Дипломатія гетьмана у пошуках виходу

Прагнучи здобути вигоду від збурення політичної рівноваги між Річчю Посполитою, Туреччиною і Московським царством, гетьман водночас намагався втягнути в цю ризиковану гру менших сусідів – Кримський ханат, Молдову, Волощину, Семигород.

Головним «приятелем» Хмельницького був Іслам-Ґерей III та сателіти Криму – беї Ногайської та Перекопської Орд.

У тісному переплетенні з кримським питанням розгорталася складна дипломатична інтриґа, яку Богдан Хмельницький розпочав уже в жовтні 1648 р., відправивши посольство до Стамбула. Зміст перших перемовин невідомий, але друге козацьке посольство, що невдовзі знову вирушило в Туреччину, повезло прохання про султанську протекцію над Руссю «аж по Віслу». Турецьке посольство 1653 р. привезло гетьманові санджаки, тобто клейноди правителя, що визнав зверхність султана: булаву, шаблю, бунчук і кафтан. Стамбул обіцяв гетьману навіть більші права, ніж їх мав хан, а формула васалітету пропонувалася вельми пільгова, передбачаючи лише часткове обмеження зовнішньої політики: сплату до скарбниці Османської імперії певної щорічної данницької суми. Натомість султан брав на себе обов'язок захищати Україну від зовнішнього ворога.

Але зближення з Московією що виразно окреслилося влітку 1653 р. і завершилося Переяславською угодою, взагалі перетворило турецьку карту на неактуальну аж до часів протиборства наступників Богдана Хмельницького, про що детальніше піде мова далі.

В контексті козацько-турецьких взаємин яснішими стають і перипетії контагтів Хмельницького з рештою християнських васалів султана – Молдовою, Волощиною та Семигородом. Дипломатичні зносини з володарями цих держав розпочалися з осені 1648 року.

Василє Лупу, правитель Молдови, підтримував зв'язки з Чигирином з жовтня 1648 р., паралельно не забуваючи і про послуги Варшаві.

Молдавські походи — воєнні дії козацького війська проти Молдови, союзниці Речі Посполитої, з метою розірвати її зв'язки з Польщею.

I похід (серпень-вересень 1650 p.). Нагодою тісніше прив'язати Молдову до української політики став літній похід 1650 р. калґи-султана Крим-Ґерея на молдавські землі – нібито для покарання за напади молдавських загонів на татар. Богдан Хмельницький як союзник хана був зобов'язаний до участі в цій експедиції. Переправившись разом із татарами через Дністер, гетьман у вересні 1650 р. зненацька зайняв Ясси, а далі в ультимативній формі зажадав укладення союзу, зарукою чого мусив стати шлюб доньки Василє Лупу Розанди з сином Хмельницького Тимошем. Прив'язуючи Молдову до України, цей шлюб водночас вводив би козацького ватажка до кола легітимних володарів, протеґованих османами.

II похід (липень-серпень 1652 p. Весілля Тимоша й Розанди мало відбутися наприкінці 1650 – на початку 1651 року. Справа, однак, не завершилася так швидко, як планував гетьман. Лупу зволікав, шукаючи способів уникнути небезпечного свояцтва, і лише підтримані ханом погрози врешті прискорили весілля. Наприкінці липня 1652 р. 6-тисячний козацький загін Тимоша вирушив у весільний похід; вінчання відбулося у Яссах, а на початку вересня гетьманич із молодою дружиною повернувся на батьківщину.

III Похід (квітень-травень 1653 p.). Посвоячення з Василє Лупу не принесло Хмельницькому очікуваних вигод. Навесні 1653 р. в Молдові спалахнув черговий династичний заколот, у якому претендента на престол, Штефана Ґеорґіцу, підтримали правителі Семигорода та Волощини. Козацьке " військо під командуванням Т. Хмельницького повернуло владу В. Лупулові. Але козаки, бажаючи закріпити успіх, розгорнули наступ на Валахію, який завершився поразкою. Валаський похід українського війська спричинив формування антиукраїнського союзу в складі Валахії, Трансільванії та Речі Посполитої. У липні 1653 р. В. Лупула знову позбавили влади.

IV похід (серпень-вересень 1653 p.). Козацьке військо під проводом Тимоша Хмельницького пішло виручати гетьманського свата і навіть здобуло столицю Молдови Сучаву, однак за наказом честолюбного гетьманича рушило далі на територію Волощини, викликавши опір з'єднаних трансильвансько-волоських сил. Відкинуті назад до Сучави й узяті в щільну двомісячну облогу, козаки зазнали великих втрат, а під час одного з обстрілів отримав смертельну рану й сам Тиміш.

Прочитайте уривок зі спогадів мандрівника Павла Алеппського про мужність гетьманича під час оборони міста та вкажіть його назву: «Тимофій, син Хмеля, щоденно робив вилазки на ворогів... Ніхто не мав сили протистояти йому, ураховуючи його хоробрість... То він стріляв з лука правою рукою, потім колов мечем, стріляв з рушниці... ніхто не міг попасти в нього з рушниці чи іншої зброї: таким він був чудовим вершником і так блискуче крутився на спині коня».

А Констанца Б Сібіу В Сучава Г Ясси

Українсько-московські відносини. В основі зближення лежала передовсім традиція давніх зв'язків із Москвою Запорозької Січі: адже ще від часів Байди-Вишневецького цар підтримував запорозьке козацтво як потенційного охоронця не лише польсько-українського, а й російського порубіжжя від татарських набігів.

Паралельно до стихійної козацької дипломатії зв'язки з двором царя-одновірця налагоджувала православна ієрархія, підштовхувана загостренням православно-уніятського конфлікту в Речі Посполитій. Виразних промосковських симпатій дотримувався таємно висвячений 1620 р. на Київську митрополію Йов Борецький.

Тож перший лист Богдана Хмельницького до царя Алексія Міхайловича, написаний одразу після перемог під Жовтими Водами та Корсунем 18 червня 1648 р., не виглядає несподіваним

Злам у ставленні обережного московського уряду до козацького питання вперше помітно наприкінці 1650 р., а вже в січні 1651 р. до Чигирина прибуло посольство думного дяка Ларіона Лопухіна, яке засвідчило, що в Москві почали серйозно обмірковувати перспективи прийняття у підданство козацької України – з прицілом на війну проти Речі Посполитої. На початку червня 1653 р., сановники російської держави остаточно схилилися до прийняття Війська Запорозького під царську протекцію. Султанське посольство, яке наприкінці травня 1653 р. привезло гетьманові, як уже згадувалося, клейноди васала Османів, остаточно переконало царський двір, що зволікати ризиковано. Тож уже 2 липня 1653 р. цар Алексій Міхайлович видав грамоту, в якій ішлося про прийняття України «під нашої Царської Величности високу руку », аби Військо Запорозьке не стало «ворогами Хреста Христового». Проголошена навздогін осіння ухвала Земського собору від 11 жовтня була формальною церемонією для обґрунтування розриву мирних стосунків із Річчю Посполитою: «вічний мир» 1634 р. оголошувався недійсним.

Справа вважалася пильною, тому вже на другий день було сформоване повноважне посольство з титулом «про государеві великі діла» на чолі з боярином Василем Васильовичем Бутурліним. На початку січня 1654 р. Бутурлін та його супровід наблизилися до Переяслава, де тутешній полковник Павла Тетеря влаштував їм почесну зустріч на в'їзді до міста.

Прочитайте уривок і вкажіть історичного діяча, якому належать ці слова, а також за яких обставин це було сказано.

«Виб'ю з лядської неволі ввесь руський народ, а що перше я воював за шкоду і кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру... За кордон на війну не піду, на турків і татар шаблі не підніму, досить маю на Україні, на Поділлі й Волині, досить вигоди, достатку й пожитку в землі та князівстві своєму, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи! А будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно. Не залишиться мені нога жодного князя і шляхетки тут на Україні; а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорізькому Війську».

А Іван Богун у Берестечку, відповідаючи на польські пропозиції здатися

Б Іван Виговський у Зборові під час переговорів з Річчю Посполитою і Кримським ханством

В Максим Кривоніс у Пилявцях, промовляючи перед польськими полоненими

Г Богдан Хмельницький у Переяславі, виступаючи перед польськими послами

Переяславська рада – 8 (18 за старим стилем) січня 1654 р. гетьман напередодні офіційної церемонії скликав закриту старшинську раду, яка ще раз схвалила планований акт. За підрахунками Михайла Грушевського, на Переяславській соборній площі зібралося близько 200 представників старшини та козацтва, серед них 12 полковників. Затьмарив подію публічний скандал в Успенському Переяславському соборі, коли прислані з Москви церковнослужителі запросили старшину складати присягу. Здивований гетьман зажадав, аби спершу присягали від імені Алексія Міхайловича посли, що государ не видасть його, гетьмана, і все Військо Запорозьке польському королю, а також не порушить їхніх вольностей. Бутурлін, своєю чергою, обурено запротестував: у Московській державі «піддані повинні складати присягу своєму государю, а не він їм».

Протягом січня-лютого 1654 р. на території 17 полків присягнуло понад 127 тис. чоловік, у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духівництво, посилаючись на відсутність дозволу Константинопольського патріярхату; частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки. За деякими даними, до травня зволікала з присягою і Запорозька Січ. Проте говорити про серйозний опір присяганню немає підстав.

27 березня 1654 р. у Москві було укладено «Березневі статті». Основні положення:

• Україна входила до складу Московського царства на правах автономії;

• Підтверджувалися права та привілеї Запорозького козацтва та української шляхти

• Підтверджувалося право козаків обирати гетьмана;

• Царські воєводи не втручались у справи України;

• Збирання податків на користь царської скарбниці здійснюватиметься українськими урядниками;

• Визначення розмірів платні і привілеїв для генеральної, полкової і сотенної старшини;

• Заборона дипломатичних відносин гетьмана з Річчю Посполитою та Османською імперією;

• Підтвердження прав київського митрополита і всього духівництва на маєтності, якими вони володіли;

• Зобов'язання московського уряду весною 1654 р. вступити у війну з Річчю Посполитою;

• Утримання на кордонах України з Річчю Посполитою московських військ;

• Організація у випадку татарських нападів на Україну спільних україно-московських походів;

• Встановлення реєстру у кількості 60 тис. козаків і після складення надіслати його до Москви.