Сухомлинський Василь Олександрович
Б
іографічні
відомості про письменника
Народився Василь Сухомлинський у селі Василівка в незаможній сім’ї. У цій родині, крім Василя, було ще троє дітей. Розповідають, що батьки ніколи не карали дітей. Може, тому усі вони вибрали професію педагога. Василь ріс жвавим і допитливим. Змалку любив малювати. Але зошити, фарби і пензлі можна було придбати тільки за лікарські рослини. Та бажання малювати було таке сильне, що хлопець цілими днями пропадав у лісі. За склянку насіння акації одержував два зошити. Одного разу Василь із товаришами пішки пройшли 45 кілометрів, аби купити фарби. Під час Другої світової війни був на фронті. Двічі пережив поранення. Особливо постраждала рука. Хірурги боялися, що її доведеться ампутувати. Перед операцією повідомили про це Василя Олександровича. “Ой ні, руку будь що треба залишити!” “Навіщо тобі рука? Ти що, артист?” –запитав старенький хірург. “Ні, я вчитель”. Операція була складною, хірурги зробили усе можливе. Рука залишилася, але після операції стала на шість сантиметрів коротшою. Важким було й поранення в груди, але вчитель все одно повернувся до школи. Василь Сухомлинський 35 років працював вчителем і директором школи. Про нього розповідають багато незвичайних випадків. Одного разу, за два тижні до початку навчального року, він захотів познайомитися зі своїм 6 класом. Пройшовся по домівках, але нікого не застав. Матері знизували плечима, мовляв, хто його знає, де носяться їхні чада. Можливо, біля річки за селом? Сухомлинський Василь пішов туди – так і є. Ватага хлопців бавилася “у війну”. Молодий вчитель одразу приєднався до них. А коли уже всі втомилися, почалося спілкування. 32 роки Василь Сухомлинський вів педагогічний щоденник, у якому записував свої спостереження за поведінкою учнів. А потім ці розповіді виливалися на папір і ставали книгами. Для молодших школярів він написав майже 1500 художніх мініатюр-казок, оповідань, легенд, притч.
Суниці для Наталі
У третьому класі вчиться маленька Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється. Андрійко розповів своїй мамі про Наталю.
Мама й каже: - Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум'яна... Понеси їй суниць, Андрійку.
Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. Він так і сказав мамі:
- Соромно мені, не понесу.
- Чому ж тобі соромно? - дивується мама. Андрійко й сам не знає, чому йому соромно. Наступного дня він все ж узяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі.
Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав: - Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум'яні. Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:
- Дякую... - Чому ж це щічки у неї стали рум'яні? - подумав Андрійко. - Вона ще не їла суниць...
Українська народна казка «Рукавичка»
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: — Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: — А хто-хто в цій рукавичці? — Мишка-шкряботушка. А ти хто? — Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає: — А хто-хто в цій рукавичці? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! — Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка — та до рукавички: — А хто-хто в цій рукавичці живе? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? — Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! — Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик — та й собі до рукавички, питається: — А хто-хто в цій рукавичці живе? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? — Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! — Та вже йди! Уліз і той. Уже їх п'ятеро. Де не взявся — біжить кабан. — Хро-хро-хро! А хто-хто в цій рукавичці живе? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? — Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! — Оце лихо! Хто не набреде — та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? — Та вже влізу,— пустіть! — Та що вже з тобою робити,— йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь — та й собі до рукавички, реве й питається: — А хто-хто в цій рукавичці живе? — Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? — Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене! — Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? — Та якось будемо. — Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, — семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,— нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла-бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,— так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.