1. Полілінійність культурно-історичного процесу. Етапи розвитку української культури в контексті проблеми полілінійності
Опис процедурного методу, який міг би бути покладений в основу системного (зокрема – семіотичного) дослідження історії, подає Л.Ельмслєв. На його думку, в основних своїх рисах він мав би виглядати таким чином: «Слід припустити, що будь-який процес може бути розкладений на обмежену кількість елементів, які постійно повторюються в різних комбінаціях. Потім ці елементи можуть бути об’єднані у класи за їхніми комбінаційними можливостями. І зрештою, в подальшому, очевидно, можна побудувати всезагальне й вичерпне обчислення (calculus) можливих комбінацій. Історія, зокрема, побудована таким чином, піднялася би над рівнем суто примітивного опису, поставши систематичною, точною й дедуктивною наукою… Здається беззаперечним, що, не намагаючись випробувати цю тезу в якості робочої гіпотези, гуманітарні науки нехтують своїм найбільш важливим завданням – прагненням перетворити дослідження суспільних явищ у науку».
З огляду на наведене твердження Л.Ельмслєва, маємо констатувати, що необхідність семіотичного дослідження історії не викликає сумнівів. Водночас слід взяти до уваги, що дедуктивний метод аналізу, яким оперує семіотика, надає можливість результативно вивчати якраз ті об’єкти, процеси та явища, які мають неоднозначне трактування, є складними за структурою й не можуть бути адекватно інтерпретовані з позицій лише певних «одно векторних» точок зору.
Світова історія, сприйнята як текст, з позицій семіотичного аналізу може бути усвідомлена як клас класів, тобто як певним чином організована ієрархія класів. Як і в будь-якій семіотичній системі, класи в історії мають бути виявлені й зафіксовані як на рівні парадигматики, так і на рівні синтагматики. Виділені на обох рівнях, класи розподіляються, відповідно, на складові частини – члени парадигм та сегменти синтагм. Відповідно до сказаного, схематично структуру історії, сприйняту крізь призму семіотичного аналізу, можна представити наступним чином:
член парадигми
парадигми
(класи)
історія
член парадигми
(клас класів) сегмент синтагми
синтагми
(класи)
сегмент синтагми
Кожна парадигма становить клас у семіотичній системі, кожна синтагма – клас у семіотичному процесі. Сукупність парадигм, виділених в історії як цілісному тексті, становитиме парадигматичні ряди, сукупність синтагм – ряди синтагматичні.
На нашу думку, в якості парадигматичних рядів в історії слід виділити наступні:
ряд космопланетарних трансформацій;
ряд природно-кліматичних змін;
ряд геокліматичних трансформацій;
ряд трансформацій у господарській сфері;
ряд соціальних трансформацій;
ряд світоглядних трансформацій;
ряд ноосферних трансформацій.
При цьому парадигматичний ряд (власне, парадигму як таку) утворюють певні одиниці в ієрархії як системі – члени парадигми. Так, членами парадигм та їхніми можливими дериватами (похідними; «сегментами сегментів класу», за Л.Ельмслєвим) деяких з визначених нами парадигматичних рядів є, на наш погляд, такі.
1. Члени парадигми в ряду космопланетарних трансформацій:
цикл О.Петерсона, в цілому рівний за тривалістю тривалості історичної епохи;
цикл тривалістю 532 роки, який хронологічно співпадає з третиною історичної епохи;
цикл затемнень у 2660 років, що хронологічно співвідноситься вже не з епохальними (з періодом у 1596 р.), а зі стадійними зрушеннями в історії;
загальноголоценовий шестиепохальний цикл (розпочався з епохи мезоліту);
п’ятиепохальний християнський цикл (розпочався з епохи протонеоліту.
2. Члени парадигми та деривати в ряду трансформацій в господарській сфері:
привласнююча економіка:
полювання (загінне, облавне);
збиральництво;
рибальство;
відтворююча економіка:
тваринництво;
землеробство;
ремісництво;
промислова (машинна) революція;
науково-технічна революція;
світова макроекономічна система.
На основі наявних парадигм формуються синтагми – як комбінації певних членів парадигм та їхніх дериватів. Синтагми (на відміну від парадигм як елементів семіотичної системи) утворюють синтагматичні ряди в межах семіотичного процесу. В якості синтагматичних рядів (синтагм) того «класу класів», яким є історія, маємо виділили наступні:
синтагму епохальної циклічності – синтагму історичних епох;
синтагму стадійної циклічності – синтагму «вибухових» процесів в історії;
синтагму полілінійності – синтагму еволюційних («повільних») процесів в історії.
В якості прикладу подамо графічну схему лише останньої з поданих у цьому переліку синтагм – синтагму еволюційних (повільних) процесів в історії, яку є всі підстави називати також синтагмою полілінійності. Адже, по суті, вона являє собою цілу низку окремих еволюційних ліній, фіксація яких стає можливою завдяки тому, що феномен історичної епохи, сприйнятої нами в якості мінімальної смислової одиниці історії (тобто в якості знака), виступає в ролі головного критерію й конструктивної основи для розмежування сегментів цієї синтагми. Основними такими сегментами, вважаємо, є наступні:
близькосхідно-причорноморський центр (БПЦ);
культури доколумбової Америки;
райони пережиткового мезоліту;
великі цивілізації епохи бронзи;
«осьові» культури;
окремі райони екваторіального поясу Землі.
Головним типом коду в синтагмі полілінійності виступає геокліматичний код: зональна (широтна) нерівномірність розвитку людства (а тому і факт полілінійності цього розвитку) обумовлюється, як раніше вже було показано, двома однаково важливими факторами – наявністю, з одного боку, «критичних паралелей» та, з іншого, – кліматичних поясів Землі. Саме ці фактори, очевидно, і впливають, насамперед, на формування тих чи інших «ліній» історичного розвитку (див. подану нижче графічну схему).
п
-т
м-т пр-т н-т бр.
р.з. п.з.
1
)
БПЦ
(близькосхідно-причорноморський центр)
культури
«критичних паралелей»
-- 2) культури доколумбової Америки (з феноменом відставання в розвитку з епохи неоліту)
х 3) райони пережиткового мезоліту (аборигени Австралії, бушмени Африки тощо)
-- 4) великі цивілізації епохи бронзи культури «критичних
паралелей»
5)
«осьові»
культури культури «критичних
паралелей»
х 6) окремі райони екваторіального поясу Землі
(з феноменом відсутності навіть тотемістичних уявлень) культури «критичних
паралелей»
х 3),
х 6) = неконкурентноздатні культури;
-- 2), -- 4) = «мертві» культури;
області синхронізації історичних епох і кліматичних періодів голоцену =
Важливого значення набуває сьогодні питання про місце України в давній історії та культурі людства. Громадянам України необхідно знати про ту величезну роль, яка належала у становленні людства населенню України. Адже Україна з часу появи на її території найдавнішої людини (близько 1 млн. років тому) разом з Близьким Сходом та деякими сусідніми регіонами входила до своєрідного культурно-історичного центру (“пупу”) Землі, що визначав (особливо в давні епохи) основні тенденції розвитку культури у світовому масштабі. З цими територіями пов’язане формування індоєвропейців та семітів, виникнення світових релігій тощо. Такі знання сьогодні вкрай необхідні кожній освіченій людині, й основи їх необхідно закласти в системі вузівської підготовки майбутніх фахівців.
При цьому варто підкреслити, що історичний процес на Україні був своєрідним, але закономірним варіантом реалізації загальнолюдського шляху розвитку. Україна завжди входила до найрозвинутіших територій Європи, становлячи при цьому своєрідну другу половину близькосхідно-причорноморської області, об’єднаної спільним культурно-історичним процесом.
Людина та її культура існують близько трьох (за іншими висновками – навіть близько п’яти) мільйонів років. Сучасна культура з’явилась із загибеллю античного світу, але найголовніші тенденції та закономірності її розвитку є спільними й для багатьох попередніх епох. Крім того, й донині продовжують існувати народи з “традиційною культурою” давніх епох, у тому числі й народи з культурою кам’яного віку. Отже, фактично вся культура людства є насамперед його давньою культурою. Аналіз саме давньої культури дозволяє простежити зародження культури, особливості її проявів та періодів розвитку на одних і тих самих територіях, вивчити центри й провінції культурогенезу, глибше зрозуміти не лише єдність і різноманітність, але й нерівномірність розвитку людства та, в перспективі, використати одержані знання для прогнозування культурогенезу в майбутньому.
Основною рушійною силою формування давньої культури України була взаємодія її населення з природою. Це відбила і синхронна еволюція природи та суспільства (простежена найкраще для голоценового часу): відповідність культурно-історичних епох природно-кліматичним (для культур циркумпонтійської зони) та наявність катаклізмів у житті суспільства й природи на зламах епох.
Найрозвинутішими районами України були спочатку південний степ (у протонеоліті), а пізніше (з неоліту) – Правобережний Лісостеп. Саме з ними пов’язане зародження й поширення груп індоєвропейців, а надалі й слов’ян та українців.
Давня культура України розвивалася у традиційних зв’язках з культурою населення сусідніх з Україною районів. Особливо важливими були для України зв’язки з Близьким Сходом та Подунав’ям. Починаючи з ашельської епохи, передові райони України та Близького Сходу розвивалися синхронно, становлячи дві взаємопов’язані половинки своєрідного “пупу Землі”, в межах якого тривалість культурно-історичних та природно-кліматичних епох і їхніх найважливіших частин повністю співпадала.
Протягом своєї історії людство виробило дві принципово відмінні системи світогляду – докосмічну, засновану на культі чуринги й уявленнях про тотем, та космічну, для якої характерним є розуміння існуючих закономірностей у розвитку природи та Всесвіту, ритмічності космопланетарних процесів, їх впливу на всі сфери людського життя й діяльності. Докосмічної системи світогляду населення, яке проживало на території сучасної України, дотримувалось протягом перших двох великих періодів своєї історії – доби палеоліту й епохи мезоліту. З протонеоліту («золотого віку» – за міфічною періодизацією) передовими культурами світу (культурами Близького Сходу та Північного Причорномор’я, до складу якого входить територія України) започатковується принципово нова – космічна – система світогляду: формується ідея циклічності Космосу, природи та історії, розробляється вчення про розчленований Всесвіт, про існуючі в ньому два світи (світ живих та світ померлих), набуває розвитку концепція триєдиної світобудови, трьох стадій світотворення та триєдиної світотворчої сили, оформлюються уявлення про Світове Дерево як універсальну модель організованого Всесвіту, про риту – універсальний космічний «закон» – як основу й суть моделі організованого Всесвіту, про зодіакальний варіант такої моделі тощо. І якщо стрижнем світоглядної моделі докосмічної системи світогляду стали сформовані уявлення про тотем, то стрижнем світоглядної моделі космічної стадії – уявлення про універсальний космічний «закон».
Починаючи з епохи протонеоліту, наші пращури дотримувалися космічної системи світогляду. Яскравим свідченням панування космічної системи світогляду на теренах України в неолітичні часи стала трипільська культура.
Однак, як про це вже йшлося, з епохи раннього залізного віку (за К.Ясперсом, у так званий «осьовий час») людство опиняється перед загрозою духовної катастрофи, спричиненої реально існуючою небезпекою трансформації основоположної світоглядної формули П>С (домінування у світогляді природних чинників, заснованих на уявленнях про універсальний космічний закон, над чинниками соціальними) у свою абсолютну протилежність – С>П (домінування у світогляді соціальних сил над силами природними).
Втім, як показує дослідження тенденцій розвитку української культури в епоху раннього залізного віку й на початку епохи пізнього залізного віку (власне, до ІХ ст. н.е.), світоглядна «формула» П>С на теренах України була збережена. Показовою в цьому плані є світоглядна матриця скіфського періоду, котрий хронологічно співвідноситься з «осьовим часом». Те саме стосується і словянської культурної доби, адже безумовним підтвердженням домінування світоглядної «формули» П>С виступає, скажімо, космологічна символіка Збруцького ідола.
Таким чином, ми бачимо панування космічної системи світогляду на теренах сучасної України аж до ІХ ст. н.е. І лише в ІХ ст. н.е. (тобто, фактично, напередодні прийняття християнства, ситуація тепер вже кардинально змінюється: духовна криза «осьового часу» саме тоді є відчутною на нашій території. У зв’язку з цим варто зазначити, що проблема осмислення світоглядних орієнтирів стала центральною у «Велесовій книзі»: написання більшості рядків цієї збірки релігійно-повчального змісту якраз і викликане намаганням її авторів зупинити процес наростання духовної кризи в суспільстві.
Так, зокрема, однією з провідних у «Велесовій книзі» є думка про прихід нових для русичів часів, за яких відбулася втрата колишніх, перевірених тисячоліттями, визначальних світоглядних принципів: «Даремно забуваємо добрі наші старі часи та йдемо куди невідомо. А так ось ми поглянемо назад, а скажемо, що стидаємось Нави правої знати і навколо тирла відати і доуміти». Отже, “Велесова книга” – це є насамперед послання до сучасників і нащадків, в якому автори закликають вірити у «своїх» богів, захищати рідну віру та не переймати чужу. Але навіть не це головне: на думку авторів «Велесової книги», сучасне суспільство втратило органічний зв’язок зі своєю першоосновою – з Космосом, Природою, – а отже, втратило і знання про універсальний космічний закон («Наву праву»). Наслідком таких змін у світогляді стало те, що люди у своїй життєдіяльності почали керуватися вже не уявленнями про універсальний космічний «закон», а міркуваннями виключно соціального змісту. «Велесова книга» і переповідає, головним чином, про період духовної кризи, спричиненої зміною такого роду світоглядних пріоритетів. Отже, головна проблема, порушена у «Велесовій книзі», – це проблема втрати світоглядних орієнтирів, з якими пішли у небуття одвічні й непорушні правила життя пращурів. Зрозуміло, що й до сьогодні ця проблема лишається гостро актуальною. Адже людство, втративши зв’язок з природою, стоїть зараз на світоглядному роздоріжжі. Більше того – перед загрозою самознищення.
Подальший розвиток української культури ознаменувався такими важливими її віхами:
розквітом («золотим віком») української культури за часів Київської Русі з утвердженням християнської світоглядної матриці;
відсутністю панування антропоцентричної світоглядної парадигми Відродження;
утвердженням статусу України як центру барокової культури на сході Європи.
Принципово важливого значення в українській культурі набули деякі з її ключових за значенням феноменів, а саме:
постановка проблеми метафізичного гріха України як центральної проблеми у творчості Т.Г.Шевченка («Кобзар», містерія «Великий льох») та осмислення її в контексті світоглядної колізії «осьового часу»;
розвиток імпресіонізму в Україні (Михайло Коцюбинський) у руслі загальноєвропейської традиції т. зв. «міфологічного» імпресіонізму (К.Гамсун = роман «Пан», М.Коцюбинський = «Intermezzo») в якості зразка художнього аналізу долі європейської цивілізації в контексті світоглядної колізії «осьового часу».