86. Розпад сфрю і утворення на її території нових держав

Після смерті президента Тіто лідери югославської федерації оголосили про намір продовжувати колишній курс. Уряд країни в 1982-1986 очолювала Любка Планінц, а в 1986-1988 -Бранко Мікуліч.

Протягом 1980-х економічні проблеми в Югославії продовжували загострюватися. В 1983, в липні була прийнята програма економічної стабілізації, яка включала заходи, направлені на підвищення продуктивності праці, вирівнювання рівня розвитку різних республік і регіонів, підвищення зайнятості, зменшення інфляції, зовнішньоторговельного і платіжного дефіциту, а також проведення політики жорсткої економії. Реалізація програми не принесла відчутних результатів. До 1987 зовнішня заборгованість країни перевищила 19 млрд. долл. США, інфляція досягла 167%, а реальні доходи населення скоротилися на 7%.

Економічні і соціальні труднощі привели до погіршення відносин між окремими республіками і краями Югославії і сприяли наростанню націоналістичних настроїв. В 1986 ряд членів Сербської Академії наук і мистецтв випустили меморандум з гострою критикою федерації, в якому містилася вимога усилити роль Сербії в Югославії. В автономному краї Косово, що входив до складу Сербії, почалися хвилювання албанців, які вимагали розширення автономії і навіть створення окремої Косівської республіки у складі СФРЮ. У відповідь Слободан Мілошевіч, що очолив в 1987 «Союз комуністів Сербії», пішов на обмеження автономії Косово і Воєводіни, а в 1990 автономія Косово була відмінена і введено сербське управління.

Югославський уряд на чолі з Анте Марковичем (перебував при владі в 1989— 1992) зробив спробу поліпшити ситуацію в країні шляхом посилювання заходів економії, встановлення контролю над зарплатою і лібералізації економіки. Передбачалися повний перехід до ринкової системи господарства, введення рівноправності всіх форм власності, а в політичній області - введення багатопартійної системи і створення правової держави.

На 14-у надзвичайному з'їзді «Союзу комуністів Югославії», що відбувся в січні 1990, Мілошевіч виступив із закликом відмовитися від конституційно закріплених прав республік і ввести голосування за принципом «одна людина - один голос» (це повинне було забезпечити переважання сербів в керівництві на федеральному рівні). Словенські і хорватські делегати, що робили упор на економічну і політичну лібералізацію, покинули з'їзд, після чого «Союз комуністів Югославії» фактично розпався.

В результаті тих, що пройшли в 1990 багатопартійних виборів до республіканських парламентів в Словенії перемогу отримала коаліція некомуністичних опозиційних партій, в Хорватії - опозиційна націоналістична партія «Хорватське демократичне об'єднання» на чолі з Туджманом, в Боснії і Герцеговині - націоналістичніпартії боснійських мусульман, хорватів і сербів, а в Македонії - націоналістична «Внутрішня македонська революційна організація». Словенські, хорватські, боснійські і македонські національні партії вимагали незалежності. В Сербії і Чорногорії у влади залишилися наступники «Союзу комуністів Югославії».

Восени 1990 лідери Словенії і Хорватії запропонували перетворити Югославію на конфедерацію 6-ти республік, проте керівництво Сербії відкинуло ці пропозиції, виступивши за єдність держави. Інші республіки сприйняли це як прагнення відколоти від них райони, населені сербами. В березні 1991 хорватські націоналісти почали озброєні зіткнення в Хорватію, в яку пізніше втрутилася югославська армія. 25 червня Словенія і Хорватія в односторонньому порядку проголосили свою незалежність, і югославська армія була направлена в республіку для забезпечення порядку, проте колони ЮНА були розгромлені на марші словенськими територіальними військами. З липня короткострокові військові дії були припинені під тиском зарубіжних держав. В результаті досягнутої угоди югославські війська виводилися із Словенії і Хорватії, а ці республіки погоджувалися на тримісячний мораторій на оголошення незалежності.

В 1991 Словенія і Хорватія сталі незалежними державами; в Хорватії почалася війна між урядом і сербами, які не схотіли відділятися від Югославії і оголосили про створення самостійної держави - Сербською Країни. У вересні того ж року проголосила незалежність Македонія, в нач. 1992 - Боснія і Герцеговина. 28 квітня 1992 Сербія і Чорногорія ввели в дію нову конституцію, що закріпила створення нової держави -Союзної Республіки Югославія (нині - СЕРБІЯ І ЧОРНОГОРІЯ)