6. Загальна характеристика основних етапів розвитку античної філософії.

Антична філософія Філософія зародилась практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації – Китаї, Індії, Греції і Римі. Десь у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого для більш розвинених рабовласницьких країн. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінця VII ст. до н.е. до початку VI ст. н.е.) і пізніше в давньоримському ( з ІІ ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так звана антична філософія ( від лат. antiguitas – давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток  любомудрості на європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі: наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів; присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи  зовнішністю і фізичними властивостями людини); наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи; пов’язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях “добра”, “зла”, “справедливості”, “блага” та ін.; пошуки першопочатку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції. У розвитку античної філософії вирізняються три основних етапи. Перший етап охоплює VII – VI століття до н.е. Його називають натурфілософським, або рання класика. У центрі уваги філософів того етапу стояли проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту.  Другий етап – висока класика. Він охоплює V – IV століття до н. е. В цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії  – чітко помітна тенденція теми людини в системі інших проблем. Третій етап у розвитку античної філософії –  (кінець IV до н. е. – початок VI ст. н. е.)   – пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього у свою чергу входять періоди: елліністична філософія (IV – I ст. до н. е.), олександрійська філософія (I ст. до н. е. – початок VI ст.), давньоримська філософія (II – VI ст.). Для нього характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів. Розглянемо названі етапи розвитку античної філософії детальніше. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. Грецькою мовою слово “природа” звучить як “фізис”, тому таку філософію називали “фізичною”, а філософів цього періоду “фізиками”. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з’ясування першопричини усього сущого як основи, суті. Біля джерел формування натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. е.). Її засновником був Фалес (біля 624–547 р.р. до н. е.), а його послідовниками  Анаксімандр (610–546 р.р. до н. е.) і Анаксімен(585–525 до н. е.). Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав "апейрон”,  Анаксімен прийняв за першооснову повітря Наступною відомою філософською школою, ще існувала в західній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфагорійців.  Її засновником був Піфагор (бл. 580–500 рр. до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення – число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. "Земний порядок має відповідати небесному". Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла – четвірка. Числа виступають як самостійні сутності.  Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами У VI столітті до н. е. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа – елейська, послідовники якої звуться елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представники елеатської філософії основу  світу вбачали в неконкретному: не речовині, а початок, який позначається поняттям “буття”. Найбільш глибокі ідеї цієї філософії були розробленні Парменідом (540 – 480 р. р. до н. е.) і Зеноном (бл. 490–430 р. р. до н. е.). Парменід  поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.   Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484 – 424 р. р. до н. е.) – автор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновником школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першооснови в Емпедокла не переходять одна в одну, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: Любові і Ненависті. Любов – космічна причина єдності і добра. Ненависть – причина роздрібненості і зла. Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська школа ноології, або концепція всесвітнього розуму.  Розробив її Анаксагор (500 – 428 рр. до н. е.). На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Один з останніх представників елейської школи Мелісс  Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500–440 рр. до н. е.) і Демокріт (бл. 460–370 рр. до н. е.). Філософську спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіпп і Демокріт, на відміну від інших філософських шкіл, визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом на їх думку – це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху. Причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без’якісні. З атомів складається і душа.   Після смерті тіла атоми душі  також розпадаються, тому душа є смертною.Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій. Висока класична доба античної філософії бере свій початок у другій половині V   століття до н. е. В цей період з’являється чітка тенденція теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить свій вияв у   софістів (від грец. sophistes – мудрість), які стали першими платними вчителями філософії.  Піз­ні­ше со­фіз­мом ста­ли на­зи­ва­ти фі­ло­софсь­кий нап­ря­мок, пред­став­ни­ки яко­го ос­нов­ну ува­гу при­ді­ля­ли не сис­те­ма­тич­но­му освоєнню уч­ня­ми знань, а вмінню ви­ко­рис­товувати їх у дис­ку­сі­ях. До визначних представників софістів належить Протагор (бл. 481– 411 рр. до н. е.), Горгій (бл. 483–375 рр. до н. е.) та інші.  Ви­хід­ний прин­цип со­фіс­тів, сфор­му­льо­ва­ний Про­та­го­ром, оз­на­чав: «Людина – мі­ра всіх ре­чей». Те, що при­но­сить лю­ди­ні за­до­во­лен­ня – доб­ре, а те, що спри­чи­няє страж­дан­ня, – по­га­но. У ме­жах те­о­рії піз­нан­ня ба­га­то хто з со­фіс­тів ста­ли ре­ля­ти­віс­та­ми. Так, Гор­гій вва­жав, що в те­о­рії піз­нан­ня ді­ють три те­зи. Пер­ша: ні­чо­го не іс­нує. Дру­га: коли щось і іс­нує, піз­на­ти йо­го не­мож­ли­во. Тре­тя: коли й мож­ли­во піз­на­ти, то пе­ре­да­ти і по­яс­ни­ти ін­шо­му неможливо. Та со­фіс­ти вчи­ли не тіль­ки ри­то­ри­ці і фі­ло­со­фії, а й зай­ма­ли­ся ма­те­ма­ти­кою, по­е­зі­єю, му­зи­кою, ас­тро­но­мі­єю, дослідженням мови. Софісти поклали початок критичному ставленню до традицій, звичаїв, вірувань греків. Але їх вчення містило й небезпечні тенденції. Якщо людина сама творець своїх звичаїв, то кожен може претендувати на їх створення. Творчість стає свавіллям. Подібні висновки з вчення софістів робилися як їх безпосередніми послідовниками, так і послідовниками, віддаленими від них на цілі століття. Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокрита Епікур (342 – 270 рр. до н. е.). Основний його твір – “Про природу”. Епікур учив, що основна мета філософії – щастя людини, якого можна досягти через пізнання законів світу. Для досягнення своєї мети філософія формує три види знання: фізику (вчення про природу і її закони), каноніку (вчення при пізнання), етик Скептицизм.  Як філософська школа скептицизм (від грец. skeptikos – той, хто досліджує) виник у VI – III століттях до н. е. Своєї вершини він досяг у вченні Піррона з Еліди (близько 360–270 рр. до н. е.), Енесідема з Кноса (I ст. до н. е. ), Секста Емпірика (кінець II – початок III ст.) та ін. Специфіка цієї школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовістьСтоїцизм. Засновником його був Зенон з Кітіону (336–264 рр. до н. е.), що знаходився на Кіпрі. Школа дістала назву від слова “стоя” – назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у цьому притулку, навчав своїх прихильників Зенон Кітійський. Духовними спадкоємцями Зенона були Клеанф (331–233 рр. до. н. е.) та Хрісіпп (281–208 рр. до. н. е.) Хрісіпп систематизував вчення стоїків у так званій Старшій Стої, де він був найбільш плідним мислителем. Учні Хрісіппа поширили стоїцизм у Римі. Неоплатонізм. Основні творці неоплатонізму: Плотін (205–270 рр.), Порфирій (232 або 233р. – початок IV ст.), Ямвліх (близько 245 – близько 330 рр.), Прокл (412–485 рр.). Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне “Єдине”, яке шляхом емонації (“впливанням”) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка “охоплена” небуттям (матерією, тілом) є часткою світової Душі. Вони взаємопов’язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Що більше людина керується принципами добра, то ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини – повсякденне духовне самовдосконалення, тому душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відреченням від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душою.

7.Досократична філософія: Мілетська школа, піфагореїзм, елеати, Геракліт Ефеський

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, в одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н.е.),  Геракліт,  елеати,  піфагорійці,  софісти,  Емпедокл, Анаксагор  іДемокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса цевода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

На думку Геракліта ( 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Піфагореї?зм — давньогрецька філософська школа піфагорійців. Назва школи походить від імені засновника — Піфагора (6 століття до н. е.).

Спочатку піфагорейство виникло як релігійний рух, що сформувався у релігійну громаду в місті Кротон (південна Італія — колонія Греції). Основними положеннями релігійного вчення були віра в живе тіло Космосу (вогняне кулеподібне тіло — міф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос з його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові. Ця релігійна громада була переконана у переселенні душі людини після її фізичної смерті в тіла інших істот. Надалі (5—4 століття до н. е.) серед піфагорійців набула поширення філософська тенденціясамоусвідомлення. Найвідомішими піфагорійцями були Філолай, Евріт, Архіт, Алкмеон.

Поштовхом до створення власної філософської системи було вирішення проблеми взаємозв'язку Порядку і Хаосу, яке відрізняється від традиції Мілетської школи. Основою вирішення цієї проблеми, як і у мілетців, була ідея протилежностей, спочатку єдиного та множинного, потім межі та безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини). Внаслідок змішування, поєднання протилежностей — безмежного та обмеженого — утворюються усі речі, які ототожнювалися піфагорійцями із числами.

Це ототожнення було можливим за умов невіддільності чуттєво даного і неданого в уявленні. Чуттєво неданим, але реально існуючим, що підкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовідношення чисел. Тому піфагорейці вважали, що тільки математика може дати знання законів Космосу (1 — це точка, 2 — лінія, 3 — площина, 4 — тіло тощо). Знаходження числових закономірностей світу готувало народження суто ідеалістичної філософії. Таблицю множення,теорему Піфагора, тощо піфагорійці розглядали саме як доказ їхньої теорії світу.

Еле?йська шко?ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан,Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.

8. Філософія Емпедокла, Анаксагора

Емпедокл (бiля 490-430 рр. до н.е.) i Анаксагор (бiля 500-428 рр. до н.е.) першими здiйснили поєднання уявлень про рiзноманiтнiсть та багатомiрнiсть дiйсностi з уявленнями про єдине буття. Емпедокл дiйшов висновку про хибнiсть позицiї щодо iснування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали представники мiлетської школи), проголосивши такими першое лементами вiдразу чотири ‘‘стихiї’‘ - вогонь, землю, повiтря i воду, якi вiн називав ‘‘коренями усiх речей’‘. їх єднання створює щось нове, не схоже на жоден iз елементiв, нову якiсть. Самi по собi ‘‘коренi’‘ незмiннi i вiчнi, але внаслiдок своєї вiдмiнностi одного вiд одного отримують мож ливiсть взаємно обмiнюватися мiсцями, що i становить рух.  З’‘єднання i роз’єднання цих елементiв i дає картину народ ження i руйнування усiх речей i процесiв навколишнього свiту. Досить механiчне тлумачення з’‘єднань i роз’‘єднань не дозволяє довести уявлення про їх об’‘єднання в нове якiсно цiле до висновку про iснування нових законiв, яким пiдко рюється це якiсно нове.Сам процес з’‘єднання i роз’‘єднання у Емпедокла мислиться як спричинений дiєю двох космiчних сил - ‘‘Любовi’‘ i ‘‘Розбрату’‘. Коли переважає Любов, усе виявляється ‘‘з’‘єдна ним’‘, але таке переважання не вiчне, з периферiї Космосу по чинає свiй наступ Хаос, що несе Розбрат i призводить до пов ного роз’‘єднання усiх ‘‘коренiв’‘. Потiм знову перемагає Любов. Аналогiчне положення i у Анаксагора, який прожив понад 30 рокiв у Афiнах, продовжував ‘‘логiку’‘ Емпедокла, вiдноситься до певної фiлософської традицiї i створив власну традицiю, але не може бути вiднесений до певної школи.Анаксагор, як i Емпедокл, вiдстоює позицiю принципової множинностi фундаменту Космосу, але фундамент цей скла дається не з чотирьох першоелементiв, а з нескiнченного роз маїття часточок усяких речовин, що є своєрiдним ‘‘сiм’‘ям’‘ ре чей. Подiбно до ‘‘коренiв’‘ Емпедокла, ‘‘сiм’‘я’‘ Анаксагора само по собi незмiнне i непорушне, але, постiйно змiшуючись вiдповiдно до законiв буття, воно роз’‘єднується i з’‘єднується, утворюючи розмаїття навколишнього свiту.

9. Атомізм Демокрита

Давньогрецький філософ - атоміст і вчений - енциклопедист, народився близько 460 р. до н.е.,за деяким даними прожив більше ста років. Філософія Демокріта це атомістичний матеріалізм. Увесь світ, всі тіла, відповідно до цієї концепції, складаються з атомів (atomos - неподільний) - дрібних матеріальних неподільних часток. Рух - внутрішня властивість атомів (здогад про внутрішнє джерело матерії, яка є в русі); різноманіття явищ навколишнього світу пояснюється розходженням форм атомів. Послідовно проводячи матеріалізм, Демокріт вважав, що душа складається зі сферичних, рухливих, вогненних атомів. Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі, які чергуються з атомами тіла. Після смерті душі розпадаються і атоми розсіюються в просторі. Боги також мають атомарну структуру і складаються із круглих вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все-таки не ві

10. Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику,етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.

Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки. У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини. Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою. Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

11. Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла. Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно". Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися). Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу". Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

12. В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного. Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків. Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космологічно-натуралістичний та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент - Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум - це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого - протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина - соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі. Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, проти­ставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім - природним чи соці­альним - світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до від­криття самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, її це можна взяти під сумнів.

13. За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео­ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер­винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем­лену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри­тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з ото­чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива­ються індивідууми.

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут­ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме­тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив­ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред­мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са­мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю­дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ­не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ­ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре­бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо­вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери­торії та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов­ним механізмом управління суспільством стає держава.

Учення про державу. Основою держави є приватна влас­ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважа­ючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край­ня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.

14. Скептицизм

Скептицизм - напрям у філософії, що виникло під впливом античної філософії на основі ідеї про плинність всього сущого («все тече, все змінюється»). Зокрема Демокріт стверджував, що мед нітрохи не солодший, ніж гіркий, крім того він постійно змінюється. Всяка річ, з погляду скептиків, «Тобто це не більшою мірою, ніж те». Скептики також відзначали різницю між чуттєвим сприйняттям і мисленням. Тому стверджувати нічого в точності не має сенсу. Краще висловлюватися, наприклад, так: «Мені здається, що їжа солодка». Утримання від категоричних суджень приводить до незворушності - ідеалу для мудреця.

Засновником скептицизму є Піррон (360-270 до н. Е.). На його погляди сильний вплив зробив Демокріт, а також аскети і сектанти, з якими Піррон мав справу в азіатському поході Олександра Македонського. Однією з центральних ідей філософії Пиррона є прагнення до безтурботності (атараксії). Піррон НЕ писав творів, а викладав свої ідеї усно.

Епікуреїзм

Найяскравішими представниками епікуреїзму є Епікур (.. 341-270 до н е) і Лукрецій Кар (бл 99 - .. 55 до н е.). Епікур розвинув ідеї атомізму. Він не міг прийняти причинність, що панувала в світі атомів Демокріта, згідно з яким все створено в результаті «зіткнень» і «отскаківанія» атомів. Епікур приписує атомам здатність «відхилятися» в результаті руху «зв'язковий ланцюгом». Він фактично приписує атомам певну волю, через яку світ не є хаотичним. Факт прояви волі і «відхилення атомів» Плутарх називає випадком. Таким чином виходить, що «в необхідності немає ніякої необхідності». Епікур вважає, що життя і смерть однаково не страшні для мудреця: «Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більш немає ». Знання Епікур розглядає як результат осмислення чуттєвого досвіду. Центральною ідеєю етичного вчення Епікура є прагнення до насолоди (принцип гедонізму), часто споглядальному. Вищим благом для філософа по Епікура є постійне відчуття насолоди, тобто позбавлення від страждань. Для цього він закликає жити розумно і морально, проявляти повагу до богам.

Лукрецій - філософ, політик і поет, автор поеми «Про природу речей», в якій витончено описує невловиме дію випускаються атомами «ейдоли» на органи чуття, яке викликають у людей почуття та емоції. Атоми по Лукрецію не їсти мінімальні дробові частки речовини, але свого роду творчі образи, матеріал для природи. Також як і Епікур визнає існування богів і душі, розглядаючи її як сукупність з найбільш гладких частинок.

Стоїцизм

Стоїцизм як підхід в філософії проіснував з III в. до н. е. до III ст. н. е. Праці ранніх стоїків (Зенона Китійського, Хрісіппа) дійшли до нас неповними, пізніх (I, II в Плутарх, Цицерон, Сенека, Марк Аврелій). - У вигляді окремих збережених творів.

Ідеал стоїка - незворушний, навіть «бездушна» мудрець, вільний від пристрастей. Стоїки у своїх навчаннях приділяли багато уваги феномену волі. На вчення стоїків тому сильний вплив справив Сократ, мужньо виніс суд над ним і страта. На думку Хрісіппа весь Всесвіт Складається з Єдиної душевної жіночно-ніжною матерії - ефіру. Марк Аврелій, римський імператор, вважав, що все в світі взаємопов'язане, розвивається за якимось законом, під керівництвом божественного провидіння. Існує єдина світова душа, керуюча всім сущим. Особливо виразно ця думка звучить у працях Сенеки, для якого свобода - вищий ідеал.

Філософія ранніх стоїків будується на тому, що світ складається з чотирьох стихій: землі, води, вогню і повітря. Треба сказати, що стоїки вірили прогнозам і астрології. Основою світобудови вважалися вогонь і повітря. Закон, за яким вогонь переходить в інші стихії, слідом за Гераклітом назвали Логосом. Доля для стоїків є Логос Космосу: нею упорядковується все в світі. Марк Аврелій також вважав, що всі люди рівні від народження і поважав форми правління, у яких в управлінні країною задіяно все населення країни. Під час його царювання було покращено становище жінок і рабів. Крім того, стоїки приділяли велику увагу граматиці.

Неоплатонізм

Послідовником з неплатників був Плотін, що жив в третьому столітті. Світ єдиний, вважав Плотін, але не таким чином, що скрізь, у кожній області всесвіту присутнє одне і те ж в рівній мірі. Душа прекрасніше відсталої матерії, сукупність ідей, світовий розум прекрасніше Світової Душі (тобто всіх душ), а Єдине - благо прекрасніше Світового Розуму. Джерелом всього прекрасного якраз і є Єдине - Благо.

15. Якщо грецька філософія виросла на грунті античного рабовласницького суспільства, то філософія середньовіччя належить до епохи феодалізму /V-ХV ст./. Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог. Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити. Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність. Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра. В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та су тніть пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:  1/ Чи є річ? 2/ Що вона собою являє? Яка вона?  3/ Для чого вона існує?  Відповідь на перше запитання дає можливість з'ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створеннях речей, то вони складні і буття та сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена богом. Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них - це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина - це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: який початок переважає в людині - розумний чи тваринний? Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює. Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога. Двоїстість становища людини - найважливіша риса .середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовна. Вона усвідомлює себе не просто "греком", "громадянином", "рабом", а насамперед одухотвореною /такою, що має душу/ істотою. Феодальна епоха - це не тільки "темні віки" у поступальному рухові людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними, 3вязки, що включають індивіда у священні спільності, а такою є насамперед церква, мають винятково духовний .характер.

16.Філософія доби патристики. Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення.

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

Псевдо-Діонісій переймає неоплатоністсью ідеї, наприклад, ідею Бога як початку, середини й кінця існуючого. Світ був створений Богом, його нескінченною добротою й любов'ю, він же і намагається повернутися до Бога — нескінченного добра, любові, щастя.

Августин "Блаженний" Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення.

Тертуліан (є найбільш яскравим виразником впевненості про несумісність філософії та християнського віровчення, тієї основоположної лінії, що була сформульована у "Посланнях апостола Павла" і наголошувала, що християнське одкровення "усуває мудрість світу всього".

Тертуліан висуває тезу про несумісність віри та розуму, наголошуючи, що сила віри прямо пропорційна безглуздості положень, в які віриш. Дана позиція є досить показовою для ірраціонального світогляду не тільки християнського віровчення, а, по суті, і для будь-якого монотеїстичного віровчення, для будь-якої ірраціоналістичної філософії.

Ориген пішов шляхом поєднання елементів християнства з платонізмом. 17.Філософія доби схоластики.  Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи "семи вільних мистецтв", але в обмеженому вигляді — трьохдоріжжя, чотирьохдоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика (школа). Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду.

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона).

Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся арістотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Пізня схоластика (XIII-XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, яка руйнує "гармонію" віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. 18.Натурфілософські та гуманістичні ідеї філософії епохи Відродження. Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Тим самим вирішуються суто філософські питання щодо будови світу та місця в ньому людини. Термін «натурфіло­софія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Серед представників натурфілософсько­го напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших по­статей в історії світової філософії Джордано Бруно та ін.

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника рево­люційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польсь­кого вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню люд­ської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Все­світу та самої себе.

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені  а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіч­чя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхли­вий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме сві­тоглядну основу Нового часу. Гуманізм виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Основною проблемою епохи Відродження є проблема відношення людини до людини та її діяльності. Людина Ренесансу це, насамперед, унікальна індивідуальність, котрій властиві гордість і самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, різнобічні знання. Саме епоха Відродження дала світові чимало видатних індивідуальностей, які вирізнялися енциклопедичними знаннями, цілеспрямованістю. Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцентризм. Людина традиційно була важливим об'єктом філософського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв'язків універсаму. Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини. Гуманізм як ідеологія Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Перш за все, він сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. Гуманістичній ідеології також притаманне нове розуміння природи. „Реабілітація” природи означала підхід до неї як до об'єкта наукового дослідження й початок розвитку нового природознавства на основі нової методології. Гуманістична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу отримання й трактування знань про світ, сам характер наукової інформації. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості - багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвиненим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії. Отже, розвиток філософської думки в епоху Відродження засвідчує народження нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження - світська, земна спрямованість. Філософія Відродження створила основу і умови для переходу від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу. В цьому полягає її значення та етапний історичний характер. 19.Загальна характеристика філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм.  У 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив мали Платон і Аристотель, сам здійснив грандіозний вплив на подальшу політичну філософію.

У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, притримується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часиФренсісом Беконом, Джоржем Берклі, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід.

Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта — дуалізм субстанцій. Бенедикт Спіноза дотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локк розвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Ідеї суб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Г'юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробив Готфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей.

Емпіри́зм — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що всі знання ґрунтуються на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм  — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

У якості цілісної гносеологічної концепції емпіризм сформувався в XVII–XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як ідеалістичний (Девід Г'юм, Джордж Берклі, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий що визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення), і як матеріалістичний емпіризм (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Етьєн Кондільяк та ін.), що вважав, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивний світ. У метафізиці цей напрям охоплює різноманітні точки зору, переходячи як в догматичні системи відомого типу, так і перетворюючись у скептицизм. Це пояснюється різноманітністю тлумачень, які нерідко той самий міркувач може придавати поняттю «досвід». Під досвідом у вузькому сенсі цього слова розуміють пізнання одиничого, окремого. Але одиничне можна розуміти: -як суб'єктивне відчуття, якщо мова йде про зовнішній досвід, або як «одиничне представлення», якщо мова йде про внутрішній досвід; -як сприйняття чогось одиничного, що має незалежне від свідомості існування у вигляді частини зовнішнього світу і продовжує існувати, незважаючи на свідомість і у той самий час, коли сприйняття переривається.

Філософський раціоналізм у Новий час, як і емпіризм, започаткували й обґрунтували визначні вчені-природознавці, які були також видатними філософами. Серед них гідне місце посідає французький мислитель Рене Декарт. Його вчення має назву картезіанства.

У європейську філософію він заклав ідею скепсису (розслідування). Р. Декарт ставив під сумнів безмежні можливості суб’єкта пізнання (того, хто пізнає) і водночас наполягав на досягненні максимальної достовірності результатів пізнання.

По-перше, Р. Декарт вказав на недосконалість органів чуття, а відтак і на обмеженість пізнавальних можливостей людей. Зіставляючи (емпіричне) почуття і раціональне (розумне) в пізнанні, Р. Декарт віддавав перевагу раціональному.

Крім того, Р. Декарт вважав, що бог створив розум настільки досконалим, що в ньому наявні вроджені ідеї. Насамперед, такою є ідея самого бога. Інші ідеї – навіяна богом правдивість. По-друге, головним завданням філософії Р. Декарт вважав вироблення наукового методу пізнання і мислення. Навіть маючи гарний розум, потрібно уміти його застосовувати, використовуючи відповідний метод.

Дещо по-іншому виявляється раціоналізм Бенедикта Спінози. Найвідомішими є його твори “Етика”, “Листування”, “Засади філософії Декарта”. Свої думки, як зазначав сам філософ, він викладав геометричним методом. Так, перша зі згаданих праць насичена теоремами, доведеннями, коментарями, висновками тощо. Цим обґрунтовувалася можливість не тільки в математиці, а й у філософії виведення з вищих принципів решти положень нижчого рівня (метод дедукції).

У творі “Етика” найвищим онтологічним принципом постає бог. Речі протяжні та мислимі. Вони є або безмежними атрибутами (властивостями) бога, або станами цих атрибутів. Усе суще обов’язково наявне в богові. Проте це не пантеїзм, наголошував Б. Спіноза, адже природа виникла завдяки богу. Вона має свою внутрішню життєву силу, здатність до зміни форм. Але все-таки бог – нескінченне й абсолютне буття – є єдиною, а тому неподільною субстанцією (тим, що лежить в основі світу).

Був переконаним раціоналістом (не заперечуючи значної ролі емпіричного знання) і німецький філософ і видатний вчений Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646–1716). В основних своїх працях “Міркування про метафізику”, “Нові досліди про людський розум” тощо він виходив з того, що філософія – основа всього наукового знання. 20.Філософські погляди Ф. Бекона. 

Велику гідність науки   Бекон вважав майже  само імовірним  та висловив її  у своєму відомому  афоризмі «Знання – це сила». На науку  здійснювалося  безліч нападів,  і проаналізувавши їх – Бекон  прийшов до висновку про те, що Бог  не забороняв пізнання природи. Бог дав людині розум,  який постійно прагне  пізнання Всесвіту. Люди ж  повинні зрозуміти, що існують два види  пізнання: 1) пізнання добра та зла; 2) пізнання речей, які створені Богом.

Пізнання  добра та зла  людям заборонено.  Його  Бог дає  їм  через  Біблію. Але створені речі людина може пізнавати  при допомозі розуму. Наука повинна займати  гідне місце  у «царстві людини».  Призначення науки – примножувати силу  та  могутність людей,  забезпечувати  їм  гідне багате життя.

Бекон стверджував,  що досі відкриття ділились  випадково, але не методично. Їх було б значно більше, якщо б  дослідники  озброїлись  правильним методом. Метод – це головний засіб  наукового дослідження. Досліджуваний метод, що був розроблений  Беконом,  і цей  метод  є раннім  попередником  наукового методу. Відомо,  що  цей метод  був запропонований  у  філософській праці «Новий органон»,  був  призначений  для заміни методів, які запропонував  у своїй  праці «Органон»  античний філософ Арістотель  (майже 2000 років  тому назад).

Як стверджує  Бекон , в основі наукового пізнання  повинні  знаходитись індукція та експеримент. Він розділяє індукцію на повну  та неповну.  Повною індукцією він вважає таку,  що означає  регулярне повторення та невичерпність будь – якої  властивості  предмета на досліді, що  розглядається. Індуктивні узагальнення  виходять із пропозиції, що саме так  буде  йти справа в усіх  подібних випадках. Неповна  ж індукція включає  в себе узагальнення, що було зроблено на основі  дослідження  не усіх  випадків (висновки  згідно аналогії), як правило число усіх випадків  практично неоглядне, але теоретично доказати їхню чисельність  неможливо. А тому, намагаючись  створити  «істинну індукцію», Френсіс Бекон шукав не лише факти,  які підтверджують  визначений висновок,  але  й факти, які  спростовують   цей висновок.

Таким чином мислитель  озброїв  природознавство двома засобами дослідження:  перерахунком  та винятком.  Саме головне значення має виняток. З допомогою свого методу Бекон  встановив, що  формою  теплоти є рух  дрібних  частинок тіла.

У своїй теорії  пізнання Бекон  приходить до думки,  що  істинне знання  випливає  із  досвіду.  І  така філософська  позиція  Бекона  отримала назву «емпіризм». Засновником  та послідовником  емпіризму  вважають  Френсіса  Бекона.

Згідно теорії Бекона,  стосуючись  теорії пізнання цього  геніального філософа, який робить висновок, що будь – який метод ,  який  отриманий  дослідно –індуктивним шляхом є одночасно як  дослідним так  і індуктивним. Мислитель розділяє  джерела людських помилок, які стоять на перешкоді до пізнання, ділить їх на чотири групи, які  він  назвав «ідолами»:

1)    Ідоли  роду  – витікають  із  самої людської природи,  не залежать  ні від культури, ні від  індивідуальної людини.

2)    Ідоли печери – це індивідуальні  помилки  людського сприйняття, можуть бути вродженими та набутими.

3)    Ідоли  площі або ринку –  як наслідок  суспільної природи  людини, спілкування,  і використання у спілкуванні мови.

4)    Ідоли театру – засвоєні людиною  від інших людей  неправдиві  уявлення  про устрій дійсності.