8. Етногенез слов'ян. Розселення слов'янських племен на території України.

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю…». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорі походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-ло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою.

Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів:

На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

9.Антична культура та її вплив на розвиток народів Європи.

Давньогрецька культура (під впливом якої розвива­лася й культура римська) справила великий вплив на роз­виток культури світової. Греки були першовідкривачами в різних галузях науки, техніки, мистецтва. Чотири головні етапи розвитку давньогрецької літера­тури — архаїчний, класичний, елліністичний і римський — відповідають чотирьом основним періодам розвитку дав­ньогрецького суспільства. Людина вперше усвідомлює себе у міфах. Антична література поклала почато теорії стилю, виробившя велике розмаїття художніх форм і стилістичних засобів; започаткувала розвиток таких літературних жанрів, як комедія, трагедія, ода, елегія, поема. Визначальною у формуванні грецької культури стала межа ІІІ і ІІ тисячоліть до н.е. Саме тоді на островах та узбережжі Егейського моря відбувається розвиток егейської, або крито-мінойської, цивілізації, яку в ХІХ ст. відкрив англійський археолог А.Еванс. Її центрами спочатку були о.Крит, а пізніше стало місто Мікени в північно-східній частині Пелопоннесу. Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси його особлива роль у міфології), морській справі й торгівлі. Критська культура уславилась вазовою керамікою. Інша унікальна її ознака – палаци, які являли собою комплекси будівель, що об’єднувались навколо великого внутрішнього двору. Критська культура доби свого розквіту – це культура бронзи. Але ця цивілізація так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці ХV ст. до н.е. внаслідок завоювання ахейців. У період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку людства: перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до його філософського осмислення. Виникає натурфілософія, тобто заснованим на розумі і логіці, підходом до формулювання та вирішення наукових проблем. Здійснюється намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону. Період класичного розвитку Стародавньої Греції (V – IV ст. до н.е.) став часом найбільшого розвитку її культури. Сформований поліс з його демократичними тенденціями був ідейною основою потужної культурної підойми. У класичний період відбувся розквіт філософсько-етичної думки. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, але особливо уславились Платон та Арістотель. Розбудова міс ( квартали, вулиці, АФІНСЬКИЙ акрополь). Елліністичною цивілізацією, що проіснувала майже 300 років, називають новий ступінь розвитку матеріальної й духовної культури. Найважливішим поштовхом наукового, технічного й культурного прогресу став обмін досвідом та знаннями між місцевим населенням та греко-македонцями. У ремеслі це виявилось у масовості виробництва, удосконалення ткацького верстату, розширенні асортименту одягу та взуття. Елліністичні міста мали прямокутне планування. Видатними пам’ятниками еллінізму стали храм Артеміди в Ефесі, тахрам Аполлону поблизу Мілета, Елліністична література, на відміну від літератури класичної Греції, позбавляється суспільно-політичної тематики. Її сюжети досить прості, обмежені побутовими інтересами певних соціальних груп. Найбільшою бібліотекою елліністичного світу вважалася Олександрійська, що була складовою Мусейону. Культура Стародавнього Риму проіснувала з VIII ст. до н.е. до 476 р. н.е. а розрахунками римського історика Марка Теренція Варрона (І ст. до н.е.), Рим було засновано 753 р. до н.е. братами-близнюками Ромулом і Ремом. Первісна релігія в римлян була анімістична зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про Вовчицю, яка вигодувала Ромула і Рема. У духовному життя римлян найбільшого поширення набула епікурейська філософія. Найповніше римський епікуреїзм відбито в поемі “Про природу речей” Тіта Лукреція Кара. Новим словом в архітектурі став “храм усіх богів” – Пантеон. “Хліба та видовищ!” – це гасло стає головним стрижнем римського буття. Загальна риса інтелектуального життя перших століть імперії – значний інтерес до філософії. Найбільше праць з етики, що стала переважаючим напрямом вивчення, створив Луцій Анней Сенека.