Лекція. № 1

Тема. Загальна характеристика дієслова, інфінітив

Мета. Подання відомостей про дієслово як частину мови, його категоріальне значення, семантичні групи, морфологічні ознаки, систему граматичних форм, синтаксичні особливості, а також характеристика інфінітива як однієї з форм дієслова.

Вступ. Дієслово, як і іменник, належить до центральних частин мови, оскільки воно разом з іменником є головним носієм семантичної структури і граматичної основи речення.

План

1. Дієслово як центральна частина мови, його категоріальне значення.

2. Семантичні групи дієслів.

3. Морфологічні категорії дієслова.

4. Система граматичних форм дієслова.

5. Синтаксичні особливості дієслова.

6. Інфінітив, його значення, морфологічні ознаки та синтаксичні функції.

Зміст лекції

1. Дієслово як центральна частина мови, його категоріальне значення

Розмежування імені та дієслова маємо ще в античних (Платон), давньоіндійських, арабських та інших лінгвістичних працях. “Який би невловимий характер не мало в окремих випадках розрізнення імені і дієслова, немає такої мови, що зовсім нехтувала б це розрізнення” (Едуард Сепір).

У системі частин мови дієслово посідає разом з іменником (про що ми вже говорили на вступній лекції про іменник) центральне місце, оскільки:

1. дієслова виступають організаційним ядром елементарного простого речення;

2. мають активну (самі визначають набір семантичних позицій – актантів) і широку валентність;

3. мають найбільший набір морфологічних категорій;

4. виконують у реченні основні формально-синтаксичні функції – присудка та головного члена односкладного речення.

Дієслово, або вербатив (лат. verbum), – це повнозначна самостійна частина мови, що має категоріальне значення процесуальної ознаки й виражає його в граматичних категоріях виду, стану, перехідності/неперехідності, способу, часу, особи, а також числа і роду, функціонує в реченні здебільшого як присудок. (В. Горпинич у визначенні дієслова вказує, що воно має ще й свої суфікси).

Термін дієслово не зразу прижився в українському мовознавстві. Ужито вперше в 70-х роках 19 ст. в українських граматиках, зокрема в граматиці Пилипа Дячана, хоча поряд використовувався термін глагол. І навіть 1907 р. Є. Тимченко замість усталеного терміна дієслово вживав термін часівник.

Дієслово як виразник динамічної, процесуальної ознаки близьке до прикметника, який указує на ознаку предмета, та прислівника, який виражає ознаку ознаки, але протистоїть іменникові як виразникові предметності.

Категоріальне значення дієслова – процесуальна ознака, тобто дієслова означають дію або стан як процес, що протікає в часі. “Поняття процесу передбачає певні зміни, рух, дію. Будь-які зміни відбуваються в часі. Значення часу, часової протяжності є визначальною (релевантною) ознакою будь-якого дієслова” (В. Горпинич). Тому не дивно, що цю частину колись у нас називали часівник (цей термін зберігся в польській мові).

Спільне категоріальне значення процесуальної ознаки об’єднує дієслова з різними значеннями. Так, дієслова рубати, носити, читати визначають конкретну фізичну дію; дієслова стояти, сидіти, спати означають процес, у якому перебуває особа; молодіти, розквітати, старіти означають становлення предмета. Деякі дієслова можуть означати то стан, то становлення: Синіють волошки у житі. Синіють від холоду губи. У першому реченні дієслово означає стан, а в другому – становлення.

Дію і стан може називати також іменник: читання, переписування, біганина, сівба, стукіт, збори, зустріч, змагання. Однак такі іменники не визначають процесу, що протікає в часі, вони називають опредметнені дії, стани і події. Прикметники та прислівники передають статичну ознаку. Тільки дієслова передають динамічні, активні ознаки і мають спеціальні морфологічні категорії, які характеризують ці ознаки з погляду: 1) розгортання в часі (категорія часу), 2) граничності – неграничності (категорія виду), 3) реальності – гіпотетичності вияву (категорія способу), 4) зв’язку із суб’єктом, співвідношення між мовцем, адресатом мовлення і предметом повідомлення (категорія особа) тощо.