45. Українське національне відродження в Надніпрянщині (кінець 18 – перша половина 19 ст.)

У XIX столітті українські етнічні землі входили до складу двох великих імперій - Російської та Австрійської (з 1867 року Австро-Угорської). В Російській імперії на початок XIX ст. склався поділ українських земель на дев'ять губерній: Київську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську, Харківську, Херсонську, Таврійську, Подільську і Волинську. У 1815 р. до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 183] р. увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній. Під владою імперії Габсбургів знаходились Східна Галичина, Буковина і Закарпаття. Наприкінці XVIII ст. на захоплених внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землях австрійський уряд утворив коронний край - Королівство Галичини І Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Коли у 1867 році постала Австро-Угорська імперій то Галичина і Буковина залишилась в австрійській частині - Цислейтанії, а Закарпаття потрапило до угорської частини - Транслейтанії.

У XIX ст. і Росія, І Австро-Угорщина пройшли через реформаційні перетворення, котрі визначили перехід цих країн до якісно нового соціально-економічного стану, до економіки, головну сутність якої визначає капіталістичне товарне виробництво

Український національний рух у XIX ст. Український національних рух у XIX столітті не був якимось особливим і відокремленим від європейської дійсності явищем. Процеси національного відродження розгортаються у багатьох народів Центральної і Східної Європи. Характерно, що початковим центром, своєрідною колискою українського культурного відродження стала Слобожанщина. Визначну роль відіграло відкриття у Харкові першого в Підросійській Україні університету. Засновано його було за Ініціативою української інтелігенції і значною мірою громадським коштом у 1805 році. Новоутворений університет став не тільки науково-освітнім центром, а й зберігачем та провідником української культури. Харківський університет, при якому були відкриті друкарня і книгарня, стимулював розвиток на Слобожанщині місцевих газет і журналів, українських спочатку за тематикою, а потім і за мовою. Під безпосередньою егідою університету було закладено основи української професійної журналістики - почали виходити перший в Україні масовий журнал "Украииский вестник", газета "Харьковские известия" та інші видання.

Процеси національного пробудження проходили і в Підавстрійській Україні. Характерно, що тут першими будителями культурного відродження виступали священники греко-католицької церкви, а з 30-х років усе помітнішу роль відігравала університетська молодь. Велику першопроходницьку роль відіграло львівське просвітницьке угрупування "Руська трійця" у складі Івана Вагілевича, Якова Головацького, Маркіяна Шашкевича. Найбільш відомим результатом їх діяльності став виданий у 1836 році альманах "Русалка Дністровая". У різноманітних художніх, публіцистичних, науково-історичних творах опублікованих у ньому проголошувалась і пропагувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, вказувалось на важливість вивчення історичного минулого свого народу.

Свідченням того, що український рух у 40-х роках XIX ст. виходить за межі фази пробудження є, зокрема, початок процесу його політизації. Цей процесе знайшов своє відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і Головної Руської Ради.

Кирило-Мефодіївське братство стало першою українською політичною організацією в новітні часи. Товариство утворилось на початку 1846 року і проіснувало трохи більше року. Його засновниками стали професор Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель з Полтави Василь Білозерський. В роботі товариства брали участь Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб. Дмитро Пильчиков.

Ідеологію кирило-мефодіївців найбільш повно відображають програмні документи товариства - "Книга буття українського народу" і "Статут Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія". Головну мету своєї діяльності члени товариства вбачали в утвердженні національно-державної незалежності України у конфедеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гноблення та їх федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-иросвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства і ліквідацію кріпацтва.

Навесні 1847 р. товариство було розкрито, а усіх його учасників заарештовано. За слідством уважно наглядав сам Микола І. Він же затверджував і вирок Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало дуже недовго, та його ідеї на багато років уперед визначили основну спрямованість ідеології українського національно - визвольного руху.

46. Національне пробудження на західно українських землях (кін 18 – перша половина 19 ст.) У першій половині XIX ст, коли адміністративний східні й південні українські землі були возз'єднані в складі Російської держави, західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, шо перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 р., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в «королівство Галичини і Лодомерії». Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно «королівство» поділялося на 19 округів (дистриктів), керували якими призначувані австрійським урядом окружні старости. До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та частина Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ становила Буковина з центром у м. Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

У складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства ще з XVII ст, перебувало Закарпаття. Закарпаття було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва, становлячи 4 комітати (жупи): Березький, Мармароський, Угочанський та Ужанський. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.

Австрійська монархія на початку XIX ст. була однією з найвідсталіших феодальних держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, онімечити, асимілювати західноукраїнське населення, розірвати його єдність з Наддніпрянською Україною, припинити розвиток української мови й культури. Разом з цим польські шляхтичі прагнули полонізувати українцівГаличини, румунські феодали намагались румунізувати українське населення Буковини, а угорські поміщики проводили в Закарпатті політикумадяризації.

Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти кріпосницького гноблення. Вони домагалися повернення захоплених поміщиками земель, зменшення панщини та інших повинностей, обмеження влади й сваволі феодалів і, нарешті, повного звільнення від кріпацтва, відібрання в поміщиків земель та їх розподілу.

Антикріпосницька боротьба селян виливалася в різні форми: скарги селян на поміщиків у державні установи, спори громад із домініями (маєтками), втечі від поміщиків, потрави панських посівів і лук, підпали поміщицьких маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною, відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришків-ських загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання.

Найбільш інтенсивно суспільно-політичний рух розвивався в Галичині. У польських таємних організаціях і гуртках («Союз друзів народу», «Співдружність польського народу», «Союз вільних галичан», «Союз синів вітчизни» та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі та в інших місцях, брали участь і українці, особливо представники українського студентства.

Одночасно з польським розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові, серед прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії і Львівського університету склався гурток, ,який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—і 866) і Яків Головацький (1814—1888) розмовляли в університеті й семінарії українського («руською») мовою, був прозваний реакційними студентами «Руською трійцею». Ця назва й закріпилася за гуртком. До цього гуртка, крім засновників, входили Г. Ількевич, М. Кульчшдький, М. Устиянович та ін.

Найбільш значною заслугою Шашкевича, Вагилевича й Головацького було видання в 1837 р. у Будапешті збірки «Русалка Дністровая.У цій збірці були опубліковані українські народні думи, історичні пісні, жіночі пісні, колискові, оригінальні поезії і прозові твори Шашкевича, Вагилевича і Головацького, переклади сербських народних пісень, уривки давніх рукописів та ін.

У 40-і роки український національний рух у Східній Галичині продовжував розвиватись. У 1846—1847 рр. брати Іван та Яків Головацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки».

середину XIX ст. в ряді країн Європи наростав революційний рух, спрямований проти феодальних відносин і абсолютних монархій. Звістки про революцію у Відні й Будапешті уже 18 березня донеслися до Галичини, Буковини та Закарпаття. Революційні події дістали цілковите схвалення й бурхливу підтримку широких кіл місцевого населення — поляків, українців, румун, угорців, німців. У Львові, Чернівцях, Ужгороді відбулися масові народні демонстрації. Незабаром були звільнені політичні в'язні, в багатьох місцях почалося формування національної гвардії, а у Львові сформований також студентський (академічний) легіон.

Велике збудження революція викликала серед селянства. З'явилася пряма загроза масового селянського повстання. Щоб йому запобігти, Фердінанд 17 квітня 1848 р. підписав патент (указ) про скасування в Галичині з 15 травня 1848 р. «всіх панщинних робіт і підданських данин» «за винагороду в майбутньому за рахунок держави. Під натиском масових селянських рухів на Буковині, що охопили край навесні і влітку 1848 р., австрійський уряд 9 серпня 1848 р. поширив дію указу від 17 квітня про скасування панщини в Галичині на Буковину, починаючи з 1 липня. На Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було оголошено закон угорського сейму від 18 березня 1848 р. про скасування кріпацтва та феодальних повииностей.

13 квітня 1848 р. створена Центральна рада народова у Львові. Рада народова виступила за відновлення Польщі в межах 1772 р. у формі польської автономної провінції у складі Австрії з включенням до неї Правобережної й Західної України.

Українська інтелігенція й уніатське духівництво для керівництва політичним і національним рухом українського населення 2 травня

1848 р.у Львові, за згодою губернатора, створили політичну організацію — Головну руську раду. ЇЇ головою став Г. Яхимович, 15 травня 1848 р. Головна руська рада почала видавати свою газету — «Зорю Галицьку», що була першою у Львові газетою українською мовою.

Головна руська рада висунула помірковані вимоги, які стосувалися захисту наданих конституцією політичних свобод і задоволення культурно-національних запитів українського населення. Вона вимагала ввести в школах Східної Галичини навчання українською мовою, закони і урядові розпорядження публікувати і українською мовою, дозволити українцям займати всі державні посади, уніатське духівництво зрівняти в правах із католицьким, всі урядові чиновники, призначувані в Східну Галичину, повинні знати українську мову. Західну (польську) і Східну (українську) Галичину поділити на дві окремі адміністративні одиниці.

Головна руська рада скликала у жовтні 1848 р. у Львові перший з'їзд діячів науки й культури — Собор руських учених. На з'їзді було створено «Галицько-Руську матицю» — товариство для видання й розповсюдження дешевих книг, для організації освіти народу. Наприкінці 1848 р. з дозволу цісаря у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови й літератури, на якій з січня 1849р. почав викладацьку роботу Яків Головацький.

23 травня 1848 р. у Львові створили «Руський собор», що мав протистояти Головній руській раді.

Масовий селянський рух, що розгортався у 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, був однією з причин, що привів до падіння кріпосного права.