46. Форми і методи наукового пізнання

Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм, правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання. При цьому логіка дає правила виводу одних знань з інших, правила визначення понять. Методи наукового пізнання - способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування - на емпіричні й теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах.

Наукове пізнання:

Методи:	Рівні	Форми
сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксіоматичний, системно-структурний, математичний та ін.	теоретичний	наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея
моделювання, аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз-синтез, абстрагування		факт, гіпотеза, проблема, концепція
опис, вимір, експеримент, спостереження	емпіричний	емпіричні закони, емпіричні поняття, факти

Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання. Вони називаються загальнологічними і подані всередині таблиці.Наукове пізнання виробило також і свої спеціальні методи, головні з яких представлені вище. За браком місця ми позбавлені можливості дати пояснення до кожного з методів пізнання.  Особливо складний характер має соціальне пізнання. Головні його особливості в тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер. Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе постановку проблеми, висунення гіпотез, збір фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає вирішення поставленої проблеми. Всі наукові методи зв'язані між собою. Об'єктивною основою усього є діалектика - між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методом сучасного наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічна функція якої реалізується через систему категорій, принципів і законів. Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дозволяє оцінювати перспективи пізнавального процесу.

47.Проблема істини у філософії

Істина – філософська категорія. Для визначення міри відображення об’єкта пізнаючим суб’єктом. Це властивість знання. Істина – це зміст знання суб’єкту, адекватна інформація, яка може не відповідати реальності об’єкта, але вона може прийматись як вірна.

Істина ділиться на :

-       Об’єктивну

-       Відносну

-       Абсолютну

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істи­ни. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як мате­ріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мисли­телі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л .Фейєрбах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності. Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через яви­ще; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

48.Поняття соціальної філософії.специфіка буття суспільства як співбуття людей.суспільне буття і суспільна свідомість

Предмет соціальної філософії – найбільш загальні принципи життя та розвитку людського суспільства. Вона базується на історії, літературі, а також на інших гуманітарних науках.

Головними проблемами соціальної філософії є :

-       Що таке суспільство

-       Яке значення суспільства в житті людини

-       Сутність суспільства

-       До чого воно зобов’язує людину

-       Обов’язки суспільства перед людиною

Платон, Аристотель, Епікур на основі своїх теоретичних уявлень розглядали соціум як систему співбуття людей. Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія, справедливість життя усіх її громадян. В епоху Середньовіччя в поглядах на суспільство переважало його тлумачення як Граду Земного. Мислителі Нового часу висували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя. Такі уявлення про суспільство існували до XVIII ст. Далі Гегель стверджував, що держава – це божественна воля в тому розумінні, що вона є дух, присутній на землі, який розгортається, щоб бути формою організації світу. Спенсер розглядав суспільство як своєрідну цілісність, Дюркгейм же розглядав його як єдність різноманітних ідей, вірувань. Принципово новою є точка зору Маркса, який говорив про закон відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Суспільство є певною єдністю, яка виявляє себе в об’єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле.

Специфіка буття суспільства як співбуття людей.

Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функціонування, розвитку – це головне завдання соціальної філософії. На думку Платона, суспільство є об’єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреб людей одне в одному. Соціальна структура суспільства – це уставлений взаємозв’язок та взаємодія людей, їхніх груп в суспільстві. Носіями й елементами соціальної структури є людини, а також їхні спільності. Суспільне буття представляє реальний процес злиття людей, їх матеріальне відношення до природи в процесі виробництва матеріальних благ, та ті відношення, в які люди вступають в процесі цього виробництва. Не можна також розривати буття та свідомість. Суспільне буття – усвідомлення суспільством себе, свого суспільного буття, оточуючої дійсності. Суспільство завжди являло собою взаємодію об’єктивного та суб’єктивного фактору. Одиницею суспільства є людина. Наступним елементом є родина. Суспільство складається з окремих націй, народностей. Одним з елементів суспільства є класи – великі групи людей, які розрізняються по їх відношенню до засобів виробництва, в їх ролі суспільної організації праці, по способах отримання та долі суспільного багатства, якою вони розпоряджаються.