15)Еліністична та римська філософія (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм).

Стоїки вважали частинами філософії логіку, фізику і етику.

Логіка стоїків займається питаннями походження слів. Вони переконані, що походження кожного слова може бути розкрите.

Фізика − те, що страждає, або діє, тобто тіло. Пасивне начало - матерія, активне - розум. Першоелементом є вогонь.

Етика - мета людини полягає в тому, щоб жити у згоді з природою. Тільки так вона досягає гармонії та щастя. Усі речі поділяються на добрі, байдужі та погані. Добрими вважаються чесноти, поганими - їх протилежності, байдужими є всі інші речі, оскільки вони нічого не дають для досягнення щастя.

Епікур − видатний грецький філософ, засновник епікуреїзму.

Фізика Епікура грунтується на трьох принципах:

• ніщо не виникає з небуття; ніщо не зникає в небуття;

• Всесвіт завжди був таким, яким є

Тіла є поєднанням атомів.

Етика є ядром вчення Епікура. Її основний принцип - насолода. Кожна жива істота звичайно прагне насолоди й уникає болю. Отже метою життя є насолода.

Всі потреби Епікур поділяє на три групи:

- природні й необхідні; - природні і не необхідні; - неприродні і не необхідні

Скептицизм – філософські погляди, що сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Його представників характеризує зневір’я в пізнавальні можливості людини. Скептики – Піррон та Секст-Емпірик – систематизували аргументи проти пізнаваності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень».

Неоплатонізм – напрям античної філософії. спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін Порфирій, Прокл. Буття за Плотіном має ієрархічну структуру. Вищими субстанція ми постають «Благо», Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, йому притаманна найбільша повнота буття. Це «Єдине» творить Розум. Розум у Плотіна – це платонівський світ ідей, тобто сукупність, цілісність ідей. Він через повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає гармонії руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий світ – тільки викривлена копія ідей Розуму. Цей світ є cумішшю породженого розумом добра і зла, джерелом якого є неоформлена матерія. Зло, отже не від Бога і не від людини, але воно здатне оволодіти людиною.

 

16)Етапи розвитку та загальна характеристика середньовічного світогляду та філософії.

філософія середньовіччя належить до епохи феодалізму. філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення з основою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог. Світогляд в середньов філ має назву креаціонізму(творити). Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.Гол особл у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога. Двоїстість становища людини - найважливіша риса .середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовна.