Друкарні

Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. в Україні діяло 13 друкарень – у Києві, Львові, Чернігові, Луцьку, Кременці, Умані та інших містах. Найбільшою була друкарня Києво-Печерської лаври, яка лише в 1760 р. надрукувала 2 тис. букварів. Друкарні існували також у Почаївському та Уневському монастирях, приватна друкарня А. Піллера у Львові (саме Піллер видавав першу українську газету – «Львівську газету» – французькою мовою 1776 р.). Відбувається переведення друкарень на «цивільний» шрифт. Широкий асортимент літератури: церковні книги, календарі, збірки пісень, навчальні посібники, господарські поради. Література розповсюджувалася і за межами України.

1661 р. – видання друкарнею Києво-Печерської лаври «Києво-Печерського патерика».

Література

З поетів, які писали літературною староукраїнською мовою, найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Йому належить велика рукописна збірка віршів, героями яких були здебільшого ремісники, наймити-бурлаки. Перевагу літературній староукраїнській мові надавав Іван Величковський. Він створив дві книги віршів – «Зегар з полузегарком» та «Млеко», у яких подав напрочуд вигадливі за формою поезії – т. зв. курйозні вірші.

Курйозні вірші – один з поетичних жанрів, що розвивався у XVII–XVIII ст., до якого належали різноманітні часто малозмістовні, але завжди бездоганні за своєю технікою вірші-жарти, словесні ігри, фігурні вірші, хроновірші тощо.

У другій половині 17 ст. не вщухала літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ’я писали провідні діячі церкви. Зокрема, 1676 р. вийшов друком трактат Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» – відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра». Вийшов збірник проповідей Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння». Цю книжку, надруковану в 1655 р. в Києві та згодом перевидану у Львові, не лише читали, а й переписували по всій Україні. Власне, першою енциклопедією для православного світу стала праця Данила Туптала, видана в Києві впродовж 1689–1705 рр. у чотирьох томах під назвою «Четьї мінеї».

Наприкінці 18 ст.:

— Історико-мемуарна проза: щоденники М. Ханенка, Я. Марковича.

— Поезія: С. Дивович «Розмова Великоросії з Малоросією».

— 1798 р. – видання «Енеїди» І. Котляревського – першого твору, написаного розмовною українською мовою.

Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Сковорода Григорій (1722–1794) – видатний мислитель, просвітник, письменник і поет. У 1734–1753 pp. з перервами навчався у Києво-Могилянській академії. Працював викладачем у Переяслівському і Харківському колегіумах, а також домашнім учителем. Вивчивши п'ять мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зітнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період подорожей. Г. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання й праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Г. Сковорода став одним із найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі. Останні 25 років життя проповідував свої погляди, мандруючи по Слобожанщині. Із творчої спадщини Сковороди найбільш відомі «Сад божественних песней» (1756) і «Басні Харьковскія» (1774). За життя митця його твори не видавалися. Своїми творами створив передумови для формування на народній основі нової української народної мови.

Антропоцентризм – сукупність філософських поглядів, за якими людина є центром і найвищою метою Всесвіту.

"Філософія серця" – назва напрямку філософської думки, в основі якого уявлення Г. Сковороди та його послідовників про те, що у своїх вчинках людина повинна керуватися не розумом, а покликом серця.

Просвітництво – широка ідейна течія, що відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої мислителів другої половини XVII–XVIII ст. Її представники вважали метою суспільства людське щастя, а шляхом до його досягнення – переустрій суспільства на розумних засадах за допомогою реформ і розвитку освіти.

ТЕАТР

В українському театральному мистецтві XVIII ст. розвиваються як традиційні форми – шкільна драма, інтермедія, вертеп,– так і з'являються й нові – театр балагана, професійний театр. Студенти Києво-Могилянської академії, Чернігівського і Харківського колегіумів знайомили глядачів із творами Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, М. Козачинського. Популярними персонажами інтермедій були козаки-запорожці, шляхтич-самодур та інші.

Найдавніша драма, що в повному обсязі збереглася до нашого часу, датується 1674 р. Називається вона «Про Олексія, чоловіка Божого». 1705 р. у Києві було поставлено першу історичну драму на теми рідної історії – твір Феофана Прокоповича «Володимир».

У XVIII ст. шкільний театр занепав внаслідок заборони вистав у Києво-Могилянській академії. Йому на зміну прийшов балаган ("балаганом" називали приміщення театру), який поєднував традиції шкільної драми й народного театру.

У XVIII ст. заможні пани, за європейською модою, влаштовують театральні вистави у своїх маєтках. Акторами в них виступали селяни. У 1798 р. в Харкові було організовано першу професійну акторську трупу, яка поставила п'єсу Д. Фонвізіна «Недоросль».

1751 р. – утворення Гетьманом К. Розумовським придворного театру у Глухові