публічного права виражають публічні, а не приватні інтереси. У сучасній юридичній науці визначення публічного інтересу не розроблено достатньою мірою³⁴⁰. Враховуючи філософський³⁴¹, психологічний³⁴², правовий³⁴³ підходи щодо розуміння феномену інтересу, є можливим запропонувати таке визначення публічного інтересу з доктринальних позицій сучасного конституціоналізму.

Публічний інтерес — це форма прояву потреб певної соціальної спільноти, яка опосередковує спрямованість її діяльності з метою досягнення загального блага, що можливо ви­ключно через загальне об’єднання (спільними зусиллями).

«Водночас у рамках найспільнішого суспільного інтересу («загальне благо»), на думку В. Є. Чиркіна, існують конкретні суспільні інтереси різних видів юридичних осіб публічного права»³⁴⁴.

Така заява є обґрунтованою. Зокрема, за суб’єктними підставами публічний інтерес можна класифікувати на: державний інтерес, місцеві інтереси (інтереси територіальних громад) та корпоративні інтереси.

Державний інтерес полягає в створенні умов для вільного і всебічного розвитку кожного члена суспільства, його сутність виражається в задоволенні життєвих потреб всіх членів суспільства, а також поширюється на оборону і безпеку країни, зовнішню політику, державний бюджет і загальнодержавні фінанси, на забезпечення загального добробуту народу. Державний інтерес охоплює ті сфери суспільних потреб, які держава визнає загальнозначущими, тобто значущими для суспільства в цілому, охоплює всю територію держави і виражає загальні інтереси всіх громадян України. Крім того, дер­жава як публічно-правова форма політичної влади і управління має власний інтерес.

Територіальні громади як первинні суб’єкти місцевого самоврядування виражають місцеві інтереси (див. докладніше про місцеві інтереси підрозділ 3.2. монографії), тобто інтереси територіальних громад, що є різновидом публічних інтересів.

Корпоративні інтереси, як справедливо наголошується в юридичній літературі, характеризуються «обмеженістю кола суб’єктів, що становлять конкретну корпорацію». Корпоративні інтереси, як одна з характеристик юридичних осіб публічного права, співвідносні з інтересами «некомерційних громадських організацій»³⁴⁵, тобто політичних партій, інших об’єднань громадян відповідно до законодавства України³⁴⁶.

Юридичні особи публічного права, на відміну від юридичних осіб приватного права, створюються в особливому порядку: шляхом виборів (представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування), або призначення (розпорядчий характер створення). Деякі юридичні особи публічного права, наприклад, об’єднання громадян, створюються шляхом їх реєстрації, передбаченої чинним законодавством. Крім того, в юридичній літературі як один із способів створення юридичних осіб публічного права виділено «визнання явища, яке вже існує (державу, громаду — муніципальне утворення)»³⁴⁷.

Особливістю цих суб’єктів є й те, що вони діють не тільки на підставі статутів, але й на підставі нормативно-правових актів. Основним документом держави, що виступає як юридична особа публічного права, є її конституція³⁴⁸.

Подальшою характеристикою таких суб’єктів є їх відповідальність. Питання деліктоздатності юридичних осіб є дискусійним, проте безперечним є те, що відповідальність цих юридичних осіб «у своїй основі має не приватно-правовий, а публічно-правовий характер»³⁴⁹.

Зокрема, окремі юридичні особи публічного права є суб’єктами конституційної відповідальності, тобто володіють конституційною деліктоздатністю.

Юридичними особами публічного права, які належать до колективних суб’єктів конституційної відповідальності, є: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, колегіальні органи державної влади і місцевого самоврядування, комітети і комісії представницьких органів, політичні партії і громадські організації.

Держава як юридична особа публічного права також володіє конституційною деліктоздатністю. Питання про можливість залучення держави до конституційної відповідальності залишається дискусійним у конституційно-правовій науці. Не дискутуючи на цю тему, слід визнати справедливою концепцію про те, що держава є суб’єктом конституційної відповідальності (див. докладніше про конституційну відповідальність і особливості конституційної відповідальності дер­жави у підрозділі 3.3. монографії).

Юридичні особи публічного права володіють певними (правовими у загальних рисах) ознаками юридичної особи приватного права (мають у власності, господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно, відповідають за своїми зобов’язаннями цим майном, можуть від свого імені набувати і здійснювати майнові та немайнові права, виконувати обов’язки, мають свої установчі документи).

Можна зробити висновок, що до юридичних осіб публічного права, які володіють конституційною право­суб’єкт­ністю, належать: держава, органи публічної влади, терито­ріальні громади, Автономна Республіка Крим, об’єднання гро­мадян (політичні партії, інші громадські організації), інші суспільні формування некомерційного характеру. Названі суб’єкти мають важливе концептуальне значення в теорії конституціоналізму і здійснюють функціональну роль у його практиці, оскільки опосередковують створення та ефективну дію такої інституціональної складової конституціоналізму, як публічна влада, і беруть участь у реалізації функціонального механізму українського конституціоналізму.

Таким чином, до кола суб’єктів конституційних правовідносин разом із таким суб’єктами, як народ, нації, корінні народи і національні меншини, депутати представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, посадові особи, належать юридичні особи публічного права і фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства України).

Визначає специфіку конституційних правовідносин, як складових змісту конституціоналізму, і їх об’єкт. У юридичній літературі існують різні думки щодо поняття «об’єкт конституційно-правових відносин». Так, В. О. Лучин, погоджуючись з думкою С. С. Алексєєва і Л. О. Морозової, що об’єкти конституційних правовідносин по суті — це ті явища, предмети навколишнього світу, на які спрямовано суб’єктивні права і обов’язки, вважає, що об’єктами загальних конституційних правовідносин виступають, головним чином, вищі соціальні цінності, які набувають конституційного рангу і отримують закріплення в конституційних принципах, у загальнорегулятивних нормах, програмних положеннях³⁵⁰.

Аналіз існуючих думок дає змогу погодитися з визначенням О. Є. Кутафіна, згідно з яким об’єктами конституційно-правових відносин є предмети та явища, з якими норми конституційного права пов’язують поведінку учасників конституційно-правових відносин. До цих об’єктів належать: державна територія; державна влада; місцеве самоврядування; майнові й немайнові блага; поведінка людей; дії органів держави, органів місцевого самоврядування і громадських об’єднань³⁵¹.

Відрізняється специфікою і зміст конституційно-правових відносин, який має складну структуру. Традиційно виділяють юридичний і матеріальний зміст. С. С. Алексєєв підкреслює, що розмежування в правовідносинах юридичного і матеріального змісту дає змогу зрозуміти механізм впливу права на суспільне життя. Якщо матеріальний зміст нерозривно пов’язує правовідносини з реальними відносинами, фактичними соціальними процесами, то юридичний зміст служить правовим засобом забезпечення, а нерідко й формування матеріального змісту³⁵².

Зміст конституційних правовідносин не одновимірний, він змінюється залежно від виду конституційних правовідносин. Так, у конкретних конституційних правовідносинах суб’єктивному праву як мірі можливої поведінки правомочної особи неодмінно кореспондує юридичний обов’язок, який є мірою належної поведінки суб’єкта, на якого його покладено. Єдність суб’єктивних прав і відповідних ним обов’язків становить юридичний зміст цих відносин.

Юридичний зміст загальних конституційних правовідносин виражено в конституційному статусі (становищі) учасників цих правовідносин. Тут, як правило, немає вичерпного переліку суб’єктів, крім того, їх права і обов’язки носять менш визначений характер.

За допомогою конституційних правовідносин реалізуються конституційні норми, втілюються в життя принципи конституціоналізму, функціонують його інститути. Отже, ці правовідносини виконують системотворчу роль щодо конституціоналізму, оформляють його цілісність і єдність як системи, що функціонує.

Конституціоналізм онтологічно пов’язаний з людиною. Особа іманентно властива системі цього політико-правового феномена, оскільки тільки через реального діяча, здатного до розуміння, визнання і відтворення цінностей конституціоналізму, вона знаходить своє буття, смисл, функціональне та аксіологічне значення. Крім того, концепт конституційної правосвідомості також виконує важливі морально-політичну і духовно-світоглядну функції, беручи участь у відтворенні конституційної реальності через визначення місця і ролі людини в структурах сучасного конституціоналізму.

Процес створення та ефективність дії системи україн­ського конституціоналізму буде успішнішим при свідомому ставленні індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому до конституції як до основного закону, до її ролі в правовому регулюванні суспільних відносин, до конституційних цінностей. Тому велике значення в системі конституціоналізму має конституційна правосвідомість як особливий вид правової свідомості.

Правосвідомість традиційно в юриспруденції визначено як сукупність ідей, поглядів, почуттів і уявлень, що виражають ставлення окремих людей, соціальних груп, всього су­спільства до права, його ролі, а також до діяльності, пов’язаної з правом³⁵³. Це визначення, а також інші теоретичні положення про правосвідомість служать підставою для концептуалізації конституційної правосвідомості.

Особливістю конституційної правосвідомості є те, що «вона формується на стику правової і політичної свідомості...»³⁵⁴.

У зв’язку з цим вдалим є визначення конституційної правосвідомості як «вищої форми правової свідомості, що відображає ставлення індивіда, колективу, суспільства в цілому як до положень Основного Закону та інших, чинних конституційно-правових актів, так і до практики їх реалізації, а також до бажаних змін конституційно-правових інститутів, так само як і до сучасних конституційних цінностей»³⁵⁵.

Структуру правової свідомості традиційно представлено у вигляді двох елементів: правової ідеології та правової психології. Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) осмислення правової реальності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ і спричиняють готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ³⁵⁶. Найобширнішне і повне визначення правової психології представлено в роботах, присвячених психологічним аспектам у дослідженні правосвідомості. Зокрема, правову психологію викладено як «складно структурований шар правосвідомості, який об’єднує в собі духовний комплекс почуттів, настроїв, емоцій, переживань, ілюзій, волі, фантазій, уяви, совісті, інтуїції, масовидних психологічних стереотипів юридичної поведінки, який формується в результаті не тільки відображення правової дійсності, але й її творчого творення»³⁵⁷.

Слід зазначити, що в сучасних дослідженнях правової свідомості обґрунтованими є пропозиції щодо розширення структури правосвідомості, виділяючи, крім двох названих компонентів, інші компоненти. Наприклад, у структурі індивідуальної правосвідомості пропонується розглядати три компоненти: правову ідеологію (правові смисли, ідеї), аксіологічну ментальність (ціннісно-правові орієнтації особи) та правову психологію (правові установки)³⁵⁸.

Розглядаючи конституційну правосвідомість як елемент змісту сучасного українського конституціоналізму, є обґрунтованим інший підхід до структури конституційної правосвідомості.

У структурному плані конституційна правосвідомість складається не з двох або трьох, а з чотирьох основоположних компонентів (елементів): конституційно-правової психології; конституційно-правової ідеології; конституційно-правової духовності та конституційно-правового світогляду.

Конституційно-правова психологія — це психічне (суб’єктивне) відображення елементів конституціоналізму в процесі індивідуальної і колективної соціальної діяльності, їх сприйняття і ставлення до них. Конституційно-правова психологія простежується через емоційні установки і переживання індивідуальних суб’єктів, а також через масові психологічні стереотипи юридичної поведінки і ставлення до конституційно-правових явищ.

Конституційно-правову ідеологію в контексті конституціоналізму слід розглядати як систему поглядів, що відображають цінності, принципи, процеси формування і функціонування конституціоналізму, його роль і значення в житті держави, суспільства, людини.

Основні ідеологічні постулати відображено в конституції держави, яка позначає як досягнутий рівень розвитку су­спільства, так і ті цілі й завдання, які належить досягти й вирішити. При цьому конституція як ідеологічний документ виходить з презумпції, що цілі суспільства є завданнями дер­жави. Адекватне відображення суспільних цілей в конституції припускає наявність адекватної конституційної ідеології³⁵⁹.

Конституція — це не тільки нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, але й ідеологічний документ, що здійснює ідеологічну функцію, в рамках якої можна виділити світоглядну і виховну підфункції. Незважаючи на оголошену на початку 90-х років ідею деідеологізації держав на пострадянському просторі і часткове її сприйняття сучасною Україною, що виразилося в закріпленні на конституційному рівні ідеологічної різноманітності (ст. 15 Конституцій України), певні духовні та ідеологічні цінності відображено в Основному Законі держави. Деідеологізація в цьому випадку виявилася засобом «розчищення» ідеологічного ґрунту для утвердження нових світоглядних ідей. Iдеологічний плюралізм справедливо розглядається як одна із сторін духовного життя суспільства, яке повинне мати конституційні основи³⁶⁰.

Конституція не може не містити певних ідеологічних (світоглядних) переконань. Як підкреслює Н. О. Боброва: «Конституція — «згусток» державних і суспільних ідей, які держава і суспільство (через референдум) проголошують основними»³⁶¹. Кожна норма конституції пронизана певним духом, ідеями, сприйнятими суспільством на даному етапі його розвитку. Так, утвердження принципів демократичної правової держави, різноманітності форм власності, закріплення природних прав людини, визнання державою людини найвищою соціальною цінністю, відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, збалансованість колективних та індивідуальних інтересів та інші положення Конституції України відображають ідеологічні основи сучасного українського конституціоналізму. При цьому конституціоналізм коригує їх з такими базовими цінностями конституційного ладу, як народовладдя, верховенство права, конституційна законність тощо. Саме ці конституційні ідеї і принципи є засадами єдиної національної конституційної ідеології, покликаної служити інтересам українського народу.

Конституційно-правова ідеологія повинна враховувати відповідну національну ідею, виходячи з того, що основною її функцією є функція консолідації та інтеграції українського народу. Правильним є твердження, що «національна ідея — це певний суспільно-політичний ідеал нації, який є найбільш досконалою моделлю національно-державного устрою і найповніше відповідає її традиціям, устремлінням, культурно-психологічним установкам, забезпечуючи подальший розвиток»³⁶². Крім того, національна ідея індивідуалізує народ. Відомий філософ права I. О. Iльїн зазначав: «Кожен народ і кожна країна є жива індивідуальність зі своїми особливими даними, зі своєю неповторною історією, душею і природою. Кожному народу належить тому своя, особлива, індивідуальна державна форма і конституція, відповідна йому і тільки йому»³⁶³. Це опосередковано впливає і на формування відповідної моделі конституціоналізму, зокрема українського конституціоналізму.

Конституційно-правова ідеологія безпосередньо пов’язана з духовністю як всього суспільства, так і окремих його членів. У зв’язку з цим актуалізується такий компонент конституційної правосвідомості, як конституційно-правова духовність (ментально-аксіологічний компонент конституційної правосвідомості). На відміну від двох названих елементів, він характеризується значною стійкістю, охоплює глибинний рівень конституційної правосвідомості і є системою думок, вірувань, навиків, правового духу, що створює цілісну картину конституційно-правового життя.

Конституційно-правову духовність спрямовано, перед­усім, на утвердження віри в право. Як зазначив Р. Берман: «у право треба вірити, інакше воно не працюватиме; а це включає не тільки розум, але також почуття, інтуїцію та віру»³⁶⁴. Саме невіра в право, неповага до конституції як до Основного Закону держави, до конституційних цінностей і пріоритетів є проявом кризи конституційно-правової духовності, і, як наслідок, призводить до деформації правосвідомості. Як зазначено в юридичній літературі, в Україні спостерігається «найважча форма деформації на рівні професійної правосвідомості, корупція і хабарництво серед окремої частини дер­жавних службовців»³⁶⁵.

З конституційно-правовою духовністю тісно пов’язаний інший компонент конституційної правосвідомості — конституційно-правовий світогляд.

Конституційно-правовий світогляд є різновидом юридичного світогляду і відображає вихідну світоглядну позицію суб’єкта (індивідуального чи колективного) щодо конституційно-правових теорій і реалій. Так, наприклад, вона дає змогу усвідомити сутність конституції і основаного на ній конституційного законодавства.

У наш час у світовій юридичній думці існує декілька напрямів юридичного світогляду (позитивістський, природно-правовий та ін., що, насамперед, пов’язано із праворозумінням). Залежно від них формується і відповідний конституційно-правовий світогляд. Наприклад, Л. Є. Лаптєва, розмірковуючи про юридичний світогляд і законодавство в Росії, дійшла висновку, що «легістське праворозуміння перетворює юриспруденцію в нудне заняття з роз’яснення і здійснення законодавства та підзаконних актів». На її думку, саме такий підхід до розуміння права призводить до серйозних проблем, а саме: «Невіра в право, визнання його нудним набором інструкцій і наказів, які не захищають громадян від бюрократичного свавілля, призводить до того, що громадяни не намагаються реалізувати чи захистити свої права або ставляться до реалізації безвідповідально»³⁶⁶.

У сучасній Україні також спостерігається своєрідна невіра в право, на якій ґрунтується правовий і, як результат, кон­ституційний нігілізм, що «має досить великий діапазон проявів — від найм’якших, які умовно можна назвати конституційним інфантилізмом, до підкреслено демонстративних, войовничих, конфронтаційно-агресивних і навіть кримінальних»³⁶⁷. Причому конституційно-правовий нігілізм властивий не тільки громадянам, а й політикам, державним службовцям, посадовим особам і навіть юристам. Подібна ситуація відображає відсутність належного конституційно-правового світогляду, оскільки вона видається наслідком нерозуміння того, що таке право і, зокрема, конституційне право, в чому його сутність і цінність.

Формування конституційної правосвідомості як складової системи сучасного українського конституціоналізму по­требує створення відповідного конституційно-правового світогляду, основаного на інтегративному розумінні права, з’ясуванні та сприянні демократично-правової сутності конституціоналізму.

Таким чином, конституційна правосвідомість сприяє як формуванню, так і функціонуванню системи конституціоналізму, спрямованого на встановлення конституційного правопорядку.

Парадигма конституційного правопорядку не отримала свого розвитку в юридичній науці. Багато аспектів цього політико-правового феномену залишається малодослідженими чи дискусійними. До їх числа належать поняття, основні характеристики конституційного правопорядку, способи і заходи щодо його зміцнення і забезпечення в умовах конституційної і політичної реформ, що тривають, ускладнення соціально-політичної обстановки в країні.

У наукових працях, присвячених проблемам конституційно-правового характеру, як правило, йдеться про необхідність забезпечення і захисту конституційного правопорядку³⁶⁸. Безумовно, це має важливе практичне значення для зміцнення конституційності в державі та суспільстві. Водночас з метою розкриття концептуальної парадигми сучасного конституціоналізму важливим є визначення поняття та характерних рис конституційного правопорядку у контексті змісту кон­ституціоналізму. Теоретично узгоджені визначення цього правового феномену зустрічаються рідко. Наприклад у російських енциклопедичних джерелах пропонується дефініція «конституційний порядок», під яким розуміється «такий хід державних справ і організації життя людей, який випливає з норм конституції і відповідає їй»³⁶⁹. Здається, що в такій інтерпретації конституційний порядок, по суті, зводиться до стану (режиму) конституційної законності в державі та суспільстві. Безумовно, конституційний правопорядок нерозривно пов’я­заний з конституційною законністю. Вони в певній частині за своїм змістом пересікаються, проте конституційна законність, в усіх своїх проявах, повністю змісту конституційного правопорядку не вичерпує.

В українській правовій науці конституційний правопорядок розглядається як галузевий різновид правопорядку³⁷⁰. На думку теоретиків права, конституційний правопорядок створюється «сукупною правовою поведінкою суб’єктів права» на основі «конституційного права як провідної галузі права». Його особливостями називають: законодавчий рівень правового регулювання, специфічний суб’єктний склад (громадяни, державні органи, посадові особи, органи місцевого самоврядування, політичні партії та ін.), характер предмета регулювання суспільних відносин, що мають політичну складову. Крім того, до «важливого виразника конституційного правопорядку» відносяться «суспільна легітимація системи державної влади, її органічна цілісність (єдність) і ефективність»³⁷¹.

Вищенаведене поняття не викликає заперечень, в ньому відображено особливості конституційного правопорядку як різновиду правопорядку, зазначено, як він створюється («спіль­ною правовою поведінкою суб’єктів права»), проте потрібно викласти парадигму конституційного правопорядку в контексті сучасного українського конституціоналізму, оскільки в рамках системи конституціоналізму він має власну визначеність і значущість.

Отже, логічно виділити основні характеристики конституційного правопорядку, а саме: урегульованість суспільних відносин конституційно-правовими нормами; функціонування державних і громадських інститутів у режимі конституційної законності (конституційності); легітимність публічної влади; поєднання (гармонічність) державних, колективних (суспільних) і особистих інтересів.

Конституційний правопорядок — це якісний стан суспіль­них відносин, урегульованих конституційно-правовими нормами, який досягається в результаті правомірної поведінки (і діяльності) всіх суб’єктів конституційного права.

Конституційний правопорядок є завершальним елементом змісту сучасного конституціоналізму, який становить оптимально достатню сукупність необхідних елементів (конституція і конституційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість, конституційний право­­порядок).

Таким чином, наведені змістовна та системно-структурна характеристики сучасного конституціоналізму, а також його демократично-правова сутність і генезис науково-практичної парадигми дають змогу визначити сучасний конституціоналізм як публічно-правову систему конституційної організації сучасного суспільства на основі права, демократії та утвердження конституційно-правової свободи людини, змістом якої (цієї системи) є конституція та конституційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість, конституційний правопорядок, функціонування якої спрямоване на обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспільства, прав і свобод людини.