16.2. Історія становлення вивчення мовлення і мови в психології

Джерела, що дійшли до нас з епохи античності, вже обговорювали проблему сутності і походження мови. У одному зі своїх знаменитих діалогів "Кратил" старогрецький філософ Платон (427-347 до н. е.) наводить аргументи на користь існування внутрішнього зв'язку між звучанням слова і його сенсом. Платон детально розглядає питання про "природність" слів, що винаходяться людиною. На прикладах він показує, що в словах шляхом використання наслідування звучання або інших сутнісних ознак так чи інакше відтворюється предмет, який вони означають.

У своїй роботі "Міркування про метод для хорошого напрямку розуму і відшукування істини в науках" французький філософ і дослідник природи Рене Декарт (1596-1650) розвивав раціональний підхід до природи мови, стверджуючи, що в основі нашого мислення лежать раціональні природжені ідеї: числа, фігури, логічні і математичні поняття. З цих ідей виникає мова. Добре розвинене мислення породжує ясну і логічну мову. Логіка думки відбивається в логіці мови. Кожному акту думки є своя відповідність в мові.

Знаменитий німецький вчений Вільгельм Гумбольдт (1767-1835), знавець багатьох мов, досліджував, якими шляхами мови різних типів утворюють слова, які способи позначення їх спорідненості, як слова зв'язуються в речення і яким чином позначається цей зв'язок. Він прийшов до думки, що ці операції потрібні людському духу для самовираження, і вони є "чисто розумовою" стороною мови, її внутрішньою формою. Внутрішня форма мови тісно пов'язана з сферою понять людини, його баченням світу. Навіть при, здавалося б, простому найменуванні предметів людина виражає не сам предмет, а свій погляд на нього. Даючи ім'я, людина відносить предмет до системи, зачіпає загальні стосунки і логічні поняття.

В. Гумбольдт був першим, хто ввів у лінгвістику поняття мовної свідомості. Він вказував: "Мова у своїх взаємозалежних зв'язках є створення народної мовної свідомості". Людина, по В. Гумбольдту, опиняється у своєму сприйнятті світу цілком підпорядкованою мові, яка веде її по життю як поводир. Практична діяльність людей підкоряється мові як "творцеві існуючого світу". За думкою В. Гумбольдта, мова виражає дух не лише окремої людини, але і цілого народу. Існують мови peaлістичні (наприклад, грецька) і суб'єктивні (наприклад, німецька). Перша більше відповідає практичним справам, друга - поезії, філософії. Національний характер мови проявляється в словоскладенні, мовних особливостях. Хоча В. Гумбольдта прийнято вважати мовознавцем, лінгвістом, проте його глибоке проникнення у внутрішню структуру мови, в її зв'язки з людським духом дають усі підстави розглядати його роботи як психологічні. Надалі багато його послідовників розвивали саме психологічну сторону його вчення.

Серед послідовників В. Гумбольдта видатне місце належить нашому співвітчизникові О.А. Потебні (1835-1891). Головна тема його праць - питання про співвідношення мови і мислення. За О. А. Потебнею, мовленнєвий акт - це явище виключно психічне, але мова, слово вносить до цього акту культурну, соціальну основу: "Мова об'єктивує думку…Думка за допомогою слова ідеалізується і звільняється від впливу безпосередніх чуттєвих сприйнять… Мова є тому ж умовою прогресу народів, оскільки вона є органом мислення окремої особи". Основна ідея О.А. Потебні полягала в тому, що мова формує думку і є механізмом, що породжує думку. Звідси виникає можливість побачити в мовознавстві матеріал для вивчення розвитку думки. Так, граматичні категорії дають можливість розвинутися основним категоріям думки. Побудову речень можна розглядати як взаємодію понятійних категорій. Зростання предикативності в мові пов'язане з еволюцією свідомості, коли ідея процесу, динаміки стає ведучою.

Видатним вченим, що розробляв питання психології мови і мовлення у зв'язку з природними підставами, став В. Вундт (1832-1920). Він цікавився питанням походження людської мови і пояснював його загальною властивою людям здатністю виражати свої почуття і афекти. Мова, на думку Вундта, має те ж походження, що і жести, крики радості або горя, і є засобом вираження психологічних станів і емоційної сфери. Велике значення він надавав використанню в мові природних звуків, вважаючи, що звуконаслідування і звукові жести складають натуральну основу людської мови. Спостережувану в ході часу мінливість мов він пояснював зрушеннями в звуковій структурі, які викликані причинами фізіологічного і психологічного характеру: утрудненнями у вимові, змішенням звуків, запозиченнями з однієї мови в іншій, впливом соціального оточення, культури.

Великий внесок у розвиток лінгвістичної науки і створення передумов до виникнення психолінгвістики вніс видатний вітчизняний лінгвіст І. О. Бодуен де Куртене (1845-1929), який визначав мову як складне об'єктивне психічне явище, що складається з багатьох груп різнорідних елементів. Першим з таких елементів є фонації, яким відповідають групи фонаційних представлень і представлень фізіологічних рухів. Другий елемент - психічний. Його утворюють групи представлень акустичних результатів вказаних вище фізіологічних рухів. І. О. Бодуен де Куртене вважав, що «суть людської мови виключно психічна. Існування і розвиток мови обумовлений чисто психічними законами. Немає і не може бути в мовленні людини або в мові жодного явища, яке не було б в той же час психічним». На думку І.О. Бодуена де Куртене, мовлення засноване на «товариському характері людини і її потребі утілювати свої думки в продукти власного організму, які відчуваються, і повідомляти їх істотам, до неї подібним, тобто іншим людям».

У перші десятиліття XX століття була сформульована концепція І.П. Павлова (1849-1936) про другу сигнальну систему, що є складним фізіологічним механізмом, яка здійснює мовленнєву діяльність. І.П. Павлов звернувся до феномену слова, припустивши, що воно несе на собі функцію особливого роду сигналу, діючого у сфері вищої нервової діяльності людини. Слово, за думкою І.П. Павлова, це сигнал безпосередніх сигналів, які воно узагальнює, створюючи можливість відвернення і абстрагування від безпосередньої дійсності. Тим самим уся вища нервова діяльність людини перетворюється, оскільки виникає основа для абстрактного мислення, а кінець кінцем і для науки. Підхід І.П. Павлова підготував підґрунтя для появи когнітивного напряму в дослідженні психології мовлення (психолінгвістики), який якраз і спрямований на точний опис прихованих механізмів мовленнєвих процесів.

Відомий вітчизняний лінгвіст Л. В. Щерба (1880-1944) також відмічав, що мовленнєва діяльність обумовлюється складним мовленнєвим механізмом людини, або психофізіологічною мовленнєвою організацією індивіда. Ця мовленнєва організація не дорівнює сумі мовленнєвого досвіду (говору і розуміння), а є його своєрідною переробкою. Вона є соціальним продуктом і служить індивідуальним проявам мовної системи (яка виводиться з мовного матеріалу).

Індивідуальна мовна система пов'язана з мовною системою, що належить усьому людському співтовариству, через індивідуальну мовленеву систему (психофізіологічну мовленеву організацію). Тому уявлення окремих індивідуумів про мовну систему несуть на собі відбиток особистісного мовленевого досвіду. Л. В. Щерба ввів у науку важливе з психологічної точки зору розмежування механізму (мовленевої організації людини) і процесу (мовленевої діяльності), а також процесу (мовлевої діяльності) і продукту (мовного матеріалу). Говорячи про "систему мови", Л. В. Щерба підкреслював, що це "… певна соціальна цінність, щось єдине і загальнообов'язкове для усіх членів цієї громадської групи, об'єктивно дане в умовах життя цієї групи". На думку О. О. Леонтьєва, саме погляди Л.В. Щерби зробили найбільш сильний вплив на психологічну і лінгвістичну науку при виникненні вітчизняної школи психолінгвістики.

Л.С. Виготський (1896-1934) постійно підкреслював зв'язок мовних (мовленевих) процесів з мисленням, а також постійний розвиток і вдосконалення цих процесів від дитини до дорослого, від непрофесіонала до професіонала, від людини, що говорить на одній мові, до поліглота, що вільно перемикається з однієї системи знаків на іншу.

Одне з ключових положень концепції Л.С. Виготського про взаємозв'язок процесів мислення і мови звучить так: «...Центральна ідея може бути виражена в загальній формулі: відношення думки до слова є передусім не річ, а процес, це відношення є рух від думки до слова і назад - від слова до думки… Ця течія думки здійснюється як внутрішній рух через цілий ряд планів… Тому щонайпершим завданням аналізу, який бажає вивчити відношення думки до слова, як рух від думки до слова, є вивчення тих фаз, з яких складається цей рух, розрізнення ряду планів, через які проходить думка, що утілюється в слові.» Перша ланка породження мовлення – це його мотивація. На думку Л.С. Виготського, не слід ототожнювати власне мотиви і "установки мовлення", тобто фіксовані "стосунки між мотивом і мовленням". Друга фаза породження мовлення - це думка, приблизно відповідна поняттю мовленнєвої інтенції. Третя фаза - опосереднення думки у внутрішньому слові, що відповідає в сучасній психолінгвістиці процесу внутрішнього програмування мовного висловлювання. Четверта фаза - опосереднення думки в значеннях зовнішніх слів, або реалізація внутрішньої програми. Нарешті остання, п'ята фаза - опосереднення думки в словах, або реалізація акустико-артикуляційного мовлення (включаючи процес фонації). Усі психолінгвістичні моделі породження мовлення, що розроблялися у вітчизняній психолінгвістиці 60-70-х рр. минулого століття, є конкретизацією і подальшим обґрунтуванням концепції, запропонованої Л. С. Виготським.

У роботі Л.С. Виготського "Мислення і мовлення" значне місце зайняв аналіз призначення мовлення служити засобом планування, осмислення, подолання утруднень. Існування прихованих процесів в мовленнєвій взаємодії послужило основою для формулювання Л.С. Виготським концепції внутрішнього мовлення. За думкою автора, внутрішнє мовлення походить з мовлення егоцентричного. Тому структурні особливості останнього дозволяють судити про внутрішнє мовлення, що недоступне для спостереження прямим способом. Спостереження за характером егоцентричного мовлення дозволили виявити основні характеристики внутрішнього мовлення.

В середині ХХ століття психологічні аспекти мовлення і мови привертають до себе все більшу увагу психологів і лінгвістів - внаслідок чого виникає новий напрям наукового знання – психолінгвістика. Виникнення сучасної психолінгвістики датують 1953 роком, коли на семінар в м. Блумінгтоні (США), що очолювався такими відомими ученими, як Ч. Осгуд, Дж. Керолл, Ш. Себеок, зібралися видатні представники психологічного і лінгвістичного співтовариства. В результаті двомісячної роботи групи з'явилася книга: Psycholinguistics. A survey of theory and research problems. Ed. by Ch. Osgood and T.Sebeoc. Baltimore, 1954. Вона заклала основу великого і динамічного наукового напряму, що продовжує зараз активний розвиток, і який сполучає в собі підходи і знання психології і лінгвістики.

Приблизно через 10 років почався новий етап психолінгвістики, пов'язаний з ім'ям Н. Хомського. Згідно з його уявленнями, при формуванні всякого висловлювання (речення) в мисленні людини складається система суджень, що виражають значення речення, і ця система утворює глибинну структуру речення. Вона складається з системи категорій абстрактного характеру. За посередництвом спеціальних операцій – граматичних трансформацій – глибинна структура перетворюється в поверхневу структуру, що також складається з системи категорій і елементів тепер уже конкретного характеру. Зокрема, розташування і взаємозв'язок слів в поверхневій структурі такі, які ми чуємо у звуковому мовленні. На наступному кроці мовних операцій до поверхневої структури застосовуються трансформації фонетичного характеру, внаслідок чого утворюється звучне мовлення.

Однією з найбільш ранніх фундаментальних розробок, проведених у вітчизняній психології в області мови і мовлення, стали дослідження Н.І. Жинкіна (1893-1979). У 1958 р. вийшла його книга "Механізми мовлення", в якій показано, що мова є системою дискретних елементів п'яти рівнів (починаючи з диференціальних ознак і кінчаючи алфавітом сполучуваності слів). У протиставленні з цим мовлення здійснює безперервне регулювання у формі відбору звуків для складання слів і відбору слів для складання речень. Вивчення артикуляційних проявів сформувало у автора уявлення про внутрішнє мовлення як найважливіший елемент механізму, який поєднує мовлення та мислення. У цій ланці, вважав він, відбувається переклад тексту, який сприймається, на внутрішній код, причому цей код є універсальним і предметним.

У розвитку вітчизняної психолінгвістики найважливішу роль, як в науковому, так і в організаційному плані зіграла психолінгвістична школа, очолювана О.О. Леонтьєвим (1936-2004). У рамках вказаної школи розроблена теорія мовленнєвої діяльності, що реалізовує діяльнісний підхід, представлений в психології О.М. Леонтьєвим (1903-1979). Центральною частиною теорії мовленнєвої діяльності стала, побудована на основі численних експериментальних даних і аналізу теоретичних досліджень провідних психолінгвістів світу, концепція про структуру акту мовної діяльності, що реалізується незалежно від вибору конкретної моделі, яка її породжує. Центральне місце в цій концепції О.О. Леонтьєва займає модель процесу породження мовленнєвого висловлювання, яка включає п'ять послідовних, взаємозв'язаних етапів (чи "фаз"):

• Початковим моментом ("витоком") висловлювання є мотив. Мотивація породжує мовну інтенцію (намір) - спрямованість свідомості, волі, почуттів індивіда на який-небудь предмет (у нашому випадку - на предмет мовленевої діяльності).

• На наступному етапі породження мовленевого висловлювання мотив до мовленевої дії викликає до життя задум, який, у свою чергу, "трансформується" в узагальнену смислову схему висловлювання. На етапі задуму уперше відбувається виділення теми і реми майбутнього висловлювання і їх диференціація, тобто визначається про що слід сказати (предмет висловлювання або його тема) і що саме слід сказати про цей предмет (ситуації, факти, явища навколишньої дійсності) - рема висловлювання. На цій фазі породження мовлення ці два основні структурно-семантичні компоненти висловлювання "існують" (і відповідно, усвідомлюються особистістю, яка говорить) "глобально", або в симультанному, нерозчленованому вигляді.

• Наступний - ключовий етап породження мовлення - етап внутрішнього програмування. О. О. Леонтьєвим було висунене положення про внутрішнє програмування висловлювання, що розглядається як процес побудови деякої схеми, на основі якої породжується мовне висловлювання. Таке програмування може бути двох типів: програмування окремого конкретного висловлювання і мовного цілого. При цьому при породженні окремого висловлювання програмування полягає в двох взаємозв'язаних процесах операції з одиницями внутрішнього (суб'єктивного) коду. Сюди відноситься: а) приписування цим одиницям певного смислового навантаження; б) побудова функціональної ієрархії цих одиниць.

• Четвертим етапом породження мовлення є етап лексико-граматичного розгортання висловлювання. У рамках його виділяються, у свою чергу, нелінійний і лінійний етапи лексико-граматичної структуризації. Нелінійний етап полягає в перекладі складеної (смислової) програми з суб'єктивного (індивідуального) коду на об'єктивний (загальновживаний) мовний код, в "приписуванні" семантичним одиницям (смисловим елементам) "функціонального навантаження", що має у своїй основі граматичні характеристики. За О. О. Леонтьєвим, цей процес схематично можна представити таким чином: "сенс" (смислова одиниця, носієм якої є образ-представлення) → слово (як лексема) → необхідна граматична форма слова (словоформа). "Лінійне розгортання" РВ полягає в його граматичній структуризації - створенні відповідної граматичної конструкції речення.

• Завершальним етапом породження мовленевого висловлювання є етап його реалізації "в зовнішньому плані" (у "зовнішньому мовленні"). Цей етап здійснюється на основі цілого ряду взаємозв'язаних операцій, що забезпечують процес фонації, утворення звуків, відтворення послідовних сполучень звуків (складів), операцій продукування цілих "семантичних" комплексів звуків (слів), операцій, що забезпечують необхідну (відповідно до смислової програми і мовної норми) ритміко-мелодичну і інтонаційно-мелодичну організацію мовлення. Цей процес здійснюється на основі реалізації фонаційної, артикуляційної, ритміко-складової і темпо-ритмічної "автоматизованих" програм зовнішньої реалізації мовлення, в основі яких лежать відповідні навички проголошення промови.