Розділ VI. «Проща».

 Мати Марусі не витримала такого випробування і незабаром пішла з життя. Відчуваючи біль у душі, Маруся зібралася на прощу.

Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи вилікувала душу. Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до рідної дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю. Тепер Маруся та дяк подорожують Україною разом.  Дорогою вони бачать страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною. Маруся складає пісню про Байду та інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк каже, що треба вчитися на прикладах власної історії. Також він розповідає Марусі власну історію: як він колись кохав панну, але та його мову назвала "хлопською". Дяк зрікся своєї любові до чужої йому по духу людини. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.  Розділ VII. «Дідова Балка»

Зима в Полтаві була тривожна. Скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої допомоги від людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчував велику спорідненість душ і долі.  Розділ VIII. «Облога Полтави»

Незабаром під брамами Полтави зупинилося польське військо. Його, за угодою, мали би впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що полк стоїть у полковому місті, "це значить — стоїмо ми на своїй землі".

 На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати його дружиною, говорячи: "Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте". Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, «сама як тінь».

Врешті, облогу зняли. Полтава ожила. 

Розділ IX. «Весна, і смерть, і світле воскресіння».

 Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. "Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені", — радіє Маруся, хоч хвора на сухоти (туберкульоз). Маруся приречена, ми розуміємо, що їй залишилося жити лічені дні. У неї кашель, лихоманка. Прийшов Іван Іскра, посидів мовчки і пішов, бо час було знову рушати на війну: "Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки". Маруся (незадовго до смерті) стоїть край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: "Зелененький барвіночку", "Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися", "Ой не ходи, Грицю". Тобто твір, з одного боку, завершується смертю Марусі Чурай, з іншого боку, ми розуміємо, що її пісні безсмертні, бо будуть вічно жити серед українців.

2. Стислий аналіз

Літературний рід: ліро-епос

Жанр: історичний роман у віршах

Тема: зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в поєднанні з історичними подіями XVII ст.

Ідея: непереможність особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їх духовну силу, в безсмертя мистецтва.

Сюжет: дві сюжетні лінії – 1) особиста: Маруся Чурай - Грицько Бобренко та 2) історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.

Композиція: 9 розділів. Центральний розділ - третій: "Сповідь".

Проблематика:

- Зрада і вірність

- Моральна відповідальність

- Роль митця в суспільстві

- Духовний розвиток

- Війна і мир.