Нормативно-правові акти:

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.: Офіційний текст із змінами і доповненнями станом на 20 січня 2012 р. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2012. – 247 с.

Інформ-ресурси:

http://www.ccu.gov.ua/uk/index

http://www.scourt.gov.ua/

http://court.gov.ua/

http://sc.gov.ua/

http://reyestr.court.gov.ua/

http://www.echr.coe.int/Pages/home.aspx?p=home

План

1.  Теорії об’єкта злочину в кримінально-правовій науці.

2. Співвідношення понять «об’єкт злочину», «об’єкт злочинного посягання» та «об’єкт кримінально-правової охорони»

3. Теоретичне та практичне значення класифікації об’єктів злочинів.

4. Предмет злочину: зміст поняття та його значення.

5. Потерпілий в кримінальному праві. Кримінально-правові засоби захисту прав потерпілого.

Основний зміст

У кримінальному праві об’єктом злочину називають те, на що посягає злочин і завдає шкоди (чи створює загрозу її заподіяння). Вчення про нього є однією із найважливіших складових кримінально-правової доктрини не лише нашої держави, але й усіх країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, а також деяких європейських країн. Зазначений елемент складу злочину дозволяє, зокрема, усвідомити соціально-політичну і правову сутність злочину; саме об’єкт злочину є критерієм побудови системи Особливої частини кримінального закону та забезпечує розмежування злочинів; він має вагоме значення для кримінально-правової кваліфікації діянь особи.

Визначення поняття об’єкта злочину в Кримінальному кодексі України відсутнє, проте ознаки, що його характеризують (суспільні відносини, у сфері яких завдається шкода або створюється загроза її заподіяння; предмет злочину; потерпілий від злочину) відображені в окремих нормах Особливої частини КК.

Розвиток вчення про об’єкт злочину має досить “бурхливу” історію. У вітчизняній кримінально-правовій літературі з метою пояснення змісту поняття об’єкта були розроблені численні концепції: соціальних цінностей, благ, норм права, інтересів, правовідносин, суб’єктивних прав, суспільних відносин тощо. Суперечки щодо змісту об’єкта злочину не вщухають і сьогодні, тому з’ясування його поняття і структури залишаються вельми актуальними.

1. Теорія суб’єктивних прав. Першим за часом виникнення в теорії кримінального права є пояснення об’єкта злочину як “суб’єктивного права”. Представники цієї концепції об’єктом злочину вважали суб’єктивні права людини. Виникнення теорії “суб’єктивного права” було зумовлено революційними подіями в Західній Європі у ХVIII ст., коли найвищою соціальною цінністю було оголошено людину та її природні (суб’єктивні) права. Найбільш послідовно це вчення знайшло своє відображення у працях німецького юриста Павла Іоагана Анзельма Фейєрбаха. Далі воно поступово розвивалося і змінювалося, а погляди науковців того часу на суб’єктивні права як об’єкт злочину було перенесено на саму особу.

Так, у працях його послідовників ми знаходимо перші погляди на об’єкт злочину з позицій теорії суб’єктивного права. Наприклад, професор В.Д. Спасович у своєму підручнику з кримінального права 1863 р. зазначав, що злочин є посяганням на чиєсь право, яке охороняється державою за допомогою покарань. З цього визначення він виводив такий важливий висновок: оскільки право належить комусь, а власниками чи суб’єктами прав можуть бути лише особи або групи осіб, то злочин може бути вчинений лише проти особи, тому предметом (об’єктом) злочину може бути тільки особа. У цьому В.Д. Спасовича підтримував П.Д. Калмиков, який зазначав, що об’єктом злочину можуть бути лише окремі особи чи групи осіб.Таким чином обґрунтовувалося, що об’єктом злочину можуть бути лише люди, оскільки порушення суб’єктивних прав може завдати шкоди тільки групі осіб або окремій особі.

Очевидно, теорія суб’єктивного права ще не вичерпала своєї актуальності та знаходить своє почесне місце у працях сучасних юристів. Зокрема, Г.П. Новоселов вважає, що об’єктом будь-якого злочину (тобто не лише злочину, спрямованого проти особи) є люди, які в одних випадках мають статус фізичних осіб, а в інших – як певного роду множинність осіб, що мають або не мають статусу юридичної особи, в третіх випадках – як соціум (суспільство) .

На наш погляд, якщо дотримуватися запропонованої автором логіки, тобто об’єктом злочину визнавати людей, то неможливо буде відмежувати шкоду, яка заподіяна, наприклад, вбивством державного чи громадського діяча (ст. 112 КК), від шкоди, завданої вбивством будь-якого іншого громадянина (ст. 115 КК). Проте, ми вважаємо, що теорія Г.П. Новоселова має важливе значення для кримінально-правової доктрини, оскільки вона актуалізує проблему потерпілого від злочину в кримінальному праві.

2. Концепція нормативістів. Зазначена концепція об’єкта злочину бере свій початок з більш загальної теорії права, автором якої вважають Ганса Кельзена. Нормативна теорія права, як і відповідно до неї нормативна теорія об’єкта злочину, з’явилися вже під час існування теорії суб’єктивних прав. Зміст її полягає в тому, що норми права розглядаються відокремлено від тих суспільних відносин, що регулюються або охороняються ними. У зв’язку з цим сам злочин вважається лише порушенням певної норми, а сутністю злочину виступає його юридична форма. Прихильниками нормативної теорії об’єкта злочину були М.С. Таганцев, І.Я. Фойніцький, Л.С. Білогриць-Котляревський та багато інших правників. Так, наприклад, М.С. Таганцев писав: “Злочин, як спеціальний вид правопорушення, є посяганням на юридичні норми, що визнаються та охороняються державою, і при цьому в їх окремому бутті, або в поєднанні, у формі юридичних інститутів. Тому, якщо йдеться про об’єкт, на який спрямовується злочин, під ним ми розуміємо саме ці норми чи інститути права, або юридичний порядок загалом, що існуює в даному суспільстві”.

Недоліком нормативної теорії в кримінальному праві слід вважати те, що сутність злочину зводиться лише до заборони порушувати норму, незважаючи на характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння. Крадіжка олівця, за концепцією нормативістів, повинна прирівнюватися до крадіжки дорогоцінної речі, оскільки для притягнення до кримінальної відповідальності злодія має значення лише саме порушення норми “не вкради”, а не заподіяна цим шкода.

3. Теорія соціальних цінностей (благ). Точка зору щодо визнання цінностей або благ об’єктом злочину також не є новою. Одним з фундаторів зазначеної концепції був О.Ф. Кістяківський, який писав, що об’єктом злочину є предмет, на який спрямований і з приводу якого вчинений злочин, пояснюючи, що об’єктом злочину може бути лише людина зі всіма правами і установами, котрі нею створюються, як суспільною істотою. Тому, крім життя, здоров’я, свободи, честі, як більш-менш основних об’єктів злочину, так би мовити, створених самою природою, він вважав речі, тварин, установи і навіть певний склад думок. Останні, на його думку, стають об’єктом злочину лише тому, що є придбаними людиною благами, які необхідні для існування та захисту благ основних, наданих людині природою. Отже, вчений визнавав об’єктом посягання соціальні цінності хоча й був прибічником теорії суб’єктивного права, відповідно до якої об’єктом злочину є людина або їх сукупність. Його праці свідчать про поступовий перехід від теорії суб’єктивних прав до теорії соціальних цінностей, за якою речі (матеріальні блага) визнавалися об’єктом злочину.

Окремі сучасні правники у своїх роботах намагаються відродити концепції, що існували у кримінально-правовій доктрині наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Зокрема, на думку Є.В. Фесенка, “…об’єкт злочину можна визначити як цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду”. Автор пропонує своє бачення структури цінностей. Зокрема, зазначає, що до елементів цінностей як об’єкта злочинів слід відносити п’ять класів компонентів: 1) потерпілих; 2) їхні інтереси та права; 3) соціальні зв’язки; 4) предмети (матеріалізовані блага); 5) нематеріалізовані блага, які належать потерпілим.

Не важко помітити, що наведена Є.В. Фесенком структура цінностей дуже нагадує структуру суспільних відносин, які, однак, є більш широкою, всеохоплюючою, у контексті аналізованої проблеми, правовою категорією. Нагадаємо, що більшість криміналістів до структури суспільних відносин включають: суб’єктів суспільних відносин (особу, групу осіб, суспільство тощо), їх інтереси та права; об’єкт (предмет) суспільних відносин; соціальний зв’язок між вищевказаними елементами.

Деякі вчені об’єктом злочину називають блага. Наприклад, на думку А.В. Наумова, об’єктом слід визнавати ті блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом. Проте така позиція, на наш погляд, видається спірною, оскільки автор змішує різні за змістом категорії “блага” та “інтереси”. Крім того, така філософська категорія, як “благо” є вельми неконкретною – нею можна охопити усе, що людина вважає позитивним.

4. Концепція інтересу як об’єкта злочину. Вважаючи об’єктом найвищі соціальні блага (позитивні цінності), деякі юристи дійшли висновку, що одним з таких благ, які потребують захисту кримінального закону, є законні інтереси особи та держави . Не можна не обминути того факту, що теорія об’єкта злочину як правового блага обґрунтовувалася з погляду реакційних позицій теорії права німецького юриста К. Іерінга, яка була започаткована ним у другій половині ХІХ століття. К. Іерінг визначав право як інтерес, що захищається державою. Інший видатний правник Ф. Ліст визначив об’єкт злочину як життєвий інтерес, що захищається правом.

Як бачимо, думка назвати інтерес об’єктом злочину існує вже давно. Ще в 1960 р. Б.С. Нікіфоров писав: “Об’єкт злочину – це той суспільний інтерес, проти якого спрямований злочин і який бере під свій захист кримінальне право”.

У радянській кримінально-правовій літературі поняття “інтерес” за своїм змістом та складом розглядалося як тотожне поняттю “суспільних відносин”. Наприклад, Є.К. Каіржанов зазначав: “Інтерес як соціальне благо не є якоюсь абстракцією… Інтерес, як певне соціальне благо, незалежно від свого зовнішнього прояву (речево-фізичного або духовно-ідеального), може бути об’єктом кримінально-правового захисту… Звідси є справедливим твердження, що інтерес – своєрідне “ядро” суспільних відносин. І як кінцевий результат, таке “ядро” суспільних відносин є тим об’єктом, на який здійснюється злочинне посягання”.

У зв’язку з подальшим ототожненням понять суспільних відносин та інтересу, постала необхідність визначення структури останнього. Тоді ж Є.К. Каіржанов пропонував розглядати інтерес не як частину більш складного суспільного механізму, а намагався цим поняттям охопити всю сукупність елементів суспільних відносин. Вчений писав: “Нам видається, що цей інтерес складається з таких взаємопов’язаних елементів (сторін):

а) благо або цінність;

б) суб’єкт – носій такого блага (цінності); в) ставлення блага (цінності) до свого носія (суб’єкта), що проявляється в приналежності конкретного блага певному суб’єкту” [20, с. 50].

5. Концепція об’єкта злочину як суспільних відносин. Радянська теорія кримінального права з перших років її існування розглядала об’єкт злочину як суспільні відносини. Вже Керівні засади з кримінального права РСФРР, видані у 1919 р., прямо проголошували, що злочином визнається порушення порядку суспільних відносин, що охороняються кримінальним правом. А далі – в одному з найперших підручників із Загальної частини радянського кримінального права, виданому у 1924 р., підкреслювалося, що об’єктом будь-якого злочину є суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правового примусу. Також, зважаючи на авторитетність поглядів А.А. Піонтковського, з тих часів ця точка зору ніким із радянських криміналістів не ставилася під сумнів, а тому цей погляд швидко став загальновизнаним. Він був підтриманий у працях А.Н. Трайніна , М.І. Загороднікова, В.М. Кудрявцева, Г.А. Кригера та багатьох інших вчених.

Категорія суспільних відносин використовується у багатьох науках, тому її називають універсальною. Кримінально-правова доктрина адаптувала цю категорію для своїх потреб. Звідси суспільні відносини набули дещо нового змісту, внутрішньої структури, інших властивостей.

Завдяки зазначеній категорії кримінально-правова доктрина була поповнена більш чітким уявленням про механізм заподіяння шкоди злочинцем, одержала вчення про суспільну небезпеку тих чи інших діянь, що визнаються злочинними. Поняття суспільних відносин допомогло визначити сутність взаємозв’язку об’єкта з іншими елементами складу злочину. В решті решт правильна кваліфікація суспільно небезпечних діянь можлива виключно за використання саме аналізованої категорії.

В сучасній теорії кримінального права продовжують існувати декілька підходів до визначення об’єкту злочину: 1) це соціальні блага (цінності), що охороняються кримінальним законом (П.С. Матишевський; А.В. Наумов); 2) це окремі особи або багато осіб (І.Я. Козаченко, З.А. Незнакова); 3) це охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин (О.М. Костенко, П.П. Андрушко). Поки що, найбільш розповсюдженою є точка зору, запропонована ще наприкінці 20-х років ХХ ст. професором А.А. Піонтковським, згідно з якою об’єкт злочину – це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (В.Я. Тацій, М.Й. Коржанський, М.І. Бажанов, В.О. Навроцький, А.В. Савченко, Н.О. Гуторова та ін.).

Для правильного з'ясування сутності об'єкта злочину й «механізму» злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію різних елементів його складових частин.

У філософській і правовій науці найпоширенішою є думка, відповідно до якої структурними елементами суспільних відносин є: 1) суб'єкти (носії) відносин; 2) предмет, із приводу якого існують відносини; 3) соціальний зв'язок (суспільно значима діяльність) як зміст відносин.

Суб'єктами кримінально-правових відносин варто вважати державу в особі її вповноважених спеціальних органів і особу, яка вчинила злочин.

Предметом суспільних відносин справедливо називають все те, із приводу чого або у зв'язку із чим існує саме це відношення. Тому, як предмет суспільних відносин можуть виступати, насамперед, різного роду фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари або предмети, що не володіють ознаками товару), а також сама людина. Наприклад, в об'єкті такого злочину, як підміна чужої дитини, останній є лише предметом охоронюваних кримінальним законом відносин.

Під соціальним зв'язком звичайно розуміють певну взаємодію, певний взаємозв'язок суб'єктів. Тому соціальний зв'язок властивий лише людині й уявляє собою одну з форм загального зв'язку й взаємодії.

Щодо співвідношення понять «об’єкт злочину», «об’єкт злочинного посягання» та «об’єкт кримінально-правової охорони» в літературі склалос дві позиції. Першу зводиться до ототожнення цих понять Друга – різніить ці поняття. Зокрема, П.П. Андрушко зазанчає, що обєкт кримінально-правової охорони – це цінності, які законодавцем беруться під охорону шляхом прийнття кримінально-правової норми, тобто цінності, які потенційно можуть татит обєктом злочину, або частина цих цінностей. А обєктом злочнного посягання є цінності, цілеспрямоване посягання на які здійснюється шляхом вчинення умисних дій.

Суспільні відносини, на які посягає злочин, які є об'єктами таких злочинів, досить різноманітні. З'ясування всіх видів об'єктів і їхня наукова класифікація необхідні, тому що вони сприяють більш повному розкриттю сутності, а також соціально-правової значимості об'єктів, дозволяють визначити їхній вплив на розвиток кримінального законодавства й удосконалювання практики його застосування. В Особливій частині Кримінального кодексу всі склади злочинів розташовані за певною системою. В основу цієї класифікації покладений поділ злочинів за розмежуванням в об'єкті посягання. У науці кримінального права поширена чотиричленна класифікація об'єктів «по вертикалі» (загальний, родовий і безпосередній).

Загальний об'єкт утворює сукупність суспільних відносин, які поставлені під охорону діючого кримінального законодавства, куди входять всілякі відносини (національна безпека держави, власність, життя й здоров'я людей і ін. – ст.1 КК України). Таким чином, загальний об'єкт охоплює собою всілякі суспільні відносини, які у значній мірі розмежовуються між собою по своїй соціальній значимості, сфері дії та ін. Загальний об'єкт злочину важливий для визначення природи й сутності злочинів, ступеня їхньої суспільної небезпеки, відмежування від незлочинних діянь і ін.

Родовим (груповим) об'єктом є об'єкт, що охоплює певне коло однорідних за своєю соціально-політичною та економічною сутністю суспільних відносин, які в наслідок цього повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм. У розділах Особливої частини Кримінального кодексу всі склади злочинів згруповані по родовому або видовому об'єкту (основи національної безпеки (розділ 1), життя та здоров’я особи (розділ 2), власність (розділ 6), громадська безпека (розділ 9) тощо).

Значення родового об'єкта злочину полягає насамперед у тім, що він дозволяє провести класифікацію всіх злочинів і кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме ця його властивість була покладена в основу побудови Особливої частини Кримінального кодексу, що дозволило законодавцеві в цілому правильно об'єднати в межах одного розділу КК норми, у яких передбачається відповідальність за посягання на тотожні або однорідні суспільні відносини.

Найбільш істотне значення для правотворчої і правозастосовчої діяльності має безпосередній об'єкт злочину. Під ним варто розуміти ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певного кримінального закону і яким заподіюється шкода злочином, що підпадає під ознаки даного складу. Законодавець лише в деяких випадках вказує на безпосередній об'єкт у самому кримінальному законі. У більшості ж випадків у кримінальному законі відсутні які-небудь вказівки щодо безпосереднього об'єкта конкретного злочину, і тоді для його з'ясування необхідний ретельний юридичний аналіз складу певного злочину.

Встановлення безпосереднього об'єкта злочину є важливим для з'ясування характеру й ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, правильної кваліфікації вчиненого, сприяє відмежуванню вчиненого діяння від суміжних злочинів і ін.

У теорії кримінального права досить поширена також класифікація безпосередніх об'єктів злочинів «по горизонталі». Сутність цієї класифікації полягає в тім, що на рівні безпосереднього об'єкта виділяються основний, додатковий і факультативний об'єкти. Необхідність у такій класифікації виникає тоді, коли той самий злочин одночасно заподіює шкоду декільком суспільним відносинам. Такі злочини мають кілька безпосередніх об'єктів. Із числа таких безпосередніх об'єктів, яким заподіюється шкода тим самим злочином, законодавець звичайно виділяє один, найбільш важливий, у вирішальному ступені визначальну суспільну небезпеку даного злочину, структуру відповідного складу і його місце в системі Особливої частини. Такий об'єкт прийнято називати основним безпосереднім об'єктом (життя особи при вбивстві, відносини власності при крадіжці тощо). Цей об'єкт завжди входить до складу родового об'єкта злочину і є визначальним як при виборі місця для тієї або іншої норми в системі Особливої частини КК, так і для кваліфікації вчиненого «багатооб’єктного» злочину.

Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким завжди заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння шкоди. Таким об'єктом можуть бути лише відносини, визначені як такий об'єкт самим законодавцем.

Додатковий об'єкт має важливе значення для визначення соціально-політичної сутності вчиненого злочину, встановлення значення наслідків, що настали або можливих наслідків, і ця властивість часто використовується законодавцем для виділення кваліфікованих складів або для утворення самостійних складів злочинів.

Всі безпосередні об'єкти підрозділяються на два види: основний і додатковий. Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і факультативний (необов'язковий).

Додатковий обов'язковий об'єкт – це такий об'єкт, що у даному складі злочину є завжди, у кожному разі вчинення певного злочину. Цьому об'єкту, як і основному, завжди заподіюється шкода в результаті вчинення злочину. Так, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим – життя та здоров’я особи. Додатковий факультативний об'єкт – це такий об'єкт, що при вчиненні певного злочину може існувати поряд з основним, а може й бути відсутнім (наприклад, відносини власності й здоров'я при хуліганстві).

Поряд із предметом суспільних відносин необхідно виділяти й предмет злочину як самостійну ознаку складу злочину. Предмет суспільних відносин і предмет злочину – не те саме. Предмет відносин – це структурний елемент суспільних відносин. Предмет злочину існує поряд з об'єктом, є самостійною факультативною ознакою складу злочину. Кожний із цих предметів наділений своїми, йому властивими ознаками, виконує свою соціальну роль, а також має різне правове призначення.

Предметом злочину варто вважати будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.

Із цього визначення випливає, що до предмета злочину необхідно відносити тільки певні речі, а не будь-які інші цінності. Таке рішення обумовлене тим, що законодавець найчастіше вказує саме на певні речі, а точніше, їхні ознаки, властивості при описі того або іншого злочину. Предметом злочинів проти власності є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи: речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери тощо, а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія (п.2 постанови ПВСУ від 06.11.2009 р. №10). Предметом злочину, передбаченого ч.1 ст.204 КК (незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів), є незаконно виготовлені алкогольні напої, тютюнові вироби та інші підакцизні товари, тобто товари, до ціни яких згідно з чинним законодавством включається акцизний збір. До інших підакцизних товарів (крім алкогольних напоїв і тютюнових виробів), про які йдеться у диспозиції ст.204 КК, належать: спирт етиловий, транспортні засоби, дистиляти, спеціальні та моторні бензини, гас, пиво солодове (п.11 постанови ПВСУ від 25.04.2003 р. №3). Предметом одержання хабара можуть бути майно (гроші, цінності та інші речі), право на нього (документи, які надають право отримати майно, користуватися ним або вимагати виконання зобов’язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних або ремонтних тощо). Послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристика чи виступ в пресі, надання престижної роботи тощо), не можуть визнаватися предметом хабара (п.4 постанови ПВСУ від 26.04.2002 р. №5).

Законодавець по-різному описує ознаки предмета злочину в Кримінальному кодексі. Обрання того або іншого способу (прийому) при законодавчому окресленні предмета злочину багато в чому залежить від самого характеру злочину, а також від індивідуальних властивостей його предмета. Так, у багатьох випадках у самому кримінальному законі зазначений лише певний вид предметів, і тим самим кожний із предметів даного виду має однакове значення для кримінальної відповідальності. У цих і інших подібних випадках немає необхідності давати в КК вичерпний перелік можливих предметів даного злочину.

Поряд із предметом суспільних відносин і предметом злочину правомірним є виділення такого поняття, як предмет злочинного впливу.

Під предметом злочинного впливу необхідно розуміти той елемент охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, що піддається безпосередньому злочинному впливу і якому, отже, у першу чергу заподіюється шкода. Тому таким предметом може бути суб'єкт, сам соціальний зв'язок, а також предмет суспільних відносин. Встановлення предмета злочинного впливу в кожному конкретному злочині полегшує з'ясування «механізму» заподіяння шкоди самому об'єкту, а також сприяє встановленню розміру й характеру наслідків суспільно небезпечного діяння.

Потерпілий від злочину – це будь-яка фізична особа, якій цим злочином може бути заподіяно моральну, майнову або фізичну шкоду. Структура особи потерпілого, за думкою О.М. Джужи, включає в себе три основних компонента (так звані підсистеми): 1) соціально-демографічні якості (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо); 2) соціальні ролі особи, у тому числі сукупність видів його діяльності в системі суспільних відносин як громадянина або члена трудового колективу; 3) морально-психологічна характеристика, яка відображає ставлення особи до соціальних цінностей та соціальних функцій, які вона виконує. В сукупності потерпілий від злочину та його поведінка мають важливе кримінально-правове значення, оскільки враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання.

Потерпілих від злочину можна класифікувати за наступними ознаками:

1. ознаки, що характеризують особу потерпілого (стать, вік, раса, національність, положення тощо) – п.2 ч.2 ст.115, ст.ст.134, 137, 150, 161 КК. Так, неповнолітніми потерпілими від зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом слід вважати осіб віком від 14 до 18 років, малолітніми – осіб, яким на момент злочину не виповнилося 14 років (п.10 постанови ПВСУ від 30.05.2008 р. №5);

2. ознаки, що характеризують поведінку потерпілого (правомірна – п.8 ч.2 ст.115, ст.350 КК та неправомірна – ст.ст.116, 118, 123 КК). Так, відповідальність за п.8 ч.2 ст.115 КК за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку настає, якщо злочин вчинено з метою не допустити чи перепинити правомірну діяльність потерпілого у зв’язку з виконанням ним зазначеного обов’язку, змінити характер останньої, а так само з мотивів помсти за неї незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх обов’язків до вбивства (п.12 постанови від 07.02.2003 р. №2). Потерпілою особою від зґвалтування може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі, незалежно від її поведінки до вчинення злочину, способу життя, попередніх стосунків із суб'єктом злочину, зокрема перебування з ним у зареєстрованому шлюбі, проживання однією сім'єю тощо (абз.3 п.1 постанови ПВСУ від 30.05.2008 р. №5);

3. ознаки, що характеризують стан потерпілого (безпорадний стан, небезпечний для життя стан, стан вагітності) – п.2 ч.2 ст.115, ст.ст. 135, 136 КК. Стан потерпілої особи слід визнавати безпорадним, коли вона внаслідок малолітнього чи похилого віку, фізичних вад, розладу психічної діяльності, хворобливого або непритомного стану, або з інших причин не могла розуміти характеру та значення вчинюваних з нею дій або не могла чинити опір (п.5 постанови ПВСУ від 30.05.2008 р. №5);

4. ознаки, що характеризують взаємовідносини винного і потерпілого (родинні, службові, матеріальна чи інша залежність і т.д.) – ст.ст.117, 150-1, 154 КК;

5. ознаки, що характеризують шкоду, заподіяну потерпілому (смерть, тілесні ушкодження, майнова шкода) – ст.ст.115, 125, 186 КК.

Відомо декілька засобів відшкодування шкоди, спричиненої злочином – компенсація та реституція. Застосування реституції – хоч і не завжди можливе (відсутність предмета при знищенні), однак найбільш бажаний засіб відновлення інтересів. Тобто сутність реституції має вираз у натуральному відновленні матеріального стану, порушеного злочином, відновлення і приведення блага в первинний стан. Принцип відновлення (реституції) полягає у відшкодуванні шкоди в натурі, або у виплати грошового відшкодування. Такий засіб відшкодування шкоди може бути забезпечений державою тільки у випадку спричинення шкоди потерпілому власне діями самої держави та її органів, наприклад, при прийнятті незаконного рішення (в такому випадку реституція буде полягати у відновленні порушених прав шляхом відміни незаконного рішення). В інших випадках реституція має здійснюватися тільки власними діями винної особи.

Відомий ще один спосіб відшкодування шкоди від злочину: покладення обов’язку відшкодувати спричинену шкоду в грошовому еквіваленті. Право на компенсацію спричиненої злочином шкоди є правом матеріальним, і його реалізація є формою захисту порушених майнових та немайнових прав. Носієм такого права є потерпілий від злочину, або його близькі родичі у випадку загибелі потерпілого. Основу для реалізації права на компенсацію складає широке коло прав та свобод: право на особисту недоторканість, волю, честь та гідність, статеву свободу та недоторканість, право на життя, здоров’я, тілесну недоторканість, недоторканість житла, приватного життя ін. [8, с.308], права власності, інтелектуальних прав та ін.

Статтями 1177 та 1207 ЦК України встановлено, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю громадянина внаслідок злочину, а також майнова шкода, завдана майну громадян внаслідок злочину, у разі якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо ця особа є неплатоспроможною, відшкодовується державою. В Україні ця процедура здійснюється в межах кримінального процесу шляхом подання цивільного позову (компенсація здійснюється тільки потерпілим). І тільки у випадках засудження особи за вчинений злочин. Аналіз норм КК України дозволяє виділити компенсацію в якості заохочувальних норм, як умови звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання та його відбування (наприклад, ст.ст. 45, ст. 46, п.п. 2 и 2¹ ст. 66, п.4 ч. 2 ст. 105, п. 1 ч.1 ст. 76, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212¹, ч. 4 ст. 289 КК).

Крім того, в сучасному механізмі компенсації шкоди потерпілому від злочину передбачено здійснення такої компенсації державою у випадку, коли саме незаконним діями державних органів особі спричинено шкоду (наприклад, згідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» 1994р. В інших випадках ані КК України, ані ЦК України, ані спеціальні закони не передбачають державного забезпечення відшкодування потерпілому від злочину шкоди у випадку не виявлення злочинця, його неплатоспроможності. І це незважаючи на те, що Європейська конвенція 1983р. була підписана Україною ще у 2005 році. Хоча з 2006 року тричі до законодавчого органу надходили законопроекти з цього питання, але всі вони були відхилені через відсутність аналізу та недостатню продуманість механізму реалізації компенсаційних заходів.

Так, 25.05.2006р. було запропоновано проект «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину» №0907 від (07.06.2007р. проект відхилено). За проектом право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок держави повинно було обмежуватися в часі (відшкодування мало здійснюватися через 6 місяців після виникнення у нього в результаті злочину матеріальної шкоди, за умови, що протягом цього часу не встановлено особу, яка вчинила злочин, не пред’явлено звинувачення, або немає даних про належне такій особі майно, за рахунок якого мало бути відшкодовано шкоду). Крім того, встановлювався мінімальний розмір завданої шкоди (життю або здоров’ю), яка підлягала державному відшкодуванню - перевищує 5-кратний мінімальний розмір заробітної плати, але не більше 100 мінімальних розмірів заробітної плати (тобто приблизно в межах від 1.000 грн. до 30.000 грн. на одного потерпілого). Не передбачалось розповсюдження дії закону на випадки визнання правопорушника неплатоспроможним, спричинення майнової шкоди фізичній особі, відшкодування моральної шкоди.

Передбачалось, що відшкодування шкоди громадянину буде здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету зі спеціального Фонду потерпілого в Україні (який мав утворюватися за рахунок частини доходів Держбюджету від сплати держмита та інших надходжень, які пов’язані з діяльністю судів та правоохоронних органів (в розмірі не менше 10 млн. грн. на рік).

27.10.2010р. було внесено новий проект «Закону про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди фізичним особам, які потерпіли від злочину» №7303 (відхилено 05.04.2011р.). Відшкодування шкоди потерпілому за рахунок держави ним визначалося одним з видів соціальної допомоги. Сфера дії цього законопроекту також суттєвим чином обмежувалася порівняно з ЦК України. Так, відшкодуванню за рахунок держави мала підлягати тільки реальна шкода, і не підлягала моральна шкода. Проект встановлював велику кількість формалізованих обов’язкових умов державного відшкодування потерпілому шкоди: 1) вчинення злочину, внаслідок якого завдано шкоди здоров’ю потерпілого (а саме: як наслідок, смерть – близьким родичам, тяжкі тілесні ушкодження, зараження ВІЛ, тяжкі наслідки через незаконну трансплантацію), 2) право на звернення про таку компенсацію виникає не раніше ніж через 6 місяців з дня офіційного визнання особи потерпілою (ст.6); 3) порушення кримінальної справи і визнання особи в порядку КПК потерпілою, визначення розміру завданої матеріальної шкоди; 3) відсутність відомостей про особу, яка вчинила злочин, або відомостей про місце перебування встановленої особи, яка вчинила злочин, або наявність відомостей про неплатоспроможність такої особи; 4) максимальний розмір заподіяної шкоди має бути не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (на рівні податкової соціальної пільги) (ст.5); 5) встановлена судом неможливість повного або часткового відшкодування шкоди потерпілому в установленому порядку за рахунок винної особи (осіб) на момент судового розгляду справи; 6) відсутність протиправних дій потерпілого, що мають ознаки злочину, з якими пов’язується виникнення у нього матеріальної шкоди. Концепцією проекту Закону передбачалася бюрократично ускладнена процедура реалізації права потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок держави.

Відшкодування потерпілому шкоди мало здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України із спеціального Фонду компенсації шкоди в Україні, порядок формування якого передбачався аналогічний, як за попереднім проектом (але в розмірі, еквівалентному не менше 2 млн. євро на рік). Крім того, передбачалося, що держава відшкодовує витрати на відшкодування потерпілим шкоди шляхом регресної вимоги до особи, злочином якої завдано шкоди.

14.02.2011р. на розгляд було внесено проект Закону про відшкодування фізичній особі (інвестору) майнової шкоди, завданої внаслідок злочину, вчинення якого пов'язане з інвестуванням будівництва житла №8106 (відкликано 12.12.2012р.). Згідно до проекту умовами, за яких державою відшкодовується майнова шкода, є: наявність майнової шкоди, яка полягає в неотриманні фізичною особою (інвестором) у власність об’єкта інвестування (житла); неплатоспроможність (неспроможність виконати зобов’язання щодо відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі (інвестору) особи, яка вчинила злочин щодо боржника. Сфера дії цього проекту надто вузька та обмежена.

Держава повинна забезпечити безпеку кожного члена суспільства, а якщо її органи не в змозі попередити злочин, відшкодування спричиненої злочином шкоди має стати завдання держави. При цьому держава має відшкодовувати матеріальну шкоду, завдану злочином, незалежно від того, спричинено цю шкоду здоров’ю, життю, честі чи гідності особи (тобто, насильницький злочин). Крім того, слід передбачити можливість своєчасної або дострокової компенсації, тобто до винесення обвинувального вироку суду, чи до розшуку особи, яка вчинила злочин, коли потерпілий гостро потребує в матеріальній допомозі для термінового лікування. Державна компенсація має відбуватися у випадках, коли відсутні відомості про особу, яка вчинила злочин, або її місце перебування, або встановлено факт неплатоспроможності такої особи. Виплата матеріальної допомоги має виключатися, якщо особа, якій спричинена шкода, уклала угоду страхування життя та здоров’я, майна, та отримує страхову премію, або особа своїми діями сприяла вчиненню злочину. В такому випадку відшкодування винним може здійснюватися на користь Державного фонду компенсації потерпілим. Виконання таких вимог є обов’язком України в світлі приєднання у 2005 р. до Європейської конвенції 1983р., який може бути реалізовано шляхом прийняття спеціального закону.

Створення Державного фонду компенсації потерпілим від злочину підвищить ефективність інституту компенсації. Формування такого Фонду має здійснюватися за рахунок застосування штрафних санкцій до засуджених, регресних компенсацій з засуджених, за рахунок засобів, отриманих державою від майна, конфіскованого в порядку ст. 59 КК, а також майна, що підлягає спеціальній конфіскації за нормами Особливої частини КК України.