19.Принцип поваги до прав людини та основних смвобод

Формування принципу поваги прав людини і основних свобод безпосередньо пов'язано з ООН і діяльністю цієї організації в гуманітарній сфері. До ухвалення Статуту ООН концепція поваги та захисту прав людини і основних свобод мала переважно філософсько-релігійний і політичний характер. Міжнародно-правові норми в цій сфері були одиничними.

Ті колосальні втрати і трагедії, яких зазнало людство в Другій світовій війні, коли найгрубішим чином зневажалися права людини, призвели до того, що в преамбулі Статуту ООН народи Об'єднаних Націй висловили свою рішучість "знову затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй.,.".

Однією з цілей ООН є міжнародна співпраця в гуманітарній сфері, а також "у заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії..." (п. 3 ст. 1).

Формально принцип поваги прав людини і основних свобод не закріплений у ст. 2 Статуту ООН, але логічно його можна вивести з вищезгаданих положень, а також ст. 55 і 56. У першій з них проголошується, що "з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями.... Організація Об'єднаних Націй сприяє:

с) загальній повазі і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії".

У ст. 56 міститься зобов'язання членів ООН здійснювати спільні і самостійні дії в тісній співпраці з Організацією Об'єднаних Націй для досягнення мети, вказаної в ст. 55.

У розвиток положень Статуту ООН із захисту прав людини і основних свобод міжнародне співтовариство розробило і прийняло Хартію (Білль) про права людини, що складається із Загальної декларації прав людини 1948 р.. Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 р. Проте гостре протистояння періоду холодної війни значною мірою перешкоджало ефективній співпраці держав різної соціально-економічної орієнтації у сфері захисту прав людини і основних свобод. Потепління міжнародного клімату на початку 70-х років привело до того, що в ст. VII Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. був зафіксований як самостійний принцип поваги прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. У ній, зокрема, проголошується таке: "Держави-учасниці... заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення цивільних, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які витікають з гідності, властивої людській особі, і є істотними для її вільного і повного розвитку"1. До цього можна додати, що вони е також істотними для мирного! гармонійного розвитку міжнародних відносин.

20.Поняття та особливостіміжнародно-правових норм

Як відомо, регулювання міжнародно-правових відносин здійснюють за допомогою норм міжнародного права, які представляють собою формально визначені правила поведінки суб'єктів міжнародного права. Норма міжнародного права повинна відповідати трьом основним вимогам: регулювати відносини між суб'єктами міжнародного права, бути обов'язковою для цих суб'єктів (мати юридичну силу) і мати загальний характер (не вичерпуватися одноразовим виконанням).

Однією із особливостей міжнародно-правових норм є те, що їхні основні користувачі - суб'єкти міжнародного права їх же самі і створюють, і санкціоновують, і забезпечують виконання (що не притаманно внутрішньодержавному праву).

Правила поведінки, що створюються в процесі міжнародної правотворчості, завжди мають об'єктивовану форму виразу і закріплення, яке позначають терміном - джерело міжнародного права. Зважаючи на усталену в науці та практиці думку щодо визначення видів джерел міжнародного права, основними способами створення норм міжнародного права є укладення міжнародних договорів і формування звичаїв. Однак у сучасному міжнародному праві, яке характеризується зростаючою роллю міжнародних організацій, вагомого значення набувають саме їх акти, які інколи виступають додатковим способом утворення норм міжнародного права.

Процес укладення міжнародних договорів детально регламентовано міжнародним правом, а саме Віденською конвенцію про право міжнародних договорів 1969 p. та Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями чи міжнародними організаціями 1986 р. Цими конвенціями також визначають умови дійсності та підстави недійсності міжнародних договорів - саме ті якості, що характеризують міжнародний договір як джерело зобов'язань суб'єктів, а відповідно і джерело права.

У доктрині існує думка, що не всі міжнародні договори є інструментом нормативного регулювання, а тільки ті, які мають багато учасників і які регулюють питання загального значення (їх ще називають договори-за кони). Решта ж договорів належать до індивідуального регулювання і через це не є джерелами права (їх ще називають договори-угоди). Такий поділ навряд чи можна вважати доцільним, оскільки і двосторонні, й багатосторонні договори містять міжнародно-правові норми (просто сфера дії в них різниться), а отже, є джерелами міжнародного права.

Основними особливостями договірних норм є: 1) письмова (в сучасний період - переважно) форма, що дозволяє досягти максимальної точності формулювань і встановити дійсну волю суб'єктів; 2) стабільність змісту, що дозволяє забезпечити передбачуваність поведінка зобов'язаних суб'єктів; 3) легкість (порівняно зі звичаєвими нормами) застосування; 4) ефективний контроль за реалізацією18.

Формування звичаєвої міжнародно-правової норми може відбуватися у два способи: по-перше, звичаєм може стати неписане правило поведінки, що склалося в практиці відносин суб'єктів міжнародного права і за яким вони визнають юридичну обов'язковість (opinion juris); по-друге, звичаєм може стати неписане правило, яке визнається юридично обов'язковим у результаті вчинення одного чи декількох актів14 (наприклад, норми, що регулюють відповідальність у міжнародному космічному праві). Як справедливо зазначає А. Фердросс, залежно від обставин, звичаєва норма може сформуватись миттєво або протягом тривалого періоду часу.

Норми міжнародного права, як і будь-які інші юридичні норми, мають визначену структуру. Деякі вчені вказують на двохелементну структуру міжнародно-правових норм: гіпотезу та диспозицію. Навряд чи можна з цим погодитися. Помилкова думка криється в ототожненні змісту юридичної норми зі змістом статті міжнародно-правового акта - і дійсно, дуже рідко трапляється міжнародно-правовий договір, в якому прямо вказуються заходи міжнародно-правової відповідальності у разі не виконання зобов'язань. Проте треба розуміти, що передбачити заздалегідь форми відшкодування збитків неможливо, адже їх в основному встановлюють за погодженням сторін. Крім того, добровільна згода суб'єкта при створенні норми МП - основна гарантія її виконання. Тому при формулюванні кожної міжнародно-правової норми презюмується існування звичаєвої норми загального міжнародного права про те, що порушення міжнародного права тягне за собою міжнародно-правову відповідальність. Відповідно, такий елемент, як санкція, присутній у нормах міжнародного права поряд з гіпотезою і диспозицією.