3. Культура та природа. Культура та історія
Завершуючи розмову про значення слова «культура», до уваги слід взяти і дещо інше, а саме: вже давні римляни протиставляли слова «культура» (лат. cultura) та «природа» (лат. natura), причому це протиставлення вже тоді робилося ними на основі одночасно двох підстав, коли розрізнялися:
ідея «культури» як виключно штучного продукту людської життєдіяльності (на відміну від «природи»);
ідея «культури» як суто людської (специфічно людської) сфери діяльності (на відміну від інших істот «тварного» світу).
Вказане протиставлення можна графічно можна відобразити у вигляді такої логічної схеми:
natura
(природа)
1 = штучний продукт;
2
= специфічно
людський
продукт
cultura
(культура)
<вирощу-
вання>
З огляду на це, можна твердити, що «культурою», в такому випадку, слід назвати весь штучний продукт: все «штучне» і буде, на відміну від природи, саме «культурою»; і навпаки, все, що не створено людиною, – то є «природа».
З іншого боку, загальновідомим, скажімо, є те, що склад внутрішніх органів людини на 99% співпадає зі складом внутрішніх органів звичайнісінької свині. Здається, не вистачає лише одного відсотка, щоб їх урівняти… Образно кажучи, вважайте, що цей один відсоток – і є культура, адже де ви бачили свиню, яка б… займалася культурою. Отже, основою для другого протиставлення слів cultura й natura не випадково стала думка про те, що культуру слід сприймати в якості специфічно людського продукту життєдіяльності.
Зовсім по-іншому складаються зв’язки «культури» та «історії». Так, якщо «культура» протиставляється «природі», то «історія», навпаки, тісно пов’язана з «культурою», адже «культура», так би мовити, «не зависає у повітрі», а відбувається десь і в чомусь. І це «в чомусь» – це, зрозуміло, і є «історія»: культура реалізується в історичному часі, будучи синхронною з певними історичними етапами, періодами, епохами, стадіями, фазами тощо.
Отже, в розуміння поняття «культура» маємо вкладати цілу низку уявлень:
«культура» відбувається в «історії» (етапи розвитку культури синхронізуються з певними етапами розвитку самої історії);
обидва процеси (і історичний, і культурний) не є суцільними, виключно безперервними, а, напроти, мають властивість членуватися на свої внутрішні окремі складові;
рубежі складових цих процесів мають свідчити про певний рівень розвитку суспільства (людини) за певний проміжок історичного часу;
людина (і сукупність людей – суспільство) є неодмінним компонентом культури, адже саме людина, створюючи штучний продукт, виступає її творцем.
Сказане може бути відображене у вигляді такої логічної схеми:
людина
(суспільство)
рівень
розвитку
///
історія
//
/
/ // ///
культура
Фактично, змальована вище схема відображає якраз ніщо інше, як визначення поняття «культура», котре реєструється в енциклопедичних словниках (слід зазначити, що в енциклопедичний словник заносяться далеко не всі значення того чи іншого слова чи поняття, а лише ті, які найбільш часто зустрічаються в науковій літературі). В перекладі з «мови» графіки на словесну мову це визначення дослівно звучить так:
«Культура – це історично зумовлений рівень розвитку суспільства».
Якщо ж «перекласти» це наукове визначення на «рейки» більш простого і зрозумілого формулювання, то отримаємо таке:
Культура – це все те, що «виростила» (створила) людина своїми руками і своїм мозком протягом певного історичного часу.
Таким чином, культурою слід назвати абсолютно все, точніше – весь штучний продукт, створений людиною, – її руками і мозком. Іншими словами, до складових культури маємо віднести геть усі галузі людської життєдіяльності: науку, техніку, релігію, філософію, політику, економіку, мистецтво, етику, право тощо.
Лекція 2. Феномен культури. Сучасні методологічні підходи до вивчення культури
Культурологія як наука про культуру й методологічна основа навчальної дисципліни «Історія української культури». Предмет і завдання культурології як науки.
Сучасні методологічні підходи до вивчення культури (філософський, антропологічний, соціологічний, інформаційно-семіотичний).
Інформаційно-семіотичний та антропологічний підходи як провідні методи (дедуктивний та індуктивний) дослідження культури.
Функції культури.
Базова література: 4, 5, 12, 13, 15.
Допоміжна література: 71, 91.
1. Культурологія як наука про культуру й методологічна основа навчальної дисципліни «Історія української культури». Предмет і завдання культурології як науки
Будь-яка навчальна дисципліна, не обов’язково будучи сама наукою, так чи інакше має спиратися, як на свою методологічну основу, на ту чи іншу науку. Для навчальної дисципліни «Історія української культури» такою методологічною базою виступає наука про культуру – культурологія.
Специфікою культурології як науки є те, що вона є наукою інтегративною. Це означає, що культурологія досліджує явища культури, вивчає процеси, які в ній відбуваються, й розбудовує свої власні висновки щодо їхнього змісту та значення, користуючись при цьому даними різних наук, а саме: не лише даними наук гуманітарної сфери (історії, археології, філософії, мовознавства, літературознавства, етнології, психології тощо), а й даними наук негуманітарного профілю (астрономії, фізики, геології, геофізики, палеокліматології та ін.).
Як і будь-яка наука, культурологія має свої предмет і завдання.
Предметом культурології як науки є генезис, функціонування й розвиток культури як специфічно людського способу життя, який розкриває себе історично.
Завдання культурології як науки полягає в тому, аби побудувати генетику культури, яка б:
а) не лише пояснила історико-культурний процес,
б) але могла б прогнозувати його
в) та, в перспективі, керувати ним.
Ці три основні завдання культурології як науки, очевидно, можуть бути осмислені в такий спосіб. Спочатку треба зрозуміти, що було в минулому (в тому числі і в далекому минулому), а для цього треба пояснити культурно-історичний процес. Проте це пояснення здійснюється, зрозуміло, не заради самого пояснення. Пояснюється специфіка розгортання культурно-історичного процесу в минулому якраз саме для того, аби розібратися із сучасним станом розвитку культури та зробити прогноз на майбутнє. Зрештою, знаючи специфіку культурно-історичного розвитку в минулому, а відтак отримавши змогу прогнозувати його в майбутньому, в перспективі можна навчитися і керувати культурно-історичним процесом. Останнє ж є цілком логічним та виправданим, адже культура, як було з’ясовано вище, твориться людиною (її руками та мозком), а отже, саме людина, як її безпосередній «автор», може й повинна навчитися свідомо керувати цим процесом, тобто керувати розвитком культури.