47. Діалектико-методологічна основа наукових досліджень у фізичній культурі.

методологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнення мети і завдань наукового дослідження.

Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існують поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.

Методологія як вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності, має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, конкретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.

Діалектичний підхід до пізнання явищ педагогічної дійсності полягає у вивченні суперечностей у самій сутності предметів. При цьому діалектична суперечність визначається як взаємодія протилежних, взаємовиключних сторін об'єкта чи системи, які водночас діють у внутрішній єдності та взаємопроникненні і є джерелом саморуху та розвитку об'єктивного світу і пізнання. Тому проблемою номер один вважають вивчення суперечливості педагогічного явища чи процесу. Без суперечностей немає розвитку; там де є рух, зміна, треба шукати суперечність. Розрізняють зовнішні і внутрішні суперечності, а також основні й супровідні. У найзагальнішому плані внутрішні педагогічні суперечності — це невідповідність між основними потребами особистості, що включені в освітньо-виховний процес, і наявністю сил, засобів для їх задоволення, невідповідність між її власними цілями, бажаннями і можливостями їх успішної реалізації і т. ін. Зовнішні суперечності відбивають невідповідність внутрішнього світу особистості, яка формується і розвивається, а також набуває своєї характеристики як сукупності всіх суспільних відносин, вимогам її реального життя.

49. Системний підхід у науковому пізнанні.

Системний підхід – один із головних напрямків методології спеціа- льного наукового пізнання та соціальної практики, мета і завдання якого по- ляу дослідженнях певних об`єктів як складних систем. Системний підхід сприяє формуванню відповідного адекватного формулювання суті дослі- джуваних проблем у конкретних науках і вибору ефективних шляхів їх ви- рішення. Методологічна специфіка системного підходу полягає в тому, що ме- тою дослідження є вивчення закономірностей і механізмів утворення склад- ного об`єкта з певних складових. При цьому особлива увага звертається на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв`язків системи, на процес (процедуру) об`єднання основних понять у єдину теоретичну картину, що дає змогу ви- явити сутність цілісності системи. Системний підхід – це категорія, що не має єдиного визначення, оскі- льки трактується надто широко і неоднозначно. У літературі наводяться на- ступні трактування або визначення системного підходу: - інтеграція, синтез розгляду різних сторін явища або об`єкта (А.Холл); - адекватний засіб дослідження і розробки не будь-яких об`єктів, що довільно називаються системою, а лише таких, котрі є органічним цілим (С.Оптнер); - вираження процедур подання об`єкта як системи та способів їх роз- робки (В.Садовський); - широкі можливості для одержання різноманітних тверджень та оці- нок, які передбачають пошук різних варіантів виконання певної роботи з подальшим вибором оптимального варіанта (Д.Бурчфільд). Такий піхід має історичне підґрунтя. Так, до середини ХIX ст. пізна- вальні уявлення про цілісність системи розвивалися на рівні конкретних предметів, при цьому взаємозв`язок та єдність частин були очевидними як за зовнішніми ознаками, так і за властивостями. Спосіб пояснення сутності якогось явища (в ширшому плані) мали механістичний, натурфілософський, метафізичний характер. Водночас розвивалися ідеалістичні погляди на при- роду цілісності системи, починаючи від простих об`єктів і закінчуючи скла- дними. На початку ХХ ст. наука піднялася на якісно новий щабель розвитку. Головним її надбанням стала проблема структурної організації та забезпе- чення функціонування складних системних об`єктів, тому в сучасній науці формуються та широко використовуються категорії системності. У резуль- таті такого прогресу в процесах наукових досліджень центральне місце за- ймає системний підхід.