23. Столітня війна: передумови, основні етапи, результати

Столітня війна (1337—1453) — тривалий військово-політичний конфлікт між Англією і Францією, причиною якого стало прагнення Англії повернути території на континенти, що раніше належали англійським королям. Крім того, англійські королі були зв'язані сімейними узами з французькою династією Капетингів, унаслідок чого пред'являли претензії на французький престол. У свою чергу Франція прагнула витіснити англійців Аквітанії (яка була закріплена за ними Паризьким договором 1259 р.). Не дивлячись на початкові успіхи, Англія зазнала поразки у війні, в результаті на континенті у неї збереглося всього одне володіння — порт Кале, який вона утримувала до 1559 р. Війна продовжувалася 116 років (з перервами). Столітня війна була низкою різних конфліктів: Перший (Війна Едвардіанська) продовжувався в 1337—1360, другий (Каролінська війна) — в 1369—1389, третій — Ланкастерська війна — в 1415—1429, четвертий — в 1429—1453. Термін «Сторічна війна» — узагальнювальна для цих конфліктів назва — з'явився пізніше. Причини Війну розпочав англійський король Едуард III, що був по материнській лінії онуком французького короля Філіпа IV Красивого з династії Капетингів. Після смерті в 1328 р. Карла IV, останнього представника прямої гілки Капетингів, і коронації Філіп VI (Валуа) згідно салічному закону, Едуард заявив про свої права на французький трон. Восени 1337 р. англійці зробили напад в Пікардії. Їх підтримали фландрські міста і феодали і міста південного заходу Франції. Перший етап Перший етап війни був успішним для Англії. Едуард взяв ряд переконливих перемог, зокрема в битві при Кресі (1346). У 1347 англійці завоювали порт Калі. У 1356 англійська армія під командуванням сина Едуарда III Чорного принца завдала нищівної поразки французам в битві при Пуатьє, узявши в полон короля Іоанна II Доброго. Військові невдачі і економічні труднощі привели до народних обурень — Паризького повстання (1357—1358 р.) і Жакерії (1358 р.). Французи були вимушені укласти принизливий для Франції мир в Бретіньї (1360 р.). Посилення Франції Скориставшись передихом, французький король Карл V реорганізував армію, підсиливши її артилерією, і провів економічні реформи. Це дозволило французам на другому етапі війни, в 1370-х, добитися значних військових успіхів. У зв'язку з крайнім виснаженням обох сторін в 1396 р. вони уклали перемир'я. Окупація Франції. Проте за наступного французького короля, недоумкуватого Карла VI, англійці знову стали досягати перемоги, зокрема розгромили французів в битві при Азенкурі (1415 р.). Англійський трон, що займав в цей час, король Генрих V за п'ять років підпорядкував собі приблизно половину території Франції і добився визнання договору в Труа (1420 р.), що передбачав об'єднання двох країн під владою англійської корони. Поразка Англії Перелом наступив в 1420-х роках, на четвертому етапі війни, після того, як французьку армію очолила Жанна д'Арк. Під її керівництвом французи визволили від англійців Орлеан (1429 р). Навіть страта Жанни д’Арк в 1431 р. не перешкодила французам успішно завершити військові дії. У 1435 році герцог Бургундський уклав союзний договір з королем Франції Карлом VII. До 1436 Париж перейшов під контроль французів. У 1450 французька армія отримала переконливу перемогу в битві у норманського міста Кан. У 1453 році капітуляція англійського гарнізону в Бордо поклала кінець Сторічній війні.

24. Епоха Відродження Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. У XIV-XV ст. серед інтелектуалів Італії зростало захоплення куль-турою стародавніх греків і римлян, на той час майже забутою. Вона приваблювала їх, передусім, шанобливим ставленням до людини. По-борників античної культури пізніше назвали гуманістами (від ла-тинського слова гуманус — людський). Зусиллями гуманістів ця культура воскресла з мороку забуття, стала основою нової культури, яку назвали Відродженням, чи, французькою, Ренесансом. Згадаємо, середньовічна церква трактувала людину істотою грі-ховною, а працю — божою карою за людські гріхи. Таке ставлення до людини гуманісти (вони походили з найрізноманітніших соціальних верств і прошарків) вважали несправедливим. Людина прирече-на страждати? Ні, запевняли гуманісти, вона богоподібна й розумна і заслуговує на любов та шану. Гуманісти обстоювали права людської особистості. Людина має право насолоджуватися природою, коханням, славою. Проте в неї є й обов'язки. Скажімо, вона повинна бути справедливою, порядною, працьовитою, жертвувати особистою вигодою задля громадських інтересів. Гуманісти вважали, що людина має прагнути до знань, а не марнувати життя в монастирській келії. Творча праця та освіченість — ось що відрізняє людину від худоби. Гуманісти згадували мудру заувагу римського письменника й філософа Сенеки: «Ніщо не варте більшої хвали, ніж людська душа, в порівнянні з її величчю ніщо не є великим».

Так побожно ставилися гуманісти до людини. А яким бачилося їм досконале суспільство? В такому суспільстві не буде війн, розбою, тиранії, в ньому процвітатимуть політичні свободи. Громадяни жи-тимуть за законами, складеними в інтересах більшості, віддаватимуть-ся громадським справам. Гуманісти схвалювали господарську заповзятливість, допускали збагачення, однак застерігали, що над-мірний потяг до багатства псує людину, а тому шкідливий для суспі-льства. Людина має бути щедрою, великодушною. Гуманісти об'єднувалися в гуртки, що складалися в ряді міст Іта-лії. Однак центром гуманістичного руху стала Флоренція. Сміливі, свіжі ідеї гуманістів заворожували багатьох. Ними захоп-лювалися непоодинокі вельможі, міські патриції, багаті купці, сень-йори, навіть духовні особи (включаючи пап). Гуманістів охоче запрошували викладати філософію, історію та інші гуманітарні (звер-нені до людини, суспільства) науки в школах й університетах. Родоначальником гуманізму в літературі став флорентієць Франческо Петрарка (1304-1374). У своїй «Книзі пісень» він оспівав своє кохання до Лаури (невідомо — реальної чи вигаданої особи). Цим поет кинув виклик середньовічній церкві, яка вважала жінку попліч-ницею диявола. Петрарка ганив схоластику за її пустопорожні муд-рування, захоплювався гуманітарними науками. Він був закоханий в античну культуру, користувався не зіпсованою середньовічною лати-ною, яку порівнював із засохлим деревом без листя й плодів, а бага-тою, гнучкою класичною латинською мовою. Однодумцем Петрарки був Джованні Боккаччо (1313-1375) — автор збірки оповідок «Декамерон». Він цінував у людині не її поход-ження, а розум, мужність, порядність. Боккаччо глузував із лицемір-ства та святенництва, тому накликав на себе гнів церкви. Інший видатний італійський гуманіст XV ст. Лоренцо Балла ра-тував за те, щоб церква займалася виключно питаннями віри і не втручалася в мирські справи. В італійському мистецтві XIV-XV ст. ідеї Відродження й гуманіз-му втілювали скульптор Донателло, художник Мазаччо та ін.