1. Поняття світогляду та його суспільно-історичний характер.  Світогляд — це складна система знань, цінностей та переконань, що визначають концептуальне ставлення людини до навколишньої дійсності, до себе самої в процесі реалізації взаємозалежних зв'язків. Світогляд реалізується через певні форми світорозуміння, світовідчуття та світосприймання. Світогляд визначає поведінку в конкретній реальній ситуації і, водночас, є певною характеристикою особи, суб'єкта світогляду.  Визначальним фактором розвитку людської особистості є становлення її самосвідомості, усвідомлення нею своєї окремості, свого «Я» і, водночас, своєї причетності до людського загалу, до світу взагалі. Вищою, розвиненою формою особистої самосвідомості постає світогляд. Отже, світогляд — це не просто «погляд на світ», а «погляд» людини на себе і на світ крізь призму ціннісно-культурних визначень.  Історія людської культури переконливо довела,що коли філософія і наука жили у мирі та злагоді,від цього вигравали всі. Саме у такі часи можна спостерігати розквіт науки і філософії. Отже, коли філософія є над науками, вона не може тісно взаємодіяти з ними. На сьогоднішній день такий погляд на філософію не може бути сприйнятий. Говорити про філософію як «царицю наук», «науку наук» неправомірно. Адже філософія і наука — це різні форми суспільної свідомості,вони виконують різні функції у житті людства. Однак їх розрив не можна сприйняти чи навіть допустити. Справжня наука не може навіть існувати без філософії, так само справжня філософія не може існувати без науки. Гуманітарні і точні науки, як правило, орієнтуються на філософію, як і філософія орієнтується на них.  Історія науки подає дуже багато прикладів, коли найталановитіші дослідники дуже багато програвали, оскільки легковажили філософією, тобто не ставилися до неї з належною пошаною. Видатний англійський вчений Ісаак Ньютон першим зробив відкриття диференційного та інтегрального числення. Але його емпірична позиція, яка була висловлена у знаменитій тезі «Гіпотез я не вигадую», завадила, очевидно, надати своєму відкриттю необхідної форми. Цю більш досконалу форму зумів винайти німецький філософ і вчений Лейбніц, котрий прийшов до цього математичного відкриття незалежно від Ньютона. Або візьмемо одну сторінку із історії пошуків нашого природодослідника і самобутнього філософа Володимира Вернадського. Вернадський не був емпіриком, хоча і проповідував у деяких своїх роботах емпіричний метод досліджень. Де Бройль висловив, можливо, продуктивну думку, що позитивістська позиція має інколи свої переваги,які полягають в розсудливості і в тому, що вона зобов'язує вченого залишатися на ґрунті надійно встановлених фактів,але ця позиція має і свої великі недоліки: вона ризикує підрізати крила науковій уяві, котра завжди відіграє фундаментальну роль у прогресивному розвитку науки, і вона може також загальмувати цей розвиток,апріорно заявляючи про те,що заборонено вступати на той чи інший шлях розвитку. Неможливо уявити собі сучасне наукове мислення без витонченої розробки поняття структури. Наприклад, згідно із вченням про ізомери, різні речовини отримуються з одних і тих же елементів, але тільки при різному порядку їх поєднання. Структурний аналіз об'єктів будь-якої природи, без сумніву, необхідний,якщо тільки при цьому формальний бік не відривається від змістовного, якщо лише кількісний підхід не починає заслоняти якісні характеристики. Брак філософської культури у низки лінгвістів привів до невиправданої математизації предмета. Але цей шлях виявився для філософії малопродуктивним. 

2. Історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський.  Вивчення філософії доцільно почати зі знайомства з таким духовним утворенням як світогляд. Справа в тому, що філософія - одна з форм існування світогляду.  Світогляд - невід'ємна складова життєдіяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому. Передумовою осягнення світогляду є увага до тих проблем, які визначають його специфіку. Головними серед них є такі :"Що таке людина?", "Що таке світ?", "Якими мають бути принципи стосунків людини зі світом?", "Наскільки вільною є людина в виборі способу ставлення до світу?". Коротко світогляд можна визначити як сукупність уявлень людини про саму себе та своє місце в світі. Предметом світогляду є відношення "людина - світ". Іншими словами, світогляд - своєрідний спосіб відтворення відношення "людина - світ". Світогляд людини - форма регуляції її життєдіяльності. Проявом важливої ролі світогляду в житті людини є синонімічність виразів: "мати світогляд" та "бути особистістю". Однією з умов осягнення світогляду є увага до шляхів його формування. Він може бути як результатом напружених духовних шукань, так і некритичним відтворенням домінуючих в суспільстві стереотипів стосовно способу бачення людини та світу. В змістовному плані основними компонентами світогляду є такі основні компоненти: знання, цінності та переконання В ході розгляду місця та ролі кожного з компонентів варто зосередити увагу на пошуку відповіді на питання: "Чому головним серед них є переконання?".  Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, період існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світогляду.  Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як:  - забезпечення духовного зв'язку поколінь; - фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей; - спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок. Релігія - другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи. Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає в двох формах: як світ природи, де людина - частина природи; як світ надприродній - світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи е самодостатнім, в релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.  Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних проблем.  філософія впродовж усієї своєї історії. Один з поширених хибних стереотипів стосовно природи філософського знання є зближення та ототожнення його з наукою. Для того, щоб зрозуміти своєрідність філософського бачення світу необхідно зосередити увагу на відмінності прояву в науці та філософії спільного для них обох моменту - спрямованості на пізнання загального. Демократична організація суспільства передбачає вільний вияв філософією властивого їй потенціалу як необхідну умову забезпечення духовної і соціальної різноманітності.  Демократія потребує розвиненої філософії й мусить культивувати філософську культуру, якщо прагне зберегти й посилити свою життєздатність. Нормальним слід вважати такий стан речей, котрий передбачає запит суспільства до філософії йде не від верхніх ешелонів влади, а коли він пов'язаний зі світоглядними пошуками індивідуальності в світі, який відповідно влаштований.

3.Специфіка філософського світогляду. Філософія в системі культури. Функції філософії.

Філософія як світогляд і система знання є надбанням духовної культури кожного народу та кожної історичної епохи. Водночас її можна назвати вищим досягненням, узагальненням та самоосмисленням вселюдського досвіду, знання й культури. Адже недаремно Цицерон говорив, що „філософія – то культура розуму”. Якщо уявити собі всі досягнення людства у вигляді піраміди, то духовно-інтелектуальною верхівкою цієї піраміди має бути саме філософія, що зі своєї висоти споглядає весь пройдений людством шлях, всі його колізії, драми та сподівання. Вона задає смисложиттєві орієнтири людству, кожному народові й кожній людині. Іншими словами, філософія виконує впродовж усієї історії відповідні, притаманні їй функції. Серед них можна виділити такі:  1. Рефлексивно-критична – філософія виникає і завжди функціонує передусім як критика усталених уявлень та думок, здорового глузду, що грецькою позначається як doxa (докса). Тим-то філософія завжди була і є “парадокса”, парадоксальною думкою, що підноситься над здоровим глуздом, уявленнями більшості. У роздумах про світ і світоглядні проблеми філософія не посилається на „думку авторитету” – політичного, релігійного чи навіть філософського. Для неї найвищим аргументом є „Авторитет Думки”. В цьому плані кредо всіх філософів висловив давньогрецький мислитель Аристотель, маючи на увазі свого вчителя Платона: „Любий мені Платон, але Істину я люблю більше”. 2. Світоглядна – тут філософія, як це видно з попереднього викладу, постає як специфічний світогляд, а саме як теоретичне узагальнення людиною свого ставлення до світу й визначення смислу життя. 3.Методологічна-філософія виконує функцію теорії загальних методів науки і настанов практичного життя людини.4. Гносеологічна– філософія є загальною теорією знання та пізнання, тобто з’ясовує загальні закономірності процесу пізнання як засобу досягнення істини, визначає пізнавальні можливості людини. 5. Педагогічно-виховна – філософія з часу свого зародження й до наших днів є педагогічною дисципліною, оскільки вона може функціонувати лише в процесі навчальної діяльності (учитель – учень), із залученням відповідних дидактичних прийомів та засобів для плекання розуму. Саме так і розвивалася філософія, зокрема, в стародавній Греції (Піфагорійська школа, Платонівська Академія, Аристотелів Лікей…) Філософія постає як наука життя, а її творці – як мудрі вчителі людства. Саме через цю функцію філософія як навчальна дисципліна охоплює найбільшу масу молодих людей і через них забезпечує своє неперервне буття. 6. Культуротворча (людинотворча) – наведені вище й інші функції філософії у своїй сукупності можна визначити як такі, що, з одного боку, постають як невід’ємні структурні елементи живого організму культури, а з іншого – як чинники її формування. Тим-то вони спрямовані й на формування самої людини через вироблення її смисложиттєвих настанов і залучення до вищих духовних цінностей, акумульованих і осмислених у філософських ученнях минулого і творах сьогочасних мислителів. Отже, підсумовуючи викладену тему, слід сказати, що філософія зародившись у надрах стародавнього суспільства, що досягло відповідного соціально-економічного стану, рівня освіти й демократії, продовжувала функціонувати на всіх етапах історичного розвитку. Вона через своїх речників задавала вищі духовно-культурні орієнтири, до яких прагнуло людство й кожна окрема людина у здійсненні свого життєвого покликання й універсально-світового призначення.  Крім того, визначивши філософію як систему знання і світогляд, варто вказати ще на такі її особливості:  1. Філософія прагне розв’язати ті гострі, смисложиттєві питання, які висуває відповідна історична епоха. „Філософія – доба, осягнута думкою” (Гегель).  2. Філософія є невід’ємним і вищим проявом духу народу.  3. Філософія – вершина гори, з якої філософ споглядає минуле і провіщає майбутнє – свого народу і людства.  Справжня філософія персоніфікована, тобто твориться і репрезентується особистостями. Тим-то кожен філософ хоче бути почутим, і його твір чи система – його сповідь і проповідь. „Філософ повинен говорити про самого себе, як ліричний поет” (Ф.Шлегель). 

4. Зародки філософського мислення в Індії Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди – стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.  ортодоксальні школи(класичні) 1) вендита; 2)мішана; 3)вейшишика; 4)санкяха. Основою світу вони проголошують Брахмани, бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман постав, як особа бога, з годом він перетворився у духовну субстанцію, основою всього сущого. Завдяки злитб з космічним брахманом атман людини досягає безкінечності перевтілень-сансару, яка продовжується кармою- відплата за попередне життя. Такою і постає концепція вендантні, і мішані які найбільш наближені до вед) 3. Вейшишика- візначає 9 суб. Землю,воду,світло,повітря,ефір,час,простір,душу,розум. 4. Санкх- виз. Осн. Світу матерію і атман. 5 ньяя осн. Увагу приділила теорії пізнання і лозіці. Розробила вчення про силогізми. Йога- сформулювала сукупність правил, про регулюваня метафізичних процесів, і досягання за допомогою їх істини.Нкортодоксальні школи. (не класичні). Будизм. Ждайнізи, Чарвака-локаята. 1. Світова релігія морально етичне вчення. Вважає що життя- це страждання. Мета досягти нірвани. 2 виник. В одночас з буддизмом. Вважає що перервати карму сансару долю проклчтч можна аскетичним життям. 3. Єдина матеріалістична шк. В дав інд . ОСН.ел.- вода, вогонь, земля, повітря іноді ефір. Зап. Про карму і сансару, бога і існування душі. 5. Характеристика основних шкіл китайської філософії. 

Провідними напрямами китайської думки стали конфуціанство і даосизм.  Конфуціанство - вчення школи вчених інтелігентів (кит. жу цзя сюэ шо), що виникло в Китаї на рубежі 6-5 віків до н.е. У оригінальному найменуванні конфуціанства) відсутня вказівка на ім'я його творця (Кун фу-цзы - 552-479 до н. э. Зазвичай дають компромісне визначення конфуціанства одночасно як релігії і як этико-политического вчення. Конфуцій висунув ідеал державного устрою, в якому за наявності обожнюваного, але практично бездіяльного правителя реальна влада належить ученим - інтелігентам, що сполучають в собі властивості філософів, літераторів, учених і чиновни ков. Із самого початку конфуціанство відрізнялося соціально-етичною спрямованістю і прагненням до злиття з державним апаратом. Конфуцій прийняв традиційну віру в божественно - натуралістичне, доленосне небо і в духів предків, що надалі дозволило конфуціанству набути релігійного вигляду, перетворитися на релігію предків. У центрі вчення Конфуція - аналіз взаємодії "внутрішніх" імпульсів людської натури, що охоплюються поняттям гуманності, "зовнішніх" соціалізуючих чинників, що охоплюються поняттям этико-ритуальной благопристойності (чи). Сенс людського існування, по Конфуцію, - твердження в Піднебесної вищої і загальнішої форми соціально-етичного порядку - шляху (дао), найважливіші прояви якого суть гуманність, справедливість, розумність, мужність, синівська шанобливість, братська любов і тому подібне. Проявом дао в кожній істоті є благодать-доброчесність (дэ), гармонія індивідуальних дэ утворює вселенське дао. Після Конфуція створений ним напрям перетворився з соціально-етичного вчення в один з провідних релігійних напрямів Китаю (разом з даосизмом і буддизмом).  У боротьбі з раннім конфуціанством розвивався легізм (від латинського legis - закон, вчення школи законників фацзя, провідний представник - Шан Ян), який також як і конфуціанство прагнув до створення потужної, добре керованої держави. Але якщо конфуціанство на перший план ставило моральні якості людей, то легізм виходив з того, що політика несумісна з мораллю. Правителеві необхідно добре розбиратися в психології людей, щоб успішно управляти ними. Основні методи дії - покарання і нагороди, зміцнення держави має бути шляхом розвитку землеробства, побудови сильної армії і роботи дурним народу (деспотична держава). Легізм став розгорнутим проявом в старокитайській думці політичної філософії, що асимілює (поглиненою) в епоху Хань (з 3-го ст. до н. э) конфуціанством.  Даосизм (вчення про шлях - дао, засновником якого став Лао-цзы, 6 - 5 вв. до н. э), сходить до релігійних вірувань древніх китайців, передусім до шаманізму. У 6 - 4 столітті до н.е. формується вчення про шлях - дао і благу силу дэ : "школа дао-де" (головний трактат "Дао-дэ дзин"). Поняття дао отримало специфічне тлумачення в даосизмі, де воно виступає як закономірність усього існуючого, закон спонтанного буття космосу, людину і суспільства, початок Вселеної ("мати Піднебесної"), що породжує, передуюче світу оформлених речей, принцип циклічності часу. Дао властива блага сила дэ ("доброчесність"), за допомогою якої воно проявляє себе у світі. До провідних концепцій даосизму відносяться також принципи цзы жань ("самоестественность - спонтанність дао") і у вэй ("недіяння", відмова від довільної целеполагающей діяльності, незгодної з природним світопорядком - заснованим на спонтанності дао). Звідси вчення про "дотримання дао", що призводить до відновлення первинного "сокровенного єднання" і рівності усього існуючого, отримання благоденствування, процвітання, довголіття. Відступ від дао і недіяння веде до катастрофічних наслідків, передчасної загибелі, порушення космічної гармонії і смути. Тому здійснений правитель не повинен намагатися "упорядкувати Піднебесну" штучним способом. Соціальний ідеал даосизму - маленька відособлена країна патріархального типу. У "Дао де цзині" високо оцінена простота і безыскуственность старовина, протиставлена конфуціанської етики ієрархії і ритуалу. Одним з найбільш відомих представників даосизму є старокитайський філософ Чжуан - цзы (369-286 до н. э), в центрі вчення якого концепція дао-шляху, неактивного і безформного, існуючого спрадавна, такого, що був початком і основою для самого себе і що породив небо і землю. Чжуан-цзы розвиває діалектичні думки про єдність протилежностей, їх взаємообумовленість і природну взаємозамінюваність, положення про природність і неминучість життя і смерті. Ідеї цього філософа значною мірою вплинули на усі наступні інтелектуальні традиції Китаю. Сам же даосизм з філософського вчення поступово перетворився, подібно до конфуціанства, в релігійний напрям з елементами містики і алхімії (яких не було ще у вищезгаданих представників); основним же прагненням релігійного даосизму стало досягнення безсмертя вже в цьому житті (цьому присвячені різноманітні психофізичні практики, що розробляються їм).