33. Національно-визвольна війна під проводом б. Хмельницького: причини, етапи, наслідки

Причини, характер та рушійні сили війни.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст.

були:

1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів.

2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при

зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування

міст, вказівки на другосортність й неповноцінність

українців.

3. Соціальне гноблення:

• зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання

податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої

залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля,

експлуатація з боку євреїв-орендаторів;

• посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та

політичному становищі української православної шляхти, обмеження її

інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним,

релігійним, антифеодальним.

Головною рушійною силою визвольної війни було козацтво.

Цілями Національно-визвольної війни були:

. усунення польського домінування, створення Української держави;

. ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на

землю;

. затвердження козацького типу господарювання на основі буржуазної

власності на землю.

Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна" (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання" (народне, козацьке, селянське, українське), „революція" (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо ■закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

І період (лютий 1648 - серпень 1657р.) - початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави - Гетьманщини.

П період (вересень 1657 - червень 1663 р.) - громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну. III період (червень 1663 - вересень 1676 р.) - боротьба за возз'єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

• Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію. .

Початком української національної революції вважають захоплення повстанцями в січні 1648 р. Запорізької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Богдана Хмельницького.

Перший період ііаціонально-визіюлі.ної боротьби під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 рр.) можна умовно розділити на 4-5 етапів:

• 1648—1649 рр. - розгортання національно-визвольної боротьби, формування основних сил революції, перші перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, трансформація автономіських поглядів Б. Хмельницького, підписання Зборівського договору початок розбудови незалежної Української держави;

Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він ті кас на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорізька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була епізодом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання. Намагаючись „якнайшвидше придушити козацьке свавілля'¹ у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил І посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад З тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.

Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок і у козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте необхідно враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.

У грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.

34. Хмельниччина в українській історіографії Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв'язав Грушевський на сторінках "Історії України-Руси", було питання появи та розвитку українського козацтва, його місце в історії українського народу. Насамперед історик з'ясовує роль внутрішніх і зовнішніх факторів, які зумовили появу козацтва (до перших він відносить посилення феодального гніту, який виштовхував з суспільного середовища різні верстви населення, передусім селян; до других - загрозу спустошливих вторгнень на українські землі кримських татар). М.Грушевський дотримувався точки зору, що козацтво - це продукт усього попереднього соціального та економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом козацтва вчений найперше вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі. Грушевський дотримується "уходницької" теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи, однак, ролі втеч селянських мас як соціального фактору, що сприяв чисельності козацтва. Водночас історик підкреслював, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення - бояри, міщани, дрібна шляхта. За його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй історії. Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості, перетворюючись в окремий стан із своїми правами та привілеями.

М.Грушевський надзвичайно високо оцінює місце та значення козацтва в історії українського народу. Принциповою є думка автора про конструктивну роль козацтва в різних сферах історичного розвитку України, яке всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало й освоювало територію "дикого поля", захищало рідну землю від татарських орд.

Окремо розглянута проблема заснування та розвитку Запорізької Січі. Грушевський оцінює це явище як важливу подію в історії козацтва, що істотно розширила його політичний світогляд, вивела на дорогу міжнародного життя. Запоріжжя, - на думку вченого, стало огнищем козацької сили, солідарності, організованості.

Серед багатьох проблем, порушених і розроблених Грушевським на сторінках "Історії України-Руси", особливе місце належить визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Вчений аналізує комплекс причин, які зродили цей могутній народний вибух, показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, оцінює зміст укладених договорів та угод, хоча не завжди оцінки бувають однозначними й категоричними (IX том).

Останній, X том праці, присвячений історії України у 1657-1658 рр. М.Грушевський схарактеризував і оцінив найважливіші події того часу - повстання під проводом полтавського полковника М.Пушкаря та кошового отамана Я.Барабана, обставини укладення шведсько-української угоди та відновлення кримсько-українського союзу. Відтворено перші кроки царизму на шляху ліквідації автономного устрою України, показано наростання напруженості між новим гетьманом І.Виговським і царським урядом, що вилилось у відкритий конфлікт. У центр уваги історика потрапив комплекс гострих питань, пов'язаних з укладенням Гадяцької угоди 1658 р. між І.Виговським і польським королем. Грушевський намагається розібратися у причинах, які зумовили цей крок гетьмана та осіб з його оточення, аналізує зміст самої угоди. Так, М.Грушевський не погоджувався з версією про І.Виговського як "зрадника". Нового гетьмана він оцінював як видатного керівника козаччини.