88. Початок соціальної роботи у громаді.

Соціальна робота в громаді — процес розвитку колективного й індивідуального

досвіду, який відбувається у територіальних гро мадах і громадах за інтересами.

Спрямований цей процес на роботу з громадами, які перебувають у складному

становищі, щодо колективно го з'ясування ними своїх потреб і прав, визначення і

до сягнення цілей за поваги до потреб і прав інших.

Зародження ідей роботи в громаді пов'язане із рухом сетльментів у СІЛА (особливих

мікрорайонів міст — кварталілв, районів, будинків, де мешкали переважно емігранти),

який почався наприкінці XIX — на почат ку XX ст. У 60-ті роки XX ст. у цій країні почали

прак тикувати модель роботи в громаді,

зусилля щодо орга нізації громад почали розглядати в контексті фахової соціальної

роботи. Теоретично розв'язати цю пробле му вдалося завдяки новому формулюванню

загального визначення соціальної роботи, запропонованому На ціональною асоціацією

соціальних працівників СІЛА, яка тлумачить соціальну роботу як систему цінностей,

цілей, санкцій, знань і методів. Було також проголо шено, що соціальне планування та

організація громад спираються на цінності практичної соціальної роботи і сприяють

реалізації її загальних цілей. Нові формулю вання мети, цінностей, правових меж

соціальної робо ти не тільки розширювали погляд на проблеми клієн та, а й збагачували

розумінням, що їх розв'язання пот ребує використання різних методів, зокрема роботи в

громаді.

Одночасно пожвавлювався інтерес до цієї діяльності і в Європі. Одними з перших

зацікавилися можливостя ми роботи у громадах католицькі та євангелістські

свя щеники, а також політики лівої орієнтації в Німеччині. Священнослужителі вбачали

в ній ефективний чинник залучення до релігійних громад маргінальних груп, по літики —

один із чинників вирішення нагальних соці альних проблем «знизу». У 70-ті роки XX ст.

соціальну роботу в громаді спрямовували насамперед на «групи ризику» — бездомних,

іноземних робітників, засудже них, інвалідів, малолітніх правопорушників.

89. Меценатство XIV – XX століть: спільні риси.

Кінець XIX — початок ХХ століття називають «золотою добою» українського

меценатства. В кінці XIX — початку ХХ століття внаслідок соціально-економічних

перетворень, викликаних відміною кріпацтва, розвитком ринкових відносин та

підприємництва відбувається активізація суспільно-культурної діяльності. Розширилось

і поле діяльності меценатів. Вони робили вигідні замовлення художникам, оплачували

їх закордонні творчі поїздки, купляли твори мистецтва з виставок, засновували власні

галереї, залучали до співпраці діячів культури та мистецтва. Виробилась своєрідна

система так званого «малого меценатства», яка сприяла зібранню мистецької

спадщини в приватні колекції.

Під час виставки церковної старовини в Петрограді збирались кошти потерпівшим у

Першій світовій війні солдатам. Меценати пропагували свої надбання, поширювали

наукові знання, утворювали благодійні фонди.

итульних, глухонімих, людей похилого віку, хворих. Розширились і шляхи передачі

коштів на благо закладів освіти. Це були духовні заповіти, стипендіальні фонди,

пожертви благодійним організаціям і земствам. У деяких випадках заповідачі прохали

присвоїти його ім'я запровадженому ним закладу. В цей час активну участь у

благодійності беруть і жінки. Вони виступають опікунами освітніх закладів або головами

благодійних товариств.