51. Політика доходів.

Політика доходів — практика державного адміністративного регулювання цін, грошових доходів населення і підприємств. Головною ланкою цієї політики є вплив на динаміку заробітної плати.

Політика доходів розроблена кейнсіанцями в таких основних формах:

1) встановлення рекомендаційних обмежень темпів зростання номінальної заробітної плати;

2) заморожування зарплати. Ця форма використовується в умовах галопуючої інфляції;

3) встановлення державою лімітів на збільшення номінальної заробітної плати. Компанії можуть порушувати ці ліміти лише з дозволу спеціальних арбітражних органів за умови досягнення високих темпів зростання продуктивності праці;

4) індексація, тобто підвищення номінальної заробітної плати відповідно до росту цін;

5) встановлення лімітів приросту заробітної плати, за перевищення яких компанія сплачує більші податки, і навпаки;

6) стримування темпів зростання заробітної плати поєднується із встановленням обмежень на ріст цін, прибутків компаній. Основними суб'єктами політики доходів є держава, підприємці і профспілки.

51. Зовнішньоторговельна політика та її інструментарій.

Кожна країна будує свої міжнародні відносини, виходячи з зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політики.

Зовнішньоекономічна політика — генеральна лінія дій, система заходів, які провадить держава у сфері експорту та імпорту, митного регулювання, торговельних обмежень, залучення іноземних інвестицій, зарубіжного інвестування, зовнішніх позик, надання економічної допомоги іншим країнам, здійснення спільних економічних проектів відповідно до інтересів країни.

Зовнішньоторговельна політика –– сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання обсягів та спрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізації зовнішньоекономічної політики в цілому.

Історично відомі два основні напрями у формулюванні зовнішньо­торговельної політики: протекціонізм та лібералізація (рис. 10).

Рис.10. Типи зовнішньоторговельної політики

«Вільна торгівля» — відсутність будь-яких бар’єрів та обмежень у торгівлі між державами. Реалізується тільки у вільних економічних зонах.

Лібералізація — розширення свободи економічних дій, скорочення кількості та зниження рівня обмежень у торгівлі з іншими країнами.

Протекціонізм (від лат. proctio – прикриття) –– державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.

Неопротекціонізм — сучасні обмеження на міжнародну торгівлю, які застосовуються країнами як доповнення до традиційних форм обмеження небажаного імпорту або замість них.

Обґрунтований (селективний) протекціонізм –– захист окремої галузі економіки, групи підприємств, а не всього національного виробництва, або протекціонізм у торгівлі з окремими країнами і за окремими групами товарів.

Автаркія –– політика економічного відокремлення країни, спрямо­вана на створення замкнутої, незалежної економіки, здатної забезпечити себе усім необхідним самостійно.

Для реалізації зовнішньоторговельної політики уряди використо­вують спеціальні методи та інструменти (рис. 11).

Рис. 11. Методи та інструменти регулювання зовнішньої торгівлі

Превентивне правове регулювання:

• система міжнародних торговельних договорів, угод та протоколів;

• застереження в угодах (захисні, валютні, інфляційні, податкові, патентні, «ескалаторні», форс-мажорні та застереження щодо страхування).

Торговельні режими:

• режим найбільшого сприяння,

• преференційний,

• звичайний (простий),

• дискримінаційний (застосовується тимчасово).

Митне оподаткування:

• митний тариф (система товарної класифікації тарифу, структура тарифу, види мита, метод визначення країни походження товару);

• митні податки та збори.

Внутрішнє (національне) оподаткування імпортних товарів –– відповідно до положень ГАТТ національні податки та збори повинні застосовуватися до іноземних товарів у такому ж розмірі, як і до товарів вітчизняного виробництва.

Кількісні обмеження:

• ліцензії (індивідуальні, разові, генеральні тощо),

• контингенти (квоти),

• «добровільні» обмеження експорту.

Технічні бар’єри — велика група нетарифних обмежень, зумовлених дією національних промислових стандартів, систем вимірювання та інспек­ції якості товарів, вимогами техніки безпеки, санітарно-ветеринарними нормами, правилами пакування та маркування товарів тощо.

Адміністративні формальності:

• імпортні процедури,

• зовнішньоторговельне діловодство,

• консульські формальності.

Екстренне правове регулювання:

• інструменти силового торговельно-політичного впливу (ембарго, економічний бойкот, економічна блокада),

• антидемпінгові процедури.

Внутрішні фінансові та грошово-кредитні заходи:

• фінансування експортного виробництва,

• податкові пільги,

• державне кредитування.

Валютно-кредитне регулювання:

• механізм валютних курсів,

• валютні обмеження,

• імпортні депозити.

Організаційно-технічне сприяння експорту — система заходів з інформаційної, консультативної та організаційної підтримки національних експортерів.

59. Зовнішньоторговельна політика це цілеспрямований вплив держави на торгівельні відносини з іншими країнами.

Основними цілями зовнішньо-торгівельної політики є :

• зміна ступеня і способу участі країни в міжнародному поділі праці;

• зміна обсягу експорту та імпорту;

• зміна структури зовнішньої торгівлі;

• забезпечення країни необхідними ресурсами (сировиною, енергією і т.п.);

• зміна співвідношення експортних та імпортних цін.

Існує 2 основних види зовнішньо  торговельної політики:

1. Політика вільної торгівлі (“фритредерство”)  політика мінімального державного втручання  у зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі ринкового попиту і пропозиції.Проте, це не означає повного усунення держави від можливості впливати на напрями господарської діяльності. Держава укладає договори з іншими країнами, щоб надати максимальну свободу усім своїм господарським субєктам.

2. Протекціонізм - політика державного захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції за допомогою використання тарифних і нетарифних інструментів торгової політики.

Крайній ступінь протекціонізму  економічна автаркія, при якій країни намагаються обмежити імпорт лише тими товарами, виробництво яких в даній країні неможливе. Експорт допускається тією мірою, якою він забезпечує імпорт. Тобто автаркійна  політика передбачає, що будь  який імпорт повинен бути замінений на вітчизняну продукцію.

Якщо йдеться про конкретні галузі, перш за все сільське господарство, то такий протекціонізм називають галузевим.

Протекціонізм, який проводиться обєднанням країн стосовно до країн, які в нього не входять, називається колективним.

На користь протекціонізму наводяться такі аргументи:

• Стимулювання виробництва і збільшення зайнятості. Обмеження імпорту є необхідним, по-перше, для того, щоб підтримати вітчизняних виробників, зберегти робочі місця і цим самим забезпечити соціальну стабільність.

• Захист молодих галузей. Досить часто наводиться аргумент, що протекціонізм є тимчасово вкрай необхідним, аби молоді перспективні галузі промисловості, які мають високий рівень витрат, змогли сформуватися, закріпити свої позиції.

• Збільшення доходів державного бюджету. В багатьох випадках держава проводить протекціоністську політику тому, що існує потреба в додаткових коштах для покриття дефіциту державного бюджету.

• Забезпечення економічної безпеки та оборони країни. Аргумент на користь протекціонізму щодо галузей, які виготовляють стратегічну та військову продукцію, має не економічний, а швидше за все військово-політичний характер. Стверджується, що надмірна залежність країни від імпорту може поставити її в скрутне становище у випадку виникнення надзвичайних ситуацій.

ПРОТИ

• Загострення міждержавних протиріч. Найчастіше політика протекціонізму, яку проводить одна країна, спричиняє вживання відповідних заходів з боку її торговельних партнерів. Економічні протиріччя між країнами можуть загостритися настільки, що розпочнуться справжні торговельні війни, які матимуть дуже серйозні негативні наслідки для всіх причетних до цього сторін.

• Скорочення експорту і погіршення платіжного балансу. Протекціоністська торговельна політика, скорочуючи імпорт та збільшуючи чистий експорт країни, неминуче впливає на рівень обмінного курсу національної валюти, приводячи до його підвищення.

60. Економічне зростання, його значення

Ринкова економіка розвивається циклічно. Однак, незважаючи на те, що економічне зростання переривається спадами, переважає зростання. Економічне зростання проявляється в тому, що збільшується виробництво ВНП і національного доходу, зростає зайнятість населення в суспільному виробництві. Але за інтенсивного типу зростання кількість працівників може не збільшуватись, а навіть зменшуватись. Тут зростання відбувається за рахунок упровадження науково-технічного прогресу.

Економічне зростання вимірюється двома способами (рис. 3.33):

1) збільшенням загального обсягу реального ВНП або НД в цілому і в розрахунку на душу населення протягом певного часу (за рік); у грошових показниках;

2) збільшенням ВНП чи НД в розрахунку на душу населення в процентах, тобто темпами приросту.

Якщо немає зростання вказаних економічних показників у розрахунку на душу населення, то таке зростання не забезпечує підвищення життєвого рівня населення.

Економічне зростання є важливим народногосподарським завданням. Значення його очевидне. Збільшення ВНП в розрахунку на душу населення забезпечує підвищення рівня життя. Економіка, яка зростає, дає можливість задовольняти нові потреби й вирішувати економічні проблеми як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Чим більший приріст ВНП, тим більша частка його може використовуватися для повнішого задоволення наявних потреб або для розробки нових програм, створення кращих умов для здобування освіти, медичного обслуговування, підвищення зарплати, пенсій і так далі.

Розрізняють два типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип полягає в тому, що збільшення обсягу виробництва досягається в основному за рахунок залучення у виробництво додаткових трудових, матеріальних та фінансових ресурсів при незмінній продуктивній силі праці. Інтенсивний тип має місце тоді, коли збільшення обсягу виробництва відбувається за рахунок раціонального використання всіх видів ресурсів. Воно пов'язане з упровадженням нових технологій і підвищенням продуктивності праці. Це означає, що зменшуються затрати ресурсів на виробництво одиниці продукції.

Фактори економічного зростання

Економічне зростання — це багатофакторний суперечливий процес, боно залежить від багатьох факторів. До основних чинників зростання переважно відносять такі:

— працю (кількість і якість трудових ресурсів);

— землю (кількість і якість природних ресурсів);

— капітал (капіталовкладення або інвестиції) з урахуванням технічного рівня засобів виробництва, який забезпечується науково-технічним прогресом;

— підприємницькі здібності. їх розуміють не тільки як господарську діяльність підприємців, а й як господарський механізм, який може сприяти або гальмувати економічний розвиток (рис. 3.35).

Фактори економічного зростання тісно взаємопов'язані і переплетені. Так, наприклад, праця є високопродуктивною, якщо робітники використовують сучасне обладнання і матеріали під керівництвом здібних підприємців в умовах добре налагодженого господарського механізму.

Залежно від характеру зростання фактори зростання поділяють на дві групи — екстенсивні та інтенсивні.

До екстенсивних факторів належать:

— збільшення обсягу інвестицій при наявному рівні техніки;

— збільшення кількості працівників;

— збільшення обсягу використовуваної сировини, матеріалів, палива.

До інтенсивних факторів належать:

— прискорення науково-технічного прогресу (упровадження нової техніки і технологій шляхом оновлення основного капіталу);

— підвищення кваліфікації працівників;

— поліпшення використання основних і оборотних фондів;

— поліпшення організації виробництва.

Дослідження багатьох економістів показали, що підвищення продуктивності праці чинить значно більший вплив на зростання реального ВНП, ніж збільшення кількості працівників. Але підвищити продуктивність праці досить складно. Це досягається завдяки впровадженню технічного прогресу, зростанню фондоозброєності, підвищенню кваліфікації працівників та деяких інших факторів.

61. Розрізняють два основні типи економічного прогресу: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний (лат. extensivus — розширювальний) тип розвитку — спосіб збільшення обсягів виробництва внаслідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва за незмінного рівня технНної основи виробництва.

Екстенсивний шлях розвитку народного господарства посилює витратний характер економіки. Економіка колишнього СРСР, зокрема України, розвивалася й розвивається переважно на екстенсивній основі. Так, енерговитрати на одиницю продукції в Україні вдвічі вищі, ніж у США, і утричі, ніж у Західній Європі, а нафтомісткість української продукції в 10—12 разів більша, ніж у розвинутих країнах. Значне економічне зростання України у 2000—2004 рр. здебільшого базувалося на екстенсивному типі розвитку передусім за рахунок сировинних галузей, а отже, низького рівня доданої вартості.

Екстенсивний розвиток деякою мірою може поєднуватися з інтенсивним. Щоб перейти на переважно інтенсивний шлях розвитку, необхідно якісно вдосконалити всі елементи економічної системи.

Інтенсивний(лат. intensio — напруження, посилення) тип розвитку (інтенсифікація виробництва)— процес суспільного виробництва, що грунтується на застосуванні передусім ефективніших елементів продуктивних сил та досконаліших форм розвитку (техніко-економічної, організаційно-економічної і суспільної).

Інтенсифікація виробництва, на відміну від екстенсивного розвитку, має анти-витратне спрямування, оскільки супроводжується зменшенням витрат живої та уречевленої праці на одиницю продукції.

Розрізняють чотири основні форми інтенсифікації виробництва: фондозберігаючу, працезберігаючу, матеріало- і ресурсозберігаючу, всебічну. За фондозберігаючої форми інтенсифікація виробництва зростає завдяки впровадженню нової техніки і технології, що зумовлює зменшення потреб в робочій силі за одноразового зростання складної праці, забезпечуючи зростання продуктивності праці.

62. Економічний розвиток означає вдосконалення виробництва, інвестиції в яке ведуть до підвищення якісних соціально-економічних показників.

При визначенні рівня економічного розвитку країни потрібно встановлення точки відліку. Багато країн світу рівень економічного розвитку своєї країни порівнюють з рівнем СІТА.

Рівень економічного розвитку країни - це поняття історичне. Кожен етап розвитку національної економіки та світового співтовариства в цілому вносить ті чи інші зміни до складу його основних показників.

Різноманітне поєднання факторів виробництва та умов розвитку різних країн не дозволяє оцінювати рівень економічного розвитку з якоїсь однієї точки зору.

Основні показники рівня економічного розвитку:

- ВВП (валовий внутрішній продукт) або НД (національний дохід) на душу населення;

- галузева структура національної економіки;

- виробництво основних видів продукції на душу населення;

- рівень і якість життя населення;

- показники економічної ефективності виробництва.

Ведучими показниками при аналізі рівня економічного розвитку є показники ВВП і НД на душу населення. Ці показники покладено в основу міжнародної класифікації

Рівень економічного розвитку країни характеризують показники виробництва деяких основних видів продукції, які є базисними для розвитку національної економіки. Вони дозволяють судити про можливості задоволення потреб країни в цих основних видах продукції.

До таких показників відносять виробництво електроенергії на душу населення. Електроенергетика лежить в основі розвитку всіх галузей народного господарства, за цим показником ховаються можливості розвитку науково-технічного процесу, досягнутий рівень виробництва і якості товарів, рівень послуг і т.п.

Аналіз рівня життя населення зазвичай супроводжується аналізом двох взаємопов'язаних показників - споживчого кошика і прожиткового мінімуму.

Обмеженість ресурсів, циклічність розвитку економіки безпосередньо впливають на економічне зростання країни.

Економічний ріст-це постійне збільшення реального обсягу виробництва товарів і послуг, вироблених за певний період часу (звичайно за рік). Збільшення сукупного виробництва розраховується у відсотках по відношенню до попереднього періоду.

Економічне зростання може вимірюватися в натуральних (тон-нах, метрах тощо) і вартісних показниках.

Основні показники економічного зростання:

річний приріст обсягу ВНП, ВВП, НД;

річні темпи зростання ВНП, ВВП, НД на душу населення;

річні темпи зростання промислового виробництва в цілому, його галузей на душу населення.

Розрізняють екстенсивний тип економічного зростання, заснований на старій техніко-технологічній базі, і інтенсивний тип економічного зростання, заснований на новій техніці і сучасної технології.

Для розвинених країн характерні низькі темпи економічного зростання (1-4%). Ці країни вже не можуть вільно залучати до про-ництво додаткові трудові та природні ресурси. Розвиток виробництва здійснюється вдосконаленням наявних технологій.