78. Срср у 1945-1885рр. Основні тенденції розвитку.

Подвійна мораль кремлівського керівництва виявлялася і в його діях на міжнародній арені. На різних міжнародних форумах СРСР таврував імперіалізм за «придушення свободи народів», а сам у 1968 р. увів війська до Чехословаччини, коли побачив, що вона може вийти з-під його контролю. На початку 70-х років СРСР почав демонструвати бажання досягти по-тепління у «холодній війні». Розпочався короткий період «розрядки». У цей період СРСР висунув низку миролюбних ініціатив: у 1975 р. став одним з ініціаторів Загальноєвро-пейської наради з питань міжнародного співробітництва і безпеки. Цією нарадою було покладено початок так званому «європейському процесові». Після цього стали постійними Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Л. Брежнєв здійснив ряд візитів в інші країни, у результаті яких розширилися міжнародні торговельні зв'язки СРСР. Однак вони зводилися переважно до розпродажу енергоносіїв та інших природних ресурсів.На словах уряд СРСР виступав за збереження миру. Проте він допомагав тим силам, які провокували конфлікти. Особливо відвертою була підтримка Організації визволення Палестини та її лідера Ясира Арафата, іракського диктатора Саддама Хусейна та лівійського диктатора Муаммара Каддафі. (Водночас Лівію весь світ вважав одним з ініціаторів тероризму.) Лояльним режимам СРСР постійно постачав зброю (в Ефіопію, Кубу, В'єтнам та ін.), хоча заздалегідь було відомо, що більшість із них ніколи не зможе розрахуватися за неї. До того ж радянсь-кі спецслужби самі допомагали різним терористичним групам, комуністичним партіям.

СРСР увесь час намагався розширити зони свого впливу, створити поблизу своїх кордонів лояльні до себе режими. У 1979 p. внаслідок заколоту і при допомозі радянських спец-частин такий режим було створено в Афганістані, що викликало збройний опір афганців. На допомогу режиму Кремль надіслав війська. Бойові дії в цій країні тривали десять років. За цей час загинуло 13 тис. радянських вояків, понад 100 тис. чоловік поранено, десятки тисяч стали інвалідами.Війна з боку афганців велася партизанськими методами, а відтак була особливо жорстокою. Обидві ворогуючі сторони нерідко вдавалися до розправ над полоненими. Чимало молодих людей, які стали причетними до насильства і жорстокості, повернулися морально і психічно скаліченими. Афганську авантюру осудив увесь світ, і вона стала однією з найганеб-ніших плям в історії радянської імперії.

Радянське вторгнення в Афганістан поклало кінець міжна-родному потеплінню. «Холодна війна» стала ще суворішою. Щоб залякати Захід, СРСР розмістив у деяких європейських соціалістичних країнах ракети середнього радіуса дії, що суперечило досягнутим на той час домовленостям. Після цього західноєвропейські країни почали згортати свої контакти з СРСР, який поступово опинився в ізоляції від передових держав

79. Укр. Дисидентський та правозахисний рух у 60-х – 70-х XX ст.

Опозиційний рух, що існував в УРСР (СРСР) впродовж 1965-1985 років прийнято називати дисидентським. Дисидентство – рух незгодних, рух інакомислячих. Проявом дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму. Саме тому правозахисний рух і став однією з основних форм (або течій) дисидентства. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. «Шістдесятники» - молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: - Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; - Об’єднана партія визволення України; - Український національний фронт (видавав журнал «Воля й Батьківщина»); - Український національний комітет. Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Їх активна протидія існуючому ладові виявлялася в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв’язку з дисидентським рухом. Національно-демократичний рух 1960-х років заклав собою основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки: 1) національно-визвольний (боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України); 2) правозахисний (вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи); 3) релігійний дух (за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання). Висновок: значення боротьби дисидентів полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.