34

Вступ

Вступ ………………………………………………………………………………3 Розділ І

ІВАН МАЗЕПА ТА ЙОГО ДЕРЖАВОТВОРЧА …………………………...9 1.1. Біографія……………………………………………………………………..9  

1.2. Іван Мазепа – гетьман України.....................................................................12

1.3. Опозиція до політики гетьмана.....................................................................16

РОЗДІЛ ІІ

УКРЇН І «ПІВНІЧНА ВІЙНА».........................................................................19

РОЗДІЛ ІІІ

ПОЛТАВСЬКА ТРАГЕДІЯ...............................................................................23

3.1. Перехід Мазепи до шведів.............................................................................23

3.2. Полтавська битва............................................................................................25

3.3. Еміграція і смерть Мазепи.............................................................................26 Розділ ІV 

ІВАН МАЗЕПА У НАРОДНІЙ ПАМ’ЯТІ......................................................27 4.1. Яку зовнішність мав Мазепа?........................................................................27

4.2. Доброчинно-меценатська діяльність Івана..................................................28

Висновки................................................................................................................31 Список використаної літератури..........................................................................33

Вступ

Поза всяким сумнівом, Іван Степанович Мазепа-Колединський є однією з найяскравіших, найвидатніших і найсуперечливіших постатей української історії. Крім того, що ця постать визначна за своїм масштабом – політичний діяч, військовий, дипломат, меценат, – мало кому в українській історії випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Іван Мазепа – одна з тих знакових особистостей, чиє життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а нерідко – і людей, взагалі далеких від історичних перипетій.

Актуальність теми полягає в тому, що хоч і пройшло триста років, як помер гетьман, але він і сьогодні викликає найрізноманітніші, полемічно загострені, полярні оцінки – «зрадник російського царя», «зрадник і ворог українського народу», «польський шляхтич і таємний католик», «романтичний герой», «видатний патріот України», «непримиренний ворог московського імперіалізму» тощо. Що-що, а забуття гетьманові не загрожуватиме ще дуже довго. Здається, в постаті Івана Мазепи втілився самий дух неспокійної, кипучої, напрочуд колоритної доби, котра недаремно дістала у мистецтвознавців назву «бароко» (від італ. barocco – «дивний», «химерний»). І справді, приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордена Андрія Первозванного – і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, – і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор – і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів. Метою курсової роботи є дослідження історичної постаті І.Мазепи в контексті тогочасних подій.

Об’єктом дослідження – історична постать І.Мазепи.

Предметом дослідження – особливості його державотворчої діяльності та зовнішньополітичних зв’язків.

Історіографія. Про Мазепу написано багато: від наукових праць до поем, портретів, політичних карикатур тощо. Ним захоплювались та присвячували йому свої твори такі світові генії, як Ференц Ліст, Віктор Гюґо, Джордж Ґордон Байрон, Ежен Делакруа, Еміль Верне та інші. Так само, як любили, його й ненавиділи. Ім’я Мазепи багато років було символом зради та лицемірства, його ім’ям російська пропаганда таврувала все, що було символом незалежності та окремішності українського народу. Мабуть, тому він став настільки близький українському народові, що дискусії навколо його особи не вщухають дотепер.

Крип'якевич І.П. Історія України Відп. редактори Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович. – Львів: Світ, 1990. У книзі відомого історика, академіка АН УРСР І. П. Крип’якевича (1886–1967) викладена історія української землі від доісторичних часів до 1910 р. Висвітлено питання розвитку господарства, ремесел, торгівлі, суспільно-політичного устрою, культури, освіти, мистецтва, письменства, науки. Описані стосунки з сусідніми країнами, умови формування громадсько-політичної думки, державності, розквіт і занепад княжої, а пізніше й козацької держави, розвиток національної самобутності та свідомості. Для наукових працівників, викладачів, студентів, вчителів та учнів загальноосвітніх шкіл, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. Київ, 1991. с 154-162. Ця книга - захоплююча, яскрава розповідь про славетну історію Запорозької Січі - од витоків і до злочинного зруйнування її російським царатом. Незвичайна історія створення книги. Професор Київського університету В. Б. Антонович (1834-1908) таємно від влади викладав студентам протягом 1895/96 навчального року історію козацтва. Зачаровані слухачі докладно занотувавши блискучі лекції історика, і згодом рукопис, відредагована А. Косинським, вийшла подалі від злих очей російської цензури - у Чернівцях (1897) і Коломиї (1912). У книзі вміщено портрети гетьманів України. У восьмій главі даної книги описується про гетьмана Івана Мазепу, його політичну діяльність, Полтавську битву, Скоропадського.

Борщак І. Гетьман П. Орлик і Франція // УІЖ. – 1991. - № 9. С 71-79. В даній статті описується про діяльність Григорія та Пилипа Орликів. Наслідком співпраці з маркізом де Монті 1 листопада 1729 року була підписана пам’ятна записка і відправлена у Версаль. В ній йшлося про відданість пилипа Орлика Карлу ХІІ. Діяльність Григорія Орлика у Франції, листування і підтримка батька.

Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін. – Львів, 1991. – С 42-50. У збірнику вміщено практично невідомі сучасному читачеві документи та матеріали провідних державних і політичних діячів України, які поруч з науковими трактатами і публіцистичними статтями видатних представників української науки і літератури (І. Франко, М. Костомаров, М. Грушевський, С. Величко, І. Мазепа та ін.) висвітлюють розвиток української політичної незалежної думки протягом останніх сторіч.

Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник. К. 1991. – с 101-151. Опис життя гетьманів, Іван Мазепа.

Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. – К., 1991. 78 с. Праця Б. Д. Крупницького, являє собою синтез багатолітніх дослідів покійного історика над собою й діяльністю Гетьмана Пилипа Орлика. Діставши цей прекрасний нарис про визначного українського державного діяча-емігранта, який боровся до кінця за волю й незалежність Батьківщини, з пошаною й подякою згадає його автора, визначного українського історика-емігранта, який ціле своє життя віддав рідній науці й шуканню історичної правди, зокрема про ту добу, коли жив і діяв гетьман Пилип Орлик.

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. Том II (від половини XVII століття) Мюнхен, «Дніпрова хвиля», Київ, «Глобус», 1992. - 217 с. Участь України у великій Північній війні. Мазепа окупує Правобережну Україну. Арешт Палія. Шведсько-український союз. Похід Карла XII на Україну. Батурин і Полтава. Московський терор. Смерть Мазепи на еміграції. Гетьман Пилип Орлик і його конституція.

Полонська-Василенко Н.В. Історія України. Том 2К.: Либідь, 1992. С 76-77, 53-80, 143-146. Цей загальний нарис національної історії свого часу був підготовлений як підручник для вищих шкіл. Висвітлюється передусім політична історія України, багатовікова боротьба її народу за власну державність. Подаються огляди економічного життя, соціальних відносин, розвитку культури, церкви тощо. У вступній статті подаються відомості про нелегкий життєвий і творчий шлях дослідниці, імя якої довгі роки замовчувалося.

Субтельний О. Україна: Історія. Київ: Либідь, 1993. с 145-151. «Історія України» Ореста Субтельного - ґрунтовний підручник з української історії нерадянського штабу, на якому згодом вчилося не одне покоління вітчизняних студентів. Підручник став справжньою класикою навчально-історичної літератури, перевидавався десятки разів.

Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі К.: Либідь, 1993. С 149-209. Ця книжка розповідає про видатних діячів України XVII – XVIII ст.

Дмитренко О.М. (ред.) Володарі гетьманської булави К.: Варта, 1994. – 557 с. Це ілюстроване видання про гетьманів України та Війська Запорозького. На основі маловідомих, раніше недоступних архівних матеріалів автори – сучасні українські історики – створюють багатогранні цікаві портрети (нариси, есе) двадцяти найвідоміших козацьких обранців, висвітлюють їхню роль у державотворенні України.

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах , Київ: «Час» - 1994 - 328 с. Крізь призму життєписів історичних осіб автори висвітлюють героїчне минуле українського народу. Призначена для істориків, широкого кола читачів, педагогів, студентів, учнів.

Субтельний Орест. Мазепинці. Монографія. Пер. с англ. Володимир Кулик. – Київ : Либідь, 1994. – 238 с. У книзі вже відомого в Україні канадського історика і політолога аналізується один з найважливіших і найбільш фальсифікованих у радянській науці періодів української історії - перша половина XVIII ст. на підставі численних документів у контексті європейської історії висвітлюється діяльність гетьманів Мазепи, Орлика та їхніх однодумців, показується її вплив на українське самостійництво XIX-XX ст.

Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. – Київ, 1995. – 70 с. У препринті висвітлюється історія українсько-російських політичних відносин другої половини XVII – першої чверті XVIII ст., з’ясовується їх вплив на розвиток української державності нового часу. Розраховано на науковців, викладачів і студентів вузів, усіх, хто цікавиться історією Української козацької держави – Війська Запорозького.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996. – 224 с. У книзі зроблено спробу вперше у вітчизняній історіографії дослідити проблему становлення та шляхів розвитку території Української держави, визначити її межі в другій половині XVII–XVIII ст. На конкретному фактичному матеріалі, із залученням досягнень зарубіжних істориків, автор детально характеризує у територіальному відношенні державу за правління Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка та інших гетьманів, показує негативну роль царського уряду в державотворчих процесах в Україні. У праці наводяться цікаві дані про кількісний та етнічний склад населення різних регіонів країни, висвітлюються загальні тенденції демографічних змін, досліджуються напрямки тодішньої міграції, суть і значущість правових норм, за якими жили українці, проводиться думка співіснування на українських землях кількох державних утворень. Книга розрахована на спеціалістів-істориків, студентів, широке коло читачів.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С 225- 240. Мета автора цього нарису – звернути увагу на ті аспекти минулого, які ні для народницької, ні для державницької історіографій на мали ваги, а тим часом без їх витлумачення годі сподіватися, що стара Україна «скаже» правду про себе нашому сучасникові.

Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. Це – друге видання посібника, який за нетривалий час здобув неабияку популярність у вищій школі. Студентів і викладачів приваблювали не тільки його компактність, лаконічність, а передусім концептуально-смислова самодостатність, оригінальне і разом з тим науково коректне мислення автора, розкуте і водночас тактовне слово. Посібник прислужиться студентам, викладачам вищих навчальних закладів.

Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети – К., 2002. – С 196-205. Наведено біографічні відомості, стисло висвітлено суспільно-політичні погляди та роль кожної особи в історичному розвитку України. Вміщено короткі історичні портрети громадських, політичних, культурних діячів України, починаючи від виникнення Київської Русі й до кінця ХІХ ст.

Розділ і іван мазепа та його державотворча діяльність 1.1. Біографія Івана Мазепи та його діяльність до гетьманства

В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, як Іван Мазепа. Захоплення, різке неприйняття, замовчування – такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про нього. Справді, ряд обставин зумовив, м’яко кажучи, неоднозначність оцінок і характеристик. Що нового Іван Мазепа вніс у розвиток державницької ідеї? Яке його місце серед українських гетьманів? Чому улюбленець Петра І, на кого сипалися царські щедроти, став його заклятим ворогом? Це лише незначне коло питань, що вимагають відповіді правдивої, об’єктивної, зваженої, побудованої на фактах, а не на домислах та емоціях. Заради справедливості слід зазначити, що постать І. Мазепи, його життя та діяльність вже з XVII ст. знаходилися в полі зору не лише його найближчого оточення, а й широкої громадськості – простих людей, літописців, політичних діячів та дипломатів, кореспондентів газет – вітчизняних і зарубіжних. Існує величезна історіографічна традиція, причому з найширшим спектром думок, поглядів та оцінок цієї непересічної особи. Встановлено, що майбутній гетьман народився близько 1640 р. (називаються й інші дати — 1629, 1634 рр.) в с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви у сім’ї українського шляхтича. Нам мало відомо про родину Мазеп. Досі, наприклад, не вияснено, хто був батько Івана, який його родовід та службова кар’єра. Значно більше знаємо про його матір Марину, яка відігравала досить помітну роль у громадському та релігійному житті України того часу [12; ст. 255].

Марина Мокієвська-Мазепина прожила довге і непросте життя, народила й виховала двох дітей – сина Івана та доньку Олександру, а після смерті чоловіка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та ігуменею одразу двох відомих жіночих монастирів – Києво-Печорського Вознесенського (1686 – 1707) та Глухівського (1688 – 1707). Але навіть ставши ігуменею, Марина Мазепина (в чернецтві Марія-Магдалина) не залишила важливих справ і в 1688 та 1702 роках їздила до Москви, добиваючись жалуваних грамот від Московського патріарха. Вона продовжувала і словом, і ділом підтримувати своїх уже дорослих дітей – зокрема, допомагала синові-гетьманові розв'язати справу з доносами на нього, виступала доброю порадницею для доньки, нещасливої в особистому житті. Померла ігуменя Марія-Магдалина в дуже поважному віці (їй, певно, було не менше дев'яноста років) десь наприкінці 1707-го, на щастя, не побачивши трагічного кінця блискучої кар'єри свого сина [3; ст. 8].

Нелегко склалося життя молодшої сестри гетьмана – Олександри (дата народження невідома). Близько 1675 року вона одружилася з українським шляхтичем Павлом Обідовським, від якого мала сина Івана (1676 – 1701). У 1695 – 1701 роках він був ніжинським полковником і вважався потенційним спадкоємцем свого дядька-гетьмана, але помер дуже молодим. Після смерті чоловіка Олександра вийшла заміж за шляхтича Витуславського (теж незабаром помер), від якого мала доньку Мар'яну (в чернецтві Марфа, жила при Києво-Печерському Вознесенському монастирі, де ігуменею була її бабуся – Марія-Магдалина; в 1712 році заарештована як племінниця Івана Мазепи і вислана до Горицького Воскресенського монастиря на півночі Росії). Третій шлюб Олександра уклала 1687 року з польським шляхтичем з Волині, вдівцем Яном Войнаровським (який займав у 1681 році посаду підстарости володимирського). Цей шлюб був досить невдалим – за свідченням літописця Самійла Величка, Войнаровський, палкий католик, часто сварився з дружиною на релігійному ґрунті, і Олександра була змушена залишити чоловіка. Близько 1695 року вона, забравши п'ятирічного сина Андрія-Станіслава (майбутній блискучий небіж гетьмана Мазепи, герой майже детективних пригод, що супроводжуватиме дядька в еміграції, буде викрадений російськими таємними агентами в Гамбурзі 1716 року і засланий до Якутії, де і помре в 1740 році) та двох доньок Войнаровського від першого шлюбу , втекла до все того ж Києво-Печерського Вознесенського монастиря, де, вже хвора, прийняла постриг. В літописі Величка вміщено цікавий лист Яна Войнаровського до Івана Мазепи, в якому він прохає гетьмана вмовити Олександру повернутися. Войнаровський, схоже, чудово знав про дуже теплі родинні стосунки між братом і сестрою – недаремно сам гетьман писав у листі до Москви: «У меня в целом свете нет другого родства, кроме сестры, и мы друг к другу сердечною разжигаемся любовью; притом она исповедания восточного и желает почаще поклоняться киевской святыне». Проте Олександра так і не повернулася до чоловіка – серйозно хвора, вона провела останні тижні свого життя в монастирі, де й померла наприкінці того ж 1695 року. Виховання маленького Андрія-Станіслава взяв на себе дядько – гетьман Іван Мазепа [3; ст. 10].

Дитячі роки Івана припали на час зародження та розвитку Визвольної війни українського народу XVII ст. проти панування Речі Посполитої. Юнак був свідком багатьох подій, які розгорталися у 40 – 50-х рр. на багатостраждальній землі України – походів військ Б. Хмельницького, їх перемог і поразок, відновлення влади шляхетської Польщі на Правобережжі, поступової реставрації тут довоєнних порядків і т. п. Природний розум і потяг до знань привели юнака у стіни Київського колегіуму. Пізніше І. Мазепа переїжджає у Варшаву, де навчається в єзуїтській школі, а через деякий час направляється у Голландію, Італію, Німеччину, Францію (бував у Парижі). Навчання він продовжував до кінця 50-х рр. XVII ст. Саме в цей час формувалися його основні моральні принципи, засвоювалися етичні норми та викристалізовувалися ціннісні Іван Мазепа орієнтири. Всі без винятку джерела відзначають глибокий розум І. Мазепи, здатність розбиратися у характері оточуючих, знаходити з кожним спільну мову на будь-яку тему й одночасно скритність його натури, розсудливість, хитрість. Він був блискучим оратором і приємним співбесідником. Звернімося до свідчень людей, які добре знали І. Мазепу. Генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик: «Ніхто бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю». «Небіжчик Мазепа, – писав далі П. Орлик, – вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив» [12; ст. 256]. Французький дипломат Жан Балюз: «Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших». Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західноєвропейських країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарською мовами. Потяг до знань не залишав гетьмана упродовж усього життя. У листі до свого родича (1704 р.) французький дипломат Жан Балюз, наприклад, писав про «добірну бібліотеку».