49.Міжнародно правові питання громадянства

Громадянство вказує на певні юридичні та фактичні зв'язки між особою і державою. Класичним проявом такого зв'язку є постійне проживання особи на території держави. Крім того, варто зауважити постійний характер такого зв'язку в просторі та часі, адже він продовжується навіть у випадку тривалого перебування громадянина за межами території держави. Громадянин, що знаходиться за межами території держави, продовжує володіти всіма правами, якими він наділений у ній, також зобов'язаний виконувати всі покладені на нього обов'язки. Зі своєї сторони держава зобов'язана надати громадянину весь необхідний йому (в тому числі дипломатичний) захист.

Громадянство також можна розглядати як суб'єктивне право індивіда. До такого висновку можна дійти, проаналізувавши ст. 15 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 24 Міжнародного пакту про політичні і громадянські права 1966 р., а також інші документи. У цьому контексті воно містить низку правомочностей, наприклад: право на громадянство, на його зміну; право вільно покидати та повертатися в державу громадянства; користуватися всіма правами громадянина.

У деяких державах із монархічною формою правління замість терміна "громадянство" використовують "підданство". Тепер у більшості монархій (зокрема, Іспанії, Нідерландах) його не застосовують, а в інших (Великій Британії) фактично ототожнюють із громадянством. Раніше цей термін вживали для позначення правового зв'язку індивіда не стільки з певною державою, скільки з правлячою особою, і передбачали наявність в особи обов'язків щодо монарха.

Правовий статус громадян визначається національним законодавством (конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами). Однак у сучасний період важливу роль у регулюванні статусу громадян відіграє міжнародне право, роль якого в цій сфері постійно зростає. Крім визначення змісту окремих прав і свобод, норми міжнародного права встановлюють певні мінімальні стандарти, яким повинно відповідати національне законодавство держав.

У деяких федеративних державах допускають існування також і громадянства окремих суб'єктів (Росія) чи навіть общин (Швейцарія). Проте з точки зору міжнародного права враховують лише громадянство держави, а інші види громадянства не беруть до уваги. Своєрідним правовим явищем є громадянство Європейського Союзу. Воно передбачене ст. 22 Маастрихтського договору, де зазначено, що кожен громадянин держави-учасниці є громадянином Європейського Союзу. Воно має додатковий (субсидіарний) характер стосовно громадянства держави-учасниці та може враховуватися міжнародним правом лише у певних випадках (наприклад, громадянин ЄС користується дипломатичним захистом не тільки своєї держави, а й усіх інших держав-учасниць).

50. Іноземці, апатриди та біпатриди. Конституційно-правовий статус іноземних громадян в демократичних державах характеризується насамперед тим, що на них поширюються загальні права людини і переважна більшість прав, свобод і обов'язків громадян країни перебування або проживання. Виняток зазвичай складають виборчі права, а також право заняття деяких посад, право провадження певних видів діяльності, право придбання деяких об'єктів власності, обов'язок проходження військової служби і захисту країни. У Конституції Португалії (ст. 15), наприклад, зазначається, що іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають або проживають у Португалії, користуються тими ж правами і несуть ті ж обов'язки, що і португальські громадяни. Це положення не поширюється на політичні права і заміщення державних посад, крім посад, пов'язаних переважно з виконанням технічної роботи, і права і обов'язки, закріплені в Конституції виключно за португальськими громадянами. Допускається наділення за законом іноземців, проживають на території країни, і за умови взаємності з боку відповідної іноземної держави, виборчої правоздатністю на вибори в органи місцевого самоврядування. Аналогічні положення містяться в конституціях Іспанії (ч. 1 і 2 ст. 13), Болгарії (ч. 2 ст. 26) та ін, а Конституція Швеції (п. 22 Конституційного закону 1974 р. «Форма правління») містить довгий список питань, коли іноземці зрівнюються в правах з шведськими громадянами. В Основному законі Австрії про загальні права громадян (ст. 3) вказується, що для іноземців надходження на службу в публічні установи залежить від придбання австрійського громадянства. Конституція Болгарії (1 ч. ст. 22) обмежує права іноземців і тим, що вони не можуть купувати право власності на землю, крім спадкування за законом. Досить часто конституції містять лише загальне положення про те, що правове становище іноземців регулюється законом у відповідності з міжнародними нормами і договорами (наприклад, ст. 10 Конституції Італії).

Апатридами (від грец. apatris, apatridos - не має, позбавлений батьківщини, вітчизни) або аполидами називаються особи, які не мають громадянства (підданства) якої-небудь держави. Статус апатридів виникає зазвичай в результаті того, що певні особи виходять із громадянства або виявляються виключеними з нього до того, як набувають громадянство іншої держави. Вони, як і іноземці, підпорядковуються законодавству тієї держави, де вони знаходяться або проживають. На відміну від іноземних громадян, апатриди не користуються захистом якого-небудь іншої держави. Їх правоздатність, як правило,'дещо обмежена (наприклад, у галузі виборчого права). Їм, як і іноземцям, часто надається право притулку. Стаття 33 Конституції Португалії, наприклад, передбачає, що іноземцям та апатридам, які піддаються переслідуванням з причини їх боротьби за демократію, соціальне і національне визволення, за мир між народами, свободу і права людської особистості, гарантується право притулку, а закон визначає статус політичного біженця. Конституція РФ передбачає, що апатриди, так само як і іноземці, користуються в РФ правами і несуть обов'язки нарівні з громадянами, крім випадків, встановлених федеральним законом або міжнародним договором РФ (ч. 3 ст. 62). Є міжнародні конвенції про статус апатридів (1954) і про скорочення безгромадянства (1961).

Біпатриди (від лат. bis - двічі і грец. patridos - батьківщина, вітчизна) або биполиды - це особи, які перебувають одночасно в громадянстві двох (а іноді і більш) держав. Багато країн негативно ставляться до двугражданству, оскільки, на їх думку, це може створювати труднощі в здійсненні прав і обов'язків громадян. Тому їх конституційне законодавство не передбачає або навіть прямо забороняє подвійне і більше громадянство. Найчастіше проблеми статусу біпатридів, як і аполидов, регулюються не в конституціях, а в спеціальному законодавстві. Тим не менш, у ряді конституцій встановлюються загальні принципи в цій області. Так, у Конституції Іспанії (ч. 3 ст. 11) вказується, що «держава може укладати договори про подвійне громадянство з іберо-американськими країнами або ж з країнами, що мали або мають особливі зв'язки з Іспанією. В цих країнах, навіть якщо вони не визнають за своїми громадянами такого права на взаємній основі, іспанці можуть натуралізуватися без втрати іспанської громадянства».

Конституція РФ визнає подвійне громадянство. У ній йдеться (ст. 62), що громадянин РФ може мати громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно до федеральним законом або міжнародним договором РФ. Наявність у громадянина РФ громадянства іноземної держави не применшує його прав і свобод і не звільняє від обов'язків, що випливають з російського громадянства, якщо інше не передбачено федеральним законом або міжнародним договором РФ. Проблема бипатризма придбала у нас особливу актуальність і значимість за останні роки у зв'язку з розпадом СРСР, у результаті чого близько 25 млн росіян опинилися за межами незалежної Росії, а кілька мільйонів українців, білорусів, узбеків, казахів та ін. - на території Росії. Ця проблема сьогодні - предмет широких і гострих дискусій як усередині окремих країн СНД, так і у взаємовідносинах між ними. Нерідкі випадки, коли російськомовне населення країн СНД висловлює бажання мати, поряд з громадянством країни проживання, і російське громадянство. Однак не всі країни СНД (наприклад, Казахстан) надають таку можливість своїм громадянам.

Питання про подвійне громадянство нерідко виникає і при укладенні шлюбу та при народженні дитини від батьків, що мають різне громадянство. Так, якщо жінка виходить заміж за іноземного громадянина, за законами держави якого дружина зобов'язана приймати громадянство чоловіка, то дуже часто кращим виходом для неї із становища (при бажанні зберегти своє громадянство) виявляється отримання подвійного громадянства.

51. Правовий статус біженців

Проблеми міжнародної міграції значною мірою зумовлені сучасними тенденціями розвитку інституту захисту прав біженців. Станом на сьогодні прийнятий 14 грудня 1950 р. Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (надалі - УВКБ ООН) та Конвенція про статус біженців 1951 р. формують загальну основу сучасного міжнародно-правового регулювання у сфері захисту прав біженців. Визначення, що міститься у Статуті УВКБ ООН, відносить до категорії "біженців": "осіб, що у результаті подій, які трапилися до 1 січня 1951 року, і в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства або політичних переконань знаходяться за межами країни своєї громадянської приналежності і не можуть користуватися захистом уряду цієї країни або не бажають користуватися таким захистом..."; а також осіб, які, "не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання, не можуть або не бажають повернутися... внаслідок таких побоювань" (п. 6 гл. 2)62. Починаючи ще з 90-х років XX ст., у практиці діяльності УВКБ ООН дедалі частіше спостерігається тенденція до неформального (без внесення доповнень чи змін) розширення визначення поняття "біженець" за рахунок поступового введення в нього додаткових критеріїв із метою пристосування до характеру нових потоків біженців, що систематично змінюються.

Основними завданнями УВКБ ООН є: 1) надання міжнародного захисту під егідою ООН тим біженцям, на яких поширюється мандат Верховного комісара (з 1974 р. Генеральна Асамблея ООН неодноразово наголошувала, що саме міжнародний захист біженців є основною функцією УВКБ ООН); 2) пошук остаточних рішень їхніх проблем через надання допомоги урядам і неурядовим організаціям у сприянні добровільній репатріації біженців або їхній асиміляції у нових країнах (п. 1 гл. 1).

Аналіз міжнародно-правового статусу біженців вимагає проведення чіткого розмежування між поняттями "біженець" та "(правовий) статус біженця". "Біженець" - це особа, яка відповідає встановленим у міжнародному праві критеріям для визнання за нею певного правового статусу, "статус біженця" - це система визнаних і закріплених міжнародно-правовими нормами та практикою держав прав і обов'язків особи, котру розглядають як біженця (правовий статус біженця є конкретною формою реалізації раніше встановленого правового статусу/становища цієї особи на території держави притулку). З точки зору міжнародного права правовий статус біженця визначатиметься у правовому просторі, що характеризується, з одного боку, принципом суверенітету держав і пов'язаними з ним принципами територіального верховенства та самозбереження, а з іншого - конкуруючими гуманітарними принципами, що випливають із загального міжнародного права (включаючи мету та принципи діяльності ООН) та окремих договорів. Інакше кажучи, зміст правового статусу біженців становлять їхні права, свободи та обов'язки, передбачені нормами загальних і спеціальних міжнародних (переважно багатосторонніх) угод, а також реалізовані національним законодавством держав.

Потрібно зауважити, що біженці нарівні з іншими категоріями населення (громадянами держави, іноземцями, особами без громадянства, шукачами притулку тощо), незалежно від того, законним чи незаконним є їхнє перебування на території певної держави, користуються основними правами людини, які мають універсальний характер (наприклад, невід'ємними правами та свободами людини, які були перераховані у Загальній декларації прав людини 1948 р.). Гарантування поваги та забезпечення захисту зазначених прав людини - це одночасний шлях вирішення проблеми біженців та спосіб запобігання ЇЇ виникненню, У першому випадку йдеться про необхідність забезпечення в державі походження біженців належного захисту прав людини, перш ніж очікувати від біженців бажання повернутися до країни їхньої громадянської належності чи постійного місця проживання. У другому випадку йдеться про запобігання виникненню у громадян певних держав цілком обґрунтованих побоювань щодо їх можливого переслідування через окремі причини.

У цьому контексті правовий статус біженців також визначається такими міжнародними договорами загального характеру, як: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1965 р.; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.; Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.; а також Конвенція про права дитини 1969 р. та ін.

Положення універсальних міжнародних договорів, що безпосередньо регулюють правовий статус біженців (Конвенція 1951 р., Протокол 1967 р.), не передбачають не лише створення певного контрольного органу, а й створення конкретної процедури контролю (зокрема, передбачена Статутом УВКБ ООН функція нагляду за виконанням положень конвенцій, що визначають правовий статус біженців, не дорівнює більш ефективній контрольній функції як за призначенням, так і за обсягом необхідних для її здійснення повноважень, а саме органами міжнародного контролю за виконанням положень договорів у сфері захисту прав людини, створеними відповідно до положень зазначених вище міжнародних договорів загального характеру, здійснюється контроль за дотриманням прав біженців у контексті захисту прав людини

52.Правовий статус внутр. Переміщених осіб

Переміщені особи - це люди, насильно вивезені під час подій Другої світової війни фашистською Німеччиною та її союзниками з окупованих ними територій для використання на різних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав низку двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб з радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 р. була створена Міжнародна організація у справах біженців, яка припинила існування в 1951 р. у зв'язку зі створенням УВКВ.

Термін "переміщені особи" не використовується в Конвенції про статус біженців 1951 р. На практиці УВКБ застосовує цей термін щодо деяких категорій "внутрішніх біженців", які також називаються вимушеними переселенцями. Це ті особи, які покинули певний конфліктний регіон держави і поселилися в іншому регіоні цієї держави. Така проблема є гострою для Росії, тому в 1993 р. Російська Федерація прийняла Закон "Про вимушених переселенців".

Проблемами біженців опікуються і регіональні організації. Так, ОАЄ в 1969 р. прийняла Конвенцію щодо специфічних аспектів проблеми біженців в Африці. Відомо, що на Африканському континенті чимало "гарячих точок", тому проблеми біженців вельми актуальні для цього регіону світу.

Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій, які опікуються проблемами біженців, повинна мати гуманний і соціально орієнтований характер і бути аполітичною

53.Поняття та види міжнародних спорів

Термін «спір» широко вживається в договірній практиці. Також можна зустріти такі терміни, як «неузгодженість», «суперечка», «протиріччя», «розбіжність», «конфлікт»тощо. Здебільшого вони є синонімами. Стала практика вживання конкретного терміна для позначення певного різновиду спору не склалася. У доктрині термін «міжнародний спір» використовується як узагальнююче (родове) поняття. У міжнародному праві немає загальновизнаного визначення поняття «міжнародний спір». Ознаки спору встановлюються для потреб реалізації певної процедури врегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без формального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначення змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об'єктивно існує до початку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об'єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них. Отже, міжнародний спір можна визначити як формально (об'єктивно) виражену суперечність між суб'єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір — це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб'єктів міжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів. Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям: визначити, які спори підпадають під дію цього договору; встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. Наприклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної невгоди або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту» — створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення «питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій». У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації — виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадто академічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб'єктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права.

54. Роль і значення переговорів

Переговори. Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів. Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов'язковою. Різновидом переговорів є консультації.

55.Добрі послуги і посередництво

Мета цих засобів сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно. На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору. Ё головне завдання — допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов'язковими для сторін спору та можуть бути відхилені нами. Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов'язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом. Обслідування та примирення. Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії). Обслідування та примирення передбачаються численними міжнародними договорами. Серед них слід виокремити Гаазьку конвенцію 1907 р. про мирне вирішення спорів, у частині III якої детально регламентовано порядок створення та функціонування слідчих комісій, а також Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. (у редакції 1949 p.), глава І якого регулює погоджувальну процедуру. Також слід відзначити Декларацію про встановлення фактів Організацією Об'єднаних Націй у галузі підтримання міжнародного миру та безпеки, затверджену резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 46/59 від 9 грудня 1991 р., і Типові правила щодо вирішення спорів між державами через примирення, затверджені резолюцією Генеральної асамблеї ООН 50/50 від 11 грудня 1995 р. Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. для вирішення питань, пов'язаних із підтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв'язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призначаються прикордонні представники України, а також їхні заступники. Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуються ухвалювати юридично обов'язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов'язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 p.).

56.Слідчі та узгоджувальні комісії

Слідчі комісії

В міжнародних спорах, що не торкаються ні честі, ні суттєвих інтересів держав і виникають із розбіжностей в оцінці фактичних обставин ситуації, сторони вправі встановити спеціальний міжнародний орган - слідчу комісію для з'ясування питань фактів.

Слідчі комісії засновуються на підставі особливої угоди між сторонами, якому визначаються: підлягають розслідуванню факти, порядок і строк діяльності комісії, її повноваження, місце перебування комісії, мова розгляду та ін.

Розслідування комісією провадиться в змагальному порядку. Сторони у встановлені терміни викладають комісії факти, подають необхідні документи, а також список свідків і експертів, які повинні бути вислухані. Комісія може запросити від сторін додаткові матеріали. У процесі розгляду провадиться допит свідків, про що складається протокол.

Після того, як сторони представили всі пояснення та докази, а всі свідки вислухані, слідство оголошується закінченим, а комісія складає доповідь. Доповідь комісії обмежується встановленням фактів і не має сили рішення суду або арбітражу. Сторони мають право використовувати рішення комісії за своїм розсуд.

Погоджувальні комісії

Погоджувальні комісії отримали широке поширення в міжнародній практиці. Вони мають більш широкі повноваження, ніж слідчі. Погоджувальні комісії, як правило, не обмежуються лише встановленням того чи іншого факту, але і пропонують можливе рішення спірного питання. Однак на відміну від арбітражу і суду остаточне рішення в справі приймається сторонами, що не пов'язані висновками комісії.

В відповідно до положень Акта про мирне вирішення міжнародних спорів 1985 року постійна погоджувальна комісія складається з п'яти членів. По одному члену комісії призначають сперечаються, три інших обираються з числа громадян третіх країн. У випадку утруднення у виборі членів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН, третім державам або вирішено жеребом.

57.Міжнародна третейська процедура

Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв'язання спорів між державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов'язкову силу. Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом. Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою. Іноді арбітраж складається з одного арбітра. Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п'яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і супер-арбітр обираються ними за згодою з числа громадян третіх держав. Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. У резолюції 1958 року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготовлені Комісією міжнародного права. У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправі висувати кандидатів для обрання в члени Міжнародного Суду. Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу (третейського розгляду): — ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силу особливої угоди сторін, що сперечаються, для розв'язання конкретного спору, не прибігаючи до допомоги міжнародних інституцій; — інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом. Такий арбітраж припускає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов'язу- ються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду на основі Конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 року.

58.Роль міжн судових органів у вирішенні міжнародних спорів

У статутах більшості з міжнародних міждержавних організацій містяться положення, що покликані регламен­тувати вирішення спорів між державами — членами орга­нізації або між державами-членами та самою організацією з питань, віднесених до її компетенції. Спори в межах орга­нізацій вирішуються переважно політичними засобами, а рішення мають рекомендаційний характер. Утім органі­зації інтеграційного типу зазвичай мають розвинуті меха­нізми вирішення спорів за участю постійних судових органів з обов'язковою юрисдикцією.

Вирішення спорів у межах ООН. Організація Об' єднаних Націй створювалася як єдина універсальна організація, покликана «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою... здійснювати мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, владнай -ня або розв'язання міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру» (ст. 1 Статуту ООН). У Статуті ООН основні норми щодо врегулювання міжна­родних спорів зосереджені в розділі VI «Мирне вирішення спорів» (статті 33—38), який починається з переліку мир­них засобів, що їх спірні сторони за своїм вибором повинні насамперед використати для вирішення спору, продовжен­ня якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ч. 1 ст. 33).

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір» (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і по­роджує певні тертя між ними і напруженість. За Статутом ООН повноваження Організації та її органів залежать від того, до якого виду належить спір або ситуація, а саме чи загрожує їх продовження підтриманню міжнародного миру та безпеки. Здійснювати кваліфікацію спору або ситуації уповноважена Рада Безпеки (ст. 34). За загальним прави­лом ООН має право втрутитися у процес мирного врегулю­вання, коли така загроза має місце, а сторони не здатні са­мостійно вирішити спір. Брати участь у вирішенні спорів мають чотири органи ООН: Рада Безпеки, Генеральна Асам­блея, Генеральний Секретар і Міжнародний Суд.

Рада Безпеки, на яку відповідно до ст. 24 Статуту ООН покладена головна відповідальність за підтримання міжна­родного миру та безпеки, посідає центральне місце у вирі­шенні спорів. Відповідно, цей орган має широкі повнова­ження з цього питання: вимагати від сторін вирішення їхнього спору за допомогою мирних засобів, перелічених у Статуті (ч. 2 ст. 33); розслідувати будь-який спір або ситуа­цію для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародно­го миру та безпеки (ст. 34); на будь-якій стадії спору або ситуації рекомендувати належну процедуру чи методи вре­гулювання (ч. 1 ст. 36); надавати в будь-який час сторонам спору, на їх вимогу або за власною ініціативою, рекомен­дації з метою його мирного вирішення (ст. 37, 38)таін. При виконанні своїх повноважень Рада Безпеки може викону­вати функції добрих послуг, посередництва, обслідування або примирення.

Генеральна Асамблея також має право давати рекомен­дації щодо вирішення спорів або ситуацій, доведених до її відома державами або Радою Безпеки (статті 11,14, 35). Але її повноваження є факультативними: коли Рада Безпеки виконує свої функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асамблея не може давати будь-які рекомен­дації, що стосуються цього спору або ситуації, якщо Рада Безпеки не запитає про це (ст. 12).

Нерідко важливу роль у врегулюванні спорів відіграє Генеральний Секретар. Статут ООН уповноважує його до­водити до відома Ради Безпеки про будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжна­родного миру та безпеки (ст. 99). Генеральний Секретар за дорученням Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї надає добрі послуги та здійснює посередництво.

Участь Міжнародного Суду у вирішенні спорів, як зазна­чалося, залежить від ініціативи спірних сторін і їхньої згоди прийняти його юрисдикцію. Але Статут ООН наголошує, що спори юридичного характеру повинні, як загальне правило, передаватися сторонами до Міжнародного Суду (ч. 3 ст. 36).

Вирішення спорів у межах регіональних міжнародних організацій. У ч. 1 ст. 33 Статуту ООН серед засобів вирі­шення спорів названо «звернення до регіональних органів або угод». При застосуванні цієї норми слід брати до уваги розділ VIII «Регіональні угоди» Статуту ООН.

Прикладом регіональних угод є Європейська конвенція 1957 р. про мирне вирішення спорів і Американський до­говір 1948 р. про мирне вирішення спорів, а регіональних органів — Ліга арабських держав, Організація американсь­ких держав, Африканський союз, Рада Європи, Асоціація держав Південно-східної Азії, Організація з питань безпе­ки та співробітництва в Європі.

Статут ООН надав регіональним структурам відносну са­мостійність у мирному врегулюванні спорів. Критерієм роз­межування повноважень є характер міжнародних спорів. Компетенція ООН охоплює спори, продовження яких може загрожувати або в дійсності загрожує міжнародному миру та безпеці. Сфера дії регіональних організацій обмежена місцевими спорами, під якими прийнято розуміти спори між державами певного географічного району, продовження яких не загрожує підтриманню міжнародного миру та без­пеки всередині або поза межами цього району.

59.Поняття та кодифікація права міжнародних договорів

Об'єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найважливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому значенні слова, що давно зайняв міцні позиції провідного й основного джерела міжнародного права. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. У цьому відношенні дуже показовою є думка німецького вченого Г. Крегера, який писав, що міжнародне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому недарма зростання договірного характеру міжнародного права є однією з основних рис сучасного міжнародного права. Це пояснюється тим, що практично немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами. Договірна форма відносин між державами має древню історію. Першим таким договором прийнято вважати союзницький договір, укладений між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетом Хаттусилем приблизно в 1270 році до нашої ери. Становленню системи договірних відносин на міжнародній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав у XVIII-XIX сторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, у порівнянні з іншими засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й укладати в достатньо короткий термін, на норми, що у них містяться, можна було легко посилатися, тому що без зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими. Першим кодифікованим актом в галузі права міжнародних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці. З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала однією з її головних задач. Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтовариства, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку. Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року. Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона підписала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року). У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів статей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм. Названі конвенції кодифікували не всі чинні звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми. Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових документів, що конкретизують і деталізують положення Віденських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічного примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конференції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'язковій реєстрації підлягають усі договори і міжнародні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укладені до вступу в силу Статуту ООН і не включені в збірники Ліги Націй. Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозволяють із достатнім ступенем ефективності регламентувати порядок укладання, виконання, зміни і припинення дії міжнародних договорів