Національно-визвольна війна

1648 р., 25 січня – початок національно-визвольної війни. Повстання козаків на Запорозькій Січі й обрання гетьманом Богдана Хмельницького

1648 р., 5–6 травня – битва під Жовтими Водами

1648 р., 16 травня – битва під Корсунем

1648 р., 11–13 вересня – битва під Пилявцями

1648р., 23 грудня – в'їзд Б. Хмельницького до Києва

1649р., 30 червня, 13 серпня – облога фортеці Збараж

1649 р., 5–6 серпня – Битва під Зборовом

1649, 8 серпня – укладання Зборівського договору

1650, серпень – похід Б. Хмельницького до Молдавії

1651р., 18–30 червня – битва під Берестечком

1651, 18 вересня –Білоцерківський договів

1652р., 22–23 травня – битва під Батогом

1652р., липень-серпень – другий молдавський похід

1653р., квітень-травень – третій молдавський похід

1653 р., серпень-вересень – четвертий молдавський похід. Загибель Тимоша Хмельницького

1653 р., 1 жовтня – земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття Війська Запорозького під протекцію московського царя

1653р., 11 жовтня, 5 грудня – Жванецька облога

1654р., 8 січня – козацька рада, скликана Богданом Хмельницьким у Переяславі, ухвалила присягнути на вірність московському царю

1654 р., 27 березня – у Москві було укладено «Березневі статті» — договір між Московською державою та Гетьманщиною

1655 р., 19–20 січня – битва під Охматовим

1655р., 19 вересня–29 жовтня – облога Львова військом Богдана Хмельницького

1656р., 26 жовтня – укладання у Вільно перемир'я між Московською державою і Річчю Посполито

1657р., 27 липня – смерть Богдана Хмельницького

Гетьман коронний – головнокомандувач у Речі Посполитій в XV–XVII ст.ст. До середини XV ст. призначався королем лише на час війни, згодом посада Гетьмана великого коронного стала постійною, а з кінця XVI ст. – довічною. Відав військовими справами і військовим судочинством, командував армією під час війни, керував зовнішніми відносинами.

Протекторат – (лат. protector – покровитель) – форма міждержавних стосунків, коли одна держава визнає над собою верховний суверенітет іншої, передусім у міжнародних справах, зберігаючи автономію у внутрішніх справах та власну династію правителів.

Причини повстання

Рушійними силами визвольної війни були козацтво, селянство, міщанство, частина українського духівництва, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала неполонізованій козацькій старшині. Головною метою боротьби було звільнення від польсько-шляхетського панування, магнатського землеволодіння і національно-релігійного гноблення. Характер боротьби українського народу проти Речі Посполитої в цей час можна визначити як релігійний, соціальний та національно-визвольний.

Причини революції:

1. Загострення національних протиріч. У українці не мали власної держави; можливості повноцінного політичного розвитку у Речі Посполитій для них були дуже обмеженими.

2. У Польщі послідовно здійснювалася політика національнорелігійного гноблення українців, політика дискримінації української церкви, мови і освіти. Насадження уніатства та католицизму Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передання католикам, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг.

3. Посилення феодального гніту українських селян. Помітно зросла панщина (на Волині 5–6 днів на тиждень). Більшість українських земель, що належали Польщі, орендувалися єврейськими підприємцями, які нещадно експлуатували селян, збільшуючи орендну плату.

4. Пригноблення української шляхти та міщан: Магдебурзьке право постійно обмежувалося; зростали повинності та податки, у містах – засилля іноземців. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері.

5) Польський уряд бере курс на обмеження, практично на ліквідацію козацтва («Ординація Війська Запорозького реєстрового). Постійні утиски козацьких прав та наступи польської шляхти. Не можливість законним шляхом відстояти свої права та привілеї. Б. Хмельницький писав польському королеві :

«Пани, державці та старости на втіху собі нестерпно кривдять нас і тяжко ображають, позбавляючи не тільки вбогого майна, а й свободи, посягаючи на наші хутори, луки, сіножаті, ниви, зорані поля, ставки, млини, бджоляні десятини, хоч усе це й належить до володінь Вашої королівської милості. І що тільки комусь із них у нас, козаків, сподобається, силою відбирають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють,мордують, до в'язниць кидають, на смерть за наші маєтності вбивають, так що багато кого з нашого товариства поранено й знівечено...»

6) Залежне становище реєстрового козацтва від польських урядовців. реєстрове козацтво являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв «ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

7) Встрата еліти. Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу саме в цей час.

Передумови для Визвольної війни:

1) наявність міцної соціальної бази визвольного руху (селянство, козацтво, дрібна шляхта, нижче православне духовенство);

2) наявність сильної військової організації – козацтва, з досвідом про ведення бойових операцій;

3) наявність прообразу (моделі) майбутнього державного устрою – Запорозької Січі;

4) швидке зростання національної самосвідомості українського народу, формування ранньої української нації – загальноєвропейська тенденція курс на створення національних держав;

5) слабкість королівської влади у Польщі з посиленням магнатського землеволодіння, посиленням відцентрових тенденцій. Виявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою оплати козацькому військові стало розширення його вольностей і прав. Внаслідок цього реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу, яку вже наказами та «ординаціями» обмежувати було не тільки важко, а й небезпечно, бо виписані з реєстру козаки, на думку офіційних польських властей, ставали «постійними резервами бунту»;

6) сприятливі зовнішньополітичні умови: Росія, Туреччина та Швеція були зацікавлені у послабленні Речі Посполитої й тому підтримували повстанців;

7) наявність досвідченого, авторитетного керівника – Богдана Михайловича Хмельницького.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають три терміни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна) та «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Зауважимо, що розбіжність відносні, оскільки між поняттями «повстання», «війна», «революція» у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 p., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це «національна революція» є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

— утворення та розбудова Української національної держави;

— встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

— радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

— скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

— ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

— визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

— втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.