22.Міжнар договір як основне джерелор між народ права

Договори мають різні назви, починаючи з конвенції, пактів, актів, хартій аж до статутів і декларацій, та власне угоди. Усі ці назви виражають письмову домовленість, згідно з якою держави на правовій основі беруть на себе відповідні зобов'язання з певного кола питань окреслених відносин.

Договори можуть класифікуватися на "правотворчі", які повинні мати загальне застосування, а також "договори-контракти", котрі стосуються винятково невеликої групи держав, або навіть лише двох держав. Такий поділ має на меті показати загальний або локальний характер цієї угоди, а також рівень відносин, що виникають з неї.

Договір вказує на виразну згоду та свідому форму застосування законодавства відповідної держави. Упродовж XX ст. кількість укладених міжнародних договорів значно зросла, підтвердженням чого є зростаюча кількість томів зібрання договорів ООН. У міжнародних відносинах вони відіграють істотну роль.

Поряд із розширенням урядового контролю, а також зростаючим впливом технологічного та комунікаційного прогресу на міжнародній арені з'являються проблеми, котрі вимагають відповідної форми міждержавного врегулювання.

Багато вчених-міжнародників визнають договори найважливіших джерелом міжнародного права, оскільки вони вимагають чіткої згоди сторін, що домовляються. А відтак договори розглядали як головний інструмент стосовно звичаю, який завжди визнають у формі мовчазної згоди. Для прикладу, серед важливих договорів можна назвати Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 1961 р. та ін.

Міжнародно-правові договори виступають одним із видів домовленостей, за допомогою яких держави висловлюють своє ставлення до окремих проблем міжнародного права, або виражають нові норми, котрими вони будуть керуватися у своїх діях на міжнародній арені. Такого роду договори в кінцевому підсумку вимагають значної кількості участі держав, через що відбувається зростання їх значущості, а інколи можуть вміщувати норми, обов'язкові для всіх держав. Вони є нормативними домовленостями, що окреслюють принципи розвитку, яких необхідно дотримуватися. Прикладом таких договорів може бути Договір про Антарктику 1959 р. або Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. Існує також багато договорів, які, підтверджуючи чинні правові норми, кодифікують звичаєві норми - наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р.

Договори можуть мати конституційний характер, оскільки вони фіксують факт утворення міжнародної організації і виступають як їх конституції, закріплюючи права та обов'язки.

З іншого боку, "договори-контракти" самі собою не є інструментами створення права, оскільки їх ухвалює невелика кількість держав, і стосуються вони обмеженого кола питань. На відміну від правотворчих договорів, "договір-контракт" припиняється відразу після виконання.

Значення договорів не в тому, що вони нібито відтворюють звичаєві правила, а в тому, що вони в заново створених нормах регулюють такі відносини, які не врегульовані звичаєвим міжнародним правом. А відтак, враховуючи динаміку сучасних міжнародних відносин, держави не можуть вичікувати, поки створиться міжнародний звичай. Лише міжнародним договором можна врегулювати процес виникнення нових міжнародних відносин у відповідній сфері.