9 3 Пізнавальна

н

Функції

культури

ормативна

8 4 ціннісна

комунікативна

7 5

6

інформативна світоглядна

сигніфікації

Графічне зображення функцій культури доповнюємо коротким описом основного їхнього змісту:

1. Людинотворча:

   • забезпечує процес соціалізації особистості (тобто засвоєння індивідом цінностей, норм суспільства);

   • забезпечує перетворення індивіда на особистість;

   • забезпечує адаптацію людини до природного середовища.

2. Праксеологічна (практично-перетворювальна) [від грец. praktikos – “діяльнісний”, “дієвий”)]:

   • перетворення світу в процесі творчої діяльності людини.

3. Пізнавальна:

   • фіксація досягнень (на світоглядному рівні) кожної історичної доби;

   • створення цілісної картини світу (наукової, художньо-культурної).

4. Ціннісна (аксіологічна) [фр. action – “цінні папери”; лат. axis – “вісь”, грец. aktis – “промінь”, грец. axon – “вісь”]:

   • здатність культури формувати світ цінностей людини й визначати її ціннісні орієнтири.

5. Світоглядна:

   • формування світогляду людини (у формах міфології, релігії, філософії, наукового пізнання).

6. Сигніфікації [лат. signum – “знак”]:

   • надання людиною певних значень предметам, явищам, діям, завдяки чому здійснюються культурні орієнтації людей у суспільстві та природному середовищі.

7. Інформативна [лат. informare – “зображувати”, “складати поняття про що-небудь”]:

   • збереження, трансляція від покоління до покоління соціокультурного досвіду.

8. Комунікативна [лат. communicatio – “повідомлення”, “зв’язок”; “шлях повідомлення”] – культура як засіб спілкування між людьми:

   • складна знакова (символьна) система (обряди, звичаї, традиції, наукові технології);

   • на мовному рівні;

   • за допомогою форми, кольору, звуку, жестів, сигналів.

9. Нормативна [лат. norma – “правило”, “точна настанова”, “взірець”, “мірило”]:

   • нормативні технології, які визначають способи досягнення людиною цілей згідно з морально-етичними, світоглядними, релігійними, ідеологічними правилами життєдіяльності людей у суспільстві.

10. Гедоністична [грец. hēdonē – “насолода”]:

    • отримання насолоди від процесу й результатів творчості, контакту з шедеврами мистецтва, дизайну, одягу, смачної корисної їжі, дизайну приміщення, ефективного стилю управління тощо.

Лекція 3. Інформаційно-семіотичний підхід як метод дослідження явищ культури

1. Історія семіотики як науки.

2. Проблема визначення поняття «знак» у семіотиці.

3. Процедура аналізу явищ культури (за схемою А.С.Карміна).

4. Категорія символу. Визначення поняття «символ» за Ю.М.Лотманом.

5. Принцип метонімічного зсуву (Ю.М.Лотман, Р.Барт). «Множинність коду» (Р.Барт).

Базова література: 12, 15.

Допоміжна література: 26, 27, 50, 71, 81.

1. Історія семіотики як науки

Як зазначено було раніше, інформаційно-семіотичний підхід лежить в основі науки семіотики. Отже, не можна обійтися без короткого екскурсу в історію цієї науки.

Семіотика – це наука про знаки та знакові системи різного типу. Так, скажімо, до складу систем різного типу відносять систему письма, систему дорожніх знаків, систему нотних знаків, систему комп’ютерних знаків тощо. В наш час семіотика дедалі розширює сфери свого впливу, «підбираючи під себе» як цілий ряд наук, так і деяких інших специфічних об’єктів спостереження: на сьогодні існують семіотичні дослідження етнології, літератури, реклами, моди, політики тощо.

Нижче подамо короткий абрис історії семіотики як науки.

1) Першу сторінку в історії семіотики відкривають її родоначальники - Фердинанд де Соссюр і Чарльз Пірс.

Ф. де Соссюр (1857 – 1913) – знаменитий швейцарський лінгвіст, основоположник структуралізму («батько структуралізму»). Основні теоретичні постулати Соссюра подані у книзі «Курс загальної лінгвістики», яка вже після його смерті була укладена двома його послідовниками – студентами, які, за матеріалами університетських лекцій свого видатного педагога і вченого систематизували цей курс і підготували його до публікації.

Ч.Пірс (1839 – 1914) – видатний американський філософ, логік, математик.

Саме ці два фундатори семіотики висунули, незалежно один від одного, своє розуміння центральної для семіотики категорії – категорії «знак». Однак вся справа в тому, що визначення поняття «знак» за Соссюром і Пірсом, по суті, не мали між собою нічого спільного. Це абсолютно різні визначення.

Так, «знак» за Соссюром – це «бінарна єдність означника та означуваного». В той час як «знак» за Пірсом – це «деяка матеріальна річ, яка замінює іншу матеріальну річ».

У випадку з визначенням Соссюра, як правило, застосовують таке розуміння «означника» та «означуваного»:

• означуване = поняттєвий вимір знака; смисловий зміст знака, переданий означником як посередником;

• означник = відчуттєвий вимір знака (те, що у знакові доступне сприйняттю зором або слухом: звукова або буквенна комбінація, малюнок, схема тощо).

Разом з тим, у науковій літературі для роз’яснення сутності «означника» й «означуваного» прийнятим є також використання іншої термінології. Так, «означник» називають «планом вираження», в той час як «означуване» – «планом змісту».

Але для Соссюра як для вченого, який розробляє свою знакову теорію на матеріалі лінгвістики, «означник» – це «акутистичний образ» (скажімо, знак «дерево» в якості «означника» має не сам по собі комплекс звуків – «д», «е», «р», «е», «в», «о», – а лише «образ» цих звуків, який складається в голові людини, коли вона вимовляє або чує ці звуки саме в цій послідовності), а «означуване» – це «поняття» (яке теж є «образом»: це не сама річ, скажімо, – дерево, а «образ» цієї речі, який виникає в голові людини, – тобто, власне, це «поняття» про річ).

Сказане дозволяє вивести своєрідну «формулу» знака за Соссюром:

означник акустичний образ наочно-чуттєвий образ

ЗНАК = ------------------- = ------------------------ = -----------------------------

означуване поняття образ речі (поняття)

2) Другу сторінку в історії семіотики відкриває Клод Леві-Стросс (1908 – 2009) – французький етнолог-структураліст («батько французького структуралізму»).

Саме Леві-Стросс вперше розповсюдив вчення Соссюра на інші наукові галузі. Так, якщо Соссюр застосував свій семіотичний метод в галузі лінгвістики, то Леві-Стросс зробив наступний крок – показав, що семіотичний метод Соссюра з успіхом «спрацьовує» і в далеких від лінгвістики галузях науки, таких як, скажімо, етнологія.

Отож, сутність наукового внеску Леві-Стросса в історію семіотики можна роз’яснити таким чином:

• першим застосував аналітичний апарат мовознавства (соссюрівську знакову модель) до нелінгвістичного матеріалу (зокрема – в етнології)

(«Елементарні структури роду», 1949);

• сформулював фундаментальне теоретичне припущення, згідно з яким «культура має будову, подібну до будови мови»

(«Структурна антропологія», 1958).

3) Третя сторінка в історії семіотики пов’язана не з прізвищем одного якогось вченого, а з цілою плеядою вчених, яких прийнято об’єднувати у єдиний напрям під загальною назвою «французький структуралізм» (Р.Барт, Ц.Тодоров, А.-Ж.Греймас та ін.). Якщо об’єктом семіотичних досліджень Соссюра стала лінгвістика, а Леві-Стросса – етнологія, то таким об’єктом для французьких структуралістів виявилася література. Головне завдання структуралістів – в літературних текстах віднайти константну знакову модель – т. зв. структуру. (звідси, до речі, і назва цього напряму – «структуралізм»). Структуралісти вважали, що абсолютно всі літературні тексти можна звести до єдиної константної структури, що і дозволило б, врешті решт, вийти на адекватне розуміння їхнього змісту.

4) Нарешті, четверта сторінка в історії семіотики – це тартуська школа семіотики (Ю.Лотман, Б.Успенський, А.Кармін). Представників цієї школи вважають засновниками інформаційно-семіотичного підходу в культурології. Так, сучасний санкт-петербурзький вчений Анатолій Кармін, спираючись на дослідження Юрія Лотмана і Бориса Успенського, систематизував основні ідеї цієї наукової школи і, як результат такого роду систематизації, розробив концепцію інформаційно-семіотичного підходу, пояснивши її принципові відмінності від ряду інших.