1.2. Правове регулювання забезпечення радіаційної безпеки за законодавством України

Держава, яка розвиває таку потенційно небезпечну сферу людської діяльності, як використання ядерної енергії, повинна законодавчо гарантувати своїм громадянам забезпечення безпеки і дотримання їх прав, в першу чергу, права на безпечне від радіоактивного забруднення навколишнє природне середовище. У зв’язку з вищевикладеним, доцільно, на нашу думку, відзначити, що вже перші політичні документи нашої незалежної держави містили нормативно-правові вимоги, спрямовані на забезпечення радіаційної безпеки. Зокрема в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року зафіксовано, що на державу покладається обов’язок щодо забезпечення екологічної безпеки громадян, збереження генофонду народу, передбачається можливість заборони та припинення функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, якщо вони спроможні створити загрозу екологічної безпеки¹. Ці положення повною мірою поширюються і на радіаційну безпеку як складову екологічної.

Основу формування системи правового регулювання забезпечення радіаційної безпеки, на нашу думку, було покладено Концепцію державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні, затверджену постановою Верховної Ради України від 15 січня 1994 року². Вона визначила основи державного регулювання безпеки використання ядерної енергії та принципи, на яких має грунтуватися законодавство у зазначеній сфері. Ними стали пріоритет захисту людини, розмежування функцій державного управління і державного регулювання безпеки використання ядерної енергії, заборона певних видів діяльності у сфері використання ядерної енергії без ліцензії тощо.

Відзначимо, що вміст елементів, що несуть в своїй основі правовий режим забезпечення радіаційної безпеки, мають подвійну природу. З одного боку, в них знайшли відображення основні вимоги єдиного режиму екологічної безпеки, з другого – специфіка правового регулювання відносин в сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки. Спираючись на вищевикладене, всі нормативно – правові акти, які регулюють відносини у сфері радіаційної безпеки, можна поділити на два види: загальні та спеціальні.

До загальних, на нашу думку, слід віднести правові акти, які закріплюють основні положення охорони навколишнього природного середовища від радіоактивного забруднення як одного з видів забруднення довкілля, що проявляється у завданні шкідливого іонізуючого впливу життю і здоров’ю людини, рослинному, тваринному світу та матеріальним цінностям.

Нормативно-правовим актом законодавчого характеру, який визначив правові основи охорони навколишнього природного середовища від радіоактивного забруднення, став Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року¹, який на сьогоднішній день є базовим (рамковим) у системі природоохоронного, природноресурсового та антропоохоронного законодавства. У ст. 9 зазначеного закону закріплено систему екологічних прав громадян, серед яких право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище (право на екологічну безпеку). Будь-яку інформацію про радіацію, яка впливає або може вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людини, вищенаведений нормативно-правовий акт відносить до екологічної інформації.

До факторів, що впливають на стан довкілля, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” відносить також шкідливий іонізуючий вплив та радіоактивне забруднення. Даний законодавчий акт зобов’язав місцеві ради, підприємства, установи, організації та громадян при здійсненні своєї діяльності вживати необхідних заходів щодо запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів іонізуючого впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я людини в населених пунктах, рекреаційних і заповідних зонах, а також в місцях масового скупчення і розмноження диких тварин.

Відзначимо, що цей нормативно-правовий акт також чітко визначив зобов’язання підприємств, установ та організацій, які здійснюють господарську чи іншу діяльність, пов’язану з використанням радіоактивних речовин у різних формах і з будь-якою метою, щодо забезпечення екологічної безпеки цієї діяльності, яка виключала б можливість радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища та негативного впливу на здоров’я людей у процесі видобутку, збагачення, транспортування, переробки, використання та захоронення радіоактивних речовин(ст.54).

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” містить правову норму, яка передбачає відповідальність винної особи у порушенні природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні радіоактивних речовин та відходів.

Не менш важливим законодавчим актом, який визначає основи правового регулювання забезпечення радіаційної безпеки для життя і здоров’я людини виступає Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року¹. Даний нормативно-правовий акт іонізуюче випромінювання відносить до факторів, що впливають або можуть вплинути на здоров’я людини чи на здоров’я майбутніх поколінь.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” встановлює загальні вимоги щодо радіаційної безпеки до підприємств установ, організацій, які здійснюють роботу з джерелами іонізуючого випромінювання. Так ст. 23 даного нормативно-правового акту має безпосередньо назву “Забезпечення радіаційної безпеки” і зобов’язує підприємства, установи, організації, що виробляють, зберігають, транспортують, використовують РР та ДІВ, здійснюють їх захоронення, знищення чи утилізацію, чітко дотримуватись норм радіаційної безпеки, відповідних санітарних правил, а також норм, установлених іншими актами законодавства, що містять вимоги радіаційної безпеки. Як видно, дані положення носять лише відсилочний характер.

Підприємства, установи, організації, підприємці та громадяни, які порушили санітарне законодавство, що призвело до виникнення радіаційних уражень, тривалої або тимчасової втрати працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов’язані відшкодувати збитки громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення зазначених уражень виступає одним з основних напрямів діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби(ст.33).

Вказаний закон визначає різного роду заходи щодо запобігання і ліквідації радіаційних уражень людей та передбачає, у разі необхідності, створення Державної надзвичайної протиепідемічної комісії при Кабінеті Міністрів України.

До загальних нормативно-правових актів дисертантка відносить також Закони України: “Про безпечність та якість харчових продуктів” від 23 грудня 1997 року (із змінами, внесеними згідно із законом від 31 травня 2007 року)¹, “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року ², “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 року³ тощо. Вони також вміщують в собі правові норми, які мають здебільшого відсилочний характер до законодавства у сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки.

Ряд норм природноресурсового законодавства України, що регулюють охорону земель, надр, вод, атмосферного повітря, рослинного і тваринного cвіту, спрямовані також на забезпечення радіаційної безпеки. Так Закон України “Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 року (із змінами, внесеними згідно із законом від 3 червнея 2004 року)¹, встановлює групу нормативів у галузі охорони атмосферного повітря, дотримання яких запобігає виникненню небезпеки для здоров’я людини та стану навколишнього природного середовища (нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря), в тому числі і рівні іонізуючого впливу на стан атмосферного повітря населених пунктів. Відповідно до даного нормативно-правового акту для кожного стаціонарного джерела іонізуючого випромінювання встановлюється норматив гранично допустимого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел, за якого фізичний та біологічний вплив усіх джерел у цьому районі з урахуванням перспектив його розвитку не призведе до перевищення нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря(ст.6-8).

Водний кодекс України від 6 червня 1995 року² закріпив нормативи екологічної безпеки водокористування, серед яких виділяються допустимі концентрації радіоактивних речовин у водних об’єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення(ст.36). Даний кодифікований акт містить заборону скидання у водні об’єкти радіоактивних відходів(ст.99) та окремо виділяє охорону внутрішніх морських вод та територіального моря від скидання з суден і плавучих засобів, платформ та інших морських споруд і повітряних суден радіоактивних речовин, а також радіоактивних відходів, які можуть спричинити забруднення моря(ст.102).

Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року¹ також містить норми, які спрямовані на забезпечення радіаційної безпеки. Зокрема передбачає, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність відносяться землі атомної енергетики, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (ст. 84). Крім того, підставою для примусового припинення прав на земельну ділянку у судовому порядку є неусунення допущених порушень законодавства, а саме забруднення земель радіоактивними речовинами (ст. 143).

Захист земель від забруднення радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів виступає однією з складових охорони земель. Радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені землі Земельний кодекс відносить до техногенно-забруднених земель, які у разі неможливості одержання екологічно чистої продукції та перебування людей на цих земельних ділянках є небезпечними для їх здоров’я і підлягають консервації.

1. Земельний кодекс України встановлює також відповідальність громадян та юридичних осіб за псування сільськогосподарських угідь та інших земель, шляхом їх забрудненням радіоактивними речовинами(Ст. 211) .

Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 року ( в редакції Закону України від 8 лютого 2006 року)² також визначив, що особи, винні у знищенні або пошкодженні лісу внаслідок його забруднення радіоактивними речовинами, несуть відповідальність за порушення лісового законодавства(дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну).

Вагоме значення для забезпечення радіаційної безпеки, на думку дисертантки, мають і підзаконні нормативно-правові акти. Так, постанова Верховної Ради України “Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища” від 29 жовтня 1992 року¹, якою безпосередньо передбачено, що у разі перевищення рівня іонізуючого впливу та радіоактивного забруднення діяльність підприємств обмежується або тимчасово забороняється (зупиняється). Оскільки радіаційна безпека є складовою екологічної, то положення даного нормативного акту стосовно обмеження або тимчасової заборони (зупинення) діяльності підприємств у разі порушення екологічних нормативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпеки поширюються й на нормативи та стандарти радіаційної безпеки. Таким чином, на нашу думку, положення зазначеного Порядку поширюються й на підприємства, які здійснюють діяльність, яка пов’язана з можливим впливом іонізуючого випромінювання.

Слід також відмітити, що положення охорони навколишнього природного середовища від радіоактивного забруднення містять в собі і кодифіковані акти, які регулюють досить широке коло суспільних відносин. Стаття 1187 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року² визначає діяльність, пов’язану з використанням, зберіганням радіоактивних речовин як джерело підвищеної небезпеки та встановлює правові засади відшкодування шкоди, завданої таким джерелом.

Положення Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року³ щодо забезпечення радіаційної безпеки носять відсилочний характер. Зокрема ст.306 передбачає загальні умови перевезення вантажів, а також окремо визначаються особливі умови перевезення радіоактивних речовин, що визначаються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

Митний кодекс України від 11 липня 2002 року¹, який спрямований на забезпечення захисту економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та громадян, а також забезпечення додержання законодавства України з питань митної справи, передбачає спрощений порядок митного оформлення радіоактивних матеріалів(ст.79).

Перелік правопорушень у сфері радіаційної безпеки, за скоєння яких наступає адміністративна чи кримінальна відповідальність містять в собі Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року² та Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року³.

Аналіз положень зазначених нормативно-правових актів дає можливість зробити висновок про те, що забезпечення радіаційної безпеки є пріоритетним напрямком державної політики України. Законодавчі акти загального призначення, визначаючи право громадян на екологічну безпеку та інформацію, закріплюють також і право на радіаційну безпеку та одержання інформації у цій сфері. Цим правам кореспондує обов’язок підприємств, установ, організацій щодо запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів іонізуючого впливу на навколишнє природне середовище і дотримання вимог радіаційної безпеки.

Правове регулювання відносин, пов’язаних із забезпеченням радіаційної безпеки, базується на врахуванні специфічних властивостей ядерних матеріалів, радіоактивних речовин, а саме особливих властивостей радіації. У зв’язку з цим система заборон і зобов’язань у цій сфері спрямована, перш за все, на забезпечення радіаційної безпеки, попередження небезпеки радіоактивного опромінення. Відповідні норми закріплені в низці нормативно-правових актів, які різняться за своєю юридичною силою та формою закріплення. В залежності від конкретизації вимог забезпечення радіаційної безпеки їх можна класифікувати на групи. До першої групи, на нашу думку, належать нормативно-правові акти, які визначають правові засади забезпечення радіаційної безпеки. Нормативні документи, в яких безпосередньо містяться вимоги по забезпеченню радіаційної безпеки при використанні різного роду джерел іонізуючого випромінювання відносяться, до другої групи.

Зокрема, до першої групи нормативно-правових актів у сфері забезпечення радіаційної безпеки належать міжнародні конвенції, учасницею яких є України, закони та підзаконні акти. Серед міжнародно-правових джерел, ратифікованих Верховною Радою України, які є частиною національного законодавства ( ч.1 ст.9 Конституції України), слід виокремити наступні: “Об’єднану конвенцію про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами” від 5 вересня 1997 року(ратифіковану Україною 20 квітня 2000 року)¹, “Конвенцію про ядерну безпеку” від 17 червня 1994 року(ратифіковану Україною 17 грудня 1997 року)², “Конвенцію про фізичний захист ядерного матеріалу та ядерних установок” від 6 травня 1987 року(ратифіковану Україною 5 травня 1993 року)³, “Про допомогу в разі ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації” від 26 вересня 1986 року(ратифіковану Указом Президіуму Верховною Радою УРСР від 30 грудня 1986 року)⁴ , “Конвенцію про оперативне оповіщення про ядерну аварію” від 26 вересня 1986 року (ратифіковану Указом Президії ВР УРСР від 30 грудня 1986 року)¹, “Віденську конвенцію про цивільну відповідальність за ядерну шкоду” від 21 травня 1963 року (ратифіковану Україною 12 липня 1996 року)² та інші.

Так, метою Конвенції про ядерну безпеку виступає створення і підтримання на ядерних установках ефективних засобів захисту від потенційної радіаційної небезпеки, з тим, щоб захистити окремих осіб, суспільство в цілому і навколишнє середовище від шкідливого впливу іонізуючих випромінювань від таких установок. Кожна договірна сторона, згідно з даним міжнародним актом, зобов’язана вжити відповідних заходів для забезпечення того, щоб у всіх експлуатаційних станах радіаційне опромінювання персоналу та населення, що створюється ядерною установкою, підтримувалося на розумно досяжному низькому рівні та щоб жодна людина не отримувала доз опромінювання, які перевищують встановлені національні дозові обмеження(ст.10).

Відповідно до Національної доповіді України “Про виконання зобов’язань, що випливають з Конвенції про ядерну безпеку у 2005 році” значення фактичних викидів, що реєструються штатними системами радіаційного контролю на АЕС України, суттєво нижчі значень допустимих викидів, які встановлені з урахуванням відповідних квот ліміту дози опромінення населення. Стан навколишнього природного середовища на території району розміщення ядерних установок контролюється штатними системами радіаційного контролю відповідно до діючих Регламентів радіаційного контролю³. Також в зазначеному документі зафіксовано, що в Україні ефективність заходів радіаційного захисту оцінюється за результатами радіаційного контролю, а також аналізу динаміки контрольованих показників індивідуальних доз опромінення населення. Дійсно, постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2001 року було затверджено “Порядок створення єдиної державної системи контролю та обліку індивідуальних доз опромінення населення”¹ і в розвиток цієї постанови розроблено проект та план поетапного створення даної системи. Однак і до сьогодні вони залишились не реалізованими, а питання правового регулювання обліку індивідуальних доз відкритим.

“Об’єднана конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами” передбачає, що кожна із сторін, які домовляються, створюють та підтримують законодавчу та регулюючу основу для забезпечення безпеки поводження з відпрацьованим паливом та радіоактивними відходами. Це зумовлює наявність, в першу чергу, відповідних національних вимог відносно радіаційної безпеки. Даний міжнародний акт також містить положення про радіаційний захист, зокрема встановлюється, що кожна сторона, що домовляється, вживає відповідних заходів для забезпечення того, щоб протягом строку експлуатації установки для поводження з відпрацьованим паливом чи радіоактивними відходами:

1) радіаційне опромінення персоналу та населення, спричинене установкою, утримувалось на розумно досяжному низькому рівні з урахуванням економічних та соціальних факторів;

2) жодна людина за нормальних умов не отримувала доз опромінення, що перевищують встановлені національні дозові межі, які належним чином враховують схвалені на міжнародному рівні норми в галузі радіаційного захисту;

3) вживались заходи для попередження незапланованих та неконтрольованих викидів радіоактивних матеріалів у навколишнє середовище(ст.24).

Однак деякі положення “Об’єднаної конвенції про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами”, на нашу думку, в певній мірі суперечать законодавству України у сфері використання ядерної енергії.

Зокрема положення Об’єднаної конвенції про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами (ст.10), дозволяють захоронення відпрацьованого ядерного палива у відповідності до зобов’язань, де йдеться про захоронення радіоактивних відходів. Дане положення не відповідає Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”(абз.8, ст.17) та Закону України “Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення” від 8 вересня 2005 року¹ , якими передбачено, що сховища, призначені для захоронення відпрацьованого ядерного палива, відносяться до об’єктів, що мають загальнодержавне значення і для прийняття рішення про розміщення, проектування, будівництво їх необхідне прийняття Верховною Радою України відповідного спеціального закону.

Питання захоронення відпрацьованого ядерного палива є надзвичайно актуальним для нашої держави. Зокрема 26 грудня 2005 року між НАЕК “Енергоатом” і американською компанією укладена угода про проектування і будівництво сховища відпрацьованого сухого ядерного палива на території ЧАЕС². Позиція НАЕК “Енергоатому”, на нашу думку, цілком зрозуміла, адже сьогодні Україна вимушена вивозити відпрацьоване ядерне паливо в Росію, що збільшує собівартість енергії, крім того прослідковується тенденція росту вартості вказаних послуг. Вирішити ці проблеми, а також питання поводження з високорадіоактивними відходами можна саме шляхом захоронення відпрацьованого ядерного палива на території України. Вся складність, на нашу думку, полягає в необхідності скрупульозного дотримання вимог радіаційної безпеки. Лише педантичність в дотриманні цих правил дасть можливість гарантувати неповторення Чорнобильської катастрофи.

“Конвенція про допомогу в разі ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації” та “Конвенція про оперативне оповіщення про ядерну аварію” закріплюють положення, згідно з якими в цілях сприяння безвідкладному наданню допомоги у випадках ядерної чи радіаційної аварії, держави-учасниці співпрацюють між собою і з МАГАТЕ для зведення до мінімуму їх наслідків і для захисту життя, майна і охорони навколишнього середовища від впливу радіоактивних викидів.

Основними вітчизняними законодавчими актами, в яких визначаються правові засади забезпечення радіаційної безпеки у сфері використання ядерної енергії, є закони України: “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, “Про поводження з радіоактивними відходами” від 30 червня 1995 року¹, “Про видобування і переробку уранових руд” від 19 листопада 1997 року², “Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання” від 14 січня 1998 року³, “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” від 11 січня 2000 року⁴, “Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання” від 19 жовтня 2000 року⁵, “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення” від 13 грудня 2001 року⁶, “Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування будівництво ядерних установок і об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення” та ряд інших.

Вищенаведені нормативно-правові акти визначають основи правового регулювання забезпечення радіаційної безпеки під час здійснення різних видів діяльності у сфері використання ядерної енергії. Наприклад, для забезпечення безпечного від негативного іонізуючого впливу життя і здоров’я людини та охорони довкілля від радіоактивного забруднення надзвичайно важливе значення, на нашу думку, має Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, який вперше закріпив права громадян та їх об’єднань у сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки.

Центральне місце, на нашу думку, у вищезазначеному законі займає розділ, який містить норми щодо здійснення державного регулювання у сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки(ст.22-30). Ці норми мають безпосереднє значення для забезпечення радіаційної безпеки, оскільки в них розкривається зміст державного регулювання(нормування, провадження дозвільної діяльності(ліцензування), нагляд) та закріплюються види діяльності, на які поширюється його дія. Слід звернути увагу на те, що в Законі України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” законодавець не закріпив функції державного регулювання радіаційної безпеки за конкретними органами державної влади. У зв’язку з цим, на нашу думку, необхідне чітке законодавче визначення органу державного регулювання забезпечення радіаційної безпеки, розмежування функцій між нині функціонуючими органами і встановлення їх відповідальності за неналежне виконання ними своїх повноважень у сфері забезпечення радіаційної безпеки.

Незважаючи на викладене вище, Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” закріпив положення про те, що у разі порушення законодавства у сфері радіаційної безпеки громадяни несуть дисциплінарну, цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність та визначив перелік таких правопорушень. Однак, ні у Кодексі України про адміністративні правопорушення, ні у Кримінальному Кодексі України склади правопорушень у сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки, хоча і містяться в зазначених кодексах, однак не виокремлені в окремі розділи, що не сприяє, на нашу думку, дотриманню вимог забезпечення радіаційної безпеки.

Звертає на себе увагу і той факт, що базовий закон у сфері використання ядерної енергії та радіаційної безпеки містить, на нашу думку, також і правотворчі недоліки. Зокрема, згідно зі змінами від 1 липня 2004 року¹із Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” була вилучена ч. 1 ст.15, якою закріплювалась обов’язковість страхування від ризику негативного впливу іонізуючого випромінювання, за рахунок коштів ліцензіата, персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання, а також державних інспекторів з нагляду за ядерною та радіаційною безпекою. Таким чином, ці категорії працівників залишилась без гарантії того, що в разі настання страхового випадку їм буде обов’язково виплачено певну компенсацію, яка була б спрямована на покращення їх життя та здоров’я. Законодавець тим самим звільнив ліцензіата від витрат коштів на здійснення обов’язкового страхування своїх працівників, що є, на нашу думку, недопустимим.

Для забезпечення радіаційної безпеки вагоме значення, на наш погляд, має також Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання”. Даний закон закріпив право кожної людини, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, на захист від впливу іонізуючого випромінювання. Це право забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впливу іонізуючого випромінювання на організм людини вище встановлених дозових меж опромінення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінення та відшкодуванням шкоди, заподіяної внаслідок впливу іонізуючого випромінювання. Окрім цього, громадяни України та їх об’єднання мають право на отримання інформації щодо рівнів опромінення людини та заходів захисту від впливу іонізуючого випромінювання в місцях їх проживання чи роботи від відповідних органів виконавчої влади, до відання яких належать функції захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання згідно з законодавством України.

Важливим фактором є те, що у Законі України “Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання” визначаються дозові межі опромінення, які, зокрема щодо населення - не повинні перевищувати одного мілізіверта на рік; персоналу об’єктів, на яких здійснюється практична діяльність, - 20 мілізеверт (ст.6), а також передбачаються заходи захисту життя та здоров’я людини у разі їх перевищення. Однак, недоліком цього нормативно - правового акту, як, на нашу думку, є те, що він лише визначає сумарну величину опромінення, а не закріплює окремих дозових меж опромінення у різних сферах використання ядерної енергії та від природних джерел іонізуючого випромінювання.

Наступним нормативно-правовим актом, який відноситься до першої групи джерел у сфері забезпечення радіаційної безпеки, є Закон України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії”, який закріпив правові та організаційні засади дозвільної діяльності у сфері використання ядерної енергії, яка спрямована на захист інтересів національної безпеки, запобігання перевищенню допустимих норм опромінення людей і забруднення довкілля, забезпечення радіаційної безпеки. Зокрема, в ст. 5 закону зафіксовано, що пріоритетність забезпечення радіаційної безпеки над іншими інтересами виступає одним з основних принципів дозвільної діяльності у сфері використання ядерної енергії.

Відповідно до Закону України “Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення”, рішення про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення, приймається Верховною Радою України шляхом прийняття відповідного закону. Для його обґрунтування необхідно додати ряд документів, однак серед переліку необхідних документів відсутній висновок державної експертизи ядерної та радіаційної безпеки, обов’язковість якої передбачена ст. 40 Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”. У зв’язку з вищевикладеним, на нашу думку, необхідно внести зміни до Закону України “Про порядок прийняття рішень про розміщення, проектування, будівництво ядерних установок і об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, які мають загальнодержавне значення”, закріпивши в ньому положення про те, що, окрім висновку державної екологічної експертизи, обов’язково необхідно додати й висновок державної експертизи ядерної та радіаційної безпеки.

Основи правового регулювання забезпечення радіаційної безпеки під час здійснення різних видів діяльності у сфері використання ядерної енергії закріплені в ряді інших нормативно-правових актів законодавчого характеру. Так законодавчим актом, який спрямований на забезпечення захисту людини та навколишнього природного середовища від шкідливого впливу радіоактивних відходів на сучасному етапі та в майбутньому, виступає Закон України “Про поводження з радіоактивними відходами”. Пріоритет захисту життя та здоров’я персоналу, населення та навколишнього природного середовища від впливу радіоактивних відходів згідно з державними нормами радіаційної безпеки виступає, відповідно до даного закону, одним з основних принципів державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами.

Центральне місце у вищезазначеному законі посідають норми, що регламентують порядок поводження з радіоактивними відходами, а саме їх зберігання та захоронення, експлуатацію та закриття(консервація) сховищ радіоактивних відходів(ст.17-21). В цих правових положеннях передбачено, що вся вищенаведена діяльність з радіоактивними відходами повинна обов’язково здійснюватись з дотриманням норм, правил і стандартів радіаційної безпеки.

Даний закон також передбачає, що земельні ділянки, відведені під сховища радіоактивних відходів, виводяться з господарського обороту і відмежовуються від суміжних територій санітарно-захисними зонами, де забороняється будь-яка інша діяльність, яка не забезпечує режим радіаційної безпеки.

Відповідно до Закону України “Про видобування і переробку уранових руд” забезпечення захисту персоналу, населення та охорони довкілля від іонізуючого випромінювання з урахуванням впливу радону та його дочірніх продуктів, а також запобігання радіоактивному забрудненню довкілля є вимогою для отримання спеціальних дозволів на дослідно-промислову розробку уранових родовищ та видобування уранових руд. Закон передбачає різні заходи щодо забезпечення радіаційної безпеки на стадіях проектування, експлуатації та забезпечення безпеки уранових об’єктів. Зокрема, проект ліквідації, перепрофілювання чи тимчасового зупинення (консервації) уранових об’єктів повинен включати, відповідно до положень даного закону, заходи щодо запобігання небезпечного впливу виробничої діяльності на населення і довкілля, радіаційного контролю, зберігання радіоактивних відходів, дезактивації і рекультивації земель та пройти державну екологічну експертизу та інші державні експертизи згідно з законодавством України.

Слід відмітити, що законодавець, здійснюючи правове регулювання різних видів діяльності у сфері використання ядерної енергії, закріплює дотримання вимог радіаційної безпеки на рівні законів ( зокрема “Про поводження з радіоактивними відходами”, “Про видобування і переробку уранових руд”). Однак, наприклад, не менш важливий вид діяльності у сфері використання ядерної енергії - перевезення радіоактивних матеріалів - регулюється лише нормами підзаконного акту - “Положенням про порядок здійснення перевезення радіоактивних матеріалів територією України”, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 року¹. Закріплення ж загальних положень забезпечення радіаційної безпеки при перевезенні радіоактивних матеріалів на законодавчому рівні, на нашу думку, посилить увагу суб’єктів, які здійснюють відповідну діяльність до загальнообов’язковості вимог радіаційної безпеки.

До нормативно-правових актів, які відносяться до першої групи належать також розроблені відомчі документи, які визначають вимоги дотримання радіаційної безпеки при здійсненні окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії на виконання законів України та постанов Кабінету Міністрів України щодо забезпечення радіаційної безпеки.

Так, наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 20 березня 2001 року затверджені “Умови та Правила поводження діяльності з виробництва джерел іонізуючого випромінювання”², в яких визначено, що при здійсненні обумовленої ліцензією діяльності з виробництва ДІВ ліцензіат забезпечує радіаційну безпеку персоналу, населення та навколишнього природного середовища. При цьому величини індивідуальних доз, кількість осіб, які опромінюються, та ймовірність опромінення від будь-якого з видів іонізуючого випромінювання повинні бути найнижчими з тих, що їх можна практично досягти, враховуючи економічні та соціальні фактори.

Критерії та порядок забезпечення радіаційної безпеки при звільненні від регуляційного контролю радіоактивних відходів і побічних радіоактивних матеріалів, які утворюються на ядерних установках, а також при використанні радіаційних технологій у промисловості, сільському господарстві, медицині закріпив “Порядок звільнення радіоактивних відходів і побічних радіоактивних матеріалів від регуляційного контролю” від 17 листопада 1997року¹, який затверджений спільним наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України та МОЗ України.

“Порядок проведення державної інвентаризації радіоактивних відходів” від 11 лютого 2003 року², затверджений наказом Державного комітету ядерного регулювання України, встановив, що до складу інвентаризаційних комісій підприємств, організацій, установ, наукових і медичних закладів, які здійснюють таку інвентаризацію обов’язково включаються посадові особи, які відповідальні, згідно з наказом, за радіаційну безпеку, та за організацію і проведення радіаційного контролю.

Вимоги до документів, якими підтверджується, що конструкції упаковки чи радіоактивної речовини особливого виду зобов’язані відповідати вимогам норм, правил і стандартів з ядерної та радіаційної безпеки, та дотримуватись спеціальних умов перевезення, які повинні забезпечувати рівень безпеки не нижчий, ніж передбачено нормами, правилами та стандартами з ядерної та радіаційної безпеки, затвердженими наказом Державного комітету ядерного регулювання України від 6 вересня 2007 року³ “Про затвердження порядку видачі сертифікатів про затвердження конструкцій упаковок і радіоактивних матеріалів, спеціальних умов та деяких перевезень”, який поширюється на юридичних та фізичних осіб, що здійснюють діяльність з перевезення радіоактивних матеріалів.

Більшість відомчих документів, містять норми, які спрямовані на дотримання радіаційної безпеки безпосередньо конкретного виду діяльності у сфері використання ядерної енергії, а стосовно регулювання діяльності, пов’язаної з використання джерел іонізуючого випромінювання у харчовій промисловості, будівництві, залишились поза увагою Державного комітету ядерного регулювання України. На сьогодні діють лише “Вимоги та умови безпеки (ліцензійних умов) провадження діяльності з використання ДІВ у променевій терапії”, що були затверджені наказом Держатомрегулювання від 28 грудня 2007 року¹.

До цієї ж підгрупи спеціального призначення належать нормативно-правові акти, які містять положення щодо радіаційного захисту населення у випадку радіаційних аварій. Так наказом Державного комітету ядерного регулювання України та МНС України вiд 17 травня 2004 року² був затверджений “План реагування на радіаційні аварії”, який призначений для забезпечення узгодженого оперативного реагування органів управління у разі загрози або виникнення радіаційної аварії. Відповідно до даного нормативно-правового акту “аварія радіаційна” визначається як будь-яка незапланована подія на будь-якому об’єкті з радіаційною чи радіаційно-ядерною технологією, якщо при виникненні цієї події виконуються дві необхідні і достатні умови: втрата контролю над джерелом, реальне (або потенційне) опромінення людей, пов’язане з втратою контролю над джерелом.

У нормативних документах ЄС визначено, що під радіаційною аварією необхідно розуміти й будь-яку ситуацію, яка настає після аварії. Зокрема, відповідно до директиви Ради 89/618/Євроатом “Щодо інформування широкої громадськості про заходи охорони здоров’я, що мають вживатись, і дії, які повинні виконуватись, у випадку радіаційної аварії” від 27 листопада 1989 року¹ “радіаційна аварія” означатиме й будь-яку ситуацію, яка настає після аварії, що зачіпає установку або діяльність будь-якого ядерного реактора, установку з переробки радіоактивних відходів, транспорту і місця зберігання ядерного палива або радіоактивних відходів, виробництва, використання, зберігання, утилізації і транспортування радіоізотопів для сільськогосподарських, промислових, медичних та пов’язаних з ними наукових і дослідницьких цілей та використання радіоізотопів для генерування енергії в космічних апаратах.

З метою гармонізації законодавства ЄС та України у сфері забезпечення екологічної безпеки пропонується внести зміни до “Плану реагування на радіаційні аварії”, доповнивши визначення радіаційної аварії наступним словосполученням “й будь-яку ситуацію, яка настає після аварії”.

“Планом реагування на радіаційні аварії” визначено, що аварійне планування на випадок радіаційних аварій ведеться відповідно до певних категорій об’єктів радіаційної небезпеки, серед яких окремо не виділено об’єктів по поводженню з радіоактивними відходами, хоча, безсумнівно, відповідне правове регулювання по відношенню до таких джерел іонізуючого випромінювання необхідне. Вимоги до змісту, порядку розробки та затвердження аварійних заходів під час перевезення радіоактивних матеріалів, визначені в “Положенні щодо планування заходів та дій на випадок аварій під час перевезення радіоактивних матеріалів” від 7 квітня 2005 року, затвердженого наказом Держкоматомрегулювання України².

У вищенаведених нормативно-правових актах, які передбачають здійснення аварійних заходів, не виділено окремих норм, які б визначали і регулювали здійснення заходів у випадку опромінення понад допустиму норму від джерел іонізуючого випромінювання, які використовуються у промисловості, сільському господарстві, медицині. Згідно з міжнародною статистикою найбільше радіаційних аварій з важкими наслідками виникає саме при використанні ДІВ у медицині. Наприклад, радіаційна аварія, що сталася в Бразилії (Гойяна, 1987 рік) в зв’язку з незабезпеченням медичною установою фізичного захисту та, як наслідок, втратою регулюючого контролю за високоактивним ДІВ, призвела до зовнішнього опромінення 249 людей, внутрішнього опромінення 129 людей, 4 з них померли. Роботи по дезактивації території проводились протягом 6 місяців, було вивезено понад 3,5 тис. тон радіоактивних відходів. Економічні збитки від цієї аварії складали більше 100 млн. доларів США. Іншим прикрим випадком є радіаційна аварія у французькому місті Епіналь, Неправильний підбір доз опромінення та несправність обладнання протягом 1987 - 2006 років призвели до масового опромінення хворих (5,5 тис. людей). Тільки за травень 2004 – серпень 2005 з 24 опромінених пацієнтів 5  померло, 10 мають серйозні наслідки¹.

Наказ Державного комітету ядерного регулювання України “Про затвердження Порядку проведення державної експертизи ядерної та радіаційної безпеки” від 21 лютого 2005 року²(Порядок) також відноситься до першої підгрупи нормативно-правових актів спеціального призначення. Дія цього Порядку поширюється на відносини, що виникають між суб’єктами державної експертизи ядерної та радіаційної безпеки у зв’язку з її проведенням. Вимоги Порядку є обов’язковими для виконання суб’єктами експертизи: Держкоматомрегулювання України, місцевими органами виконавчої влади, відповідальною експертною організацією та експертами, які залучаються до виконання експертизи, а також замовниками проектів.

Даний нормативно-правовий встановлює лише мету, завдання, порядок та процедуру проведення державної експертизи ядерної та радіаційної безпеки. На нашу думку, в Порядку також необхідно закріпити й принципи проведення такої експертизи як загальні засади(умови), на яких повинна базуватись державна експертиза ядерної та радіаційної безпеки.

Порядок детально описує процедуру проведення державної експертизи ядерної та радіаційної безпеки ядерних установок, об’єктів з переробки уранових руд та об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами. На відміну від зазначеної процедури, порядок проведення державної експертизи радіаційної безпеки проектів інших джерел випромінювання викладений менш розгорнуто. Зокрема чітко не визначений суб’єкт проведення такої експертизи. У зв’язку з вищевикладеним пропонуємо внести зміни до Порядку, визначивши конкретний орган, який здійснює проведення державної експертизи радіаційної безпеки проектів інших джерел випромінювання(окрім ядерних установок, об’єктів з переробки уранових руд та об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами).

Другу групу нормативно-правових актів щодо забезпечення радіаційної безпеки в Україні, як було зазначено, становлять нормативні документи (норми, правила і стандарти), що конкретизують положення законодавчих актів і виконують безпосередньо регулюючу роль як в основній галузі, що використовує ядерну енергію та інші джерела іонізуючих випромінювань, так і в суміжних з нею галузях, де іонізуюче випромінювання використовують для вирішення різноманітних науково-дослідних, виробничих, соціальних та суспільних завдань.

Основні вимоги до охорони здоров’я людини та навколишнього природного середовища від ймовірної шкоди, пов’язаної з опроміненням від джерел іонізуючого випромінювання і безпечною експлуатацією таких джерел визначають “Норми радіаційної безпеки України (НРБУ-97)”¹. Слід відмітити, що затвердження такого роду документу наказом МОЗ України суперечить “Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні”, якою передбачено, що правовий режим забезпечення радіаційного захисту під час проведення робіт, пов’язаних з використанням джерел іонізуючого випромінювання має визначатись виключно законодавчими актами України.

Незважаючи на вищевикладене, НРБУ-97 виступають основним державним документом, який встановлює систему радіаційно-гігієнічних регламентів, що включає чотири групи величин для забезпечення прийнятних рівнів опромінення як для окремої людини, так і суспільства в цілому.

У першій групі величин встановлюються числові значення лімітів доз на рівнях, що виключають можливість виникнення детерміністичних та стохастичних ефектів опромінення і одночасно гарантують настільки низьку ймовірність опромінення, що вона є прийнятною для життя людини. Дози опромінення диференціюються в залежності від категорії осіб, які його зазнають: на особи, які постійно чи тимчасово працюють безпосередньо з ДІВ(категорія А); особи, які безпосередньо не зайняті роботою з ДІВ, але у зв’язку з розташуванням робочих місць в приміщеннях та на промислових майданчиках об’єктів з радіаційно-ядерними технологіями можуть отримувати додаткове опромінення(категорія Б); третю групу становить все населення (категорія В).

Однак єдині для всіх громадян норми радіаційної безпеки, на нашу думку, є малопридатними через різний рівень ризику ураження значної частини населення. Зокрема при визначенні основних доз опромінення необхідно враховувати захист і для найчутливіших груп населення: вагітних жінок, дітей, пенсіонерів, хворих тощо. Проте в НРБУ-97 йдеться лише про обмеження опромінення вагітних жінок, які постійно чи тимчасово працюють безпосередньо з ДІВ та жінок, які у зв’язку з розташуванням робочих місць в приміщеннях та на промислових майданчиках об’єктів з радіаційно-ядерними технологіями можуть отримувати додаткове опромінення.

Слід також відмітити, що до першої групи величин НРБУ-97 відносять регламенти для контролю за практичною діяльністю, метою яких є підтримання радіаційно-прийнятного стану навколишнього середовища лише з позицій обмеження опромінення персоналу та населення. Зокрема йдеться про контроль середньорічної об’ємної концентрації радіонуклідів в окремих об’єктах навколишнього природного середовища(питній воді, продуктах харчування, повітрі робочих зон).

Незважаючи на те, що в НРБУ-97 встановлені нормативи за основними дозовими межами і регламентовано опромінення персоналу і населення в термінах річної ефективної дози, залишилось не вирішеним також важливе питання щодо технології і методології здійснення такого контролю. Зокрема відсутня методика перерахунку показників індивідуальних дозиметрів до одиниці ефективної дози та інших радіаційних параметрів у відповідності з вимогами НРБУ-97 .

Другу групу величин для забезпечення прийнятних рівнів опромінення складають регламенти, що мають за мету обмеження опромінення людини від медичних джерел. Саме в санітарно-гігієнічних регламентах вперше, лише на підзаконному рівні, закріплено основи дотримання радіаційної безпеки під час медичного опромінення. Пунктом 6.2 вказаного нормативного документу визначено, що медичне опромінення спрямовано на досягнення очевидної користі для конкретної людини (пацієнта) або суспільства у вигляді отримання необхідної діагностичної чи наукової інформації або терапевтичного ефекту. НРБУ – 97 встановили річну ефективну дозу при проведенні профілактичного обстеження населення, радіологічних процедур і осіб, які добровільно надають допомогу пацієнтам при проведенні діагностичних та терапевтичних процедур.

Третю групу величин для забезпечення прийнятних рівнів опромінення включають регламенти щодо відвернутої внаслідок втручання дози опромінення населення в умовах радіаційної аварії. Будь-яка незапланована подія, яка відповідає певним умовам і виникла на енергетичному, транспортно-енергетичному, дослідницькому чи промисловому атомному реакторі, кваліфікується як радіаційна аварія. Однак чомусь не визначено, що аварія може виникнути і внаслідок дії техногенно-підсилених ДІВ природного походження.

У зазначеній групі величин для забезпечення прийнятних рівнів опромінення також визначені види і масштаби радіаційних аварій та захисні контрзаходи, що проводяться в залежності від фаз аварій. Контрзаходи мають бути спрямовані на зведення до мінімуму кількості осіб з населення, які зазнають аварійного опромінення, запобігання чи зниження індивідуальних і колективних доз опромінення населення та рівнів радіоактивного забруднення продуктів харчування, питної води, сільськогосподарської сировини і сільгоспугідь, об’єктів довкілля (повітря, води, ґрунту, рослин тощо), а також будівель і споруд.

Звертає на себе увагу і той факт, що в положеннях НРБУ-97, які регулюють втручання в умовах радіаційних аварій, нічого не зазначено про проведення певних необхідних заходів після аварій - зниження та відвернення доз опромінення, оцінку і моніторинг, які проводяться після аварій, захист працівників, що здійснювали контрзаходи тощо.

До четвертої групи величин для забезпечення прийнятних рівнів опромінення відносяться регламенти щодо відвернутої внаслідок втручання дози опромінення населення від техногенно-підсилених ДІВ природного походження. Регламенти цієї групи чітко встановлюють допустиму ефективну питому активність природних радіонуклідів у будівельних матеріалах, мінеральній сировині, воді джерел господарчо-питного водопостачання, у мінеральних добривах, у глиняному, порцеляно-фаянсовому, скляному посуді побутового призначення, мінеральних барвниках; потужність поглинутої в повітрі дози гамма-випромінювання в повітрі будинків та приміщеннях та середньорічну еквівалентну рівноважну об’ємну активність ізотопів радону в повітрі будівель.

Окрім недоліків, що містяться в чотирьох групах величин для забезпечення прийнятних рівнів опромінення, НРБУ-97 містять й недоліки практичного характеру. Зокрема, А.В. Носовський вказує на те, що в Україні розробка нових стандартів, норм і правил в сфері безпеки в основному здійснюється шляхом копіювання міжнародних рекомендацій і правил, без аналізу і адаптації до реально існуючих в країні технологій і без належного методичного забезпечення по виконанню на практиці вимог норм і стандартів, які вводяться¹. Доцільніше було б, на нашу думку, підготувати весь пакет необхідних документів, включаючи методику і довідники, і тільки потім офіційно вводити в дію нoві стандарти у сфері забезпечення радіаційної безпеки. Крім того, слід додати, що сам текст норм є складним для розуміння не лише пересічним громадянам, але й вузькому колу фахівців.

Ще одним нормативно-правовим актом, який визначає вимоги забезпечення радіаційної безпеки, є “Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України”(далі ОСПУ - 2005). Вони передбачають, що роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань здійснюються з дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗ України. Формою такого дозволу на виконання робіт з ДІВ є санітарний паспорт, який засвідчує виконання вимог санітарного законодавства щодо забезпечення протирадіаційного захисту персоналу в робочих приміщеннях і на робочих місцях, а також щодо протирадіаційного захисту населення від діяльності з ДІВ.

Правила визначають загальні засади санітарного нагляду, радіаційного контролю та радіаційного моніторингу. Так державний санітарний нагляд за забезпеченням радіаційної безпеки здійснюється радіологічними підрозділами державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗ України. У ситуації хронічного опромінення техногенно-підсиленими ДІВ природного походження відповідальними за здійснення контролю стану радіаційної безпеки є керівники підприємств, установ та посадові особи державної виконавчої влади. Особливою формою контролю, що здійснюється в інтересах поточного санітарного нагляду, є моніторинг радіаційного стану — вимірювання активності чи випромінювання з метою вивчення, оцінки, прогнозування радіаційної ситуації, виявлення випадків порушення санітарного законодавства, розробки заходів, спрямованих на запобігання, усунення або зменшення можливого негативного впливу іонізуючого випромінювання на здоров’я людини (населення).

ОСПУ-2005 розподіляють радіаційно-ядерні об’єкти на три категорії в залежності від ступеня потенційної небезпеки для населення в проектному режимі та у випадку виникнення радіаційної аварії. Даний нормативно-правовий акт, хоча й поділяє радіаційно-ядерні об’єкти на три категорії, але не робить акценту на різних заходах по забезпеченню радіаційної безпеки, які необхідно надалі здійснювати окремо по відношенню до того чи іншого об’єкту, враховуючи техніко-економічне обґрунтування.

“Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України” містять в собі й норми, які регулюють вимоги забезпечення радіаційної безпеки при медичному опроміненні. Як уже було зазначено вище, в НРБУ – 97також визначені гігієнічні регламенти, що мають за мету обмеження опромінення людини від медичних джерел. На відміну від НРБУ – 97, де визначаються лише дозові межі опромінення внаслідок медичного використання властивостей ДІВ, в Правилах детальніше зафіксовані вимоги забезпечення радіаційної безпеки під час медичного опромінення. В цьому нормативно-правовому акті вказується, в яких випадках може бути проведене медичне опромінення; встановлюються вимоги до лікарів та медичних працівників, які проводять процедури діагностичного чи терапевтичного медичного опромінення; виділяються чотири категорії хворих осіб, для кожної з яких рекомендовані граничні рівні медичного опромінення під час проведення рентгенівських і радіонуклідних діагностичних досліджень та передбачається відповідальність адміністрації лікувально-профілактичного закладу за здійснення контролю за медичним опроміненням населення. В санітарних правилах закріплено право пацієнта (добровольця) вимагати надання йому повної інформації про очікувану чи отриману дозу опромінення і про можливі наслідки від проведення діагностичних рентгенівських і радіонуклідних досліджень.

Правила закріплюють також вимоги щодо запобігання радіаційним аваріям та ліквідації їх наслідків. Цим документом встановлено, що уже під час проектування установ будь-якої категорії має бути передбачена система заходів протиаварійної безпеки, яка б включала технічні та організаційні заходи, спрямовані на запобігання аварії, обмеження її масштабів та наслідків. Як зазначалось вище, НРБУ-97 також регулюють відносини щодо забезпечення радіаційної безпеки в умовах радіаційних аварій. Вони передбачають втручання в умовах радіаційної аварії, види, масштаби і фази радіаційних аварій.

Проведений аналіз, на нашу думку, дає можливість зробити висновок про те, що Норми радіаційної безпеки України та Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки доповнюють одне одного і є важливими в тій чи іншій сфері використання ДІВ. Незважаючи на недоліки, які містяться в цих нормативно-правових актах, вони, на сьогоднішній день, залишаються основними підзаконними актами, які включають в себе систему принципів, критеріїв, нормативів та правил, виконання яких є обов’язковою нормою в політиці держави щодо забезпечення радіаційної безпеки.

Враховуючи те, що НРБУ-97 та ОСПУ – 2005 не охоплюють всю сферу поводження з ДІВ, існує кілька нормативних документів(різної форми закріплення та юридичної сили) – нормативів, правил, стандартів, будівельних норм, що стосуються безпосередньо забезпечення радіаційної безпеки при здійснення окремих видів діяльності.

Наказом Державного комітету ядерного регулювання України від 30 серпня 2006 року затверджено “Правила ядерної та радіаційної безпеки при перевезенні радіоактивних матеріалів”(ПБПРМ-2006)¹. ПБПРМ-2006 встановлюють норми безпеки, які забезпечують прийнятний рівень контролю за радіаційною небезпекою для персоналу, майна і навколишнього середовища при перевезенні радіоактивних матеріалів Ці Правила застосовуються до перевезення радіоактивних матеріалів автомобільним, залізничним, морським, річковим та авіаційним транспортом, у тому числі до перевезення, пов’язаного з використанням радіоактивного матеріалу.

“ПБПРМ-2006” встановлено, що захист і безпека повинні бути оптимізовані таким чином, щоб величина індивідуальних доз, число осіб, що піддаються опроміненню, і ймовірність опромінення утримувалися на розумно допустимому низькому рівні з урахуванням економічних і соціальних факторів. При виконанні робіт, пов’язаних з перевезенням, відбувається професійне опромінення, сумарна ефективна доза якого може досягати 6 мЗв за рік.

З метою обмеження дози опромінення населення України, дотримання виробниками необхідних умов при обробці деревини для отримання продукції та виробів із неї, а також обмеження надходження радіонуклідів з продуктами харчування наказом МОЗ України від 31 жовтня 2005 запроваджені Державні гігієнічні нормативи “Гігієнічний норматив питомої активності радіонуклідів (137)Cs та (90)Sr у деревині та продукції з деревини”² та “Допустимі рівні вмісту радіонуклідів Cs і Sr у продуктах харчування та питній воді”, встановлені наказом МОЗ України від 3 травня 2006 року³. Нормативи розроблені з урахуванням того, що питома активність радіонуклідів (137)Cs і (90)Sr у деревині та продукції з неї і що вміст радіонуклідів Cs та Sr у продуктах харчування та питній воді повинні забезпечити неперевищення величини ефективної дози опромінення населення, яка становить 1 мЗв на рік.

“Гігієнічний норматив питомої активності радіонуклідів Cs та Sr у рослинній лікарській сировині (субстанції), що використовується для виготовлення лікарських засобів” від 8 травня 2008 року затверджений наказом МОЗ України¹. Норматив упроваджується з метою контролю встановленого дозового ліміту опромінення для населення України, дотримання всіма суб’єктами необхідних умов при заготівлі, переробці, реалізації рослинної лікарської сировини для виробництва лікарських засобів, зареєстрованих у встановленому порядку, а також постачання підприємствам, організаціям та населенню продукції, безпечної за радіаційним фактором. Нормативи розроблені з урахуванням того, що питома активність радіонуклідів Cs та Sr у рослинній лікарській сировині (субстанції), повинна забезпечити неперевищення величини ефективної дози опромінення населення, яка становить 1 мЗв на рік.

“Гігієнічні вимоги до влаштування та експлуатації рентгенівських кабінетів і проведення рентгенологічних процедур” від 7 листопада 2007 року, затверджені наказом МОЗ України², закріплюють вимоги щодо розміщення, влаштування та організації роботи стаціонарних, пересувних та індивідуальних засобів радіаційного захисту; забезпечення радіаційної безпеки персоналу, пацієнтів населення; забезпечення радіаційної безпеки в пересувних флюорографічних кабінетах та при проведенні рентгенівських досліджень у стоматологічній практиці.

До нормативно-правових актів 2 підгрупи спеціального призначення слід віднести, на нашу думку, також і будівельні норми та стандарти, які здебільшого широко використовуються при проектуванні об’єктів та вводять спеціальні коефіцієнти безпеки. До цієї групи належать:

• Наказ Держкоммістобудування України “Про затвердження “Системи норм та правил зниження рівня іонізуючих випромінювань природних радіонуклідів в будівництві. Регламентовані радіаційні параметри. Допустимі рівні””( ДБН В.1.4-1.01-97) від 24 липня 1997 року¹;

• Наказ Держкоммістобудування України “Про затвердження “Систем норм та правил зниження рівня іонізуючих випромінювань природних радіонуклідів в будівництві. Радіаційний контроль будівельних матеріалів та об’єктів будівництва””( ДБН В.1.4-2.01-97) від 24 липня 1997 року²;

• Наказ МОЗ України “Про затвердження методичних вказівок “Раціаційно – гігієнічне регламентування проведення робіт на об’єктах ліквідованого Придніпровського хімічного заводу(ПХЗ)””(МВ 6.6. 1.2.6. – 136-2007) від 11 січня 2007 року³ .

На сьогодні в Україні фактично не існує документів другого рівня(нормативні документи або система спеціальних правил і норм) щодо безпечного поводження з РАВ, які встановлювали б загальні принципи і методи поводження з РАВ. До останнього часу діють СПОРО-85( Санитарные правила обращения с радиоактивными отходами 1985 г.), які є комбінацією санітарних правил при поводженні з РАВ та застарілих технічних вимог, які базуються на технологіях 60-70 років минулого століття, і через це зазначений документ хоч і вважається чинним, майже не використовується і часто заважає проектантам і ліцензіатам¹. Внаслідок цього виникає нормативний вакуум.

До того ж сьогодні залишилося багато й інших документів колишнього СРСР, особливо в сфері регулювання безпеки ядерних установок та ДІВ, що продовжують діяти на території незалежної України. Вони, на нашу думку, мають бути переглянуті та оновлені з урахуванням стандартів МАГАТЕ та національного практичного досвіду в відповідних сферах діяльності.

Наприклад, поряд з ОСПУ – 2005 діють ще й “Основні санітарні правила роботи з радіоактивними відходами і іншими джерелами іонізуючого випромінювання” (ОСП-72/87) від 26 серпня 1987 року². ОСП-72/87 містять в собі вимоги щодо забезпечення радіаційної безпеки персоналу і населення, а також охорони навколишнього природного середовища від забруднення радіоактивними речовинами. Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР”³ встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються і акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. Враховуючи те, що у 2005 році були прийняті нові санітарні правила, вважаємо за доцільне визнати санітарні правила ОСП -72/78 такими, що втратили чинність.

Підсумовуючи вищевикладене, відзначимо, що в основі правового регулювання відносин у сфері забезпечення радіаційної безпеки лежить структурний підхід, що включає в себе нормативно-правові акти загального та спеціального призначення. Слід, на нашу думку, також відмітити, що між нормативно-правовими актами, що складають різні підгрупи спеціального призначення, існує чітка взаємодія. Так вимоги, що встановлені в нормативних актах першої підгрупи, деталізуються в документах другої, останні можуть встановлювати додаткові вимоги, але не повинні висувати вимоги, які протирічать документам першої підгрупи. Отже, нормативні документи другої підгрупи виступають основними документами, в яких містяться вимоги по забезпеченню радіаційної безпеки, яких повинні дотримуватись не тільки юридичні та фізичні особи, які здійснюють діяльність у сфері використання ядерної енергії, а й усі еколого - небезпечні підприємства.

Система правового регулювання у сфері забезпечення радіаційної безпеки в Україні в нинішніх умовах, на нашу думку, складається з документів трьох рівнів. Документи першого рівня - міжнародні конвенції, учасницею яких є Україна, закони та підзаконні акти. До документів другого рівня відносяться нормативні документи(норми, правила, стандарти) з радіаційної безпеки, які, ґрунтуючись на принципах і положеннях законодавчих актів, встановлюють критерії, вимоги, умови забезпечення радіаційної безпеки у сфері використання ядерної енергії та інших ДІВ. Документами третього рівня виступають галузеві стандарти й відомчі документи, спрямовані на досягнення відповідності вимогам нормативних документів другого рівня і конкретизують показники, встановлені в них, а також можливі шляхи їх досягнення.

Чинне законодавство України, в якому визначаються правові засади забезпечення радіаційної безпеки, перебуває в стані постійного розвитку, продовжує переживати період активного формування та вдосконалення і характеризується тим, що регулювання забезпечення радіаційної безпеки здійснюється за допомогою різних за формою та галузевою спрямованістю нормативно-правових актів.

На наше переконання, метод, коли відносини у сфері забезпечення радіаційної безпеки регулюються цілою низкою відносно самостійних нормативних актів, не є ефективним, що призводить до відсутності позитивних результатів через складність застосування норм, розпорошених по різних за юридичною силою чи формою закріплення нормативно-правових актах. За такої ситуації, вважаємо потрібна систематизація правового регулювання забезпечення радіаційної безпеки в загальнодержавному масштабі, яка б узгоджувала, пов’язувала окремі нормативні акти між собою з метою гарантування пріоритету безпеки життя і здоров’я людини, охорони навколишнього природного середовища від радіоактивного забруднення як для нинішніх, так і для майбутніх поколінь.

Наступним етапом систематизації правового регулювання у сфері забезпечення радіаційної безпеки в Україні має стати розробка та прийняття Кодексу законів України про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку, який охоплював би регулювання всієї різноманітної та різнопланової діяльності у сфері використання ядерної енергії.