32Філософія життя: ф. Ніцше. А. Шопенгауер, а. Бергсон.

У філософській еволюції Ніцше розрізняють три основні періоди:

1) вплив метафізики Артура Шопенгауера (1788-1860);

2) захоплення позитивізмом;

3) переоцінка всіх цінностей та проповідь “надлюдини”.

Основні філософські проблеми, над якими працював Ніцше:

1) проблема істини;

2) проблема культури

; 3) проблема вивільнення особистості від стискаючих її пут;

4) проблема світової волі;

5) проблема песимізму – оптимізму.

А.Бергсон вважає, що сутність світу створює життя, а життя є ірраціональним та таким же ірраціональним повинно бути і його осягнення. Воно досягається не інтелектом, а інтуїцією. Матерія розуміється як сукупність кісткових тіл, які володіють лише просторовими визначеннями, сферою повторності та однотипності. Життя – цілісність, “творча еволюція”, “життєвий порив”, “творчий акт”. Тут світ з’являється як результат “творчої еволюції”, в ході якої “життєвий порив створює якісно нові форми”.

Шопенгауер розглядає світ в 2х аспектах: як уявлення і як волю. Весь існуючий для пізнання» світ — об'єкт по відношенню до суб'єкта, моє подання, без суб'єкта не існуюче («Немає об'єкта без суб'єкта»). Уявлення світу які-ся у формах простр-ва і часу, причинності, множинності. Світ як уявлення — світ феноменів, світ науки. Наукове пізнання досліджує відносини між речами, але суть речей, реальність прихована. Світ феноменів — ілюзія, покривало Майї. Тіло чол-ка — не просто тіло серед інших предметів, але і прояв волі. («Вольовий акт і тілесні руху є одне і те ж»). Тіло — це видима воля, сутність практичних вчинків — у волі. Воля — це сутність не тільки окремого чол-ка, а світу в цілому. Воля — вільна і ірраціональна, вона поза часом, простр-ва множинності — річ-в-себеВоля як воля до життя — основа страждань, це безперервне напруга.

33Філософська думка Київської Русі.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

34.Українська філософія доби бароко. Філософія г. Сковороди.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського бароко. Вона знаменувала ствердження у складу духовної культури України філософії як відносно самостійної сфери теоретичної дiяльностi. У межах цієї фiлософii зростає найзначніша у зазначену добу філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода. Філософія Григорія Савича Сковороди зводилась до основної ідеї, що сутність людини - це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Тема природної людини у творчості Григорія Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-про-світників, - одна з провідних. Філософ осмислює сутність людини з побутового досвіду, яскравого фольклорного надбання народної мудрості. У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природи людини: по-перше, пантеїстичний аспект - природність людини як злиття її з первинною природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект - природність людини як спрямування життєвої діяльності за її природними нахилами, за внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом "хто ти є"); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина - природа і людина - людина (суспільство). Григорій Сковорода палко відстоює рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні через самовиховання, на основі праці відповідного життєвого покликання. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, зажерливості, наживи бачив суть методів вирішення соціальних проблем. Його творчість створила міцні передумови для становлення нової української літератури. Вчення Сковороди про "сродну" (споріднену) працю розкриває джерела "сродності" - призначення, покликання людини до конкретного виду діяльності, їх закладає природа-бог з моменту народження людини. Тому все "сродне" є природним у людині.

Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні "сродні" до землеробства, другі - до військової справи, треті - до богослов'я і т.д. Якість і міра обдарувань теж різні.

Вчення про "сродну працю" намагається пояснити деякі процеси суспільного поділу праці. Проте вразливою стороною концепції є факт заздалегідь "передвизначених" сфер діяльності в суспільстві. В суспільстві найчастіше не "сродність", а соціальний статус людини зумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона "несродна" для неї.