Події 1647 – початку 1648 рр.

Становище козаків упродовж десятиліття «золотого спокою» 1638-1648 рр. влучно передає тодішня козацька приповідка: «Ляхи нас запхали у міх, але не зав'язали». «Стоголова козацька гідра», у якої за висловом коронного гетьмана Миколая Потоцького, замість відтятої голови негайно виростає друга, лише завмерла в чеканні іскри, з якої вибухне полум'я. Роль саме такої іскри судилося зіграти лихій пригоді з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким, якому 1647 р. підстароста Олександра Конєцпольського Данило Чаплинський «заїхав» у хутір Суботів. Хмельницький спробував шукати справедливості легально і навіть особисто скаржився королю Владиславові IV, проте, як твердить легенда, отримав від нього відповідь: «Хіба у тебе, дурню, немає шаблі?».

Ще до описані подій навесні 1646 р. козацьке посольство, у складі якого був і Богдан Хмельницький, провадило переговори з Владиславом IV, домагаючись за участь у планованій війні повернення вольностей та збільшення реєстру. Наприкінці літа 1647 р. за дорученням короля Україну відвідав канцлер Єжи Осолінський, повторно зустрівшись із козацькими представниками й нібито передавши їм гроші на виготовлення чайок для морського походу та вручивши лист на набір козацьких загонів. Тоді ж буцімто Осолінський передав Хмельницькому корогву й булаву, тобто утвердив його в гетьманському достоїнстві.

Припускають, що Хмельницький та його однодумці мали намір наприкінці жовтня – в листопаді 1647 р. раптово напасти на ставку урядового козацького комісара Яцка Шемберка в Трахтемирові, щоб захопити артилерію та клейноди Війська Запорозького. Однак ці плани було викрито, а Хмельницького заарештовано й передано під варту чигиринському полковникові Станіславу Кричевському, котрий доводився Богданові кумом. Тим часом до полковника звернулися колеги Хмельницького – чигиринські сотники Федір Вешняк, Кіндрат Бурляй і Токайчук, прохаючи відпустити в'язня на поруки, аби той зміг поїхати до ставки Шемберка й виправдатися. Але Хмельницький відправився не до ставки Шемберка, а за Дніпрові пороги.

Цей від'їзд, на який місцева адміністрація не звернула уваги як на епізод, для України буденний, дав перші наслідки вже на початку лютого 1648 року. Закликавши до себе запорожців на острів Томаківку, Богдан Хмельницький напав на Січ, що тоді була розташована на мисі Микитин Ріг, і розбив залогу коронного війська, яка після 1638 р. реґулярно там перебувала. Козаки-реєстровці у складі цієї залоги просто перейшли на бік повсталих, у котре підтвердивши стару приповідку: «Воювати козаками проти козаків – все одно, що вовком орати». Те саме за кілька днів зробили й чигиринські реєстровці, яких було послано для замирення інциденту. Тоді ж козацьке коло обрало Богдана Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.

1648 р., 25 січня – початок національно-визвольної війни. Повстання козаків на Запорозькій Січі й обрання у квітні гетьманом Богдана Хмельницького

До кінця квітня, коли новий гетьман вийшов із Січі, розпочалася закупівля пороху та інших військових припасів. Водночас були налагоджені зносини з кримським ханом Ісламом-Ґереєм III, внаслідок чого сторони досягли домовленосте про взаємну допомогу. Цим Богдан Хмельницький забезпечив себе від удару з тилу й зміцнив козацьке військо, традиційно піше, татарською кіннотою.

Дочекавшись 5-6-тисячного загону перекопського бея Туґая, козацьке військо чисельністю близько 10-11 тис. наприкінці квітня 1648 р. вийшло з Січі. Миколай Потоцький, готуючись до сутички, вислав чотири козацькі реєстрові полки човнами вниз по Дніпру, а два інші приєднав до кварцяного загону, що рушив суходолом назустріч повсталим. Польськими військами мав керувати 20-річний син Миколая Стефан Потоцький, а обидва гетьмани – коронний Миколай Потоцький і польний Мартін Калиновский – залишилися очікувати в таборі під Корсунем на підхід надвірних маґнатських військ.

Битва на р. Жовті води – 5–6 травня (н.с.) 1648 р. 29 квітня (с.с) 1648 р. Потоцький-моледший підійшов до верхів'їв р. Жовті Води, притоки Інгульця, де зіткнувся з козаками й татарами. Сили за чисельністю були вочевидь нерівними, тож було вирішено, не приймаючи бою, окопатися табором і тримати облогу. Реєстрове козацтво, що мало поповнити військо поляків після переговорів з Б. Хмельницьким перейшли на бік повсталих і разом із ними рушили до Жовтих Вод. 12 травня (с.с), вишикувавшись у бойовий стрій, з’єднане вперше за багато років військо реєстровців і запорожців пройшло з вітальними залпами повз табір обложених. Наступного дня козаки тих двох полків, що залишалися в таборі, теж перебігли до повсталих. Усвідомлюючи безвихідь, Стефан Потоцький погодився капітулювати, проте переговори зірвалися, і 14 травня розпочався штурм табору. Гетьманич спробував врятувати становище відчайдушним проривом, але в ніч з 15 на 16 травня (с.с) в урочищі Княжі Байраки у верхів'ях р. Кам'янки був оточений і повністю розгромлений.

Корсунська битва. 16 травня (н.с.) 1648 р. Відразу після битви козацько-татарська армія швидким маршем рушила на північ і обложила табір обох гетьманів на лівому березі р. Росі поблизу Корсуня. Оточені прийняли рішення йти проривом, однак Хмельницький, дізнавшись через шпигунів про цей план, наказав влаштувати пастку на шляху відступу - в балці Горіхова Діброва неподалік Корсуня. Вдосвіта 26 травня (с.с) 1648 р. козаки й татари пропустили противника, що в бойовому порядку покидав табір, і помалу рушили за ним. Коли опівдні ця маса людей наблизилася до Горіхової Діброви, їх почали густо обстрілювати з тилу, заганяючи в порослий чагарником глибокий байрак, де шлях був умисне перекопаний ровами й завалений колодами. Тут і зчинилася шалена битва. За кілька годин бій скінчився перемогою козаків.

Після смерті польського короля Владислава IV (травень 1648) , влада у королівстві зосередилася в руках канцлера Єжи Осолінського, тверезо наставленого до козацької проблеми. За його ініціятивою вже в червні розпочалися переговори з повстанцями. Вимоги Богдана Хмельницького звучали так, як і в попередніх козацьких повстаннях: збільшити реєстр до 12 тис., відновити козацьке самоврядування й повернути вольності, заспокоїти конфлікти православних та уніятів у спорах за храми.

Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Під с. Чолганський Камінь на Волині з кінця червня 1648 р. почал громадитися коронне військо. У вересні 1648 р. коронне й козацьке війська вирушили назустріч одне одному. Коронна армія рухалася переобтяжена обозом: кількість возів сягала 100 тис., бо, легковажачи майбутньою битвою, шляхта, як писав один із очевидців, «вибралася на війну, немов на весілля».

Пилявецька битва. 11–13 (н.с.) вересня 1648 року. Противники зійшлися біля с. Пилявці поблизу Старокостянтинова [нині Пилява Хмельницької обл.], і 23 вересня на невеликій багнистій рівнин: обабіч р. Ікви, де заздалегідь укріпився Богдан Хмельницький, почався вирішальний бій. Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю й фактично винищити її, водночас зав'язуючи бої з розрізненими загонами кінноти, котра діяла безладно й неузгоджено. Військова рада, що її прямо на конях скликав князь Владислав-Домінік Заславський, вирішила відступати під прикриттям табору з возів, однак планованого порядку втримати не вдалося, бо серед вояків розпочалася панікі на звістку про нібито наближення ще однієї армії татар. Тоді вирішено було покинути табір і рятуватися верхи. Військо, побачивши, що немає вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло врозтіч.

На ранок порожній табір став здобиччю козаків: їм дісталося понад 90 гармат, запаси пороху й зброї, коні; загальну ж вартість спорядження та іншого майна оцінювали на колосальну як на ті часи суму – від 7 до 10 млн. золотих. Перемога відкрила козацько-татарській армії дорогу на захід.

Наступнис став похід на Галичину, що мав характер демонстрації сили. Головна армія попрямувала до Львова; на початку жовтня 1648 р. вже атакувала його передмістя. Облога тривала три тижні, аж врешті, узявши з городян контрибуцію в сумі понад 200 тис. дукатів, тобто 1,2 млн. золотих, Хмельницький рушив далі – на Замости.

Облога Замостя. Червень – серпень 1649 р. Захоплення Замостя відкрило би повстанцям шлях на Варшаву, тому в столиці почали обговорювати питання про скликання посполитого рушення, тимчасовим командувачем якого сейм призначив князя Ярему Вишневецького.

Доки впродовж листопада тривала облога Замостя і велися переговори з городянами про викуп та проходили вибори нового короля (17 листопада 1648 р. ним став Ян Казимир), козацьке військо почало потроху танути. Відразу після Львова завернули додому татари. За цих умов продовження війни ставало безперспективним, і поміркована група старшини висловилась за переговори з новообраним королем. Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи мир на умовах, що передбачали: амністію повстанцям; встановлення 12-тисячного реєстру; відновлення козацького самоврядування; надання права вільного виходу в море; усунення з території козацької юрисдикції кварцяного війська; визначення гетьманові Війська Запорозького «під булаву » одного зі старосте Наддніпрянщини.

Назва крайньої західної точки, куди дійшли війська Богдана Хмельницького у 1648 р.:

А Замостя. Б Луцьк. В Львів. Г Острог.

В’їзд у Київ

На другий день нового 1649 р. (за старим стилем) Хмельницький тріюмфально в'їжджав до Києва. Церемонією було передбачено в'їзд гетьмана через Золоті ворота, де спудеї Києво-Могилянської колегії привітали його декламаціями, називаючи, як уже згадувалося, «Мойсеєм, спасителем, освободителем і визволителем з лядської неволі». Тут же чекали на гетьмана єрусалимський патріярх Паїсій і київський митрополит Сильвестр Косів, які ввезли його до міста, посадивши на сани поруч із собою. Кілька днів по тому патріярх у Софійському соборі відпустив Хмельницькому всі сьогочасні й майбутні гріхи (відпущення майбутніх гріхів являло собою один з елементів коронаційної процедури, що надає несподіваного підтексту даній церемонії)

1649р., 30 червня, 13 серпня – облога фортеці Збараж .Дотримуватися перемир'я виявилося важко обом сторонам. З лютого 1649 р. точилася боротьба за прикордонний Бар на Поділлі, у березні 1649 р. почалися локальні сутички по вододілу річок Случі та Мурафи, а наприкінці травня коронне військо вступило на козацький бік Горині. Наприкінці червня 1649 р. козацько-татарські сили почали наближатися до Старокостянтинова. Поляки спішно відступили під захист Збаразької фортеці, укріпившися табором попід її мурами. Спроби її взяти штурмом скінчилися невдачею. Так з 10 липня 1649 р. почалася місячна облога голодного війська у Збаражі [нині райцентр Тернопільської обл.]. У цій битві загинув сподвижник Б. Хмельницького – Станіслав Мрозовицький (Морозенко).

Доки тривала облога, частина козацько-татарської армії на чолі з Хмельницьким та Ісламом-Ґереєм III на початку серпня рушила навперейми 15–20-тисячному війську, яке вів на допомогу обложеним сам король Ян Казимир. Маючи інформацію про маршрут його просування, гетьман улаштував засідку біля переправи через р. Стрипу поблизу м. Зборова [нині райцентр Тернопільської обл.] й 15 серпня 1649 р. в момент форсування за умовленим сигналом завдав раптового удару по авангарду й тилу королівської армії.

Коронна армія втратила до 7 тис. убитими й пораненими, а сам король опинився у пастці: його табір зі спішно насипаними валами та ровами кільцем оточували зусібіч козаки й татари. Поляки вирішили за спиною Хмельницького розпочати переговори з ханом. 16 серпня між ханським візирем Сефером Ґазі-аґою та канцлером Єжи Осолінським розпочалися офіційні переговори без участи козацької сторони. І хоча від вимог кримчаків, як писав Осолінський, у нього «відібрало мову й у голові запаморочилося», однак вибирати не було з чого. Згідно з досягнутою домовленістю, Річ Посполита зобов'язувалася до сплати щорічних упоминків «дворові Чинґізидів», себто ханові, погоджувалася на випас татарської худоби в нейтральній смузі над річками Інгулом та Великою Виссю, а окрім того, мусила виплатити 200 тис. золотих відступного за повернення кінноти до Криму без ясиру і ще додатково 200 тис. – на викуп армії, обложеної в Збаражі. Ханський візир, який вів переговори, торкнувся й козацького питання, зажадавши від уряду визнати 40-тисячний реєстр Війська Запорозького.

Загроза перетворення хана із союзника на могутнього ворога змусила Богдана Хмельницького слідом за татарськими послами спорядити до табору Яна Казимира й своє посольство, запропонувавши вироблені напередодні власні 17 переговорних статей.

8 серпня (н.с.) 1849 р. був укладений Зборівський мирний договір за яким:

• козацька автономія включала три воєводства (Київське, Брацлавське й Чернігівське)

• адміністративні уряди мали надаватися лише руській шляхті православного обряду, а всі євреї та єзуїти мусили виселитися.

• Амністія усім хто брав участь у військових діях проти коронної армії,

• на козацькій території мала бути скасована Унійна Церква, а православний митрополит і двоє владик – отримати місця в сенаті нарівні з католицькими ієрархами;

• реєстр визначався у 40 тис. козаків.

У 1650 р. пограничні військові сутички набули характеру відвертого готування до майбутньої війни, а грудневий сейм, ухваливши довести чисельність коронного війська до 36, а литовського до 15 тис., водночас оголосив на наступний 1651 р. посполите рушення, тобто загальну мобілізацію шляхти.

Під булавок Хмельницького перебувало близько 100 тис чоловік, у тому числі «доброго війська», тобто професійних козаків – до 40–50 тис. решта – селяни та міщани. Союзницькі татарська кіннота, яку привів особист: хан Іслам-Ґерей III, нараховувала від 30 до 40 тис. вершників. Коронні сили малі близько 40 тис. вояків регулярної армії стільки ж жовнірів із надвірних загоне та до 40 (за іншими даними, 60-80) тис. шляхтичів посполитого рушення. Обидва велетенські війська готувалися до зіткнення, яке стало однією з наймасштабніших і найкривавіших битв в Европі XVII століття.

Берестецька битва. 18–30 червня (н.с.) 1651 р. Армії було стягнуто на низину в околицях м. Берестечка [нині райцентр Волинської обл.]. Перший день боїв, 28 червня (с.с.) 1651 р., не дав переваги жодній зі сторін. На третій день вибухом нібито був поранений у ногу сам Іслам-Ґерей, загинув його брат, калґа Крим-Ґерей. Налякані татари почали втікати. Богдан Хмельницький із кількома старшинами кинувся навперейми, аби завернути їх. Найгіршим же стало те, що Іслам-Ґерей, відступаючи, силоміць вивів із собою гетьмана, позбавивши козацьке військо генерального командування.

Зазнаючи поразки, козацька армія відступила до р. Пляшівки, притоки Стиру, де тил прикривали болото й хащі. Уночі козаки під зливою вирили окопи й насипали земляні укріплення, що перетворювало табір на своєрідну фортецю, яку можна було здобути лише облогою. Від 1 по 10 липня обложені успішно відбивали штурми й навіть самі здійснювали бойові вилазки, проте становище в таборі не було добрим. Давалися взнаки незгоди між старшиною, не стримувані твердою рукою гетьмана. Бракувало питної води. Наростали тертя між селянами й козаками (археологічні розкопи табору показують, що підрозділи одних і других навіть тут трималися нарізно). Обложені спробували зав'язати мирні переговори з королем, але вони не принесли успіху, а ультиматум про беззастережну капітуляцію був неприйнятним. Тож виник план вирватися з оточення, навівши переправу через болота й Пляшівку.

Кальницький полковник Іван Богун, який перейняв на себе функції наказного гетьмана, уночі з 9 на 10 липня 1651р. почав лаштувати переправу, вимощуючи її возами, наметами, сідлами, кожухами, військовим спорядженням. Проте коли селянська частина війська довідалася про початок операції (а Богун спершу вивів козацьку кінноту, аби забезпечити збройне прикриття прориву), обложених охопила паніка: вони були впевнені, що старшина з козаками навмисне покидає їх у пастці, відволікаючи противника. Юрми людей кинулися до переправи, топлячи одне одного, а заразом і наведені з таким зусиллям мости. У цьому хаосі Богуну вдалося вивести без утрат лише 20-тисячний загін кінноти й урятувати частину артилерії. Впродовж одного лише дня, 10 липня, у боях та паніці загинуло до 8 тис. чоловік, аж, як оповідали очевидці, «вода від їхньої крові зачервонілася».

С аме з ним пов'язаний легендарний епізод Берестецької битви, коли близько 300 козаків стримували кількагодинну облогу одного з острівців на переправі. На пропозицію дарувати їм життя, якщо складуть зброю, смертники демонстративно повитрушували у воду гроші з гаманців і боронилися далі. Мужність останнього з них, котрий, як писали свідки, «сам протидіяв усій польській армії», отримавши 14 ран, вразила Яна Казимира. Король запропонував герою помилування, однак той гордо відповів, що про життя вже не дбає і хоче померти як воїн.