1) За юридичним значенням:

а) попередня оцінка - здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до нарадчої кімнати;

б) остаточна оцінка - здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для винесення рішення у справі;

в) контрольна оцінка - здійснюється судами апеляційної і каса­ційної інстанцій при перевірці законності й обґрунтованості рі­шень судів першої інстанції;

2) За суб'єктами доказової діяльності:

а) рекомендаційна оцінка - здійснюється сторонами та іншими учасниками цивільного процесу, крім суду, у формі пояснень, кло­потань, заперечень тощо;

б) владна оцінка - здійснюється судом і є підставою для при­йняття ним законного й обгрунтованого рішення.

Цивільно-процесуальне законодавство (ст. 212 ЦПК України) встановлює правила оцінки доказів судом, а саме:

1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосеред­ньому дослідженні наявних у справі доказів;

2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;

3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

3. Предмет доказування.

Законодавець підкреслює: доказування не може грунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Отже, предметом доказування є факти, що обґрунтовують за­явлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирі­шення справи (наприклад, причини пропуску строку позовної дав­ності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 1 ст. 179 ЦПК України).

В юридичній літературі предмет доказування структурують на такі елементи:

1) юридичні факти матеріально-правового характеру, які сто­рони кладуть в основу своїх вимог і заперечень;

2) юридичні факти процесуально-правового характеру, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях;

3) юридичні факти, включені до предмета доказування за ініці­ативою суду;

4) обставини, які не мають юридичного значення, але запро­поновані сторонами або судом з метою, правильного вирішення справи.

Поряд із обов'язком кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, цивіль­не процесуальне законодавство встановлює підстави звільнення від доказування, зокрема відповідно до ст. 61 ЦПК України не по­требують доказування обставини:

1) визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (наприклад, при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини при розлученні її батьків, сторони визнають той факт, що батько дитини має кращі умови проживання та ви­щий матеріальний рівень);

2) визнані судом загальновідомими, тобто відомими широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Такі обставини не потребу­ють доказування через очевидність об'єктивності їх існування. Як правило, загальновідомими є юридичні події (обставини, настання, зміна чи припинення яких не залежать від волі людини): аварія на Чорнобильській АЕС, землетрус, повінь тощо;

3) встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, тобто преюдиціальні факти. Пре­юдиціальний зв'язок рішень у цивільних, господарських або адмі­ністративних справах пояснюється тим, що одні й ті ж самі факти можуть тягти за собою різні юридичні наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди може бути предметом доказування як в адмініс­тративній справі, метою якої є оскарження протиправних дій орга­нів державної влади, так і у цивільній справі, основною метою від­криття провадження у якій є відшкодування заподіяних потерпі­лому збитків.

4) встановлені вироком у кримінальній справі, що набрав закон­ної сили, або постановою суду у справі про адміністративне пра­вопорушення з питань, чи мети місце ці дії та чи вчинені вони осо­бою, стосовно цивільно-правових наслідків дій якої суд розглядає справу. Дані обставини також є преюдиціальними фактами. Таким чином, ЦПК України встановив різні правила преюдиції щодо ви­років суду у кримінальній справі, постанов суду в адміністратив­ній справі та судових рішень у цивільних, господарських та адмі­ністративних справах. Відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК України ви­рок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, виключно з двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Інші обставини, встановлені такими вироком і постановою, не є преюдиціальними і підлягають доказуванню в загальному порядку.